Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:35

“30 хвилин у різних вимірах”. Про міську і сільську культури.


Ірина Халупа “30 хвилин у різних вимірах”. Про міську і сільську культури.

Прага, 28 червня 2003 року.

Ірина Халупа

В ефірі – українська «Свобода». З вами передача “30 хвилин у різних вимірах”. Перед мікрофоном – Ірина Халупа.

Вітаю всіх, хто нас слухає. Як правило, ця програма завжди має якусь тему. Сьогодні – не виняток. У цьому випуску ми поговоримо про сільську і міську культуру в Україні. Народилася ця ідея в розмові з моїм товаришем. Ми якраз розмовляли про українських політиків, хто звідки, чим займається, які проявляє амбіції. Мій співрозмовник, який, до речі, знає дуже багато закулісних деталей про всіх і все, ось що сказав про двох відомих і вічно популярних політиків: «Вони їх не люблять, бо ті з села. А ці, котрі не люблять, бач, – вони ж «ґородскіє».

І я почала думати над тим... Яка різниця, чи людина з міста, чи з села?... Ось я народилася в місті, бо в селі лікарень не було, але виростала в селі, чим і пишаюся. Чому соромитися села – воно ж те джерело, з якого вийшло багато добра. Міста починалися від сіл. А якщо українська сільська культура – це те, на що міщанські сноби дивляться зі зневагою, то погляньмо на їхню міську культуру.

Якою справді є культура українських міст? Українською, російською, польською, єврейською, імперською чи радянською? Чи, може, сумішшю всього того, та ще з присмаком, скажімо, чогось глобально американського? Чи є щось таке, що можемо назвати українською міською культурою? Про ці проблеми сьогодні трішки поговоримо.

Нещодавно, коли ми переїжджали автом через Баварію, нас вразило скільки сателітних тарілок блищить з дахів чепурних баварських будиночків. Коло хати всі атрибути села – город, квіти, хлів, клуня, худоба, бадьорий кудлатий Бровко чи Сірко. А в хаті – всі атрибути міста (хороша каналізація, центральне опалення, гаряча вода, підключення до Інтернету, сателітне телебачення). Словом, світ у себе у власній світлиці.

Де закінчується село і починається місто? Що таке місто сьогодні у Баварії, а що таке село? Вони, в принципі, однакові, між ними лежать лише кілометри. Можна навіть сказати, що село, цей мальовничий баварський «dorf», має певні переваги, свіже повітря, мальовничі краєвиди, спокій та тишу. Вас не розбудять гудки машин чи гуркіт трамваїв, а пташиний спів та природний будильник півня.

А українське село? Що відрізняє його сьогодні від українського міста, якщо місто справді є українським? Чи є вони споріднені, чи виливається одне в друге, чи, може, вони просто існують поруч без жодного взаємозв’язку? І чи можна взагалі культуру ділити на сільську та міську?

Ці питання розглядає Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Поділ культури на міську й сільську є досить умовним. Та й саме поняття “культура” вельми багатозначне. Якщо виходити з визначення про культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії, то не обійтися без інших базових понять – “місто” і “село”. А мандруючи поняттями, можна зайти дуже далеко.

Поділ на міську й сільську культури характерний, очевидно, для суспільств, розшарованих, передусім, економічно на місто, як осередок комфорту і цивілізації, та на село, як вогнище злиденности й нелегкого життя. Йдеться радше про походження людини, а не про культуру як таку. Важко уявити відповідь пересічного європейця, зокрема, француза чи північного американця, на запитання: що таке міська, а що таке сільська культура.

В українських координатах ці питання залишаються досі актуальними. Й не дивно. Те, що в деяких головах існує розлам на рівні сільського й міського походження, –це, значною мірою, комплекси совка й ще глибше. Місто з усіма його атрибутами сприймалося впродовж тривалого часу й далі сприймається українцями як чужорідне тіло. До речі, в літературі колізію між містом і селом дуже добре відтворив у 20-их роках минулого століття Валер’ян Підмогильний. Він показав, як потужна сільська стихія вривається в чуже місто і змушує його пульсувати в ритм із нею.

За совка взаємини між містом і селом можна порівняти з анекдотами, в яких фігурували слов’яни чи “русскіє” і чукчі. Останні, як відомо, були предметом насмішок і зневаги. Відповідно, вихідцям з села давали образливі назвиська. В Галичині, наприклад, “рагулі”.

Деякі давні пласти української культури під ударами совєтської, якщо можна так сказати, цивілізації в більшості місцевостей припинили своє існування. Але в окремих місцях (пунктирно, майже підпільно) вони продовжували існувати. Коли ідеологічні заборони були зняті, почалося досить інтенсивне відродження. Візьмімо для прикладу писанкарство. Сьогодні цей сегмент культури активно культивується в містах, в тому числі, і в столиці. Між іншим, точні копії писанок з різних українських реґіонів для коломийського Музею писанкарства створили кілька відомих майстринь з Києва. То як означувати нинішнє українське писанкарство, явище абсолютно унікальне? Це міська культура чи сільська?

Спробуємо поставити ще кілька таких запитань. Коли, скажімо, камерний хор “Київ” виконує колядки і щедрівки, – це міська чи сільська культура? А літературу як класифікувати? Визначати за походженням чи місцем народження письменника? А до якої культури віднести дует Поплавського й Вєрки Сердючки?

Звичайно, в культурі можна знайти й те, що однозначно асоціюється з містом чи селом. Візьмімо традиційне весілля, з дотриманням обрядів і звичаїв. Ще подекуди воно збереглося. В міському середовищі таке весілля не існує. Натомість важко уявити живу джазову музику в сільському середовищі. Хоча інформаційний вибух і технічна доступність до багатьох подій, які відбуваються в світі, спричинилося до кардинальних змін у суспільстві.

Особливо це помітно на новому поколінні. Наведу близький мені приклад. Мої сини народжені в Києві. Однак вони дуже люблять сільську місцевість. Вони є одночасно продуктом міста і села. І чим вони відрізняються від своїх західноєвропейських ровесників, які, наприклад, мешкають у передмісті Парижа у власному будинку з невеликим подвір’ям, а до дідуся й бабусі їздять у село, розташоване в малозаселеному Центральному масиві? Мабуть, тільки тим, що одні – українці, а інші – французи. Щоправда, за цими поняттями – “українець” і “француз” – ховаються нюанси, без знання яких усе виглядає схематично. Але то вже інша тема.

Ірина Халупа

У європейській культурній традиції місто завжди окреслювалось як шанс. Шанс на мистецьку досконалість, на пригоду, на сюжет. Натомість в українській культурі місто завжди поставало як проблема. Чи то загрозою, чи то територією, яку слід здобути і опанувати. Але ніколи воно не було тим, чим мало б бути, – простором діалогу.

“І огортає машинова міць, І дні мої, й таку наївну бранку, Мою країну – з прадіда селянку, Співучу землю смутку і криниць,”

– писав у поемі “Канів” Євген Плужник. Україна, дійсно, з прадіда – селянка. Переважна більшість трактує цей факт як її, України, родове прокляття. І зовсім мало хто бачить в цьому шанс альтернативи.

Отож послухайте розмову мого колеги Павла Вольвача з поетом і культурологом Сашком Хоменком, котрий, до того ж, є ще й асфальтовим неонародником та чорноземним урбаністом. Під автентичний український напій – розчинну каву – снується балачка...

Павло Вольвач

Сашко, ми сидимо з тобою в центрі міста й ведемо розмову за місто, за українське місто. Розмова, здавалося б, мусила снуватися довкола складних історичних проблем, але я хотів зосередитись спочатку на побуті, адже вся історія осмислюється якраз через побут, через звичайні побутові впізнавані речі.

Отже, що в сучасному місті є українського? Кава, кока-кола, мобільник, чи, може, чужорідна лексика? Правда, є ще пиво «Оболонь», але все ж таки цього, мені здається, до болю мало. То що, українство тотально програло змагання за місто?

Сашко Хоменко

У твоєму питанні, з одного боку, є якесь відлуння приреченості, але, з іншого боку, там є і велика правда. Українське місто справді ніби вкрите різними нашаруваннями, нашаруваннями різних масних пальчиків, які його торкалися, і воно є.

Колись такий відомий український поет Іван Сокульський, політв’язень, написав таку чудову фразу: «Пороги є – треба лише глибше дивитися у воду». Тобто українське місто є, воно існує, існує велика кількість матеріальних предметів, які пов’язані саме з українськістю міста, починаючи від Софійського майдану з пам’ятником Богдану Хмельницькому, на якому був напис «Баґдану Хмєльницкаму – єдіная і нєдєлімая Россія» і який відбили студенти 17-го року під час однієї з українських маніфестацій. І закінчуючи цими вулицями, київськими вулицями, якими проходили такі персонажі, як Дмитро-Мирон Орлик, Олена Теліга, якими ходили власне люди, які давали сенс цьому місту.

З іншого боку, справді у вимірі сучасної поліфонічної цивілізації українські технологічні досягнення ніби не вирізняються. Але вирізняється в нашому місті інше. Його звучання, його акустика. Зверни увагу на розмову. У міщуків, які переконані, що вони спілкуються російською мовою (насправді вони спілкуються російською лексикою, яка накладається на українську фонетику). Первісний автентичний плин їхньої мови - український. Вони вимушено через якісь соціокультурні обставини перейшли на російську. І вони спілкуються насправді не російською – вони спілкуються з допомогою милиць-слів.

Павло Вольвач

Сашко, ну а таке: всі європейські нації йшли до модерності через місто. Тобто місто і модерність стали синонімами. І лише українці чи не єдині в усій Європі йшли по історії якимись кружними шляхами. Що це – засвідчення «топосу поразки», як говорить Володимир Єжкін, чи можливість розкриття якихось інших сенсів?

Сашко Хоменко

Дійсно, в цій такій специфічній, саме українцям притаманній, траєкторії історичного польоту є постійне балансування на межі прірви, але є й можливість сягнути тих обріїв, яких інші нації сягнути не можуть. Бо дійсно розвиток, скажімо так, європейської нації пролягав через такі проходження певних точок історичного розвитку. Себто спочатку сільська нація утворює міста, потім міста стають центрами науки і культури (тобто утворюється інтелігенція і, власне, міста починають перебирати роль репрезентанта нації).

Український історичний шлях інший, і в цій іншості такий негатив, як відсутність українського міського сленгу, відсутність україномовного шансону, відсутність авантюрно-пригодницької української прози. Але, з іншого боку, тут є присутність того, чого не можна знайти десь у Бельгії, чи Франції, чи Німеччині. Це –присутність автентики.

Павло Вольвач

Відсутність такого пласту, як блатна культура?

Сашко Хоменко

Безсумнівно. Україномовні кримінальні угруповання. Адже це теж певний сегмент історичного процесу, який тотально відсутній в українській дійсності, за винятком, можливо, Західної України.

Павло Вольвач

Повія, яка телефонує до готелю і пропонує послуги чистісінькою українською мовою та ще й полтавсько-черкаським діалектом?...

Сашко Хоменко

В принципі, це можливо, якщо вона знатиме, що там в готелі є канадський патріот, який готовий викласти сто доларів, власне, за послуги і за україномовність на додачу.

Але мова йде за інше. Ми бачимо наше місто багаторівневим, і в цій багаторівневості є, можливо, наш найбільший шанс. Ми можемо сказати світові те, що не можуть сказати інші нації, бо вони це вже, умовно кажучи, проїхали, а ми це ще переживаємо.

Павло Вольвач

Сашко, а от раніше село ототожнювалося з культурою – такий собі резервуар з піснями, казками, усіма отими плахтами, тинами і левадами, а тепер, схоже, резервуар цей вичерпався. І що ж далі?

Сашко Хоменко

Це є проблема, але колись Гайдеґґер сказав, що там, де є найбільша небезпека, там є шанс на найбільший порятунок. Чехи, скажімо, увійшли в 20-те сторіччя приблизно в такій же ситуації, як і українці. І ось за 15-20 років шляхом цілеспрямованої політики, головно, під керівництвом президента Макарика, вони повернули собі міста.

Але українці в цій ситуації, власне, мають враховувати цей досвід, до того ж вони, як на мене, мають розуміти, що українськість, українська ідентичність, українська мова в місті має стати ознакою якості. Тобто людина україномовна – ця фраза, яка тепер є синонімом “вона дивакувата або український філолог” – має стати ознакою якості. Тобто це –людина стильна, це людина, яка розуміється на “Бітлз”, на “Пінк Флойд”, яка читала романи Умберто Еко.

Україномовність – це конрткультурність, це стильність, це ознака вишуканості, це ознака якогось соціального динамізму.

Ірина Халупа

Це був міщанин, поет і культуролог Сашко Хоменко. З ним розмовляв ще один урбаніст Павло Вольвач.

Ви слухаєте радіо Свобода. В ефірі «30 хвилин у різних вимірах», сьогоднішня тема – міська і сільська культури. Що це: два боки однієї монети чи вічні супротивники?

Розмови про відсутність сучасної міської української культури, на думку моєї львівської колеги Галини Терещук, породжує сьогодні страх певної частини міської інтелігенції перед безробіттям, згортанням культурницьких процесів, виснаженням та звуженням інтелектуального середовища, а ще – занепадом господарки та тоталітарними методами управління містом. Послухаймо її матеріал.

Галина Терещук

Здавалося б, що заперечувати існування сучасної міської культури в Україні – річ абсурдна. Бо тоді слід було б заперечувати й існування міських театрів, вищих навчальних закладів, музеїв, книжкових та газетних видавництв, словом, усіх державних та громадських культурницьких інститутів. Однак невдоволення станом сучасної міської культури усе ж є. А зразки того, якою б вона мала бути насправді , частина моїх співвітчизників шукає на Заході, інша ж впадає в ностальгічні спогади.

Якось одна зі львівських газет надрукувала матеріал про занепад міської культури. Але основним її ворогом у цій публікації були названі не комуністи чи безгосподарна теперішня влада, а селяни. Автор матеріалу із сумом писав про те, що радянський період відчинив міські брами для нової хвилі чужинців – галицьких селян. А вони, селюки, заповнили спорожнілі, завдяки совєтським та німецьким визволителям, “соти” Львова, навіть не здогадуючись про існування особливої атмосфери міста та й про поняття міської культури загалом.

Відтак селянами-чужинцями заселили новобудови. Та вони, замість того, аби жити для міста, плекати його культуру, щосуботи поверталися “до свого справжнього дому, у рідне село”, бо, мовляв, не могли відмовитися ні від своїх свят, ні від свого трибу життя.

Але, на щастя, останні тепер втікають із міста на село, бо великі заводи зупинилися й селюки масово втратили роботу. Сьогодні вони знову мають шанси стати гречкосіями.

Зауважу, що глибокодумні (і не дуже) міркування про занапащення Львова селянами я вислуховувала вже не раз. Скоріш за все, цю сумнівну теорію зготували, разом із скромною вечерею, на львівських кухнях. А породив її, як на мене, страх міщан перед зубожінням, безробіттям, згортанням культурницьких процесів, виснаженням та звуженням місцевого інтелектуального середовища, тотальним занепадом міської господарки. До того ж, справжня міська культура може розвинутися за умови демократизму міської влади. Натомість ми й досі маємо в містах напівтоталітарні утворення у вигляді рад та виконкомів, керівні посади в яких виборюють місцеві клани.

Однак хіба у цьому винні селяни? Галицьке селянство ніколи не було чужинцем у Львові. Бо чи не завдяки його природному консерватизмові, усталеному трибові життя столиця Галичини так і не була ніколи до решти ні ополячена, ні зросійщена? А те, що в другій половині минулого століття селян було масово мобілізовано на місцеві заводи та фабрики, то це навіть не провина радянського режиму. Американський футуролог Елвін Тоффлер назвав свого часу тотальну індустріалізацію “другою хвилею цивілізації”. Саме вона зруйнувала традиційний родинний уклад життя, виробивши особливий, ядерний (себто мобільний) тип сім’ї. Свого часу один поет написав такі рядки: “Де народились – мусимо цвісти”. Натомість “друга хвиля цивілізації” навчила нас, що “цвісти” ми можемо лише там, де є робота.

Для десятків тисяч селян упродовж довгих років Львів якраз і був місцем праці. Значною мірою саме завдяки їм і розвивалась так звана “міська культура”. Бо ті ж таки селяни не лише лузали на вулицях насіння, але й навчалися у вузах, відвідували кінотеатри, концерти, купували газети й книги, товари в місцевих крамницях, користувалися послугами суто міських підприємств. Їх нащадки якраз і мали шанс стати респектабельними міщанами. Однак економічна криза загальмувала ці процеси. Сьогодні місто занепадає, а його культурне життя нагадує хаотичний броунівський рух.

Можливо, Львів потребує нової хвилі індустріалізації? Бо щоб там не казали, але тільки відкриття та робота нових підприємств, десятикратне збільшення податкових зборів здатні порятувати місто від остаточного занепаду. Однак нова індустріальна хвиля може шокувати нас своїми несподіваними поворотами. Бо, скажімо, як правдиві львів’яни зреагують на появу в місті кварталів, заселених вже не місцевими селянами, а китайцями? Чи отримають вони право на високе звання культурного “міщанина”?

Ірина Халупа

Культуролог, головний редактор журналу «Ï» Тарас Возняк вважає, що з часом межа між містом і селом нівелюється. Але це ще не так швидко відбудеться в Україні. Адже нині село й місто відрізняються за рівнем свого життя. Втім для початку львів’яни мають навчитися шанувати своє місто, дбати про нього й ідентифікувати себе з ним. Щодо української міської культури, то пан Возняк каже, що нині кожне українське місто різне за багатогранністю своїх культур. Послухаймо Тараса Возняка.

Тарас Возняк

В принципі, кожне місто є такою певною амальгамою, певною мозаїкою дуже різних культур, дуже різних субкультур, і, практично, немає жодного насправді серйозного міста, котре не є такою амальгамою. Навіть у начебто моноетнічних державах – скажімо, в Берліні чи в Парижі, чи в Лондоні. Великі міста є поліетнічні, полікультурні, так було впродовж всієї історії. І є відома праця Бартоломея Зіморовича про “троякий біл”, “Леополіс тріпелікс”, де він пише про кілька стадій культурної домінації, скажімо, у Львові.

Починаючи з Львова руського, потім він перейшов у Львів німецький, німецькомовний, після того Львів польсько-мовний, але це були тільки домінації. Воно все виключало. І елементи завжди (ті три елементи плюс ще єврейський, вірменський і всякі інші культурні елементи). Зараз ми, де речі, готуємо число журналу «Ї», присвячене конструкції міста, міста як такого (на прикладі Львова). Таким “лоґо”, гаслом, під яким ми робимо це число, є гасло «ґеніус лоцій» (Геній місця), на такому доброму місці було закладене місто Львів, котре змінювалося, котре змінювало свою структуру в дуже різних аспектах, але завжди залишалося добрим місцем (хоча дуже різним містом).

Ні міста, ні села не були й не будуть вічними утвореннями. Після катастрофи цивілізаційної п’ятого сторіччя, після Ісуса Христа міста, скажімо, в Європі, занепали. Міст практично як таких не було. На руїнах Риму паслися кози й місцеві аборигени (бо то вже не були римляни, але ще не були італійці) розбирали ці споруди для того, щоб будувати свої хліви, як це достойно зараз робиться в старому селі, коли розбирається замок середньовічний і ліпляться ліплянки якісь довкола нього. Це є цивілізаційний занепад, і міста як такі появилися тільки з розвитком феодалізму приблизно в 10-11 сторіччі. Спочатку в Італії і так далі. Тобто місто не є постійним утворенням, котре завжди існує. Воно може занепасти. Так само й село –в нашому розумінні слова. Бо село – це є теж певний не тільки адміністративний чи архітектурний об’єкт, але й певний соціальний об’єкт, форма самоорганізації суспільства, так само завжди, як і місто.

І я думаю, що тенденція загальна зараз іде, по-перше, до нівеляції відмінностей між містом і селом (те, що комуністи дуже багато говорили), а насправді воно не з огляду на їхні бажання відбувається, а відбувається з огляду на об’єктивний хід розвитку матеріальної культури і так далі. От ми бачимо, що в Сполучених Штатах, наприклад, в найбільш технічно розвиненій країні, відбувається відтік багатого населення, респектабельного населення, спочатку в приміську зону, а ця приміська зона відтягується на 150 чи 200 кілометрів від місця праці (тобто від міста як такого, від сіті, в якому вирішуються всі справи).

Я колись був у Філадельфії, коли мер міста просто аж плакав: залишайтеся, городяни, залишайтеся в місті, не виїжджайте. Вони виїжджають. І місто ніби розсмоктується. Але це вже місто іншого цивілізаційного рівня, це не таке місто, як у нас. Нам ще до такого міста дуже довго. Тому я думаю, що ми почасти відстаємо від загальних, глобальних процесів, котрі відбуваються в світі, й ще повертаємося до старого розмежування між містом і селом. Повертаємося до конфлікту, починаючи від цивілізаційного конфлікту, закінчуючи економічними, бо є різні інтереси в міста і є в села.

Ірина Халупа

І на кінець передачі подивімося в серце малого українського провінційного міста. Бо в ньому, виявляється, охоплений весь світ. Містечко Бучач на Тернопільщині має заледве не тисячу літ. Історичні свої 800 років це містечко уже прожило... Хоч перші згадки про тутешніх скитів, сарматів і неврів, котрі освоювали живописні простори, записав ще Геродот у V столітті до нашої ери... Із XII століття наших часів Бучач існує вже в архівних даних.

Бучацький дерев’яний замок – гніздо роду Бучацьких гербу Абданк згадується в джерелах 14 століття. Інший замок, руїни якого височать посеред міста, збудований у 16 столітті. Його знівеченим стінам досі, напевно, сняться колишні вежі й часи короля Зиґмунта Другого Августа й середньовічні монастирі в скелях понад Стрипою. У 17 столітті місто було зруйноване турками. Бучач пережив польську, австро-угорську та радянську влади, турецьке й татарське руйнування, пожежі й світові війни. Й залишається стояти на живописних пагорбах мініатюрною фортецею поступу й культури.

Про Бучач, галицьке місто, яке впродовж століть залишається осередком української культури, долаючи руйнівні впливи різних влад, докладніше розповідає Надія Степула.

Надія Степула

Культура таких містечок, як Бучач, творилася протягом віків. Історичні реалії пронизували місто й ті покоління людей, котрі в ньому проживали свої життя. Відкладені в запасники часу, наче мед у соти, події, на відміну від людей, залишалися найдовше. Іноді – й назавжди. Їхній перебіг не раз вчувається в шелесті старої липи (це дерево в Бучачі збереглося з незапам’ятних давен). Замурована каменем, підперта з усіх боків липа нагадує про те, що не все в цьому світі минає остаточно...

Крім живописних руїн Замку, тут багато пам’яток.

Церква святого Миколая, збудована 1610 року. Її високі вікна в часи оборони міста від ворога служили бійницями. В церкві зберігся бароковий іконостас 18 століття.

Церква святої Покрови архітектора Бернарда Меретина, який збудував у Бучачі в 1751 році міську Ратушу. Він – відомий творець собору святого Юра у Львові. У церкві Покрови є дерев’яні та позолочені скульптури пізнього бароко.

Старовинна Ратуша, прикрашена скульптурами Пінзеля, виглядає майже сучасно. Саме Пензель, автор скульптур згаданого собору у Львові (святий Юр на коні, святі Афанасій і Лев на фронтоні). У Бучачі збереглися не всі скульптури Пінзеля. Це були міфологічні постаті: Давид, що вбиває Галіята, Самсон, що роздирає пащу лева, богиня правосуддя Феміда, Геракл, невільники. Під час пожежі 1859 року, коли згоріло майже все місто, кілька скульптур були знищені.

Ще в минулому столітті в Бучачі була фабрика шовкових тканин. Десь у кованих скринях по тісних коморах ще, може, зберігають правнучки шовкові сукні своїх прабабусь із тих барвистих єдвабів… Колись у церкві святої Покрови – тепер у костелі – був портрет знаменитого польського магната Миколи Потоцького, написаний у 18 столітті (мистецтвознавці вважають його так званим “сарматським польським портретом”, що має велику цінність).

Церква святих отців Василіян 18 століття з монастирем і Василіянською гімназією (тоді місійним “Науково-виховним інститутом”), двісті років була школою патріотизму і осередком культури. Сьогодні при монастирі діє “Школа Отців Василіян” – ліцей, де юнаки опановують не тільки загальноосвітню програму, а й ази богослов’я.

Літературний Бучач відомий такими іменами, як Володимир Масляк, його син – Степан Юрій Масляк, отець Василь Мельник, Осип Назарук, отець Тит Теодосій Галущинський, Михайло Островерха (Осика) та багато інших. Серед письменників та публіцистів –отець-василіянин Юліан Добриловський.

Ще один письменник, Нобелівський лауреат Агнон (колишній бучацький єврей), назвав світ міста Бучача в своїй книзі “загаченою водою”. Це – глибока вода, в якій вирують пристрасті, віками живуть поряд українці, поляки, євреї, вірмени, греки – люди, які розмовляють з тінями. Як одна з героїнь Агнона.

Розмовляють не тільки з тінями людей, а й з тінями вулиць та будинків, замків і скитів. Історія Бучача відбиває в собі ті реалії, котрі стосуються й багатьох інших західноукраїнських міст. Попри те, що влада тут була то австро-угорською, то польською, то радянською, Бучач залишався містом українським. Убираючи в себе кращі набутки самобутніх культур, притаманних представникам різних національних груп, котрі віками були тут присутні поряд з корінними українцями (найбільше ці групи представлені поляками, євреями та греками), Бучач ревно оберігав старожитності, підносив з руїн стіни церков, рятував для майбутнього бодай звичаї і традиції, - ті невидимі, але суттєві, підвалини, на котрих культура не раз тримається...

Древній Бучач стоїть під високим небом, гармонійно поєднавши в собі життя кількох епох. Він випростався, вкотре за свою історію звільнився від гніту і... творить нову історію.

Камінний вісімсотлітній Бучач як втілена в камені певність, що ніхто не здатний відібрати в нього ні його минулого, ні майбутнього.

Ірина Халупа

І ось, дорогі слухачі, вичерпали ми свій призначений час. На цьому закінчуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”, присвячену міській та сільській культурі. Відгукніться, пишіть нам на таку адресу: поштовий індекс О1, Київ – 1, Абонентна скринька 496, Радіо “Свобода”.

Ми чекаємо Ваших листів. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з Вами. До наступного тижня. І бажаю Вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.

Говорить Радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG