Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 16:08

“30 хвилин у різних вимірах”: 60-ліття Волинської трагедії.


Ірина Халупа “30 хвилин у різних вимірах”: 60-ліття Волинської трагедії.

Прага, 5 липня 2003 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були, дорогий слухачу! Вас вітає українська «Свобода». В ефірі передача «30 хвилин у різних вимірах»

11-го липня у Волинському селі Павлівці відбудуться українсько- польські спільні відзначення трагічних подій, що відбулися на Волині 60 років тому. Ця передача присвячена цим подіям. Волинська трагедія викликає гострі емоції обох сторін. 60 років тому у вирі Другої світової війни на Волині поляки вбивали українців, а українці вбивали поляків. 60 років пізніше багато хто використовує лексику ХХ-ХХІ-го століть стосовно цих подій, вживаючи такі слова як ґеноцид, терор та етнічні чистки.

Чи визначилася Україна щодо цього питання ? Як гідно відзначити цю сумну річницю і яких уроків навчила нас ця сторінка українсько польської історії? Це питання залишається відкритим.

В історії України Ореста Субтельного ось як описані волинські протистояння між поляками та українцями:”Українська Повстанська Армія не лише виступила проти нацистів і більшовиків, а й втягнулася в надзвичайно жорстокий конфлікт з поляками на мішаних українсько-польських землях Волині, Полісся та Холмщини. Незважаючи на те, як закінчиться війна, українські націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з них були колоністами міжвоєнного періоду) з територій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична АК ( Армія Крайова) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу польської держави. Результатом цього стала кривава боротьба (яку часто підігрівали німці та провокували радянські партизани) між українськими і польськими силами за територію та за зведення давніх рахунків.

Особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польським джерелом ( книги «Дроґа до Ніконд»- автори Щесняк і Шота, 1973-ій рік, видавець Wojskowy Instytut Historyczny) було винищено від 60 до 80 тисяч польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що винищення їхнього народу розпочалося раніше, у 1942-му році, коли у переважно польських регіонах Холмщини поляки винищили тисячі українських селян і винищення беззахисної української меншини на захід від річки Сян тривало у 1944-1945 роках. В усякому разі зрозуміло, що, як українські, так і польські збройні загони займалися масовим кровопролиттям, довівши ненависть, що збільшувалася між двома народами упродовж поколінь, до кривавої кульмінації».

З точки зору історії, чи можна 60 років пізніше встановити правду? З таким запитанням я звернулася до історика, доктора історичних наук Сорбоннського університету, нині також професора Львівського Університету, автора багатьох книг періоду Другої світової війни, зокрема, книги «Третій Рейх та Українське питання», професора Володимира Косика.

Володимир Косик

Я думаю, що можна встановити правду, але тяжче є встановити вину. Чому? Дуже просто, тому що багато елементів збіглося у цей момент, який спричинив до того протистояння. Причому я хочу вже тепер сказати, що те протистояння дало жертви з двох боків: гинули поляки, але гинули і українці. Так що говорити, скажімо, лише про те, що українці знищили стільки і стільки поляків не можна. Треба говорити, я би сказав, що з двох боків була вина і це було спільне непорозуміння, яке вийшло і з боку поляків, і з боку українців. Тому не можна звинувачувати когось одного. Про це говорить історія.

Яке джерело непорозуміння? Джерело, на мою думку, швидше зовнішньополітичного характеру. Поляки, їх було 17 % на території Волині, за чисельністю не дуже велика група, меншість. Поляки вважали, що та територія є польська територія, яка має належати до польської держави, яка буде будуватися, яка прийде після закінчення війни. Українці були основне населення і вони, очевидно, вважали, що ця територія - українська територія. Ось бачте, звідси походить непорозуміння. Непорозуміння походить від зовнішньополітичної ситуації, а саме, що Польща, польська держава, польський закордонний уряд у Лондоні вважав, що то є польська територія. І навіть пізніше ,у 1945 році в одному з документів сказано, що поляки мусять залишитися на цій території, бо без поляків на цій території Волинь не буде польською. То є дуже глибокий корінь непорозумінь. Звідси, можна сказати, згори не можна було прийти до порозуміння, бо коли одні вважають, що вони є пани тієї території, а другі вважають, що вони господарі тієї території, то виходять такі непорозуміння.

Треба розуміти обставини. Але знищення людей дуже часто безвинних, очевидно, не може викликати не засудження. Завжди такі речі засуджуються.

Ірина Халупа

Наскільки, власне, вивчений цей період, виважено, спокійно і на фактах?

Володимир Косик

Ще, на жаль, не досліджений добре. Дам Вам дуже звичайний простий приклад, що коли мені приходилося зустрічати колишніх керівників УПА, я питав: «А чи були українські жертви, чи гинули українські села, чи були спалені?» «Були». «Ви то записали, Ви десь маєте то записане?» «То ні.. То була війна».

Ось бачите, є так: поляки дуже добре пам’ятають кривди, які їм сталися. Зрештою, можу додати, що євреї також пам’ятають завжди кривди, які їм сталися. А українці чомусь не пам’ятають жертв, яких вони зазнали в тих протистояннях, чи, навіть, у Другій світовій війні. Чи є також, я б сказав, колективна пам’ять. У народу твориться колективна пам’ять, коли пам’ятають своїх, що загинули. В українців тої колективної пам’яті ще немає. Українці, на жаль, ще поки що навіть добре не знають своєї власної історії і тому не є розвинута їхня колективна пам’ять.

Але я вважаю, що власне, якраз у тому напрямі треба працювати, що треба спокійно досліджувати речі і спокійно виявляти і злочинні вчинки, які були зроблені в минулому, і позитивні вчинки, які були зроблені у минулому. І це є, я б сказав, корисне для відносин між Україною і Польщею.

Ірина Халупа

Це був історик, професор Володимир Косик.

Навесні, у Сполучених Штатах, у Вашингтоні відбулася конференція «Громадянське суспільство в Україні» за участю американських та українських політологів, експертів та офіційних осіб.

Під час обговорення українсько-американських-польських відносин колишній міністр закордонних справ, народний депутат, посол Борис Тарасюк звернувся до Адама Михника - відомого польського діяча, видавця впливового часопису “Газета Виборча” із запитанням: «Яку позицію повинні зайняти представники різних інституцій громадянського суспільства у Польщі та Україні, щодо наступних роковин Волинської трагедії?» Ось відповідь Адама Михника.

Адам Михник

Якщо йдеться про 60-ту річницю подій на Волині, то я думаю так: є в Польщі очікування, що зі сторони громадянського суспільства упадуть слова жалю і болю з приводу того, що сталося. Я можу сказати ось що. У Польщі у 1965 році єпископи польські написали до єпископів німецьких: «Ми прощаємо і просимо прощення». То піднявся великий шум, усі емоції шовіністичні, націоналістичні. Але, як виявилося, це був геніальний жест, бо він очистив поле для нормальної розмови. Ба, більше, я думаю, що такий жест ніколи, очевидно, не переконає польських українофобів, але їх ніщо ніколи не переконає, так як і антисемітів, їх ніколи не вилікуєш. Натомість, для нормального діалогу, я думаю, це було б дуже важливим і дуже потрібним. Думаю, що з польської сторони вже було багато жестів, але буде потрібним новий жест. Та з цього приводу не буде проблем, бо в польському парламенті проукраїнське «лобі» є дуже сильним, адже я є частиною цього «лобі».

Маю з собою свіжовидану книгу під заголовком «Ми не є українофілами». Це антологія політичних текстів про Україну, про українців. І ця назва «Ми не є українофілами» - це початок речення, яке далі продовжується - «Ми підтримуємо Україну не тому, що маємо сентимент, а тому, що так диктує нам польський інтерес». Коротше кажучи, не мусиш, тлумачимо ми полякам, любити Україну, стачить мати власний розум. Але, очевидно, ліпше, коли її любиш.

Ірина Халупа

В останні місяці тема Волинської трагедії набула безпрецедентної актуальності, якої вона не знала досі, навіть у рік 50-річчя з того часу. Не до кінця є зрозумілим, чому, наприклад, польська сторона не була такою активною в 1993 році, як тепер, коли українці і поляки готуються до відзначення 60-річчя цієї трагедії. Не зовсім ясно також, чому українська сторона не була ініціатором порушення теми волинських подій і чому вона досі, на відміну від поляків, не порахувала скрупульозно власні жертви.

Що ближче дата проведення офіційних заходів пам’яті жертв сутичок на Волині в 1943 році, тим більше різних заяв і матеріалів з’являється в засобах масової інформації України. Свої думки висловлюють також історики.

Пропонуємо вашій увазі розмову Тараса Марусика з доктором історичних наук, автором фундаментальної праці “Національно-визвольний рух в Україні і національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-их роках” Анатолієм Русначенком.



Тарас Марусик

Пане Русаченко, в трагічних подіях на Волині внаслідок яких загинули десятки тисяч українців та поляків, є вельми важливий аспект - відповідальність за це. І тут спостерігається певна асиметричність: якщо Польща, фактично, визнала правонаступництво обох своїх підпільних збройних формувань тих часів - Армії Крайової та Армії Людової, то в Україна досі не визнає ОУН-УПА воюючою стороною Другої світової війни. Отож, хто з українського боку несе відповідальність за події 60-річної давності?

Анатолій Русначенко

Навіть Ваше питання показує, що у нас є проблеми, проблеми дійсно асиметричності. На той період, про який тут йдеться, існувала польська держава, визнана у світі, хоч уряд був імміграційним, але він існував. Щоправда, територію цю, де відбувалися ці зіткнення, вона вже не мала за собою на 1943 рік, принаймні, Радянський Союз її не визнавав за Польщею та інші держави не схилялися до цього. З іншого боку, не було української держави. Власне, вона силами УПА якраз і здобувалася.

На цю територію претендувала Польща, претендувала тривалий час. Мушу визнати, що боротьба, яку вели українці, була національно -визвольною боротьбою. І з цього треба було б виходити. Тобто, об’єктивно поляки і польські сили на цій території, з погляду українців, виступали як окупанти. Відповідно, що поводження до окупантів у критичний час аж ніяк не є поблажливим.

З іншого боку, ми можемо говорити про певну політичну відповідальність, що повинні нести українці як сильніша сторона.

Тарас Марусик

Отже, хто ж то з українського боку несе відповідальність сьогодні?

Анатолій Русначенко

Як на мене, тут не треба говорити слово « відповідальність». Можна говорити про моральну відповідальність по війні, а в час військових дій, тим паче, в час національно-визвольної боротьби, яка проходила в роки жорстокої Другої світової війни, тут про відповідальність, мабуть, мова не йшла. Тому що звинувачувати в тих чи інших надмірних жорстокостях, питання, мабуть, не стоїть. Я б не сказав, що треба говорити про відповідальність організації на той період, власне, як і українського народу, загалом, я б теж не сказав. Проблема, як не дивно, торкнулася частини лише українства. Сьогодні, навіть, не всі українці України знають достеменно, що там відбувалося на Заході України.

Тарас Марусик

Ви згадали про політичну відповідальність. Чи відповідальна сьогодні українська держава і чи вона має з цього погляду вибачатися?

Анатолій Русначенко

Українська держава не може вибачатися за ті дії, хоча б тому, що вона досі не визнала ні УПА, ні обидві ОУН як воюючі сторони Другої світової війни. Тобто, вона від них відхрестилася.

З іншого боку, ні ця, ні інша українська держава на той період не існувала. УРСР не була українською державою. Це зрозуміло і, власне, 1942-1943 роках ця територія фактично взагалі не була під юрисдикцією СРСР. Вона не була під польською юрисдикцією фактично. Тому треба говорити про взаємопрощення і розуміння між народами і представниками народів. Історію треба залишити історикам. Хай вони розбираються, з’ясовують, а м и , народи, повинні прихильно і нормально ставитися один до одного, прощаючи окремі перегини з великого історичного минулого, адже це все тягнеться з великого минулого.

Хіба Польща вибачається за окупацію України протягом тривалої історичного часу? Чи хтось питав за окупацію Польщі, коли була окупована східна Галичина і Волинь, адже це ж була явна окупація? І ми не питаємо вибачення за ці дії. Так що треба дивитися трошки глибше, пояснюючи конкретні речі.

Тарас Марусик

Як відомо, була низка заяв з обох сторін: духовних, політичних і військових чинників про те, щоб якось знайти порозуміння. Чому, з Вашого погляду, ці зусилля не увінчалися успіхом тоді?

Анатолій Русначенко

Я так думаю, що, мабуть, вони в тих умовах і не могли увінчатися успіхом. По-перше, їх казали, насамперед, духовні авторитети. А в роки війни, Ви знаєте, духовних авторитетів не завжди слухають. Спроби до порозуміння з обох боків - і з польської, і з української - були не раз. Причому, авторитетних доволі осіб, у тому числі Шептицького. Але це була війна. До них не дуже прислуховуються в роки війни.

Друге. Питання стояло так: територія і люди, як з’ясувалося. Тоді ж як кожний з політичного боку, в тому числі і з польського, яка мала більший взагалі досвід політичний, постали на позиції, що території, а люди - як то воно буде.

Польська сторона ,цілком можливо, могла б декларувати, принаймні у майбутньому, що вона опустить ці території на Волині і на Галичині, чи розмова про приналежність цих територій може і повинна вестися. Але ж ні польський імміграційний уряд, ні тим паче польські організації, які були у Польщі чи на цій території підпільні, вони не допускали і думки про те, що тут може бути українська держава. А оскільки українці вважали її за свою і історично вони могли це підтвердити, то природно, вони так і не дійшли до компромісів. Завадила в той час, повторюю, і емоційна спрямованість з обох сторін і напруга Другої світової війни.

Власне, це не єдиний випадок в історії, коли до цього призводить. Але, зазначаю, українці були все ж в гіршому становищі, тому що їм доводилося братися за цю справу самим, не очікуючи допомоги великих держав інших. Вони були таки дома.

Потрібне дослідження конкретно на самій Волині. Бо часто такі дослідження, які були зроблені у вузькому вимірі в одному районі, показали, що цифри, які представляють поляки, знищених польських громадян, не відповідають дійсності. Корекція і обрахунок жертв, я думаю, приведе до дещо інших, а можливо, зовсім інших, цифр загальної кількості жертв. А, відповідно, і переоцінці спрямування цих конфліктів.

Тарас Марусик

Якщо я правильно зрозумів щодо цифр, що українці досі не підраховували жертв?

Анатолій Русначенко

В тому- то і річ, що і поляки не поспішали до 50-річчя цієї трагедії подавати якісь запитання чи реляції на міжнародному рівні, навіть на загальнопольському рівні. Але вони проводили роботу з підрахунку кількості жертв (краще чи гірше це було зроблено), і після цього вони почали говорити про це голосно.

Українці цього не зробили, хоч це досить просто зробити і за невеликі гроші, опитавши ще живих людей, які можуть точно вказати по селах. Це не вимагає багато надто часу.

Тарас Марусик

Чи з Вашого погляду, українська і польська точки зору на Волинські події колись збіжаться?

Анатолій Русначенко

Бачите, ми, історики, можемо зійтися в час дослідження, що факти були такі, такі, такі... Але трактування цих фактів у певних і навіть суттєвих моментах буде розходитися, так як і зараз, бо це національна історія ,і те, що з одного боку виглядає як справедливе, з іншого боку не виглядає таким справедливим.

Ірина Халупа

Тоді, коли українці виявляються не зовсім підготовлені до сумної річниці подій на Волині, польська сторона вже давно активно готується до відзначення. Ба більше, польська національна пам’ять ці події добре зберігає, а крайні сили використовують волинську трагедію для здобуття політичних балів.

У Павлівці, на Волині, де 11 липня відбудеться спільне українсько-польське відзначення 60-ї річниці “волинської трагедії”, будуть присутні президенти обох держав - Леонід Кучма та Олександр Квасневський.

А у Польщі відзначення цієї відбудеться 12 липня у Варшаві. Головною подією має бути відкриття пам’ятника полякам, що загинули у 40-х роках на Волині. Наш варшавський колега Володимир Павлів змальовує польські настрої, пов’язані з сумною річницею.

Володимир Павлів

Підготовка до відзначення 60-ї річниці волинської трагедії, або як її тут називають “різні на Волині”, у Польщі розпочалася практично одночасно з підготовкою урочистостей з нагоди 55-ї річниці акції “Вісла”- майже два роки тому. Чимало людей у Польщі обидві ці історичні події ставлять, на жаль, у безпосередній взаємозв’язок. Мовляв, не вибачимося перед українцями за акцію “Вісла”, поки вони не вибачаться за “різню на Волині”.

Молодий польський історик українського походження Роман Дрозд вважає навіть, що урочисте відзначення акції “Вісла” в певному сенсі спровокували ту помпезність, з якою зараз намагаються відзначати річницю “волинської трагедії”. Роман Дрозд так пояснив «Свободі» цю свою думку:

Роман Дрозд

Можливо, що необхідність особливого відзначення 60-ї річниці, викликало наголошення проблеми акції “Вісла” з нагоди її 55-ліття у минулому році...

Володимир Павлів

Практично з самого початку найбільшу активність у справі планування заходів з відзначення 60-ї річниці “волинської трагедії” проявляли середовища ветеранів Волинської дивізії Армії Крайової та різноманітні об’єднання так званих “жертв українського націоналізму”. Саме від них виходить ідея домогтися від українців вибачення за ті події саме зараз. Ці ж середовища навідріз відмовляються визнавати будь-яку вину за так звані “акти помсти”, тобто, вбивства мирного українського населення Волині підрозділами АК.

Щоб залагодити цей радикальний підхід, на початку цього року було створено урядову групу при президентові Польщі. Завданням цієї групи, яку очолив голова Бюро національної безпеки Марек Сивець, було координувати підготовку на державному рівні і надати відзначенням річниці настільки еластичної форми, щоб вони не зіпсували офіційних відносин з Україною. Однак, чи вдасться реалізувати цей намір у повній формі, сьогодні ніхто не в стані відповісти точно. Не знав цього і наш співрозмовник Роман Дрозд.

Роман Дрозд

Ці відзначення покажуть, чи проблему вдасться вирішити. Якщо так, то ця тема стане об’єктом зацікавлень лише істориків і відпадуть її суспільний та політичний аспекти. Якщо ж ні, то наприклад, кожні п’ять років вона виходитиме на “міждержавний” рівень...

Володимир Павлів

На сьогодні з певністю можна сказати лише одне, що подальший розвиток цієї історії залежатиме значною мірою від того, як саме пройдуть відзначення 60-ї річниці волинської трагедії як в Україні, так і в Польщі.

Ірина Халупа

Коли і чому поляки вперше заговорили про потребу відзначити 60-річчя трагічних подій на Волині? Чи справді польська лівиця використовує цю дату для поліпшення свого політичного становища? Чи будуть пробувати політики використати сумну і трагічну дату для досягнення своїх цілей? Шістдесятиріччя трагедії на Волині - це окрема проблема чи ланка одного ланцюга, ім’я якому - польська концепція лідерства у регіоні центрально-східної Європи? Про це Ганна Стеців з Києва.

Ганна Стеців

Коли тепер чуєш чи читаєш про те, що, мовляв, це польські ліві, теперішні польські ліві винесли на порядок денний сучасних українсько-польських відносин проблему трагічних подій на Волині 60-річної давності, то переконуєшся, що навіть знані та авторитетні дослідники цього питання в Україні не завжди мають рацію.

Про Волинь почали наголошувати польські політики ще в 1997 році за урядування правого уряду Єжи Бузека. Вже тоді поляки пробували наслідувати приклад німців, повторювати досвід польсько-німецького поєднання і примирення стосовно до України. Уже тоді, а може ще й скоріше, за Ганни Сухоцької Польща поставила хоч ще не чітко окреслену, але вже амбітну мету: бути таким собі центральноєвропейським лідером у Європі, або, як Ганна Сухоцька говорила і вперше вона це окреслила , бути адвокатом України у світі. Чому не Росії? Бо з Москвою у Варшави подібні іграшки, як кажуть поляки, не пройшли б. А на тлі України Варшава могла вигідно виглядати таким собі експортером західної демократії на Схід. Тоді, пригадуємо, ця ідея вперше дістала матеріальне, так би мовити, втілення у відомій Декларації Кучми і Квасневського про порозуміння і примирення задля майбутнього.

Майже точне повторення польсько-німецького порозуміння і примирення.

Волинь, можливо, мала бути ще одним таким подібним рефреном польсько-німецької формули:«Пробачаємо і просимо пробачення». Волинь, а точніше 60-річчя відзначення тих трагічних і дуже неоднозначних подій ще наприкінці 90-х - це стало державною програмою Речі Посполитої. До цієї дати Польща дуже ретельно, дуже довго і дуже скрупульозно( усе це на відміну від України) готувалася. Тепер сумна дата, звичайно ж, може бути використана політичною верхівкою Польщі задля досягнення певних цілей. І це природно. Наприклад, для додавання певних характеристик до візерунку Олександра Квасневського і польської лівиці, загалом.

Але раз уже справа так круто повернула, то, без сумніву, і українська політична верхівка ( а точніше, Президент Кучма) теж може використати дату 60-річчя трагічних подій на Волині, щоб продемонструвати, як він піклується, наприклад, про те, аби не понизити при цьому гідність нації.

Чи будуть президенти Польщі і України настільки мудрі, щоб помогти одне одному у цьому, пішовши назустріч інтересам сторін? Бо якби президенти в результаті таки домовилися і знайшли якусь спільну формулу, спільний формат відзначення дати 11 липня 2003 року, то любить чи не любить хтось Квасневського у Польщі, а Кучму в Україні, він був би змушений визнати: «Так, ці лідери щось таки можуть у політиці».

Ірина Халупа

Сьогодні, коли в українському та польському суспільствах не вщухають суперечки про причини міжнаціонального збройного конфлікту у 1943-1944 роках, не вислуханими, здебільшого, залишаються ті, хто пережив криваві події на Волині.

Як би це не звучало дивно, але кореспондент радіо “Свобода” Галина Терещук стала першим українським журналістом, що побувала у селах прикордонного Володимир-Волинського району, мешканці якого теж потерпіли від українсько-польського конфлікту 1943-1944 років. Як стверджують представники місцевої влади, значно частіше тут гостюють польські журналісти, які й роблять цю тему у себе на батьківщині однією з найголовніших в українсько-польських стосунках. Однак вони оминають українських очевидців, приїжджаючи на день з вояками Армії Крайової, які на фоні того чи іншого села розповідають про події на Волині у 1943 році.

Екскурсоводом Галини став місцевий краєзнавець Ярослав Царук. Складалось враження, що навколо Володимир–Волинського немає такого села, у яке б не заїжджав цей чоловік на своєму велосипеді з зошитом та ручкою в руках. У Варшаві подібні справи уже десятиліття вивчає державний інститут. Ярослав Царук таких грубих зошитів, списаних свідченнями волинян про криваві події шістдесятилітньої давнини, має аж 15. За неофіційними даними на Володимир-Волинщині у період від 1939 до 1945 року від рук німців, поляків, більшовиків загинули близько 60 тисяч українців. Говорить Ярослав Царук.

Ярослав Царук

Від рук поляків загинуло в межах теперішнього Володимир-Волинського району, приблизно 1451 українець. І загинуло від рук українців 424 поляки.

Галина Терешук

На Вашу думку, що стало причиною цього страшного конфлікту у 1943 році? Чому українці не люблять поляків, а поляки не люблять українців?

Ярослав Царук

Мабуть, у тому криється, що ніколи хазяїн не любив слугу, а слуга - хазяїна, господаря, тому що конфлікт визрів у 1943 році, але ж він визрівав раніше. Ну, не могло ж так бути, що одного дня встали, проснулися, протерли очі і пішли бити поляків, наприклад. Як поляки стверджують, що апогей був 11-12 липня 1943 року. Значить були причини, які обумовили цей день.

Галина Терещук

На цвинтарі у селі Стенжаричі є спільна могила. У ній поховані 53 українських селян. Розповідає Ярослав Царук.

Ярослав Царук

2 грудня це було 1943 року поляки з Білина напали на село Стрілецьке, де вибили 47 людей: зарубали сокирами, косами порізали, вилами покололи, буквально кілька людей застрелили. І от 47 тих людей поховані в одній спільній могилі. А потім ще через якийсь місяць довезли ще 6 людей, які були вбиті пізніше. От така могила.

Ірина Халупа

Галина Ткачук-Кузьма у час страшних подій мала 12 років. Разом із мамою та молодшими братами і сестрами втекла до тітки в селі Капітулька. На той час її найменшому братику було 5 років.

Галина Ткачук-Кузьма

З самого Овадна уже майже все було знищене поляками. Почали вони від самого Устилова. День за днем, ніч за ніччю йшли, і села горіли, і де там могли, нападали на українців. Поступово, поступово і підсунулися до Охнівки.

Я тільки виходити, поляки вже оточили нашу хату повністю, верховими і під кожним вікном вже стояв верховий. І все питають, чи немає у нас більше бандитів? І кричать до нас, грозяться. А бабуня моя підходить: «Скажи так, треба просить: Прошу, пана, дайте нам помолитися». Правда, дозволив. Тоді кричать:«Розбирайтеся!» Як вже сказали людям: «Розбирайтеся!», то це було щось страшне - крик... Як стали вони стріляти... Я лежала так, ліжко було... Вони стали із автомата стріляти. Я тільки три рази чула. Боже, як стала кров текти, як стало темно, такий дим зірвався, таке все... А стріляли розривними кулями.

Ми жили разом всі. Боже, і той Семашко, і той Боровських позичали пшениці і коні: «Пані Романова, я Вас не зачеплю». Я не розумію, що це могло бути?

Ну от, наприклад, мій чоловік із Теребіння сам. У 1939 році ще приїхав сюди, то вже вони там заставляли їх прийняти польську віру, польську мову. А він не хоче вчити, не йде і так далі. То його матері рідній і сестрі забили там чоловіка вже в Польщі ще в 1939 році, бо він не хотів переходити в іншу віру. А вони підводами у 1939 році втекли . То ще сестра мого чоловіка Лідія живе і він ще живе, і брат його батька, якого у Польщі в 1939 році забили.

Ірина Халупа

Настоятель Василівської церкви Київського патріархату у Володимир-Волинському, Отець Сергій Депо приїхав з родиною на Волинь з Польщі у 1931. Православна родина жила мирно із римо-католицькими віруючими. Як згадує отець, вони ходили у гості один до одного на православні та католицькі свята. Нині отцеві Сергію 80 років.

Отець Сергій Депо

Один одного били: поляки українців, українці поляків. Тому що з’явилася та ворожнеча необдумана і негуманна.

Галина Терещук

Що є коренем зла?

Отець Сергій Депо

Тяжко Вам сказати, кореня тут знайти важко. Я, наприклад, з поляками живу добре, бо в мене у родині є поляки, за Бугом сестра. З ксьондзом живу дружно. Ходжу до нього, він ходить до мене. Кличуть мене на обряди, які там у них свята. Я іду, бо я християнин, у нас один Бог. Так що я зовсім інакше на те дивлюся.

А той 1943 рік взяти... То прикро все, дуже прикро. Тут сказати, що одна сторона винна, а друга - не винна, то не можна. Одна і друга винна.

Ірина Халупа

Людина, яка довго прожила, дивиться на світ, на бачену й пережиту історію з певним досвідом і з великою мудрістю. Маестро Микола Колесса є львівської легендою. Він пережив всі влади, усі війни ХХ століття. У грудні йому виповниться рівно 100 років і тому він може уже зі свого життєвого досвіду оцінити ті трагічні сторінки спільної історії двох народів.

Микола Колесса

Повинні Ви помиритися. Тут дуже важливо, щоб помиритися, щоб тут і в даному випадку інтелект людей взяв верх над емоціями, бо емоція може бути різна, а інтелект- він все зрівноважує.

Мені здається, що народи повинні і будуть жити в злагоді і всі пересуди, які деколи між ними є у відношенні до українського народу, ті пересуди -вони позникають. Залишиться ще щира правда, то найважливіше - любов людей до людей.

Ірина Халупа

На цьому, дорогі слухачі, закінчуємо цей випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах», присвячений волинським трагічним подіям. Я, Ірина Халупа, прощаюсь з Вами до наступного тижня та бажаю Вам ясної погоди на душі. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG