Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 03:11

Сюжети


Надія Степула Сюжети

Київ 20 червня, 2003 року.

Надія Степула

Дорогі слухачі! З вами знову радіожурнал “Сюжети”. Автор і ведуча – я, Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко раді вітати вас!

Здобувши численні міжнародні та українські нагороди, львівський театр під цікавою назвою “У кошику” здобув і статус незалежного творчого об’єднання. Вирізняє самє цей театр новітній підхід до творів української класики, зокрема, сучасне прочитання Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника.

Тим часом і зарубіжної класики у Львові стає все більше. Сприяють цьому не лише театри, а й книжкові крамниці. Про не зовсім звичайну таку крамницю у Львові – в сюжетику від Галі Терещук.

Галина Терещук

У книгарню-кафе я завітала у неділю пообіді. Два просторих зали, столики, на одній стіні книжкові полиці, на стіні фотографії. Продавці – молоді люди, і розмовляли зі мною лише українською. Тут є вільний доступ до книг, тобто можна насолодитися їх переглядом, оцінити якість видання.

Такий доступ до книг є у Львові рідкістю. До так званою “Російської книгарні” у Львові постійно заходили люди, але на так за покупками, як на оглядини. Дивилися полиці з книгами, проте великого торгівельного пожвавлення не відчувалося. Втім, виграти гарну книгу тут можна без проблем. І за смішною, як на українські реалії ціною... Книгу можна і замовити, “Русская книга” може, власне, приваблювати саме тим, що тут представлена перекладна зарубіжна класика та сучасні західні автори, є чимало духовної літератури, серед яких і праця Олександра Меня.

А ось єдину тут книжку сучасного філософа-богослова, диякона Андрія Кураєва уже хтось придбав, а шкода, бо літератури такого штибу на вуличних розкладках не зустрінеш. На стіні книгарні-кафе висить недоречне для сучасного Львова оголошення про те, що тут можна розмовляти російською, усіма іншими мовами. На вулицях столиці Галичини можна почуть не лише російську, але й польську, англійську, німецьку мову. І щоб розмовляти ними, не треба запитувати у когось дозволу, навіть у власників “Русской книги”.

У другому залі можна щось перекусити. Основною особливістю кафе є великий асортимент та висока якість страв за низькими цінами. Факт відкриття у самісінькому центрі Львова “Русской книги” викликав різні думки. Серед української інтелігенції переважає думка, що проблема в Україні не так з російською, як саме з українсько мовою, хоча поет Ігор Калинець вважає, що то є недоречно перетворювати центр Львова на розсадник російської культури, і що у книгарні слід зробити відділ і польської, і російської, і німецької літератури. На думку письменника Романа Іваничука, якщо у цій книгарні будуть представлені зразки високої класичної російської літератури, а не друковане сміття, то її існування буде виправдане. Ті, хто займається книговиданням, торгівлею української книги, переконані, що у Львові немає потреби в окремому центрі російської книги, чого, на жаль, не скажеш про українську книжку, яку, через високі податки, зробили недоступною для більшості громадян.

Ідея створення кафе-книгарень для Львова не нова, місто вже давно має кафе Юрія Кульчицького, відвідувачам якого теж пропонують книги, свіжі газети, втім, туди переважно заходять не так прочитати чи придбати друковану продукцію, як посидіти за кавою з тістечками. А як поведеться у “Русской книги” у Львові, покаже час.

Надія Степула

“Не так багато в Україні виходить книг, авторами яких є знані представники нації, котра зазнала в ХХ столітті одного з найбільших за масштабами геноциду – кримських татар. Отож книга Лентула Безазієва “Сповідь депортованого”, яка вийшла у Сімферополі, видавництво “Таврія”, не може не привернути увагу”, - вважає заступник головного редактора журналу “Сучасність”, кандидат філософських наук Сергій Грабовський. Уважно прочитавши книгу Безазієва, Сергій Грабовський, проте від коментарів утримався: “Коментарі щодо цієї книги зайві. Тому – цитати і тільки цитати”:

Сергій Грабовський

“У світі немає аналога депортації кримськотатарського народу, вона уже триває понад 50 років. Трагедія народу в тому, що період повернення його на Батьківщину збігся з розпадом Совєтської держави”. “Коли натовп кримських татар під вигуки шейха Криму “Аллах акбар” і “голосуйте за РУХ” переходить межі законності у своїх діях, не лайте іслам, а лайте шейха за його моральну ницість і низький інтелект”.

“Нерозумно сьогодні з методичністю й затятістю дятла ставити питання, чий Крим – український чи російський... чи порушувати питання про статус Севастополя, оскільки продовження цієї тематики призведе до ще більшого розриву зв‘язків двох братерських народів. Ця проблема розв‘яжеться сама собою і безболісно при об‘єднанні України, Росії, Білорусі у союзну державу”.

“Виховання і зростання кадрів становили основу внутрішньої політики [комуністичної] партії, оскільки особистість багато у чому визначає і робить історію. Я гордий тим, що у 25 років доповідав галузевому секретареві ЦК республіки, у 33 роки доповідав першому секретареві ЦК республіки”.

“Попереду ближчим часом відбудеться праведний суд, суд народів СССР, який пройде у Біловезькій пущі над зрадниками, котрі розвалили великий Союз республік”.

“Горбачов зрадив народ Союзу ССР, Єльцин розвалив Союз ССР. Якщо Президент Путін не здійснить вирішальних кроків для об‘єднання передусім слов‘янських держав, на нього чекає прокляття народів”.

“Майбутнє кримськотатарського народу – у відродженні Союзу слов‘янських держав, а саме: Росії, України, Білорусі”. “Москва – це душа і серце кримчан”.

Ось так сповідується депортований комуністичним режимом Лентул Безазієв, зараз один із лідерів комуністичної партії у Криму, у 2000 році нагороджений Леонідом Кучмою орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. І ще одна цифра: за даними соціологів, такі погляди має близько 8% кримських татар. У інших діаметрально протилежна позиція.

А наостанок – ще одна цитата. З іншої книги. Лазар Каганович, за спогадами сучасників, якось наголосив: “Моя національність – комуніст”. Ото ж бо.

Надія Степула

Що ж, іноді цитати справді говорять самі за себе. Помічено це давно – ще триста років тому П’єр Бейль, французький філософ і письменник, зауважив, що "вміння точно цитувати належить до талантів рідкісних.”

Продовжуючи тему нових книг, послухаймо сюжет про Олену Леонтович, у доробку якої – і переклади з французької, і - недавно презентована у Києві оригінальна книга “Осінні соняшники”.

Розповідає Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Олена Леонтович походить із давнього козацького роду Устимовичів. Її двоюрідний дід Володимир Леонтович був членом Центральної Ради, міністром землеробства в уряді гетьмана Скоропадського, письменником, культурно-громадським діячем і меценатом. Рід Олени Леонтович сягає таких історичних імен, як Павло Полуботок і Данило Апостол.

До “Осінніх соняшників” Олена Леонтович видала в перекладі з французької збірку новел “Велична Жуль”єна” та написану французькою іншим її родичем Олександром Шульгіним, книжку “Червоний жах”.

Дві книжки з трьох Олена Леонтович видала власним коштом. У “Величній Жульєні” вміщено твори восьми французьких прозаїків, зокрема Андре Моруа, Моріса Дрюона, Ерве Базена, Анрі Труайя.

Я запитав Олену Леонтович, що було раніше – переклади чи власні твори. Говорить Олена Леонтович: «Спочатку були переклади, і обидва переклади були видані 2001 року”.

“А як поєднувалася власна творчість з перекладацькою”, - запитав я Олену Леонтович.

Олена Леонтович: “Так, що коли мене тягло до столу, то я писала, а коли я зустрічала цікаву новелу або оповідання, я перекладала”.

А тепер - відповідь Олени Леонтович на запитання, як її часто тягне до столу. Олена Леонтович: «А я не знаю. Не можу сказати, це не кожного дня, безумовно”.

Про свою останню книжку Олена Леонтович сказала: “Задум забувався, а потім в якусь хвилину я змогла сісти і за півгодини написати. Це доробок мого всього творчого життя багатьох років, які я всі звела в одну книжку.”

Я запитав Олену Леонтович, що для неї означає писати. Олена Леонтович: “Я б сказала, що це, як дихати. Є моменти, коли я не можу не писати, тоді я сідаю і пишу. Я не прибічниця – “жодного дня без рядка”, я пишу тоді, коли я не можу не писати.”

Надія Степула

Мистецтво читання книг має свою історію. А нещодавно у відомому з початку сімнадцятого століття Крехівському монастирі відбулася конференція з історії читання в Україні. Про це – в сюжеті від Віталія Пономарьова.

Віталій Пономарьов

Історики говорили про книжковий репертуар, читацькі інтереси і формування книжкового ринку в Україні упродовж останнього півтисячоліття. Літературознавці аналізували різноманітні читацькі практики: авторська декламація, читання очима, читання «на слух» – і аж до читання газет вголос у шинку чи корчмі. Філософи розрізняли вплив на читача зовнішньої і внутрішньої форми книги, з’ясовували взаємні зв’язки написаного та прочитаного.

Коментуючи одну з доповідей, професор Гарвардського університету Григорій Грабович назвав книгу «документом читання». А ось як він оцінює конференцію у Крехові загалом.

Григорій Грабович: “Сам факт такої ініціативи – це річ дуже позитивна: і що така конференція відбулася з такою кількістю доповідачів і, передовсім, з таким багатством тем, це багато обіцяє. Мені здається, таких підходів до історії читання і читача, бо, дійсно, ця конференція була в розрізі від середньої доби до найновіших, у кожному разі, до першої половини 20 сторіччя – то дуже широка гама порушених питань. І потім в дискусіях потім виявлялося, що кожне з тих питань може само по собі витягати окрему таку конференцію чи, в кожному разі, розгорнуту дискусію”.

Чи не найбільш жваво учасники конференції обговорювали пасивний і активний типи читання.

Надія Степула

Здавен монастирі в Україні були не тільки духовними фортецями, а й осередками безцінних скарбів культури. І не раз ставали об’єктами знищення – ворожі режими намагалися зруйнувати такі осередки. Як у 1934 році, коли було перетворено на руїни Братський монастир та Успенський Собор на Подолі в Києві, Трьохсвятительську церкву, відому з дванадцятого століття, Десятинну церкву з гробницями святих Ольги та Володимира. Тоді ж було висаджено в повітря й обернено на руїни Золотоверхий Михайлівський монастир, збудований в одинадцятому столітті князем Святополком-Михайлом. Там загинули фрески дванадцятого століття та інші цінності.

Про відновлення Михайлівського Золотоверхого – у сюжеті від Богдани Костюк.

Богдана Костюк

Минуло шість десятиріч – і Собор піднявся з руїн. Кінодокументалісти Василь Вітер та Галина Криворчук у процесі відбудови Собору вели “відео-хроніку”, і про ідею створення “фільму – літопису” розповідають. Василь Вітер: “Йде 1995 рік..., коли ми побачили, випадок такий був, ми знімали філармонію, теж була відбудова, там було цікаво. І брали інтерв’ю. Тоді це дуже простий чоловік був, доступний - Омельченко Олександр Олександрович, який ще не був мером, був виконуючим обов’язки всього на всього... запитання було: “Для чого вам, взагалі, будівельникам, оце філармонія?”. Сказав нам: “Я б хотів, хто до мене прийшов, родичі, які знайомі, мені б не соромно було в філармонію нашу.” Потім ми вже склали апаратуру, а він каже, якось так і не нам, а сам собі: “Ну, мені вистачить життя для того, щоб відбудувати Михайлівський Золотоверхий Собор”.

Фільм, на думку митців - це документ історії відродження Михайлівського Золотоверхого Собору, у ньому є чимало цікавих кадрів, зроблених під час відбудови і після освячення храму. Митці переконані, що у роботі над фільмом їм допомагали, як каже Галина Криворчук: “Інтуїція, у всякому разі навіть у відборі самих зйомок.. Будівництво – це такий технологічний процес, малоцікавий. Але коли ти можеш щось відбирати, одразу спрацьовує інтуїція якась, що буде оглядачу цікаво, а взагалі, що треба зафіксувати і залишити.”

Фільм - перший в Україні серед документальних стрічок – переведений у сучасний електронний формат DVD DOLBY. Найцікавіші кадри увійшли до фотоальбому, який став заключною частиною документального проекту “Михайлівський Золотоверхий”. Надія Степула

“Цінність створеного людьми, як і цінність самого людського життя, залежить від того, що вдалося зробити, – писав Жан-Жак Руссо, наголошуючи, що “Тільки добро, творене людиною, залишається. І завдяки цьому життя чогось та варте”.

Дорогі слухачі, завершуючи нинішній випуск радіожурналу “Сюжети”, зичимо вам добра і світла, з вами були: автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко. Дякуємо за увагу!

До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG