Будапешт, 27 червня 2003 - Територіальні осередки української меншини в Угорщині дедалі частіше беруть участь у культурно-мистецьких та фольклорних фестивалях, які організовуються місцевими муніципалітетами в період літньо-осіннього сезону. Часто, крім відновлення народно-звичаєвих традицій угорців та представників інших національностей, які мешкають на відповідній адміністративній території, метою таких свят є зближення і взаємозбагачення різних культур.
Зазвичай подібні свята, котрі умовно можна назвати Дні села, району чи навіть міста, відбуваються з ініціативи місцевих мерій. Хтось організує їх з початку 90-х років, одразу як в Угорщині запрацювали демократичні інституції, адже комуністи несхвально ставились до заходів, в основі яких лежали християнсько-обрядові традиції. Угорці у давнину називали такі празники словом “бучу” – буквально: прощання, але за формою і за змістом у сприйнятті українців вони є храмовими святами. У такі дні господарі запрошують на гостину близьких родичів, сусідів та знайомих. Те саме, наприклад, відбувалося нещодавно і в ІІ районі Будапешта, тільки захід отримав куди ширший розмах. Звичайно, для цього організатори обрали чудову місцину – Будайський Мілленаріш-парк, де вже вчетверте відбувались Дні району Крістінаварош. Прикметно, що нині разом із дев’ятьма іншими етнічними групами до свята вперше приєднались місцеві українці, об’єднані під началом національного українського самоуправління під керівництвом голови О. Корманьош ( попереднє прізвище пані Олександри - Кирейко). Щоб уникнути заформалізованості, обмежились лише вітальним виступом заступника мера району. Решту часу віддали в розпорядження аматорських і професійних колективів. Тут і там із естрадних підмостків парку лунали пісні національних меншин. Глядачі раз-по-раз тепло аплодували танцювальним колективам греків, сербів, поляків, вірмен та інших. Втім, голосно заявили про себе й українські дебютанти – солістка Ганна Ляхович, виконуючи українські й угорські народні пісні; танцюрист Дмитро Кирейко, розгонисто й запально демонструючи публіці неповторний український гопак, а також його юна колега-танцюристка Христина Бакляк теж додала вогню до концертної програми українців. Цікаво, що зал, бачачи й чуючи ці номери, навіть підспівував артистам а то й пританцьовував у такт музичних акордів. Добротний репертуар загальної концертної програми подивував навіть бувалих у бувальцях завсідників подібних масових заходів. Цього дня буквально збігалися подивитись на виступ всесвітньовідомого самодіяльного ансамблю інвалідів Будапешта, котрі підготували свої – увага! – танцювальні номери на інвалідних колясках. А ще чудово виступали діти на всіх мовах і у всіх танцювальних стилях. Не пустували також експозиції виставкового павільйону, де свої мистецькі доробки серед інших представили український художник Олександр Ґембік і майстриня декоративно-прикладного мистецтва Надія Музичук. Були тут і малюнки дітей української Недільної школи. Що й казати вже про українські національні страви. До затишного білого намету, під яким стояв накритий стіл із варениками на таці й запашним борщем, навіть вишикувалась черга. За якихось півгодини українці встигли пригостити кілька сотень охочих. Було б, звичайно, й більше, якби не прикра обмеженість істівних запасів. Тим не менше народ не ображався, обіцяв завітати до українців наступного разу. Вже про них напевне знатимуть ті, хто не лише зі слів довідався про їхню національну сутність, але й чув,бачив, які вони є, і навіть пригостився їхніми стравами.
Зазвичай подібні свята, котрі умовно можна назвати Дні села, району чи навіть міста, відбуваються з ініціативи місцевих мерій. Хтось організує їх з початку 90-х років, одразу як в Угорщині запрацювали демократичні інституції, адже комуністи несхвально ставились до заходів, в основі яких лежали християнсько-обрядові традиції. Угорці у давнину називали такі празники словом “бучу” – буквально: прощання, але за формою і за змістом у сприйнятті українців вони є храмовими святами. У такі дні господарі запрошують на гостину близьких родичів, сусідів та знайомих. Те саме, наприклад, відбувалося нещодавно і в ІІ районі Будапешта, тільки захід отримав куди ширший розмах. Звичайно, для цього організатори обрали чудову місцину – Будайський Мілленаріш-парк, де вже вчетверте відбувались Дні району Крістінаварош. Прикметно, що нині разом із дев’ятьма іншими етнічними групами до свята вперше приєднались місцеві українці, об’єднані під началом національного українського самоуправління під керівництвом голови О. Корманьош ( попереднє прізвище пані Олександри - Кирейко). Щоб уникнути заформалізованості, обмежились лише вітальним виступом заступника мера району. Решту часу віддали в розпорядження аматорських і професійних колективів. Тут і там із естрадних підмостків парку лунали пісні національних меншин. Глядачі раз-по-раз тепло аплодували танцювальним колективам греків, сербів, поляків, вірмен та інших. Втім, голосно заявили про себе й українські дебютанти – солістка Ганна Ляхович, виконуючи українські й угорські народні пісні; танцюрист Дмитро Кирейко, розгонисто й запально демонструючи публіці неповторний український гопак, а також його юна колега-танцюристка Христина Бакляк теж додала вогню до концертної програми українців. Цікаво, що зал, бачачи й чуючи ці номери, навіть підспівував артистам а то й пританцьовував у такт музичних акордів. Добротний репертуар загальної концертної програми подивував навіть бувалих у бувальцях завсідників подібних масових заходів. Цього дня буквально збігалися подивитись на виступ всесвітньовідомого самодіяльного ансамблю інвалідів Будапешта, котрі підготували свої – увага! – танцювальні номери на інвалідних колясках. А ще чудово виступали діти на всіх мовах і у всіх танцювальних стилях. Не пустували також експозиції виставкового павільйону, де свої мистецькі доробки серед інших представили український художник Олександр Ґембік і майстриня декоративно-прикладного мистецтва Надія Музичук. Були тут і малюнки дітей української Недільної школи. Що й казати вже про українські національні страви. До затишного білого намету, під яким стояв накритий стіл із варениками на таці й запашним борщем, навіть вишикувалась черга. За якихось півгодини українці встигли пригостити кілька сотень охочих. Було б, звичайно, й більше, якби не прикра обмеженість істівних запасів. Тим не менше народ не ображався, обіцяв завітати до українців наступного разу. Вже про них напевне знатимуть ті, хто не лише зі слів довідався про їхню національну сутність, але й чув,бачив, які вони є, і навіть пригостився їхніми стравами.
