Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:14

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Програма присвячена релігійно-історичній тематиці.


Володимир Ляшко “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Програма присвячена релігійно-історичній тематиці.

Київ, 2 липня 2003 року.

Володимир Ляшко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка».

Перед мікрофоном Володимир Ляшко.

Минулого тижня до Закарпаття перенесені мощі вбитого радянською владою єпископа-мученика Теодора Ромжі, якого Папа Римський у 2001 році під час свого візиту до України оголосив святим. Слово Анастасії Осадчук.

Анастасія Осадчук

Минулого тижня від Словаччини до Закарпаття пройшли урочистості, пов’язані з перенесенням мощів блаженного єпископа мученика Теодора. 27 червня на українсько-словацькому кордоні греко-католицьке духовенство Закарпатського краю та всієї України, а також священики з усього світу урочисто зустрічали кортеж з мощами блаженного священомученика Теодора Ромжі, щоб через 56 років в мирі і вірі помістити мощі блаженного Теодора на почитання в каплиці Ужгородського Кафедрального собору. У супровід акафіста відбувся прецесійний хід з мощами Теодора Ромжі через усе місто Ужгород до греко-католицької семінарії, що носить ім’я цього відомого закарпатського священика.

Говорить отець Михайло Баник: “Дякуючи тому, що ми вже живемо у незалежній державі,... ми сьогодні можемо урочисто так представляти в нашому краї нашому народу, це є світоч нашого народу, нашого краю і нашої церкви, опора, і крім того, він є заступником у небі, перед Богом за наш народ, за нашу церкву і за нашу віру. Завдяки тому, що церква має, наша єпархія, такого великого небесного заступника і покровителя, ми бачимо те зворушення, той підйом віри, духовності і ту урочистість, і ту масовість, яка бере участь ...”

Чому стільки років мученицька смерть Теодора Ромжі була за сімома замками? Згідно з планами, розробленими за вказівкою Сталіна в 1945 році, було передбачено підкорення, а потім і цілковите знищення греко-католицької церкви. Духовенство і миряни повинні були молитися до Російської православної церкви. Оскільки єпископ Теодор Ромжа рішуче відмовлявся від співпраці з владою, відстоював єдність з католицькою церквою, і до цього закликав духовенство та вірних, то він став перешкодою у проведенні ліквідації греко-католицької церкви в Закарпатті. Коли єпископа Теодора викликали до Києва на співбесіду з уповноваженим у справах релігій паном Вільховим, розмова зводилася до звинувачень греко-католицької церкви. Владика Теодор заявив: “Краще смерть та всі її муки, ніж зрада правдивої Христової Святої Церкви”. Тому в найвищих інстанціях тодішньої влади було ухвалено рішення про знищення владики. Як згадує очевидець і потерпілий від замаху НКВС на Теодора Ромжу отець Михайло Маслей “ під час однієї з подорожей архієрея було вчинено наїзд одної вантажної машини на коляску єпископа і його супроводу. Коли нападники помітили, що ми ще живі, підбігли до нас і почали бити різними металічними предметами”. Ранений єпископ був завезений до лікарні, але тут на нього вже чекав генерал держбезпеки, який організував отруєння єпископа Теодора Ромжі. У терміновому порядку тоді влаштували підставну санітарку –агента, яка назвала себе Одаркою. За декілька хвилин, в ночі, під час обходу, віддаливши сестер.., ін’єкційною отрутою санітарка умертвила єпископа Теодора Ромжу. “О, Ісусе!” – були останні слова владики.

Тіло покійного єпископа Теодора було поховано.. в Ужгородському Кафедральному соборі. Після повернення у 1991 році Кафедрального собору, стан був жахливий, всі трони були порозривані, а кістки розкидані. Тоді гадали, що мощі блаженного втрачені. Як розповів отець Йосип Штелиха, колишній студент Теодора Ромжі, одна із жінок була свідком, як працівники НКВС чинили безпорядки в соборі. Ось що він згадує: “Перед смертю фактично, говорити могла, і прийняла все і тайни нормально, то вона розповіла, те, що я скажу зараз. Я не додам до цього нічого, лише те, що вона сказала, що коли вже вони виходили, лопатами забрали і заложили туди.. і уходили. Коли виходили вон, вона каже, я дуже боялася , трусилась від страху - що там ви робили, для чого робили. Коли повернулась, і там трошки, де була труна єпископа, під стіною, вижу, а там є череп голови. Я, каже, повернулася, і пішла знову, вийняла цеглу, взяла той череп голими руками і понесла туди.., де був захоронений єпископ. І пішли ми, я не могла спати, цілу ніч я трусилася від страху, що буде зі мною, з другими теж. Тоді після півночі я трохи заснула, і у сні я бачу, що ми там знаходимося у крипті і мені на зустріч іде одна людина, мужчина років під 40, одягнутий в гарному чорному одягові і каже мені: “Маріє, дуже добре ти зробила, що ти положила мою голову на місце.” Це вона розповіла”.

3 червня 1998 року після довгих пошуків, нарешті, було точно визначено місце крипти, де покоїлися статки єпископа Теодора Ромжі. Два священики , отець Ласло Пушкаш і отець Йосип Васков, і монахиня сестра Теофіла знайшли в одній із ніш крипти залишки труни. В ній череп, який був розрізаний під час розтину, що свідчить, що це статки священомученика Теодора. Також було знайдено деякі залишки священичого одягу. Після цього мощі були відправлені до Будапешта, до наукового інституту для антропологічних досліджень, де була виявлена отрута за назвою кураре в кістках блаженного. Нині мощі священомученика Теодора, після усіх церемоніальних дій, складені в домовину, заслані зверху склом та розміщені у бічній каплиці Кафедрального Собору і залишаться назавжди в Ужгороді.

Володимир Ляшко

Міністерство культури та Академія мистецтв України висунули фільм “Мамай” режисера Олеся Саніна на здобуття премії “Оскар” у номінації “Кращий іномовний фільм”. Розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

“Мамай”, за словами продюсера Арама Геворкяна - це фільм, стосовно якого щонайменше двічі можна сказати: “Вперше в Україні”. Режисер Олесь Санін пояснив: “Це перша картина в Україні, яка пройшла технічну комісії американської кіноакадемії і має міжнародні сертифікати, технічне визнання. І – перша картина, яка має рекомендації членів американської кіноакадемії. Це перша картина в Україні, яка записана у системі DOLBY Digital, і перша, яка знімалась у всіх стандартних світових технологіях. Тобто – вона перша, яка підходить для цієї історії. І поки що – єдина!”

Олесь Санін також повідомив, що американська кіноакадемія знайома з фільмом “Мамай”, який режисер умовно називає “документальним фільмом про шістнадцяте сторіччя”: “У нас є позитивні рекомендації від членів кіноакадемії. За правилами академії, прізвища їхні не розголошуються, але серед них точно є достатньо серйозні люди. Списки цих людей дивилися вони є.”

У картині велике ідейне та естетичне навантаження несе звуковий об’єм і закадровий простір, оскільки багато подій відбуваються саме поза кадром та сюжетом, і створити відчуття цих подій можливо було тільки звуком, про це розповів Олесь Санін.

А відомий український режисер – директор Кіностудії імені Олександра Довженка Микола Мащенко зізнався, що почувається щасливим, оскільки причетний до створення фільму: «Я щасливий, що Олесь Санін з запустився з фільмом “Мамай” на нашій кіностудії, і коли у міністерстві не було коштів, щасливий, що студія знайшла кошти, щоб зняти натуру в Криму. Я радий, що вийшла прекрасна картина, радий першому успіху».

Картина “Мамай” – це фільм-легенда. Красиво знятий, з красивим звуковим супроводом, з красивими акторами. Фільм, який здатний гідно репрезентувати Україну на міжнародному кіноринку, стверджує команда, причетна до його створення.

Володимир Ляшко

Українські переселенці на Кубані – про їхню долю та прагнення зберегти культурні традиції розповідь веде Олена Боряк.

Олена Боряк

200 років тому переселення запорізьких, а згодом і чорноморських козаків на Кубань було останнім актом затяжної трагедії українського козацтва. Пісня говорить про цю історичну подію лаконічно:

Чорна хмара наступає, дрібний дощ з неба, Розігнали чорноморців, кому було треба. Ідуть наші чорноморці, назад очі рвуться, Як поглянуть в край свій рідний, з очей сльози ллються.

Одна з провідних тем періоду депортації козаків на Кубань – плач, нарікання на долю і згадка про колишню славу. На Кубань козаки повезли не лише старовинні запорізькі привілеї, але й головне – свою духовність, мову, побут, тобто все те, що зберегло їх від розчинення і втрати власної ідентичності. 200 років їх прилучали до російської культури, навчали відчувати себе росіянами, або окремим козацьким народом, покликаним служити “матушке России”. Що ж зберегли переселенці з України на Кубань? Згідно останніх досліджень працівників Донецького центру української культури і літератури обрядових пісень, веснянок, русальних і купальських на Кубані майже не збереглося. Зовсім нівельованим виявився різдвяний і новорічний обряд колядування і щедрування. Але ж зберегли кубанці історичні пісні козацької доби. Як живий організм, і цей жанр еволюціонував, проте у фольклорі, як відомо, не буває різких змін. Половці, печеніги, інші завойовники змінювалися у піснях на турок, татар, москалів, та так, як це відповідало історичним обставинам.

У ті часи були такі, що співали: “Благодарім Імператрицю, молимося Богу, що нам вона указала на Тамань дорогу”, як, зрештою, згодом співатимуть про партію вождів. Але, за великим рахунком, не зважаючи на заборони і переслідування, депортовані на Кубань козаки під тиском політики русифікації не тільки не втрачали історичної пам’яті, але виробляли і оспівували в піснях і переказах усну концепцію власної історії.

Володимир Ляшко

І наостанок – знову про знаного церковного достойника. 1 липня виповнилося 285 років від смерті митрополита Київського Йоасафа Кроковського. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

1670 року Олександр Кроковський закінчив Києво-Могилянську академію. Згодом він ще 10 років навчався в університетах Західної Європи, зокрема, у Римській академії, для чого перейшов у греко-католицьку віру. Повернувшись до України 1683 року, він знову перейшов у православ’я. У Київському Пустинно-Миколаївському монастирі Кроковський прийняв чернечий постриг під іменем Йоасафа і вже через 5 років став ігуменом цієї обителі.

Невдовзі після постригу отець Йоасаф був запрошений до Києво-Могилянської академії викладати поетику, риторику, філософію, богослов’я. Його курс риторики мав назву «Комора Тулліанського красномовства до політичного вживання українською молоддю відкрита...», курс філософії – «Диспути через узгоджену побудову Арістотелівського органону...», а укладений ним «Літописець» висвітлював події української та всесвітньої історії.

1689 року професор Кроковський був обраний ректором Академії. З цього приводу його приятель гетьман Іван Мазепа писав: «Я всією душею бажаю, щоб Йоасаф Кроковський був і ректором Братським, понєже знаю, що він людина досконало вчена, богобоязлива, зело розумна і статечна і краще від інших управляти зможе».

15 серпня 1708 року архімандрит Києво-Печерської лаври Кроковський був висвячений на митрополита Київського, Галицького і всієї Малої Росії. А вже через 3 місяці він, разом з іншими ієрархами, був примушений царем Петром Першим проголосити у Глухові анафему гетьману Мазепі.

1718 року царевич Олексій зізнався на слідстві, що листувався з Кроковським. А незабаром Київський собор на чолі з митрополитом ухвалив не приймати запроваджуваних російським урядом церковних реформ. Відтак Йоасаф Кроковський був викликаний до царя, по дорозі заарештований і ув’язнений в Архангельському монастирі у Твері. 1 липня він помер там, за припущенням історика Наталі Полонської-Василенко, «либонь, неприродною смертю».

Володимир Ляшко

Ви слухали програму «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Артем Мостовий. На все добре. Говорить Радіо «Свобода»!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG