Доступність посилання

ТОП новини

"VITA NOVA"


Павло Вольвач "VITA NOVA"

Київ, 18 червня 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго ранку, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова”!

У нашому радіожурналі ми намагаємось слідкувати не лише за щоденним плином мистецьких імпрез, а й озиратися на яскраві віхи історії. Аби не бути заскоченими зненацька, воліємо зустрічати їх приблизно так, як Нестор Іванович зустрічав кінну розвідку опонентів – несподівано і завчасно.

До речі, про Нестора. Як ви зрозуміли, не того, який літописець, а той, котрий «Батько Махно» і 115-та річниця від дня народження котрого виповнюється в акурат цьогорічним жовтнем. Уявляю, що буде в Гуляй-Полі за кілька місяців... А ми, тим часом, спробуємо поглянути на постать самого Батька, опускаючи наразі зайві енциклопедичні загальники і підручникову ретельність. Поцінувати його в координатах естетичних і навіть національно-міфологічних. Адже, як стверджують численні дослідники, саме Махно з-посеред усіх фігурантів української Революції з філігранною витонченістю і розкішною недбалістю спромігся вирізьбити свій профіль на мистецьких скрижалях доби.

Отож, як співається у відомій сучасній пісеньці, «батько Махно дивиться в вікно». А ми спробуємо поглянути на самого Махна. Наразі – за допомогою образотворчої оптики, в окуляри якої віддавна зазирає мистецтвознавець, а за сумісництвом – затятий махновець і естетичний гуляйпілець Дмитро Горбачов.

Павло Вольвач

Пане Дмитре, наскільки я знаю, от говорив я і з музикознавцем - пані Лесею Олійник, в музиці, наприклад, гуляйпільський «батько» не здобувся на щось монументальне, скажімо, як опера Прокоф’єва «Повєсть о настоящем чєловєкє». Це воно якось в такому режимі «Любо, братці, любо», якихось п’яних пісень, загулу. А як було із образом Махна в образотворчому мистецтві – колоритна ж таки постать?

Дмитро Горбачов

Я би сказав, що образ Махна пов’язаний і з музикою, бо частівки і пісні анархічні надзвичайно популярні і досі. Я недавно проходив подвір’ям і почув від діточок маленьких: «Циплєнок жарєний, циплєнок парєний...», думаю, - майже 100 років співають нові покоління! І там є свої шедеври – наприклад, Платонов наводить пісню анархістів – якраз махновців: «Кройся, яблочко, спєлим золотом, тєбя срєжет Совєт серпом-молотом, ти на дєрєвє растьош, і дєрєву кстаті, а в пайок попадьош с номєром–печаттю». Така анархічна ідеологія. А в образотворчому мистецтві – художники українські – вони його зображали досить часто. Наприклад, такий Тишлер з Мелітополя, художник світової репутації – він все своє життя малював Махна. Як кожна особистість знаменита, Махно розворушував уяву, художню і поетичну. Те, що він робив, настільки було нестандартно, і настільки було артистично, що мимоволі ним захоплювалися, при цьому не поділяючи часом його ідеологічних поглядів. Ну, скажімо, Тишлер все своє життя малював серію під назвою «Махно». Я пригадую велику картину, яка експонується у Києві, до речі, в Музеї російського мистецтва – «Махновщина». Вона у такому зображена карнавальному, трохи дикунському, але надзвичайно захопливому якомусь темпі. У 20-і роки до таких речей публіка ставилася вороже, бо звикла до такого фотографічного реалізму тоді, знаєте. Але тодішня дійсність була надзвичайно парадоксальна, і Махно парадоксальним теж. Я пригадую, коли я читав Короленка – він не без захоплення писав про те, як йому в руки потрапили гроші Махна. Тоді він зробив емісію – тобто, на керенках, чи там на радянських грошах поставив своє ставро: «Гей-гей, тітко, веселись, у Махна гроші завелись!»

Павло Вольвач

Пане Дмитре, а окрім Тишлера, чи хтось звертався до теми махновщини і Махна, можливо бойчукісти?

Дмитро Горбачов

Так, бойчукісти. Маруся Котляревська, гравер, графік – першорядний, до речі. У нас краща з картин її називається «Махновщина». І там на тачанках, такі лялькоподібні якісь, у неопримітивістському дусі зображені, дуже декоративна ця гравюра чорно-біла, там, знаєте, оцей запал якийсь, розгул тієї абсолютної свободи. Її вчитель, Іван Падалка, Бойчуків учень, до речі, він зробив гравюру, теж досконалу надзвичайно, яка тішилася успіхом за кордоном, вона, правда, ухильно називається «Яблучко», і там і матросня танцює, і так далі. Але все ж таки за тим теж стоїть, безперечно, Махно, - похмура така і безшабашна картина. Знаєте, хто найкраще, правда, не в літературі, а в мистецтві, віддав шану – Багрицький, в «Думі про Опанаса». Це єдиний анархіст, який робив свою програму не на папері, а в реальності. Ну ясно, що нічого з того путнього не вийшло, як ми знаємо, але сама спроба... Кажуть, що він навіть був ще й поет, і я колись чув від одного знайомого свого україномовні вірші Махна, але я їх тоді не записав, а де про це прочитати – не знаю і досі.

Павло Вольвач

Багато хто з чільних діячів того буремного часу був письменником і писав тексти. А от Нестор Махно, хоч і тягнувся не так до пера, як до шаблі і маузера, сам був текстом. Романтичним епосом, у якому поєдналися бутирські “університети”, грізна слава володаря південноукраїнських степів, паризька еміграція і посмертна легенда. Не дивно, що постать самого Нестора Махна так фокусувала на собі погляди письменників різних часів і літературних епох.

До розмови долучається культуролог і літературознавець Олександр Хоменко:

Олександр Хоменко

Власне, він - перший за часом у ХХ столітті український політичний харизматик, чиє ім’я, подібно до Гарібальді чи Сапати, стало символом масового народного руху, і тому він має усі підстави, аби увірватися у літературу так, як він увірвався в історію – на кулеметній тачанці. На зміну недокрівному модернізму початку сторіччя з його оспівуванням манірних панночок і блідих інфант, мав прийти новий тип письма, пружного і динамічного, репрезентанти якого пізнавали безмежжя світу через власний життєвий досвід, а не зі сторінок провінційних газет. Пригадуєте такі слова Миколи Хвильового: “Цього радісного болю ніхто не зрозуміє. Тільки той, хто знає це дике Лівобережжя, ці кошмарні махновські тачанки по степах, цю куряву, що мчить по східній азіатській магістралі”, – так проголошував головний герой його “Санаторійної зони”, який, власне, у драматургії героїчної авантюри махновщини прагнув віднайти сліди “Месії”, ім’я якому – “майбутній анархізм.”

Павло Вольвач

Одначе, Махно був опонентом більшовиків не лише політичним, а й, сказати б, екзистенційним?

Олександр Хоменко

В цих словах є велика рація. Так, їхня більшовицька симетрія одностроїв була несумісною із гуляйпільською вольницею. Тому замість високої маєстатичності шіллерівських “Розбійників” підконтрольне режиму письменство продукує твори, у яких повстанський ватажок потрактовується, як напівоперетковий–напіванекдотичний персонаж. Згадаймо хоча б за класичний зразок соцреалізму – “Хождєніє по мукам “ Алєксєя Толстого. Невипадково усі інші варіанти інтерпретацій закінчувалися переважно “сумними архівами ГПУ”, куди, за словами В. Сосюри потрапила його поема “Махно” – твір вибухової сили і вулканічної емоційності.

Павло Вольвач

А, до речі, вона не збереглася?

Олександр Хоменко

Вона збереглася лише в уривках, спогадах сучасників, зокрема, Юрія Смолича, і також в окремих записах, які відновлював Сосюра у 60-ті. Тому невипадково, що у 20-ті, коли село ще пам’ятало про рейди повстанської кінноти, партія вимушена була постійно тримати руку на пульсі літпроцесу. У цензурні лещата потрапляють роман Клима Поліщука “Гуляйпільський батько” і повість В. Підмогильного “Третя Революція”, а найголовніший наглядач за українською літературою Андрій Хвиля у своїй інструктивній статті “Романтика махновщини” відверто погрожує всім, хто якось наміряється “виявляти ворожу пролетаріатові ідеологію”. Як виявилося пізніше, його хвилювання були небезпідставними. Не зважаючи на всі перешкоди, махновська тема проривалася якось до читача – в нечуваному тембрі національного болю “Подвійного кола” Юрія Яновського, в степових акордах “Собору” О. Гончара, на сторінках якого сперечаються про свободу і насильство “Шаміль степів” (це визначення самого Олеся Терентійовича Гончара), і запорозький характерник Дмитро Яворницький. Павло Вольвач

Олександре, все ж, складається враження, що Нестор Махно – постать, так і не взискана українською літературою в повноті своєї романтичної явищності. Чи, може, я помиляюсь?

Олександр Хоменко

Так, карколомний сюжет його біографії не здобувся на адекватне літературне насвітлення, він ще чекає на своїх латиноамериканців, чи, власне, великих українців - Маркеса чи Алехо Карпентьєра. Та то лише справа часу. Національна збулість, зреалізована в дії, обов”язково зреалізується у слові. Інакше звідки б узятися в сучасного поета сповненим такої напруги передчуття медитативним рядкам:

І потихеньку тане тло Що било й пестило І тільки й щастя тут було - Кіннота Нестора...

Павло Вольвач

І все ж, постать Махна якнайкраще улягається у, висловлюючись словами Михайля Семенка, “велику драму на дві тисячі метрів”. Мова, як ви зрозуміли, за кінематограф. Панорамність степу та гуляйпільська режисура самі собою просилися на полотно екрану. Щоправда, не завжди і сам батько Махно, і його степова вольниця здобувалися там на епічність чи хоча б прожитковий мінімум достовірності... Втім, про це краще скаже фахівець. Слово – кінознавцеві, головному редактору часопису “Кіно-Коло” Володимирові Войтенку:

Володимир Войтенко

Власне, не той був кінематограф, який міг би його зафільмувати так, як ти зараз говорив про деякі інші виміри Махна в мистецтві. Пригоди ці, я б сказав, були невеселі, а з іншого боку – навпаки, були смішні, кумедні, фарсові. Махно, по суті, з’являється на екрані побіжно, в кількох фільмах радянської доби, - Махна і того явища, того феномену, що стоїть за ним, мабуть, протягом майже цілого століття радянські імперські державники просто боялися. Боялися, що це явище, і оцей самий Махно у народі знову прокинуться у тих чи інших формах. Коли когось “державно”, скажемо так, бояться, то зазвичай застосовують три засоби такої психологічної оборони чи боротьби.

Павло Вольвач

Висміяти, спрофанізувати...

Володимир Войтенко

Так, так... Всі три були повно використані. Перший перевірений засіб – це елементарне замовчування. Саме тому образ Махна лише зрідка виринає у незліченній низці радянських фільмів про громадянську війну - здається, йому там саме місце, а його там майже немає. Другий засіб – демонізувати ворога. Про Махна в радянських фільмах частіше згадується як про персонажа поза кадром основної дії, як про дикого, почварного, патлатого отамана, анархіста – бандитське кодло, яке полишає по собі гори трупів, спалені села... Таким от Махном гарно лякати власне дітей. І третій засіб, безперечно, - висміювання, коли ворога показують ницим, шаржованим, гротескним, чи то буфонадним, чи оперетковим персонажем, до якого ставлення провокується у глядача відповідне. Іншими словами: висміявши – знищити. Вперше Махно з’явився на кіноекрані 1923 року саме таким. Це фільм, знятий у Грузії уродженцем Таганрога Іваном Перестіані за пригодницькою повістю письменника Бляхіна “Червоні дияволята”, так він власне і називався. Цікаво, що ця німа стрічка 1943 року була навіть озвучена і вийшла знову на екран. В ній ідеться, нагадаю, про юних розвідників, жанр картини відповідний, але так чи так, але батько Махно послідовно виведений як одверто фарсовий персонаж. Юні червоноармійці наприкінці фільму привозять Будьонному полоненого отамана в мішку з-під борошна. І другий помітний кіноекранний Махно - у виконанні Бориса Чиркова, у фільмі вже київської кіностудії “Олександр Пархоменко”.

Павло Вольвач

Це знаменитий оцей образ, де він схилений на гармоніку, п’яний, патлатий...

Володимир Войтенко

Так, саме такий. Він п’яний, патлатий і у “Червоних дияволятах”.

Павло Вольвач

І обов’язково нервовий...

Володимир Войтенко

Ніби є за що нервувати... Цікаво, що це стрічка теж 1942 року, воєнна стрічка, мовляв, ми колись били Махна там якогось, поб’ємо і новітніх ворогів. Чим особливим запам’ятався мільйонам глядачів образ Махна у виконанні Чиркова – карнавальною пісенькою з вуст “Батька” : “Любо, братці, любо, любо, братці, жить”. Не знаю, наскільки вона є автентична, але є свідчення, що склали пісень в махновському війську досить багато і щедро. Чирков в цьому випадку дуже грамотно використовувався як актор, що володіє технікою і талантом відтворення карнавального дійства, карнавальних персонажів, тут була запотребована його практика роботи із Страубергом і Козинцевим...

Павло Вольвач

Володимире, Махно виходив шаржованим, зпримітизованим, а натомість виникав народний улюбленець Чапаєв...

Володимир Войтенко

Бачиш, він не там трохи воював, не з того боку і не під тими знаменами... Ти розумієш, це ми маємо зараз говорити вже про сучасний кінематограф, якщо пригоди Махна були ексцентричні за часів радянського кіна, то, очевидно, зараз вони мали б бути іншими, але це 1991 року, коли, власне, мало б постати нове українське кіно, далі розмови про фільмування не пішли. Махно зараз просторується до нас зараз якщо не на екран, то в життя очевидно.

ПІСНЯ: “Розпрягайте, хлопці, коней...”

Павло Вольвач

У формат п’ятнадцятихвилинного радіожурналу не втиснути степову стихію, ім’я якій – махновщина. Але будемо раді, якщо ви встигли відчути хоча б запах столоченого копитами полину і ковтнути ковток степової вольниці, котра, як знати, може нікуди і не щезала...

Я прощаюся з вами і нагадую, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”, котрий підготували я, ведучий Павло Вольвач і звукооператор Михайло Петренко. Хай вам щастить!

Говорить радіо “Свобода”!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG