Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 17:32

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Володимир Ляшко “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ, 11 липня 2003 року.

Володимир Ляшко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми, український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном – Володимир Ляшко.

Вже неодноразово впродовж останніх років у різних часописах обговорювався “літературний феномен” Івано-Франківська. У цьому невеликому місті постійно з‘являються нові письменницькі імена, і не просто імена – нові літературні таланти. Більшість з них ввело у літературний світ місцеве видавництво “Лілея – НВ”. Про це видавництво розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк

Таланти не існують завдяки самим собі. Їх необхідно підтримувати та популяризувати. Їх необхідно плекати і “дмухати” на них, щоб не образились і, боронь Боже, не припинили писати або ж не покинули наше, чого ж гріха таїти, хоча й рідне, але від того не менш провінційне місто. Мова йде, звичайно ж, про Івано-Франківськ. Де зараз знайти таких Дон Кіхотів – меценатів, шляхетних лицарів, які готові до офіри задля розвитку національної культури не лише в рідному місті, але й у державі? Наприкінці другого тисячоліття у дворику обласної організації “Просвіта” знайшло притулок в одній з кімнат тоді ще нікому невідоме видавництво сучасної української літератури “Лілея – НВ”. Та й, зрештою, чи багато мешканців нашого міста знають про його існування зараз? Тим часом видавництво працює і видає, хоч зчаста долаючи значні перешкоди, книги сучасних українських поетів та прозаїків. Передовсім, звісно, тих, які мешкають в обласному центрі Прикарпаття. Назва пластунського гуртка “Нічні волоцюги” і символ скаутів лілея дали назву видавництву і зумовили його характер – щирий, відвертий і непохитний. Незважаючи на всю антиукраїнськість нашого українського керівництва, яке чи не “найкраще” виявляє себе у знищенні національної книговидавничої справи, “Лілея-НВ” друкує книги лише українською мовою – здебільшого модерні, справді європейські твори. Хай це не дає великих прибутків. Хай директора видавництва Василя Іваночка називають наївним романтиком, який не вміє робити “справжній” бізнес. Так і кортить запитати традиційно риторично: “Як порядна людина, підприємець спроможна чесно вести власну справу, коли закони держави спрямовані проти цього?” Але все це відомо і без зайвої риторики. Тим часом збірки Ю.Андруховича, Т.Прохаська, Я.Довгана, Ю.Іздрика, М.Микицей та багатьох інших побачили світ також і в цьому видавництві. Книги “Лілеї-НВ” неодноразово здобували перемоги на національних книжкових форумах. Василь Іваночко вірить, що українська книга ще завоює український книжковий ринок, що завдяки цьому буде збудована міцна держава. Його видавництво, що пропагує найкращі європейські традиції у книговиданні, підтвердження цьому. Водночас статистика свідчить, що “Лілея-НВ” продає своїх книг якраз найменше в Івано-Франківську. Їх значно краще купують у центрі держави та на Сході. (Принагідно хочеться запитати: “То як будемо з розмовами про європейськість Галичини?”) Та й сама назва, бренд “Лілеї-НВ” значно відоміша на всеукраїнському рівні, аніж у рідному Івано-Франківську. Місцева влада також не тішить увагою “Лілею-НВ”. Якщо й дають замовлення, то зчаста забувають за них заплатити. А “Лілея-НВ” все ж працює, готується до чергового вересневого книжкового форуму у Львові, друкує нові книги і прославляє наше місто та письменників своєю роботою. Василь Іваночко переконаний, що зміни на краще будуть, якщо ми врешті об’єднаємо свою працю, реально допомагатимемо один одному. От тоді й зникнуть розмови про національний фатум та прокляття. Та чи стане від цього краще?.. І все ж така непохитна віра видавця – важлива річ, хочеться щоб вона пройняла більшість з нас, і ми врешті відчули її кожен зокрема, в нашому щоденному житті.

Для Радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.

Володимир Ляшко

На гранях різних національних культур Західна Україна народжувала і народжує непересічних композиторів і виконавців. Слово музикознавцю Лесі Олійник.

Леся Олійник

Сучасну музичну культуру України створюють талановиті особистості різних реґіонів, різних етносів та національностей. Особливо розмаїта щодо цього Західна Україна. Феномен таких митців у тому, що вони часом належать до двох, або й більше, національних культур. Скажімо, Андрій (чи Анджей) Нікодемович, який закінчив Львівську консерваторію, є, водночас, українським та польським композитором і педагогом. Через переслідування за релігійну віру та аванґардове спрямування як композитора, Нікодемович у 1979 році змушений був переїхати до Польщі. Тут він викладає в Люблінському католицькому університеті і нині приїздить до Львова на фестиваль сучасної музики “Контрасти”.

Польськими та українськими композиторами є батько й син Солтиси, які народилися й жили у Львові. Солтис-старший, до того ж, здобував освіту у Відні і в Парижі (у самого Каміла Сен-Санса). Мечислав Солтис працював дириґентом у Львові, був директором консерваторії Галицького музичного товариства і, водночас, очолював Польську спілку музикантів у Львові.

Досить незвична доля у молодого талановитого українського піаніста і педагога Йожефа Йорміня. Він міг би народитися в Угорщині або в Словакії, але життя розпорядилося інакше. Його батько – Ференс Йормень – музикант за професією, а за національністю угорець, він з’явився на цей світ в Ужгороді. Працюючи під час війни в Будапешті, приїздив до батьків додому, до рідного Ужгороду. Одного разу, у 1945 році, вже після закінчення війни, Ференс, як і завжди, приїхав додому, але повернутися в Будапешт йому вже не судилося: на той момент уже відбувся політичний переділ кородону. В Ужгороді Ференс Йормінь одружився з дівчиною на ім’я Ілона, батьки якої були словаками. У подружжя народився син Йожеф, який вже змалечку виявляв великі музичні здібності. Його першим вчителем, звичайно ж, був батько. А далі було Ужгородське музичне училище та Львівська консерваторія, де він навчався у відомої піаністки Марії Крушельницької. Нині Йожеф Йормінь – доцент Львівської вищої музичної школи імені М.Лисенка, один із провідних українських виконавців, учасник багатьох міжнародних фестивалів та міжнародних майстер-класів, має чимало записів. Особливо відомий Йожеф Йормінь як популяризатор сучасної музики, передусім української. До речі, на початку моєї розповіді ви почули фрагмент “Концерту для фортепіано з оркестром №2” Анджея Нікодемовича у виконанні Йожефа Йорміня. Для нього пишуть українські композитори Володимир Рунчак, Юрій Ланюк, він є першим виконавцем творів Сильвестрова, Станковича, Щербакова.

Звичайно ж, Йожеф грає і класичні твори. Насамкінець послухайте уривок з клавірного концерту Дмитра Бортнянського, продукований у Франції, у виконанні Йожефа Йорміня та Львівського оркестру “Леополіс” під орудою французького диригента Жана-П’єра Лоре. Звучання фортепіанної партії максимально наближене до часів, коли творив композитор.

Леся Олійник для “Радіо-Свобода”, Київ

Володимир Ляшко

Продовження розповіді про життя і звичаї переселенців з Україні на Кубані – у черговому ЕТНОГРАФІЧНОМУ НАРИСІ Олени Боряк

Олена Боряк

Перші роки по переселенню козаки спокійно обживали нові землі. Широкі простори були вільними, кавказькі племена жили за річкою Кубанню і не прагнули конфліктувати з новоприбулими козаками. На сході повільно заселялася напівпустельна Ставропольщина, з півночі – слабо заселена Донщина. Майже 100 років кубанці строго дотримувалися старих запорізьких звичаїв, носили традиційний одяг – шаровари, чоботи, вишивані сорочки, свити і жупани. Але поступово, в умовах побуту Кубані, вони переймали елементи побуту черкесів. Адже воювати доводилося в гірських регіонах, де традиційний козацький одяг був незручним. Козаки кохалися на зброї. Як і запорожці, володіли шаблями, кинджалами, пістолями і мушкетами, заміненими згодом на короткі списи і рушниці.

Вже до кінця ХІХ століття усталюється новий чоловічий одяг, неодмінними атрибутами якого був бешмет, черкеска і папаха. У різних родах військ були бешмети того чи іншого кольору (чорного, жовтого, зеленого, синього, червоного). Одягали їх на сорочку. Для зими шили теплі, стьобані, бешмети, для літа – звичайні. На них одягали черкеску з довгими рукавами. На рівні грудей на черкесках були нашиті гузирі – своєрідні ніші для набоїв. А з розповсюдженням гвинтівок гузирі стали звичайною оздобою, прикрасою. Підперезувалися тонким ременем, на який чіпляли довгий кавказький кинджал. Жінки вносили зміни у свій традиційний одяг не так охоче, і виявилися більш консервативними. Ще на початку ХХ ст. їх можна було побачити вдягнутими в довгу білу сорочку із широкими мережаними рукавами, чорну керсетку, фартух і червоні чобітки. Неодмінним атрибутом вбрання було і різнокольорове намисто.

Олена Боряк для Радіо “Свобода”, Київ.

Володимир Ляшко

І завершує програму ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 10 липня виповнилося 288 років від смерті українського письменника і поета, митрополита Сибірського і Тобольського Івана Максимовича. Перед мікрофоном – Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Шляхтич Іван Максимович народився в Ніжині у грудні 1651 року. Після закінчення Києво-Могилянської Академії він викладав там поетику, риторику та латину. Двадцяти п’яти років Максимович прийняв чернечий постриг під іменем Іоана у Києво-Печерському монастирі, економом якого він став через 2 роки.

1681 року Максимович був призначений намісником приписаного до Києво-Печерської лаври Брянського Свенського монастиря. Вимогливість нового намісника до дисципліни та благочестя ченців спричинила їхні скарги (цитата): «Чорний священик Іоан швидко заповнив монастир поляками і черкасами, а наших священиків московських і дияконів вислав з монастиря усіх до одного».

1696 року рада представників усіх станів Лівобережжя на пропозицію гетьмана Івана Мазепи обрала Максимовича архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським. Згодом він заснував у Чернігові Колеґіум (на зразок Києво-Могилянської Академії) і став у ньому першим викладачем. На його честь цей навчальний заклад називався «Колеґіум архієпископа Чернігівського Максимовича».

1712 року Максимович був висвячений на митрополита Сибірського і Тобольського. Він помер у Тобольську 10 липня 1715 року і через 2 століття був прилучений Московським церковним собором до лику святих.

Упродовж чотирнадцяти років Іоан Максимович очолював Чернігівський літературно-мистецький гурток. Окрім власних книг, він також видавав власноруч перекладені твори протестантських богословів Ґерхарда і Гестена та пресвітера Ордену єзуїтів Дрекселія. 1720 року кілька книг письменника були заборонені як невідповідні московським православним канонам. Автор численних епіграм, притч, медитацій, Максимович у своїх віршах дивується складності і довершеності світу: «Беріть мене, глибини, бо вас не збагнути». Віталій Пономарьов, Радіо «Свобода», Київ

Володимир Ляшко

На цьому ми завершуємо програму “Ми, український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Володимир Ляшко. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Артем Мостовий. На все добре. Говорить Радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG