Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:17

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 2 липня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю всіх, хто слухає нас об цій порі. В ефірі – радіожурнал “Віта Нова”.

Всі дороги, як відомо, ведуть до Риму. До котрого, до речі, в українців давній сантимент – згадаймо хоча б Гоголя, якому римські пінії замінили деканські вишні. А з чим асоціюється Венеція? Звичайно, з морським бризом і каналами, якими неспішно пропливають гостроносі гондоли. З площею Святого Марка і ренесансними кварталами старого міста. А раз на рік, лише на один літній тиждень, Венеція перетворюється на світову столицю мистецтва: це трапляється у дні Венеціанського бієнале. І місто схоже на величезний музей сучасного мистецтва, де зустрічаються митці з усього світу – себе показати, публіку розважити, подихати вільним вітром Адріатики. Цього року Венеція приймала ювілейний – п’ятдесятий – фестиваль сучасного мистецтва, відомий як Венеціанське бієнале. Про участь України у цьому заході наша київська кореспондентка Богдана Костюк:

Богдана Костюк

Україну на ювілейному Бієнале представляв художник Віктор Сидоренко з проектом “Жорна часу”, який включав і синтетичний живопис, і інсталяцію на сонові цього живопису, і відео, і фото. Тема проекту, як її визначив автор в інтерв’ю британському часопису “Contemporary Arts”, є «вплив життя на пам’ять, трансформацію пам’яті під впливом життя».

Член української делегації на Бієнале Віктор Хоменко стверджує, що проект України виглядав цікавим на загальному тлі, оскільки “так, щоб щось вразило. такого, на жаль, не було. Можливо, Канада непогана, або Бельгія. Але ж, крім національних експозицій, там є велика площа експозиційна, це куратора італійські запрошують окремих художників. Там сподобалися багато персоналій і нових імен, яких я просто не запам’ятав. Але все-одно – присмак такого дежавю, вже баченого, присмак кризи мистецтва відчувався. Неможливо було відрізнити, наприклад, експозицію Китаю – від експозиції Британії, США. Тобто все вже нівелюється, змагання переростає в площину того, що у нас кажуть – «понтів»”.

Віктор Хоменко розповів і про переможця 50-го мистецького Бієнале – експозицію Іспанії:

“Я намагався пройти і не зрозумів спершу, що просто цеглою заклали вхід, розкидали навколо піску і цементу і розвісили напис Spain на вході. З’ясували, що вони пускали з бічного входу людей, і дійсно, всередині нічого не було, тільки розкиданий цемент, пісок. І пускали вони тільки іспанських по іспанському паспорту і брали за це гроші - 20 Євро. Люди заходили, бачили, що там нічого немає, і виходили”.

На думку пана Хоменка, у Венеції проект України був досить актуальним: не життя трансформує мистецтво, а мистецтво намагається змінювати життя, або трансформуватись поза реальним життям.

Павло Вольвач

Щоправда, на українських обширах взаємини мистецтва і життя були не такими безхмарними, як під італійським сонцем. А якщо у мистецтві тім відлунювала виразно релігійна нота, то велося йому зовсім кепсько.

На щастя, часи зараз інші. Чому й стала підтвердженням презентація альбому “Пам’ятки архітектури Києва у творчості Юрія Химича”.

На презентації, а також на виставці робіт митця побував мій колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Художник Юрія Химич віддав півстоліття свого життя змалюванню пам’яток архітектури. Це, здебільшого, культові споруди. Тому не дивно, що метаморфози часу пройшли через його долю. А складні взаємини між мистецтвом і життям, про що згадав Павло Вольвач, мають найбезпосередніший стосунок до Юрія Химича.

Згадує голова комітету Верховної Ради України з питань культури та духовности Лесь Танюк:

«40 років назад ми робили його першу виставку у клубі творчої молоді у Жовтневому палаці культури, і нам не повезло. Він малював старі церкви Закарпатської України, а ми не знали... Рахували, попадаємо на Пасху. І прийшов міськком партії і сказав - негайно зняти, є рішення бюро, негайно зняти. Ми сказали - ми не будемо це робити, і тоді одна дама в коротенькій спідниці.. і вона вилізла на цей стіл і ножицями, ножицями стружила це все. Воно б не носило характеру такий, про який можна було б сьогодні говорити, якби не одне «але». Через півроку почалися випадкові абсолютно - як завжди, пожежі по всій Західній Україні. І всі ці церкви, які Юрко тоді намалював, всі вони почали тоді поступово, поступово горіти. Як воно там виходило, яка там організація діяла, але вони вже були «учтєни», і майже всі вони тоді згоріли. Якби він виставив ще більше робіт, можливо, ці пожежі були б зовсім страхітні”.

Говорив Лесь Танюк, колишній голова Клубу творчої молоді, який існував на початку 60-их років минулого століття.

Юрій Химич вельми спокійно вислуховував компліменти в свою адресу. Іноді він поринав у думки і не чув, коли до нього зверталися. Мабуть, думав про щось потаємне.

А ось що митець сказав у мікрофон радіо “Свобода”: “Я більш нічого, тільки дякувати хочу, і долі, і батьками дякувати, що поставили мене, нарешті, і вчителями дякувати. У мене були дуже гарні, високі вчителі, і художники, і архітектори. Перший мій вчитель, коли я під час війни навчався, знаходжуючись в евакуації - Ільїнський Михайло Володимирович в місті Борисоглібську, далі був Шовкуненко, далі був Заболотний Володимир Гнатович, президент Академії Архітектури, далі був Петро Григорович Юрченко, академік, архітектор і художник. Багато, багато митців, які безпосередньо, чи не безпосередньо впливали на мою творчість, роботи який я бачив в музеях. Дякую всім і буду дякувати до кінця свого життя, тому що без оточення нічого б не вийшло, і всі ми пов’язані між собою, і всі ми, зрештою, одинаками не можемо бути в цьому світі”.

Митець вважає випуск альбому “Пам’ятки архітектури Києва в творчості Юрія Химича” щаблем до наступної роботи. Найбільшою його мрією тепер (Юрій Химич назвав її золотою) є видання нового альбому, присвяченого пам’яткам давньої Руси, які зосереджені не лише в Києві.

Павло Вольвач

Пам’ять зору – справа художника. Тоді як пам’ять почування – це вже, переважно, царина красного письменства. А воно, красне, принаймні від початку 90-х, уже важко уявляється без постаті Олеся Уляненка, без його культових натепер “Сталінки”, “Вогненного ока”, чи романів, що рясно посипались на спраглих читачів останніми роками: “Син тіні”, “Знак терезів” та інші.

Щоправда, самого письменника зустріти на літературних імпрезах важче, ніж натрапити на його твори у провідних часописах. Однак, і анахорет Уляненко іноді постає перед людські очі. Наприклад, у якомусь київському генделику. І тоді, під каву і не тільки, снується розмова.

Олесь Уляненко

Власне, вийшла у мене книжка. Це роман вийшов новий, який не друкувався... десь з 2000 року, але він помандрував трошки по редакціях , вірніше видавництвах, бо всі круті стали. Там дуже багато крові, бо це про маніяка.

Павло Вольвач

Як він називається?

Олесь Уляненко

Дофін Сатани”.. Видали разом зі “Сталінкою”, така груба книжка, досить мені симпатична, мені сподобалася, як видають люди. Щодо літератури, все життя, коли я писав, а я писав десь до 10 романів, не рахуючи повісті, оповідання, я все чомусь думав, що я живу, але не живу літературним життям. А потім в один десь прокидаєшся, а тобі кажуть – от, блін, ти наш, літературний, аби ми тебе заплюйом,.. Ось такі речі мене шокували, тому що я намагався просто жити і писати все, що я можу. Я не можу працювати електриком, водієм поїзду, це закономірно.

Павло Вольвач

А в це останнє твоє видання увійшли, крім “Сталінки”, той же ж “Син тіні” і останній роман, що друкувався в “Кур’єрі Кривбасу” “Знак Саваофа”?

Олесь Уляненко

Їх думає видавати, чи перевидавати “Фоліо” знову.

Павло Вольвач

До речі, на зібранні київської спілки письменників лунали голоси, обуреної громадськості щодо часопису “Кур’єр Кривбасу” , закидалися йому, зокрема, і публікація творів, які просто цитую: “соромно показать дітям у школі”. Ну, зрозуміло, що мався на увазі, зокрема, а може, і насамперед, твій останній роман “Знак Саваофа”.

Олесь Уляненко

Напевне, я ж не пишу для “Барвінка”. Якби я писав для “Барвінка”, це одне. Якщо соромно - не читайте.

Павло Вольвач

Будемо сподіватися, що журнал не прикриють.

Олесь Уляненко

Не ті моменти, і Григорій Васильович не той чоловік, щоб його прикрили. А те, що там якісь параноїки вилазили на сцену, чи на трибуну, я тоді до середини висидів. Далі я пішов пиво пити...

Павло Вольвач

А от, власне, щодо твого письма. Мені видалось, що з роману в роман у тебе наростає якійсь градус песимізму, краєвид душі стає, чим дальші, замряченим. Чи це мені так здалося, чи таки насправді так?

Олесь Уляненко

Це дуже таке складне питання, тому що.. я бачу так. Кожному письменнику повинно пройти ніч. Країна зараз знаходиться в ночі конкретно, і вона йде, куди вона йде - не знаю. Якщо вона дійде до своєї точки... Я думаю, вона буде добра, гарна, але не кожний, хто зібрався в цю дорогу, дійде до цього кінця. Я не знаю, чи я дійду до цього кінця чи ні, але я знаю, що я не можу, наскільки в мене таке... життя було, я не можу йти і не бачити як жебраки порпаються в урнах. Я не можу бачити того, того, чи того. Я багато речей не можу бачити. Я показую, місто, яке є героями, очима тих .. Я взяв двох героїв, “пісатєлів з дєрєвні”, я показав їхніми очима їхнє місто, як вони його бачать.

Павло Вольвач

Кажуть, що Уляненко – це суцільний песимізм, хоч в чомусь ти вбачаєш якісь світлі моменти, якісь зблиски надії?

Олесь Уляненко

Зблиски надії? От женюсь, заведу кучу дітей, буду їсти з ними морозиво в “Макдоналдсі”. Це теж буде кльово, звісно. А там далі - як Бог дасть. Зичу всім щастя здоров’я, і хорошого Нового года. Павло Вольвач

Якщо для Олеся Уляненка творчість – це схима, це самота чернечої келії, то для станіславців Володимира Єшкілєва і Юрія Іздрика творчість це – медіа-стратегія, це персональний міф, творений в режимі кліпової динаміки. Це світ нових технологій і несподіваних комунікацій. Тому одвічна українська дискусія про переваги чи недоліки архаїки й модерну є для цих письменників не глухим кутом, а можливістю для нових відкриттів.

Вони теж гостювали у Києві і теж зустрілися нам в тій же самій кнайпі, що й “Улян” чи то пак Уляненко. Говорить Володимир Єшкілєв.

Володимир Єшкілєв

Ми просто протистояли цій агресії якоїсь псевдо- сільської культури, маргіналізованої, і в цьому протистоянні ми змушені були бути воїнами. Мала бути якась агресія з нашого боку. Але вона була вимушеною, вона була скорше відповіддю на на агресію, яка досі і продовжується. Ця агресія з боку традиційників. А те, що традиція мусить існувати, традиційне письмо, ми не збираємося стандартизувати все під себе. Хай розквітають сто квітів, хай панують сто шкіл, але не заважайте і нам займатися нашими справами.

Павло Вольвач

Володимира Єшкілєва доповнює Юрко Іздрик:

Юрко Іздрик

Володя тут висловлює свою точку зору, я, наприклад, її не поділяю. А мою точку зору, скажімо, не поділяє Андрухович, а точку зору Андруховича, можливо, тільки наполовину поділяє Тарас Прохасько. І власне колись, пишучи про "станіславський феномен", я просив розуміти під словом “ми” не ...і багато було синонімів, чого просив я не розуміти, просив розуміти тільки за іменник. І зараз, якби ця ситуація якби реалізувалася повністю. Тобто “станіславський феномен”, яким від був на початку 90-х, очевидно не існує. Існують просто окремі постаті, але в той же час існує міф про “станіславський феномен”, який живе своїм автономним життям, обростає легендами, міфами. І для мене це є мій приватний міф, для Володимира - є його приватний міф. Але це вже не має значення, головне, що воно є. А може найголовніше у всьому цьому, що і ми є і живемо кожен як уміє.

Павло Вольвач

Що ж, на цій оптимістичній ноті я, ведучий радіожурналу “Віта Нова” Павло Вольвач прощаюся з вами і бажаю усіх гараздів. Допомагав мені сьогодні Михайло Петренко. Зустрінемось за тиждень.

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG