Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 20:07

Країна Інкогніта


Сергій Грабовський, Максим Стріха Країна Інкогніта

Київ, 17 червня 2003 року.

Сергій Грабовський

Вітаємо Вас, шановні слухачі! Сьогодні тема нашої розмови, мабуть, буде досить несподіваною для вас. Говорити ми будемо про те, з чим кожен із вас, поза сумнівом, стикався і стикається. Але на це добре відоме ми пропонуємо подивитися під незвичним ракурсом. З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

“Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши, Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив, В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею, Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.”

Максим Стріха

Прозвучали вступні рядки Гомерової “Одіссеї” у перекладі Бориса Тена. Сьогодні, напевно, вже ні в кого не викликає подиву, коли ці рядки, складені понад дві з половиною тисячі років тому, звучать по-українському. Чи так було завжди? Очевидно, ні. І коли в першій половині ХІХ століття українські поети-романтики раптом бралися перелицьовувати Пушкіна чи сербські пісні, коли трошки пізніше Панько Куліш перекладав 15 Шекспірових драм, дуже часто це викликало подив. А навіщо? А для кого? Адже освічені верстви можуть це все прочитати в російському, чи то в польському переклад, чи то в оригіналі (гімназія давала добру освіту). А селянам все це не потрібно. І однак знаходилися люди, які перекладали, які робили надбання світової літератури водночас надбаннями літератури української. За тим стоїть певна політична програма. Не дарма Панько Куліш, оповідаючи про свій намір перекласти “Чайлд Гарольда”, в одному з листів писав: “Хочу перекласти так, начебто є тільки ми і англійці, і нікого, крім нас”. Отже, цей переклад відразу підносив українську літературу в рівень з іншими. Сергій Грабовський

Якщо хтось із слухачів цього ще не знає, то хочу повідомити: Максим Стріха є наразі одним із провідних українських перекладачів, і його основна праця, над котрою він працює чимало років – це переклад “Божественної комедії” Данте. Виходять друком і Максимові праці, присвячені історії перекладацької справи в Україні. Але до власного доробку Максима Стріхи ми ще повернемось, а зараз послухаємо, що думає про національно-культурне значення перекладу мюнхенський професор Ігор Качуровський, сам знаний поет, перекладач, літературознавець:

Ігор Качуровський

Польський орієнталіст Стефан Стасюк сказав колись дуже мудро: “Культура опливає світ”. Якщо ми хочемо ізолюватися і замкнутися в собі, як це згадав колись Юрій Шевельов, творити національний органічний стиль, то це є абсурд, і потім сам творець цього стилю врешті сам мусив зректися цієї думки. Ми маємо бути пов’язані з усім світом саме з перекладами з усіх мов, які тільки є, які тільки існують. Звичайно, що не все треба перекладати зараз, поспішно, але є речі, які мусять бути, ввійти в нашу культуру. І вони частинно ввійшли вже. Вони входили в ті роки, коли українські перекладачі виконували подвійну функцію. По-перше, збагачували нашу мову, нашу літературу й культуру перекладами чужими, а по-друге зберігали й плекали нашу рідну мову, бо це був єдиний майже спосіб зберігати її. В перекладах, на диво, українська мова багатша, ніж в оригінальних творах українських, обмежених, стиснених, здавлених, розчавлених наших митців. Сергій Грабовський

І зразу, не втрачаючи темпу, – ще одна думка людини, котра розуміється на перекладацтві. Тарас Возняк, головний редактор львівського часопису “Ї”:

Тарас Возняк

Переклад на національну мову є одним із факторів самоусвідомлення народу як такого. Вся сума знань, вся сума інформації, яка існує в світі, повинна бути перетлумачена на національну мову для того, щоб кожен народ чи політична нація, котра ідентифікує себе з певною мовою, мала ті інструменти, як осмислення світу, так і ефективної діяльності у реальному світі. В цьому сенсі абсолютно недаремними були певні обмеження на переклад, скажімо, українською мовою чи іншими мовами, скажімо, в Російській імперії - Шекспіра чи Ґете. З огляду на це, переклад, безсумнівно, не тільки вводить нас у світовий контекст, але разом з тим творить із нас якесь більш-менш ефективне політичне чи економічне ціле. Інколи чомусь люди думають, що це зводиться виключно до гуманітарного аспекту - скажімо, функціонування України як держави.

Мені здається, що значною мірою неефективність держави, її пониженість у міжнародних стосунках, в міжнародному економічному світі, безсумнівно, витікає із тої нерозробленості осмислення світу і перебування у світі, яке дає кожен переклад. Це абсолютно негуманітарне питання, це питання насправді як національної ефективності, так і національної безпеки. Українці зараз, перебуваючи в інших семантичних і мовних полях (скажімо, в російському чи американському, англомовному), тим самим є неефективні і маніпульовані.

Максим Стріха

Продовжуючи цю тезу Тараса Возняка, я хотів би навести один з перших прикладів, коли українці намагалися повернути себе до власного семантичного поля. Отже, давній, створений в першій половині ХІХ століття, невдовзі по смерті Пушкіна, переклад Левка Боровиковського:

“Буря в хмари небо криє, Сипле сніг, як з рукава, То звірюкою завиє, То застогне, як сова. То, солому закрутивши, Попід стріхою шумить, То в вікно, мов припізнившись Подорожній, торготить.

Вся примолкла наша хатка, Тихо в хаті і темно; Що ж на лавці паніматка Зажурилась під вікном? Чи підслухуєш, як свище, Виє вітер і шумить, Чи я дзигою на днищі Веретенечко дзижчить?

Вип’єм, добра паніматко! Ну, по одній наливай; Вип’єм з горя! Де ж кухлятко? За починком не дрімай”.


Максим Стріха

Час, коли українські переклади могли складатися більш-менш вільно, швидко минувся. Коли влада в Петербурзі зрозуміла, що з появою перекладів малоросійське наріччя відразу стає мовою, впали обмеження. Справді, Емський указ не забороняв української мови як такої. Оригінальна белетристика могла з’являтися, подолавши, правда, суттєві цензурні обмеження. Переклад був заборонений абсолютно. І однак навіть в ті роки переклади відбувалися. І зараз прошу послухати перші рядки з Шекспірового “Гамлета” в перекладі Михайла Старицького, датованого 1882 роком.

“Жити чи не жити – Ось що стало руба. Що шляхетніш, Чи приймати і каміння, й стріли Од лихої, навісної долі. Чи повстати на те море туги Й тим повстанням все скінчити разом?”

Максим Стріха

Прошу звернути увагу на цікаву обставину: відразу по з’яві цього перекладу на нього ополчилися не лише чорносотенні російські журналісти (“Кієвлянін” надрукував симптоматичну рецензію «Принц Гамлет в постолах»), але й свої землячки. Дехто з них навіть поширював був приказку, що початок монологу перекладено “Бути чи не бути – ось де заковика”. Ви чули, звичайно, – початок перекладений по-інакшому. Ці роки пов’язані справді з тим, що перекладачі мусили кувати слова, мусили шукати лексику для того, чого в тодішньому українському побуті не існувало. Лексику для великого панства, лексику для високих сфер, бо українська мова була тоді відтіснена до селянського вжитку. Але вже до 20-х років цю програму було успішно виконано. Послухаймо, як звучить в перекладі одного з лідерів українського літературного процесу 20-х професора Миколи Зерова вірш одного з найвишуканіших пізньоримських поетів Деціма Маґна Авзонія.

Літера тільки єдина блищить, і дві крапки за нею: “Люцій!” – читаємо ми власне наймення мерця. Далі нарізане “М”, але “М” не цілком збереглося, Камінь упав і вгорі літеру ту пощербив. І не вгадає ніхто із остачі нужденної – Марій, Марцій чи, може, Метелл тут під землю поліг. Порозпадались на порох усі переплутані скалки, - Як уложити тепер прізвище з них родове? Чи ж дивуватися смерті людей? Не втече від загину Камінь могили твердий, імені слава дзвінка.

Максим Стріха

І знов-таки, – радянська влада теж відчула небезпеку такого перекладу. І не даремно, що провідні постаті цього перекладу 20-х майже всі загинули на Соловках, в Сандармосі, на Колимі.

Сергій Грабовський

Максиме, а тепер про “Твого” Данте. Останнього, як відомо, не рідко звуть творцем італійської літературної мови і ледь не творцем італійської національної ідеї. Отож добрий переклад Данте і резонанс суспільний навколо нього, видається, дуже потрібний був в Україні десь 100 років тому. Чи не становить Твоя, Максиме, спроба зараз, на початку ХХІ століття, ну, так би мовити, тільки академічний інтерес?

Максим Стріха

Сергію, в Росії нещодавно з’явився новий переклад Іллюшина – це після досконалої версії Лозинського. В Польщі почала друкуватися дуже симпатична свіжа версія, з одного боку, професора Степана Бараньчака, одного з таких мудрих метрів польського перекладу, з іншого боку, – Аґнешки Куцак. І польська, і російська література мають по два десятки повних перекладів. Українська на разі має друкований один і один – не друкований. Тож, здається, рядки Данте настільки глибокі, що передбачають весь час щоразу нове наближення. Коли той рядок знаменитий “per me si va nella citta dolente” перекладаються “приглушеним крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих”, уже хочеться позмагатися і відтворити приблизно так:

“Крізь мене входять до осель боління. Крізь мене входять до плачів без ліку. Крізь мене входять згиблі покоління. Творець мій правду ствердив превелику: Мене з могуттям Божим породили Премудрість і любов, що є одвіку. Нема давнішої од мене сили, крім вічної. Я довіку буду. Надії збавтесь, як сюди ступили”.

Я переконаний, що й після мого перекладу з’являтимуться нові переклади з Данте, дай Боже, оскільки оригінал, який створений в інших умовах, в іншій літературі, завжди передбачає можливість нового прочитання.

Сергій Грабовський

А тепер про ще один вимір – проблеми перекладу. Його зафіксував Ігор Качуровський, голос якого уже сьогодні звучав. Ідеться про своєрідну експансію перекладів до України.

Ігор Качуровський

Чи ми можемо витримати конкуренцію старшого, сказати б (хоча він насправді не старший, а молодший), брата з Москви, який засипає буквально цими перекладами книжковий ринок? Переклади є фахові й ні, але їх повно – перекладають від найстарших, найдавніших часів до найновіших. Все перекладено або, якщо ні, то перекладається. Ми таких сил зараз, я думаю, не маємо. Але маємо робити те, що в наших, те, що спроможні зробити. Це маємо зробити.

Максим Стріха

Безумовно, кожна література мусить мати свій набір перекладів, не залежно від того, що мають сусіди – росіяни чи поляки. Але я хотів би наголосити на тому, що якість українського перекладу часто була такою, якою не могли похвалитися ані росіяни, ані поляки, ані інші з сусідів. Скажімо, Микола Лукаш. Ледве чи хто міг перекласти “Листа запорожців до турецького султана” Гійома Аполлінера так, як це зробив він:

Царя небесного харцизе високорогий сатано Не годимося ми в підлизи Жери-но сам своє лайно Воно нам в пельку не полізе

Крамарю грецький просмердівсь Ти тюлькою на честь ісламу І палями обгородивсь Швидка напала твою маму І ти в дрислинах уродивсь

Подільський кате струп’я вкрило Тобі все тіло мов шпориш Конячий зад свиняче рило Побережи дурний свій гріш На масті те святе курило.


Максим Стріха

Український переклад має довгу, цікаву і дуже трагічну історію. Цей переклад був не лишень тим, чим був переклад в інших, щасливіш розвинутих, літературах. Там переклад був засобом ознайомлення своїх читачів з чужомовними текстами, і все. У нас переклад часто був націєтворчим механізмом, спробою піднести українську літературу на таку височінь, на якій вона була б, якби її розвиток був щасливіший.

Попри всі перешкоди, українські провідні перекладачі (Куліш, Франко, Зеров, Рильський, Кочур, Лукаш, інші) з честю виконали це завдання. Вони будували альтернативну державу українського слова.

Сергій Грабовський

І ця держава таки існує. На цьому ми прощаємося з Вами. Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Українські переклади світової класики читав Олекса Починок.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG