Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 10:14

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: програма присвячена українському кінематографу.


Олекса Боярко, Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: програма присвячена українському кінематографу.

Київ, 20 червня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні наша програма присвячена українському кінематографу.

Одним із найвідоміших досягнень української культури ХХ століття є так зване «поетичне кіно». Воно виникло всупереч тиску радянської системи і піднесло національну кінематографію на світовий рівень. Про коротку історію українського поетичного кіно розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

«Хрущовська відлига» та послаблення цензури привели до пожвавлення розвитку української культури. І вже 1964 року вихід фільмів «Сон» Володимира Денисенка та «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова засвідчив появу нової школи української кінематографії під назвою «поетичне кіно». А отримані фільмом Параджанова 16 нагород міжнародних кінофестивалів фактично поставили режисера на чолі школи.

Упродовж кількох наступних років на Київській студії імені Довженка були створені фільми Леоніда Осики «Камінний хрест», Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною відзнакою», Бориса Івченка «Пропала грамота» та інші. Спільним для них була нова художня образність, протилежна канонам «соціалістичного реалізму».

Українське поетичне кіно повернулося до цінностей національної культури. Увага митців до традиційних обрядів і ритуалів давала їм змогу відтворити повноту життя людини і спільноти, показати у миттєвому вічне, через одиничне побачити універсальне. Усі фільми цього напрямку вирізняє авторське бачення, а візуальна метафора в них переважає над сюжетом. Подібну кіномову використовували тоді у Грузії режисер Абуладзе, у Молдавії – Лотяну, у Киргизії – Океєв, у Туркменії – Мансуров.

Комуністична критика закидала творцям поетичного кіно схильність до «абстрактного гуманізму» та поступки «українському буржуазному націоналізму». Розвиток поетичного кіно був зупинений на початку 1972 року сумнозвісним «великим погромом» української інтелігенції. А з арештом 73-го року лідера школи – Сергія Параджанова, – почався занепад українського поетичного кіно.

Олекса Боярко

Чи не найяскравішою постаттю українського поетичного кіно був режисер Сергій Параджанов. Про його життєву і творчу долю розповідає культуролог Роман Корогодський.

Роман Корогодський

Відразу оговорюсь: Сергій Йосипович Параджанов -це постать мітологічна. І міт його глибоко креативний, сутнісно ферментальний.

За фахом кінорежисер, він був і драматург, і актор, і музикант, і співак, і художник широкого профілю, й диригент, і балетмейстер, і психолог, і філософ, і етнограф, і фольклорист, і знаменитий колекціонер, і ювелір, і знавець народного мистецтва, культури. І всі його відчування, спостереження, оцінки були на професійному рівні. Художня й глибока людська інтуїція Параджанова — фантастична і з нічим не може бути порівняно.

Наведу такий епізод: у Будинку архітекторів йшло бурхливе обговорення проекту Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Йшлося про спорудження комплексу Меморіалу «Бабин яр». Як то буває, всі увійшли в колію біполярних оцінок «за» і «проти». Вже ніхто не думав, про що, власне, йдеться. І от надали слово Параджанову, і він тихим голосом попросив усіх встати — адже нас слухають сотні тисяч безвинно страчених... Всі встали, і стало так тихо, що паморочилася голова від емоційного стресу й усвідомлення моральної порожнечі дискусії.

Десятки прикладів параджанівської проникливості на глибину людського буття розкидані в основних його творах, починаючи, звичайно, з фільму «Тіні забутих предків», який є поза сумнівом шедевром світового кіно.

Можна цілком спокійно твердити, що кіно Параджанова було і залишається недосяжною вершиною національного кіномистецтва України й Вірменії. І для світового українства ще зовсім неприступна елементарна констатація: один буквально з кількох найвидатніших митців XX ст. заявив про себе в Україні.

Ми почали забувати, що Сергій Йосипович усвідомлював себе українським митцем і навіть хотів бути похованим в Україні. А що Україна? Про совєтську годі казати: окрім тюрми й таборів для митця світової міри совєти не могли нічого придумати. Та тут ніби все закономірно. Але ж квазінезалежна ненька Україна ! Що вона? Касети з його фільмами продаються в усьому світі (окрім України!), розкішні й дорогі альбоми з його товарами, монографії про нього видані в Португалії, Англії, Франції, Росії, Грузії, Вірменії. В Україні дев''ять років тому з ініціативи видавництва «Спалах» я видав спогади про Сергія Йосиповича й історію створення фільму «Тіні». Ще скромніше видання, хоч і самобутніше, вийшло в бібліотеці журналу «Кіно. Театр». Усе! Хто тільки не увічнений в Україні в бронзі й граніті! Від генерала Ватутіна до рядового Паніковського. Та й не про увічнення в матеріальних формах йдеться.

Творець поетичного кіно заслуговує на інший лад увічнення. Його присутність чи, навпаки, відсутність в духовному просторі України є тестом на історико-психологічну справжність нашого громадянського суспільства.

Зі спротиву муляжам соцреалізму постала естетика поетичного кіно Параджанова.

З відкритого герцю з тоталітаризмом постав громадський протест проти політичних арештів у 1965 році, що знаково вагомо проявився на прем''єрі фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна». В тій акції публічного протесту взяли участь найвизначніші постаті руху шістдесятництва — Іван Дзюба, Василь Стус, В''ячеслав Чорновіл, Юрій Якутович і, звичайно, Сергій Параджанов.

З відкритого герцю із системою комуністичного терору постала форма «Колективних листів до совєтських генсеків і прем''єрів», що потім передруковували ЗМІ всього світу. Пам''ятаю картинку 1968 року... Іван Світличний, Євген Сверстюк і я йдемо вулицею Прорізною вгору, а нам на зустріч — Сергій Параджанов та Іван Дзюба. Зайшла мова про Лист, який уже почали підписувати. Ми всіх «підписантів» попереджали, що влада може вдатися до репресій, психологічного тиску (вигнати з роботи, вузу, партії, заборонить друкуватися, «чорні» списки, компрометуючі проробки, засудження в колективах, інсинуації в пресі).

Сергій навіть не став ані слухати, ані читати листа. —Ба! Так тут уже є підписи... —Звичайно. А ви нижче підпишіть... —О, ні! Я можу бути тільки перший. Отут вгорі я підпишу. — І написав: «Сергій Параджанов, кінорежисер».

Після цього підпису він позбувся роботи на 10 років і волі на 5.

Ласа на сенсації газета «Факти» намагалася показати Параджанова очима прокурорів і зобразила солідного Євгена Макашова таким собі блакитнооким Альхеном. Я особисто його знав, спілкувався з ним як з прокурором (після справи Параджанова Макашов пішов на підвищення в генеральну прокуратуру). Так от: ми завжди маємо пам''ятати, що шістдесятник Сергій Параджанов, як й Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко сплатили за волю України своїм здоров''ям, зрештою, життям.

Почав розповідь про Параджанова-людину. Отак хотілося б і скінчити. ...Якось ми випадково зустрілися глибокої осені 1972 року. Ми обидва були подавлені: після арештів ми не працювали, йшло слідство в справах наших друзів і ми мали ходити на допити в КГБ. Сергій Йосипович почав гостру розмову, здавалося, з нічого.

—Дзюбу заарештували... Ти знаєш? —Так. . —Ви всі його полишили! Злякалися?! — і далі в такому ж дусі. Я заперечував, наводив приклади, він слухати не хотів і ніс своє. І раптом чую: —Я для маленької Оленки (донька Дзюбів —Р.К.) фортепіано купив...

У мене аж щелепи відвисли.

—Ну чого ти дивуєшся? Дитині треба вчитися грати, а інструмента немає. От я й купив, хай навчається музики. Фортепіано купив, а ти мені про казку.

Нарешті зрозумів, що Сергій чув мене і лише вдавав, що не слухає. Так, я дійсно писав якісь, напевно, недолугі, казки для Оленки Дзюби, Вірочки Сверстюк. А справжню казку творив Сергій Параджанов і був справжнім героєм своєї Казки.

Олекса Боярко

А що діється в українському кіно зараз? Керівники Спілки кінематографістів України ухвалили рішення провести позачерговий з’їзд, щоб обговорити можливі шляхи виведення українського кінематографа з кризи. Які проблеми ж турбують кіномитців? З ними спілкувалася Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Про кризу в українському кіномистецтві чути не перший рік, і не перший рік і самі кіномитці, і кінокритики, і чиновники від кіно шукають шляхи її подолання. При цьому найбільшими реалістами виступають ті, хто звик робити кіно, стоячи за камерою або сидячи на режисерському місті. А отже, дубль перший.

Кінорежисер Михайло Іллєнко головною проблемою вважає, за наявності великого творчого потенціалу, відсутність нормального кінопроцесу.

Михайло Іллєнко

У нас дуже багато цікавих людей – цікавих авторів, режисерів і сценаристів. Я знаю, що потенціал нікуди не зникає – він дуже великий. Я би так сказав: він такий, як завжди, серед дуже великої кількості ідей, творів, як завжди, як скрізь виникають явища, виникають абсолютно неперевершені ідеї, і втілення абсолютно унікальне. Відсоток приблизно постійний. Я не знаю, який він, але був би конвеєр, в хорошому розумінні цього слова, і цей відсоток, він починає працювати, з’являється Тарковський, не буду зараз перераховувати. З’являється, якщо є процес. Якщо його зараз, цей процес, відновити, то майбутнє буде, мені здається, дуже цікавим, різнобарвним, з широким спектром, але процес щось загальмований.

Богдана Костюк

А що потрібно, щоб цей процес відновити, цей конвеєр?

Михайло Іллєнко

По-перше, ми живемо в умовах жорсткої конкуренції. Ринок є ринок, конкуренція є конкуренція. І наш ринок дуже зручний для сусідів, для росіян. Він завжди був, за радянських часів найкращий. Він дуже зручний для піратської продукції, якою зараз наповнений відеокасетний ринок, я думаю, ефір досі ще переповнений.

І фактично зараз, в умовах цієї жорсткої конкуренції, за відсутності законів, саме, підкреслюю за відсутності законів, які працюють, ми просто обслуговуємо іноземного виробника, і в цьому плані ми дуже хороші партнери, ми просто унікальні партнери, ми зробили великий внесок у російське кіно, в американське.

Богдана Костюк

Дубль другий.

Щоб українські фільми остаточно не зникли серед імпортованої кінопродукції, кінематограф України повинен переорієнтуватися на продюсерську систему. У цьому переконаний режисер документаліст В’ячеслав Прокопенко.

В’ячеслав Прокопенко

Коли за рік робиться один єдиний фільм, і на нього витрачаються всі державні кошти, запропоновані в державі на утримання всієї галузі – це ненормально. Переорієнтація українського кіно на продюсерську систему створення фільмів. Не очікування грошей від держави, держава має право фінансувати ті фільми, що вона замовляє... Або ж на суто експериментаторські постановки – так роблять Франція, Німеччина, Великобританія - дає державне фінансування, чи часткове, чи повне таких конкретних проектів. Продюсерська система фінансування кіновиробництва у нас відсутня. Тепер є деякі приклади, що телевізійне кіно фінансується, серіали і таке інше. А щоб кіно, яке потім би увійшло у прокат, немає. За минулий рік 40 – 45 кінотеатрів, що є в Україні, заробили біля 10 млн. доларів! А що ж вони показують? Жодного українського фільму, окрім “Молитви за гетьмана Мазепу”, не було. Але він з тих десяти мільйонів доларів нічого не приніс. Питання йде про власність. Продюсер – це не той хлопець, чи меценат, чи якійсь там дурень, який збирає кошти - чи свої, чи інші вкладає в кіно, а потім не знає, що з ними робити.

Це – власник картини. Він заздалегідь знає, кому і що він продасть, що він заробить чи ні. Але він знає, якому автору це замовити, якого режисера запросити і на якій базі це зробити.

Богдана Костюк

Так вважає В’ячеслав Прокопенко.

І він, і пан Іллєнко сподіваються, що до їхніх думок дослухаються і колеги, і представники влади, від яких залежить, чи не стануть зйомки з спілки кінематографістів останнім дублем українського кіно.

Олекса Боярко

На цьому ми прощаємося з вами. Ви слухали програму “Ми український народ”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали: співукладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить Радіо «Свобода»!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG