Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:26

Споконвіку було Слово


Василь Зілгалов Споконвіку було Слово

Прага, 21 червня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо “Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена питанням релігії, духовності, культурної пам’яті.

Перед мікрофоном в празькій студії автор та ведучий передачі Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом Павло Забродський.

Сьогодні наша програма присвячена знаковій постаті української церкви патріархові Мстиславові, якому цього року у квітні виповнилося 105 років від дня народження, а 11 червня минулого року минуло 10 років з дня його смерті.

В миру його ім’я було Степан Скрипник. Родина його з покоління в покоління боролася за українську церкву, за незалежну Україну. У віці 93 роки він з’їздив майже всі терени своєї Батьківщини і, при цьому, казав:

Патріарх Мстислав

Наша Батьківщина Україна знову, переживши страшне, надзвичайно страшне, жорстоке 20 століття, теж стає на свої ноги, ноги хиткі, змучені. Разом з нею стає на такі ж самі знедолені, змучені, знесилені вже ноги і наша рідна церква, що понад 1000 років існує. Церква, що її в давнину звали Київська митрополія, а тепер ми її називаємо Церквою Українською Автокефальною, себто, не залежною від жодної іншої. Бо, як бачимо сьогодні, і церкви сьогодні стали знаряддям у тих, хто грає долею світу.

Василь Зілгалов

Степану Скрипнику, майбутньому патріарху Мстиславу, судилося пройти крізь усе 20 століття без останку, майже до кінця, через його війни, катівні, спокуси, вигнання. Він, як сам писав в своєму заповіті, батьком став набагато раніше, як владикою, вояком, політиком і державним діячем раніше, аніж ченцем. Хто він: солдат чи патріарх, депутат чи монах? Розмірковуємо у матеріалі “Життя і заповіт патріарха Мстислава” наш київський колега Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Коли йдеться про патріарха Мстислава, мені завжди згадується сухий і жилавий дід із села під Рівним, якого років вже з 10 тому анкетували були київські соціологи. Коли діда спитали, чому він належить до цієї православної церкви, а не до іншої, він відповів дуже просто і вичерпно: “Тому, що наше село за Польщі на Скрипника в сейм голосувало”.

Посол до польського сейму Скрипник, безкомпромісний оборонець українства і православної людності в краї, вояк і дипломат, вельможний пан і мужик в одній особі.

Ні, наш дід ніколи його не бачив, але уявляв саме таким. Степан Скрипник був для нього Кармалюком і Гонтою, в самому імені якого - гарматні блискавки і кінський тупіт визвольних змагань, трагедія поразки, але і слава, що її він, вже патріарх, закликав у своєму “Заповіті” не цуратися.

Газета “Радянська Україна”, що час від часу длубала його фельєтонами, в одному все ж мала рацію: Степан Скрипник, а згодом єпископ, архієпископ, митрополит і, нарешті, Патріарх Мстислав справді був недобитим петлюрівцем. Його били, вбивали, розстріляли братів – священика і лікаря, дружину, але не добили. Він був не відокремним від усього того, що десятиліттями таврувалося гігантською химерною пропагандистською машиною як петлюрівщина. Прапам’ять про волю, яка не лишалася в етнографічних схованках, а кликала до дії, соковита українська мова і, звісно, Автокефальна Церква.

Важко сказати, що стало вирішальним в його рішенні прийняти 1942 року єпископську хіротонію? Можливо, невимовний біль втрати дружини Іванни. Навіть через півстоліття, він показував на собі місце на потилиці за правим вухом, куди увійшла їй енкаведистська куля 5 травня 40-го року. Можливо, давня традиція, за якою провідна українська верства посилала до священства своїх енергійних і багатих інтелектуально представників. Ймовірно, він усвідомив, що криваве зіткнення не залишає його Батьківщині жодного шансу на свободу, жодного куточку, де може почуватися в безпеці вільна думка, жодного, окрім церкви, де вільно дихає сам дух.

Церква завжди лишалася прихистком для бездержавних українців, навіть тоді, коли, власне, церковну організацію прагли перетворити на інструмент нівеляції українства. І ще: він був цілковито свідомий важливості церкви у пробудженні і єднанні нації. У кожному разі, саме до нього ще до єпископської хіротонії у січні 1942 року митрополит Андрей Шептицький звернувся з листом, який починався словами: “У справі осягнення наших національних ідеалів велику, а, може, вирішальну ролю відіграє церковне порозуміння”.

Церковне порозуміння для Мстислава було річчю аксіоматичною впродовж усього його єпископського служіння. Зрештою, і його “Заповіт” про це. “Заповіт” цей волає до тих, хто вважає себе спадкоємцями Мстиславової справи. Слова “Заповіту” стукають до них і не достукаються. Всі говорять про ту рішаючу ролю, створюють комітети на захист єдності, підписують відозви і розсилають листи, але порозуміння немає.

“Заповіт” Мстислава наразі просто неможливо цитувати. Діти, яких благав патріарх у ньому, наче затяли в супереч чинити своєму батькові. Кожен з них певний здатний досить струнко обґрунтувати, чому він чинить так, а не інакше? А сам “Заповіт” лишається викликом.

Василь Зілгалов

Так, викликом, як залишається викликом і церковна єдність українців. Із “Загірною комуною” Миколи Хвильового порівнював Патріарх Мстислав єдину Українську Церкву, будучи на початку новітньої незалежності України у Харкові.

Директор Інституту релігії та суспільства при Українському католицькому університеті Мирослав Маринович вважає, що Патріарх Мстислав створював українську незалежну церкву на національній ідеї.

Пан Маринович пригадав патріарха Мстислава, коли той приїхав до Львова у собор Святого Юри на перепоховання останків патріарха Йосипа Сліпого. І це було доволі знаковою подією для української церкви, тобто, Патріарх Мстислав продемонстрував свою готовність до співпраці з Українською греко-католицькою церквою, готовність перебувати у єдності національного духу з католиками. Про те, яким мало бути православ’я з погляду патріарха Мстислава, розмірковує Мирослав Маринович.

Мирослав Маринович

Патріарх Мстислав був як людина, як церковний діяч в діаспорі ще до 91 року великим прихильником канонічних зустрічей якогось процесу екуменічного і, зрештою, саме завдяки йому, а також кардиналу Мирославу-Івану Любачівському, можливі були започаткування українського екуменізму. Обидва ієрархи зустрічалися на якихось подіях, під час якихось святкувань важливих для України, і цим самим сигналізували свою готовність до зустрічей, до діалогу, до співпраці.

Заслуги патріарха Мстислава дуже великі: він творив церкву. Його заслуга в тому, що він намагався створити церкву, яка би не моделювала, не повторювала російські зразки. Тобто, з одного боку, це православ’я було б народним, було б козацьким, адже струмінь національного патріотизму, гордості за свій народ був дуже сильним у патріарха Мстислава. І, разом з тим, це православ’я було б автономним щодо держави, воно б не стояло навколішки перед “властьімущими” і в чомусь воно б нагадувало православ’я, яке існувало в Києві до 1686 року, коли митрополити мали духовну силу перечити керівникам держави і перечити часом дуже суттєво.

Галина Терещук

Як Ви гадаєте: але чому так сталося, що ми ніби розпочинаємо зараз відлік від нуля, ніби про те почав говорити Патріарх Мстислав. Але ми і далі на цій першій точці і не можемо далі рушити питання об’єднання.

Мирослав Маринович

Я мушу сказати, що це дуже слушне спостереження. І я його розумію саме так, що ми у нашому будівництві українського православ’я пішли інерційним шляхом. Поки що в умах більшості наших православних існують ті московські моделі, про які я говорив. Це природно, це логічно.

Отже, ми мусимо пройти оце коло, коли, скажімо так, церковна ієрархія намагатиметься створити ту саму церкву тільки з центром в Києві; те саме сильне православ’я, яке буде ставити таке адміністративне чоло московському православ’ю.

І лише десь потім ми зрозуміємо, що візія патріарха Мстислава була більш слушною, вона більш відповідала українській ментальності. Але це є повільний процес, це є насправді процес повернення не тільки церкви до свого коріння, а це повернення і людей до свого коріння, це усвідомлення того, що вони не такі як сусіди.

Василь Зілгалов

Отець Юрій Бойко, що був першим висвяченим після проголошення незалежності України священиком в Українській Православній Автокефальній Церкві, супроводжував патріарха Мстислава під час його подорожей Україною у перші роки незалежності і був навіть його духівником. Ось що згадує отець Юрій.

.............

Василь Зілгалов

Минулого тижня в Київському Будинку вчителя відбувся вечір пам’яті Патріарха Мстислава. Про нього говорили ті, хто його Знав, або хто потрапив під його духовний вплив під час приїздів Патріарха в Україну. З Харкова на цей вечір прибув архієпископ харківський і полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісиченко, який восени цього року відзначатиме десять років з часу свого висвячення. Послухайте розмову між Владикою Ігорем і Тарасом Марусиком про патріарха Мстислава.

Тарас Марусик

Владико, що означає з погляду сьогоднішнього дня постать Патріарха Мстислава, яким є його вплив на Українську православну церкву в широкому значенні цього слова?

Ігор Ісиченко

Отець Мстислав своєю появою в Україні відкрив перед нами ту Церкву, якою уявлялася вона на противагу Церкві підсовітській.

Чому так захоплено сприймали Патріарха?

Він репрезентував Церкву, вільну від духу конформізму. Напевно, воно так не було зовсім. Напевно, Патріарх Мстислав мав якісь залежності від влади, від політиків, але ми, люди, що вийшли із Совєтського Союзу, шукали Церкву, яка не схожою була б на ту пристосовницьку організацію, якою вийшла вона із сорок третього року, після розмови Сталіна із трьома митрополитами. Хоча мої бабусі глибоко вірили, що люди дуже тужили за церквою, яку в нашому містечку зруйнували в тридцятих роках, але до священства, яке зустрічали, вони ставилися глибоко іронічно, знаючи: “Всі попи – комуністи. “

Цю фразу я багато разів чув, коли був дитиною. Ясна річ, що це не відповідало дійсності. Ясна річ, що можна знайти виправдання і для тієї нічної розмови , яку мали митрополити із Сталіним, і для декларації митрополита Серія Страгороцького, але тим не менше, церква не змогла дати відчуття духовної альтернативи комунізмові, і у людині, яка ніколи не скорялася комуні , яка боролася проти неї, яка брала активну участь у політичному житті на Заході, а потім, ставши архієреєм, очолювала церкву незалежно, ми шукали саме цього – незалежності від влади, від зовнішніх чинників. І ще одне, що приніс Патріарх Мстислав в Україну, що було несподіваним, бо зрештою, всі тут звикли до стереотипу архієрея, який ледь споглядає на загал із вишини свого суспільного становища - він був людиною дуже щирою і простою у спілкуванні.

І напевно всі, хто спілкувався із Патріархом, або був на службах, які він провадив, відчули цю щирість.

Багато людей пригадують слова заклику Патріарха Мстислава: “Давайте подивимось один одному в вічі !” Це слова , з якими він часто звертався і до загалу вірних, і до різних аудиторій, перед якими він виступав. Він відчував, що нам дуже бракувало саме цього.

Інтриги, які роз’їдали православну церкву і задовго до комуни, були чужими Патріархові Мстиславу. Може, насправді, не так, як здавалося. Але, принаймні , шукалося у ньому ідеалу архієрея, який протистояв би цьому духові інтриг.

Йому довелося зіткнутися із дуже нездоровою ситуацією, яка складалася в Україні в різних релігійних середовищах, в тому числі, і в Українській Автокефальній Православній Церкві. І він в ще одному явив взірець. Він був людиною відкритою і вільною від того непристойного конфлікту, в який втягнуті були українські православні церкви, розварені між собою, протиставлені греко-католицькій церкві, які не завжди коректно поводили себе з римо-католиками, з протестантами. Патріарх вмів поважати інших, і змушувати поважати себе. Мабуть, це йшло від глибокого почуття власної ідентичності, почуття, яке дається закоріненістю у тій полтавській наддніпрянській традиції, про яку завжди з високою пошаною говорив патріарх, яку намагався він плекати і там, в зарубіжжі. Пригадаймо, наприклад, видання книжки Номіса, або нарешті заснування патріархом того, нового Єрусалиму, центру української православної церкви в США Буанбруку, який став справді центром притягнення для православних українців в різних країнах світу.

Одним словом, у патріархові шукали людину , яка давала б взірець сучасного українського архієрею. На жаль , цей взірець не зумів реалізуватися тут, в Україні .

Василь Зілгалов

Відомий український письменник, голова українського ПЕН- клубу Євген Сверстюк був дуже близький до патріарха Мстислава, часто зустрічався з ним. Ось про що він згадує:

Євген Сверстюк

Вітер часу замітає сліди , дороги і каміння, що лежало на дорозі...Замітає піском. Те каміння недавно думало , що воно визначає напрям руху. З усіх тих постатей, які з’являлися і зникали в моїх очах останні п’ятнадцять років після великого падіння “Вавилонської вежі”, з’являлися і зникали, як міражі, стоїть в очах постать маленького старця з великим нагрудним хрестом. Він був уже на відході, 90 років, шкутильгав на ногу, поранену в боях за Україну 70 років тому, і задихався.

Але при тому голос його дзвінів металом і в очах спалахували іскри. Вперше я з ним зустрівся на якомусь моєму літературному виступі в Нью-Йорку 1989 року. Він вийшов на сцену, привітати мене і ласково погладити щоку і усміхнутися в очі. Коли я проводжав його до авто, на дворі був лютий мороз і вітер, і йому було їхати за 200 кілометрів додому. Тоді я зрозумів, що він людина культури. Пізніше, років два, він показував книжки, які він видавав. І то були важливі книжки.

Журнал “Українське православне слово”, яке він сам робив, свій музей, де кожна книжка і кожен експонат мали непросту і особисту історію. Митрополит Мстислав сам був живою і динамічною історією часу. Людина з релігійно закоріненого роду Петлюр,... був людиною живого діла, передовсім, патріотичного. Над ним завжди згущувалися хмари і тяглася тінь поговору. Як тільки зайшла мова про запрошення Мстислава в Україну, КГБ вмить стало публікувати якісь фотографії німецьких офіцерів, серед яких тільки вони могли розгледіти і пояснити єпископа Мстислава. Це не подіяло на народ, який знав совєтські фальшивки, багатотисячні маси народу вітали в Києві Мстислава, і то була пора відродження духу і національного ентузіазму. Україна бачить білого старця, сповненого духовної сили, справжнього патріарха. Але не бачить навколо нього постатей, на які він міг би опертися.

Сотні тисяч люду в жовті 1990 року. Такий ентузіазм, навіть тріумф гнаному ровесникові 20 віку, мабуть, і не снився. Йому, може, зазирали у вічі холодне питання: а що буде завтра? Може тоді старому патріархові згадувався окупований Київ 1942 року, таємна висвіта на єпископа в Андріївській церкві, арешт за об’єднавчу роботу УАПЦ, якійсь офіцер – потаємний християнин, який його випустив на волю...

Василь Зілгалов

Патріарх Мстислав згадував про той далекий 42 рік таке: “Я тут був з 1942 році, я правив тоді з колишнім Митрополитом Теофілом у Покровському соборі як молодий єпископ, якого було визначено в дуже дивних умовинах, в умовинах, коли всі забороняли висвячувати для нашої церкви, що ставала на власні ноги.. Висвячували вночі, в підвалі, під Андріївським собором, все робилося для того, щоб сповнити Волю Божу.”

І Євген Сверстюк продовжує свої спогади про Патріарха.

Євген Сверстюк

Навіть в тому Києві, навіть за окупації було легше порозумітися і щось робити. Страх воєнної пори підсилював і страх Господній . Патріарх зустрівся з постбольшевицьким рішучим неприйняттям. Спершу йому не давали навіть місця в київських готелях. Він зустрівся зі зрадою, підступами, обманом, і скрізь - закриті двері: до Почаївської Лаври, до Собору Святого Юра , де спочиває прах митрополита Шептицького, навіть до могили Шевченка в Каневі. Можна було побачити, з яким християнським смиренням людина приймає гру фарисеїв, просто як камінь на дорозі.

Де тепер ті камені, що панували на дорозі? Засипані піском, лжі і забуття. Залишився лише погляд умудреного життям старця, який знає, що все треба перетерпіти.

Вперше в житті мені довелося бачити таку видатку постать в ситуації вибору, і стало зрозуміло, що у нього є вартості, яких бракує у церковному середовищі, і принципи, якими поступатися не можна. У свої 93 роки він мужньо і мовчки приймав поразку, залишаючись зі своїми принципами і вартостями. Від нього відійшли юрби, відійшли єпископи, яким, правда, він кидав у вічі: ви ж навіть не дяки! Перед ним стояла давня проблема: Україна і Церква. Що в України немає дороги без Бога, без Церкви – це була аксіома з дитинства, що Церква без правди і без великої віри - теж аксіома.

Якщо в наш часу шукати постаті, на яку можна покластися цілком, якій можна вірити цілком - то це Патріарх Мстислав... Ми не знаємо, як ті люди приймали життєві перемоги, але поразки вони вміли приймати з лицарською гідністю. Це і є воля до життя.

В заповіті Патріарха Мстислава говориться: “Наявність кількох православних церков - це нездоровий стан, главам тих Церков треба зійтися і побути разом так довго, аж поки не знайдуть усього потрібного для об’єднуючого акту..І якби ж то були глави.” Витримка Патріарха Мстислава була справді козацька. Він не уникав ситуацій безнадійних і осіб безплідних, все приймав, щоб чинити за всіх.. Він створював навколо себе атмосферу надійності і певності - кожен день маєш робити те, що повинен. Залишимося без віри - залишимося знов без держави. Він стукав в усі двері, але не відчиняли. Стукання у двері не було даремним. Він сіяв добре зерно на той грунт, який був. Він підіймав авторитет Церкви до маєстату Вічної Конституції, якій мають підпорядковуватися ті, хто легко присягають на Євангелії.

Він вмів творити справжню церкву, орієнтуючись на молоді здорові сили і уникаючи лицемірів та церковних фарисеїв, і орієнтуватися на молоду відвагу, максималізм - який і є духом християнської віри.

Василь Зілгалов

Патріарх Мстислав був гуманістом, плекав до свободи людської особистості, протестував проти торгу людиною сильними світу цього, і навіть Церквами.

Патріарх Мстислав: “Але давайте ж покажемо щось кращого, щось ліпшого покажемо, принаймні, в людських відносинах. Нехай наші Церкви не торгують нами, і не тільки наші.”

Станьмо людьми, не даймо торгувати собою. Таким був глава УАПЦ, Патріарх Київський і Всієї України Мстислав, котрий понад усе цінував людську свободу, вільність її духу і вважав, що цього українці можуть досягти лише у повній єдності між собою, єдності Церкви як Тіла Христового.

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було слово”. Автор і укладач Василь Зілгалов.

На все добре. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG