Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:55

“Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка.” Ми знову повертаємося до болючої теми сучасної української історії – до подій на Волині під час Другої світової війни


Володимир Ляшко “Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка.” Ми знову повертаємося до болючої теми сучасної української історії – до подій на Волині під час Другої світової війни

Київ, 25 червня 2003 року.

Володимир Ляшко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Ми знову повертаємося до болючої теми сучасної української історії – до подій на Волині під час Другої світової війни.

Українські інтелектуали у своїй більшості вважають, що не можна заплющувати очі на необхідність вивчення витоків і механізмів розгортання Волинської трагедії. Головний редактор львівського часопису “Ї” Тарас Возняк наголошує, що йдеться про чи не останнє “видання” селянської “жакерії”, провина за яку лежить на обох народах, українському і польському.

Тарас Возняк

В умовах німецької окупації насправді відбувався польсько-український етнічний конфлікт (селянський конфлікт), котрий, в принципі, насправді був боротьбою за землю, і продовженням тієї боротьби за землю, котра завершилася на радянській Україні десь у 20-30-х роках голодомором. Це саме продовжилося на Волині в формі кривавої українсько-польської, чи польсько-української, селянської різанини. Цей гріх насправді лежить на обох народах, тому що безвідносно, скільки жертв загинуло з тієї чи іншої сторони (а мова йде про десятки тисяч безневинно вбитих людей), ми маємо проблему, котра є моральною проблемою перед двома нашими суспільствами.

Дуже часто чи польські гіперпатріотичні кола звинувачують українців у тому, що насправді різанина була українцями поляків, чи українці, котрі звинувачують поляків у тому, що почалася вона не стільки на Волині, скільки на теперішній Холмщині, де поляки не в менш брутальний спосіб вирізали українських селян. Однак на моє глибоке переконання насправді ця проблема – це була проблема селянських війн (своєрідних “жакерій”), і тільки в останній фазі цього сумного дійства до цього процесу долучилися як українські пара військові (ще раз наголошую – паравійськові формування), так і польські паравійськові формування в формі Армії крайової.

Історики знають свою правду. Однак перед і українським суспільством, і польським суспільством стоїть проблема морального визначення щодо того, що ж відбулося. Польська сторона очікує вибачень з нашого, з українського, боку, хоча важко говорити про якусь надмірну гіпертрофовану національну свідомість у селян, котрі насправді боролися просто за свою землю у своєму селі.

Що стосується польських громадян, громадян невідомо якої держави, в умовах окупації, котрі попадали під оцю різанину, як на мене, то ми (як українці) в принципі повинні просто шкодувати про те, що під оцю косу попали люди іншої національності, котрі ділили з нами наш спільний насправді український Дім. В умовах окупації, в умовах відсутності національної

Держави, в умовах фактично несформованості і відсутності якої-небудь організованої чи військової, чи поліцейської сили, яка могла би якось зупинити цей процес.

Зараз пролунали слова вибачень, чи підходу до того, з боку Президента України. Було сказано, що насправді це може кваліфікуватися як злочин проти людства. Однак у мене залишається запитання: а хто ж вчинив цей злочин, оскільки різанина була взаємною? Кого звинувачувати? Організованими як такими процеси ці на початках не були, тому дуже істотною заувагою є заувага Костя Бондаренка, котрий сказав, що насправді вибачатися можуть два демократичні суспільства – польське демократичне суспільство і українське демократичне суспільство (якщо таке буде чи якщо таке є). Але однак до нього ми ще йдемо.

Я думаю, що цей рік чи це півріччя, оскільки в Польщі очікується дуже багато заходів, котрі відмічатимуть ці сумні роковини, для нас (для українців) дуже важливо осмислити насправді те, що відбулося в ті роки.

Тарас Возняк для радіо “Свобода”. Володимир Ляшко

Київський культуролог Микола Рябчук, у свою чергу, акцентує увагу на дещо інших аспектах Волинської трагедії та її резонансі у теперішньому часі.

Микола Рябчук

Очевидно, що сьогодні ми стикаємося (якщо йдеться про офіційну українську політику), ми стикаємося з прямими і, на жаль, сумними наслідками нашої так званої багатовекторності. А точніше, – непослідовності, а точніше, – відсутності взагалі будь-якої осмисленої політики.

Я гадаю, що великою мірою проблема, яку ми намагаємося сьогодні вирішити, вона закорінена ще на початку 90-х років, вона коріниться, власне, в самому факті невизнання Української Повстанчої Армії стороною, яка боролася за визволення українських земель, українського народу. Це не було зроблено своєчасно ані президентом Кравчуком, ані президентом Кучмою, ані українськими парламентами кількох скликань.

Сьогодні, на жаль, ми перебуваємо, в своєрідному тупику, тому що, з одного боку, ніби всі розуміють, що справді потрібно було би вибачитися перед нашими сусідами і засудити всі ті військові злочини чи етнічні чистки, які мали місце (вочевидь, не лише з українського боку, – це інша проблема). З одного боку, ніби всі це розуміють, що треба щось сказати і треба поліпшувати польсько-українські стосунки, а з іншого боку, – ми опинилися в такій ситуації, коли, хоч би що зробив український уряд, хоч би що українська влада, вона себе поставить так чи так, тою чи тою мірою, в незручне становище, тому що якщо вона не вибачиться, не засудить ревних дій певної частини Української Повстанчої Армії, очевидно, вона зіпсує стосунки з поляками, погіршить свій міжнародний імідж. Якщо вона це зробить, не реабілітувавши Українську Повстану Армію, то знову ж таки вона стане по бік, по той бік, власне, по якому вона перебуває, – по боці спадкоємців совєтської влади, яка завжди традиційно засуджувала Українську Повстану Армію і, фактично, нічого нового не робить, нічого нового не говорить.

Такі речі мусили би вирішуватися, безумовно, в пакеті – тобто реабілітація УПА, визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, стороною, яка боролася за незалежність України, є необхідною умовою подальших дій, а саме визнання конкретних злочинних дій, конкретних керівників УПА, які справді віддали наказ про очищення західноукраїнських, волинських, земель від польських колоністів.

Сьогодні ми не повинні займатися арифметичними підрахунками, хто кого більше вирізував, хто кого більше винищував.

Очевидно, що вся історія польсько-українських взаємин – це, великою мірою, історія колонізації, історія просування на Схід польських військ, польської церкви, польських колоністів.

І Волинь, безумовно, була таким реґіоном, “замінованим” реґіоном, реґіоном, який колонізувався впродовж тривалого часу, особливо в 20-х роках минулого століття. І, звичайно, що взаємна неприязнь, взаємна підозріливість, взаємна ненависть була великою з обох боків. І досить було сірника, щоб це все спалахнуло. Тим більше, що була ситуація війни, була ситуація воєнної озлобленості, ситуація, коли з усіх боків лилася кров, і всім видавалося, що війна все спише.

І таким чином дійшло до справді дуже трагічних, дуже драматичних подій на Волині. Очевидно, що це була братовбивча війна, як і, зрештою, більшість українсько-польських конфліктів.

І я гадаю, що так само є в чому покаятися, що засудити польським колеґам. Я гадаю, що це – їхня проблема. Наша проблема, українська проблема, проблема українських інтелектуалів, української інтеліґенції, як я її бачу, це все-таки сказати відверто, що ми засуджуємо ту братовбивчу війну, засуджуємо ті дії українських повстанців, які призвели до кривавих подій на Волині. Це треба сказати дуже чітко, тим більше, це повинні зробити ті люди, які вважають себе, тою чи тою мірою, духовними спадкоємцями саме українського націоналістичного руху (я особисто себе до них зараховую, я вважаю, що це є якоюсь мірою мої попередники). І я, очевидно, що я мушу сказати своє “пробачте” за всі ті неправомірні дії, які були зроблені моїми політичними, скажімо так, попередниками.

Водночас я вважаю, що подібна позиція, подібні вибачення з польського боку, це, очевидно, є проблема польська. Я би не хотів тут ані щось нав’язувати, ані втручатися. Я думаю, що ми повинні підвести жирну риску під цими всіма трагічними подіями. Ми повинні сказати, що насамперед це була братовбивча війна.

Хто тут більше завинив, сказати важко, тому що, очевидно, є коротка історія, скажімо так, і є довша історія.

І ми можемо дивитися на це з різної перспективи. Звичайно, якщо йдеться про конкретні роки (42-й, 43-й, 44-й), то тут були абсолютно необачні, непродумані, безвідповідальні зрештою, рішення певної частини керівництва УПА.

Але, водночас, звичайно, не можна вихоплювати це все з ширшого контексту польсько-українського протистояння і польської експансії на Схід, польських колонізаційних зусиль, польських репресій щодо українців.

Про все це треба пам’ятати. І тому я дуже, дуже би не хотів, щоб сьогоднішні дискусії на цю тему перетворилися на подальше розпалювання взаємної підозріливості, ненависті.

Дуже легко апелювати до людських інстинктів і набагато важче апелювати до людського розуму.

Інстинкти в кожної людини вони є тваринними, і їх дуже легко розворушити, їх дуже легко під’юдити.

Тому я закликаю всіх до відповідальності. Ми не повинні зруйнувати майбутнього, пораховуючись із минулим. Минуле – воно яке було, таке було, – його треба закрити, з ним треба покінчити. Треба вибачитися один перед одним і сказати, що більше таких дурниць, більше такого ми робити не будемо. Ми повинні будувати нові стосунки, нову Європу, нові взаємини. І Польща є тут нашим найкращим сусідом, нашим найкращим партнером, нашим найкращим соратником, зрештою.

Я ще раз хочу звернути увагу на те, кому вигідно в цій ситуації загострювати польсько-українське протистояння. Я думаю, що і в Україні, і в Польщі певні сили докладають зусилля до того, щоб спровокувати нас один супроти одного.

І я думаю, що легко здогадатися, звідки походять ці сили, звідки вони генетично виводяться. Тому я ще раз закликаю до розважливості.

Я вважаю, що ми повинні пробачити і попросити пробачення.

Микола Рябчук для радіо “Свобода”. Володимир Ляшко

І, нарешті, про офіційну позицію щодо Волинської трагедії. Українські і польські парламентарії дійшли попередньої згоди щодо спільної оцінки подій часів Другої світової війни на Волині. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Перш ніж звернутися безпосередньо до позицій парламентів обох країн в оцінці Волинських подій, поглянемо на стан громадської думки.

Якщо в Польщі вважають себе поінформованими про події 1943 року на Волині, за різними даними, від 75% до 90% громадян, то в Україні ситуація принципово інша. За даними всеукраїнського опитування, проведеного наприкінці квітня Центром імені Разумкова, тільки 8% респондентів вважали, що добре обізнані про ці події, і 15% - що знають про них у загальних рисах. Іншими словами, тільки 23% українських громадян мали певну інформацію, щоб на її основі побудувати власні умовиводи. Поза сумнівом, за два місяці завдяки численним публікаціям це число повинно було помітно зрости. Проте чи є нормальною ситуація, коли із принципово важливого питання стосунків двох держав, які вважають одна одну стратегічними партнерами, в одній із цих держав більшість громадян не має інформаційного ґрунту для власної думки щодо цього питання?

Що ж стосується тих, хто має інформацію до роздумів, то найбільше число з-поміж них вважає, що у трагічних подіях 1943 року провина лежить на обох сторонах – українській і польській (майже 38%); чверть опитаних вважає, що ніхто не винен, – просто так склалися обставини; 15% - що винні поляки і 5% - що винні українці. Відтак закономірними виглядають відповіді на інше запитання: чи повинні українці й Українська держава просити вибачення у поляків за Волинські події 1943 року? “Ні” – таку відповідь дали 42% опитаних. “Так, якщо поляки попросять вибачення зі свого боку”, - 34%; і “Так, обов‘язково” – 9%. Водночас за масштабні жалобні заходи із широким залученням офіційних кіл, мас-медіа та громадськості виступає тільки 18% з числа тих, хто має власну думку щодо Волинських подій, а от проти таких заходів – 40%.

Очевидно, український парламент мусить зважати як на настрої суспільства, так і на потреби цивілізованого розв‘язання задавнених конфліктів. І при цьому ґрунтуватися на об‘єктивних історичних фактах. Завдання, поза сумнівом, складне, тим більше, що, на відміну від Польщі, в Україні ретельне і масштабне вивчення волинських подій розгорнулося тільки за останнє півріччя. За словами учасників переговорів з польськими парламентаріями, депутати Верховної Ради України змогли узгодити шляхом складних і тривалих дискусій на загал взаємоприйнятний проект тексту спільної заяви, за винятком одного терміну, який викликав неприйняття української сторони.

Говорить учасник переговорів народний депутат Андрій Шкіль.

Андрій Шкіль: “Списи ламалися навколо преамбули. Бо, властиво, в преамбулі були сказані ті слова, які дражнили, звичайно, і українську делєґацію, і, звичайно, будуть достатньо “вибуховими” в українському суспільстві.

Ходить, звичайно, про те, що визнання українською стороною подій на Волині екстермінацією мирного польського населення. Екстермінація – це є збірне поняття. Туди входить і ґеноцид, і етнічні чистки, і злочини проти людства. Тому це може потягнути позови польських громадян до України за збитки і т.ін. – те, що відбувалося в Сполучених Штатах.

Жертви Голокосту, євреї, зверталися до окружних судів американських. Відповідно, це стало причиною виплати колосальних сум і програшу величезної кількості судових процесів Німеччиною проти тих людей, яких вони насправді екстерміновували.

Но в даній ситуації, звичайно, жоден суд цього не доведе, бо ми володіємо більшими фактами, що події розгортались не так. Але, повірте, це може завдати сильного, якщо не нищівного, удару по українському обличчю в міжнародному світі.”

Сергій Грабовський

Наразі триває пошук остаточної формули компромісу, ідеальний варіант якої Андрій Шкіль окреслив так.

Андрій Шкіль: “Можна дійти до певного компромісу. Єдиний компроміс – це говорити про взаємне вибачення, про взаємне прощення, обопільне. Якщо вже говорити про якісь страшні дії, які відбувалися на Волині, то обопільні. Якщо вже говорити про екстремінацію, то про взаємну екстермінацію.”

Сергій Грабовський

Отож суспільства обох країн чекають на порозуміння парламентаріїв.

Володимир Ляшко

Ми не закінчуємо розмову про Волинську трагедію, як не закінчує її осмислення українське суспільство. Ви слухали програму «Ми – український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов.

На все добре. Говорить радіо «Свобода»!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG