Прага, 12 липня 2003 року.
Зиновій Фрис
Говорить радіо «Свобода». «Листи на Свободу», передача з Праги. Вітаю Вас, шановні слухачі.
Перше, що я хочу зробити - це привітати всіх іменинників. Сьогодні Петра і Павла. Для Вас, дорогі наші, Петри Павли, наші Петровичі і Петрівни, – з іменинами. Для Вас звучить пісня Квітки Цісик «Ой, не світи місяченьку».
Нагадаю, сьогодні Петра і Павла. Якщо Ви ще не привітали своїх знайомих іменинників, будь ласка, зробіть це. Владіслав Гжегорчик сказав, що єдиним мірилом часу є пам’ять.
А зараз Ваші листи, виключно Ваші листи на «Свободу». Електронний лист від Анатолія Терещенка. На жаль, він не вказав своєї зворотної адреси. «Шановне товариство! Як Вам відомо, економічна і політична ситуація в Україні веде до подальшого зубожіння українського народу. Так, – скажете Ви, - ми це знаємо. Але це ж Ви вибираєте своїх керівників взагалі, кожен народ має тих керівників, яких він заслуговує». І Ви матимете абсолютну рацію. Але і залишатися осторонь у такий складний для країни час кожний, хто ще вважає себе українцем, просто не має права. І зробити для держави при бажання можна багато.
Мабуть, Ви погодитеся, що лише економічно незалежна людина може зробити справді незалежний і вільний вибір. Але ситуація така, що переважна більшість, якщо майже не все населення України, перебуває за межею бідності, або десь близько. То про який вільний чи незалежний вибір може йти мова? Тільки створивши умови, за яких з’явиться вільна людина, ми зможемо отримати насправді вільний вибір, а таким чином – істинно народний парламент і керівництво.
Що ж необхідно зробити? Передусім треба спиратися на величезний інтелектуальний потенціал нашого народу і використати його з розумом. Наприклад, в Україні є величезна кількість висококваліфікованих фахівців з розробки програмного забезпечення і комп’ютерних технологій, загалом. Відкривши тисячі невеликих підприємств з розробки програмного забезпечення і впровадження комп’ютерних технологій, об’єднаних в асоціацію, можна завоювати ринок Старого і Нового світів і тим самим підняти рівень життя десяткам, тисячам сімей українців як в Україні, так і за її межами, так як це є взаємовигідним співробітництвом, а не просто меценатством одних і жебрацтвом інших. А передумови для завоювання ринку збуту в цьому секторі економіки і в інших також складуться просто чудові. Згадаємо дешеву робочу силу, а відтак – низьку собівартість продукції. Далі, з 1 січня 2004 року впроваджується єдиний податок на доходи фізичних осіб в розмірі 13 %. Знову ж із 1січня 2004 року знижується податок на додану вартість і встановлюється в розмірі 17%, а ще за рік - до 15%. Так ось, шановне товариство, у кого ще є порох в порохівницях і живе славний козацький дух і, найголовніше, небайдужість до долі України і її народу, прошу поміркувати».
Ще один електронний лист з Львова від Олекси Чорноти. «Шановний пане Зіновію! Пишу Вам під враженням передачі «Листи на Свободу», в якій Ви особливу увагу приділили, так званому «суттєвому» підвищенню пенсій з 1 липня 2003 року.
Особливо вразили мене останні слова з листа Надії Коваленко з Харкова: «Прошу Вас, представники влади! Ну, не поспішайте Ви так відправити нас на той світ. Ми і так скоро помремо».
Надії Коваленко з Харкова, пані Раїсі Деревицькій з Шостки, яка в своєму листі написала, що вона є “жертвою демократичного аборту, а також усім іншим зневіреним пенсіонерам хочу сказати: якщо покладатися лише на представників влади, а самим скласти руки, то чекати доведеться довго на вирішення проблем, зокрема, пенсійних. Я хочу запитати пенсіонерів України: чи знаєте Ви реальний (фактичний, повний) розмір своєї пенсії? Ні, Ви не знаєте розміру своєї пенсії. Якщо Ви і сьогодні залишатиметесь байдужими до порядку обчислення пенсії, завтра може бути пізно. Тож нехай молодь України збільшує розмір пенсійного пирога, а ви добивайтеся того, щоб цей пиріг було справедливо розподілено.
Запитайте, пане Зиновію, у будь-якого пенсіонера, якому з 1липня 2034 року обмежили пенсію 153 гривнями: « А який справжній розмір його пенсії: 151, 200, 500, 1000, 2000 гривень?». І мало хто з пенсіонерів відповість на це запитання. Всі наші біди від незнання. Коли одного великого полководця запитали: «Що треба для перемоги над ворогом?», він відповів, що для цього необхідно 3 речі: по-перше, - гроші, по-друге, - гроші, по-третє, - гроші. Використовуючи цей спосіб визначення засобів для вирішення проблеми несправедливості в пенсійному забезпеченні громадян України можна сказати, що для подолання цієї проблеми, треба мати також три речі: по-перше, - знання, по-друге, - знання і по-третє, - знання.
Насамперед, кожному небайдужому пенсіонеру необхідно мати мінімум знань, хоча б стосовно своєї пенсії. Треба знати кількість стажу роботи та величину заробітку (фактичного і скорегованого), які враховані при обчисленні пенсії, а також необхідно знати повний (фактичний, необмежений) розмір своєї пенсії.
Що робити пенсіонерам з цими знаннями? Насамперед, в Україні належить скасувати “зрівнялівку” в пенсіях. Чи можна розв’язати проблему зрівнялівки у виплаті пенсії простим, або, як я називаю, «чорним», громадянам України? Чому вказується на простих, звичайних, не привілейованих громадян України? Тому, що привілейовані громадяни цю пенсійну проблему для себе вирішили. Ïхні розміри пенсій жодним обмеженням не підлягають. «Білі» пенсіонери - державні службовці, народні депутати, прокурори, судді, офіцерський склад Міністерства оборони, МВС, СБУ та інші пошановані владою особи та члени їхніх родин - проблемою зрівнялівки в пенсіях не переймаються. Якщо цим привілейованим громадянам обчислено пенсію в розмірі 1000 гривень, то їм і виплачують пенсію в розмірі 1000 гривень. Якщо 15 тисяч гривень, то і виплачують пенсію в сумі 15 тисяч гривень. Крім того, порядок розрахунку пенсій в «білих» пенсіонерів набагато кращий, ніж у «чорних». Тоді як переважній більшості «білих» пенсіонерів достатньо мати 20 років спеціального стажу для призначення пенсії в розмірі 90% заробітку, то звичайним «чорним» пенсіонерам, котрі мають більше 40-ка (жінки) та 45 (чоловіки) років стажу, розмір пенсії не може перевищувати 75 % заробітку. А потім, відповідно, обчислена сума пенсії «чорного» пенсіонера ще й підлягає обмеженню максимальним розміром.
Проблема зрівнялівки в пенсіях може і повинна бути розв’язана якнайшвидше. Для цього необхідно змінити порядок обчислення пенсії. Упродовж багатьох років законодавці та урядовці обіцяють запровадити новий механізм перерахунків пенсії, в яких вирішальне значення відіграватиме загальна тривалість стажу, а не величина заробітку за якихось 24 або 12 місяців, а той 1 місяць, а то і менше місяця. Багато хто скористався таким порядком обчислення заробітку для призначення пенсії. «Чорним» пенсіонерам доведеться ще довгенько чекати на ті обіцяні перерахунки пенсій від стажу, бо за всіма цими обіцянками не видно конкретного вирішення проблеми зрівнялівки в пенсіях, а є лише голослівні заяви політиків та урядовців.»
Наша слухачка з Одеси Олена Шевчик зібрала деякі цікаві висловлювання відомих людей про пенсії і пенсіонерів. «Життя на пенсії - це коли вдень ти думаєш про те, що будеш дивитися по телевізору увечері, щоб було що згадати вранці».
«Той, хто мріє про пенсію, мріє про відпочинок перед вічним спокоєм».
«Багато мужчин, що вийшли на пенсію, забезпечили повну зайнятість своїм дружинам».
Або такі висловлювання: «Мій чоловік пішов на пенсію. Тепер у мене вдвічі більше чоловіка і вдвічі менше грошей».
«Пенсіонер - це людина, котра думала, що 7 разів на тиждень буде ходити ловити рибу, а насправді тричі на день власноруч миє посуд».
«Пенсія - це лебедина пісня зарплатні».
«Що таке пенсія? Це відпочинок, який тобі нав’язали саме тоді, коли все, що ти можеш - це працювати».
«Перед тим як вирішити піти на пенсію, спробуйте тиждень провести вдома і дивитися денні телепрограми».
«Вранці пенсіонер встає, і йому нічого робити. Увечері він лягає спати, а половина з того, що він хотів зробити, ще не зроблена».
«Дорога "Свободо"! Пише вам Олекса Вітренко з Харкова. Недавно прочитав публікацію Віталія Коротича, в якій він чудово змалював нашу пострадянську дійсність. Я би підписався під кожним словом – так переконливо і правдиво звучить усе, що він написав. Зачитайте, будь ласка, бодай ті два фрагменти, що їх надсилаю Вам».
Зиновій Фрис
Ось ці два фрагменти з публікації Віталія Коротича, що їх надіслав слухач:
«Однією з головних трагедій пострадянського світу стало те, що старі системи свідомості і влади дісталися йому у спадщину. Чиновнича рать радянського розливу, язиката і скорумпована, не покидала своїх кабінетів, стара паразитична еліта виявилася непохитною, як сміття на новобудові. Пилюка, крізь яку треба пробиватися новому часу, заважає нормально дихати; сіра, безіменна, гальмівна маса дуже вперта в боротьбі за свої інтереси. Здається, що, як і в далекі часи, їх призначають не на посади, а "на годування". Непідвладна реформуванню чиновнича братва не підпускає нових людей до ухвалення рішень, саботує перетворення, бо будь-яке з таких рішень може скоротити термін її перебування біля “корита”. У всіх галузях життя вони застовбили собою ж винайдену функцію – посередників між громадянами і державою. А крихт від посередництва, що прилипають до чиновницьких долоней, достатньо для прогодування. В бізнесі вони дають дозволи, ділять квоти і пільги, в мистецтві розподіляють звання, дотації і презентації. Доти, доки не сформується нова еліта з людей безкорисливих, таких, що знають справу, людей соціально свідомих, буде непросто пробитися крізь світ чиновників. Там продовжують шукати людей поступливих і покірних, а найталановитіших і неслухняних виштовхують якомога далі».
І друга цитата з публікації Віталія Коротича:
«Так вже повелося в світі, що гірші з людей, творці і сіячі ненависті, різна злодійська нікчемність, впевненіше і скоріше намацує одне одного, легше сколочується в зграї. Але спільнота людей сильних, тих, що опановують життям, також потроху зростається. Це і називається прогресом. Нові люди потроху формують скелет часу. Одні, старші, відходять, а ті, що молодші, дорослішають, стають визначальними особистостями епохи. Так і має бути, щоб земля не переставала крутитися».
«Шановні панове, дозвольте виловитися з приводу, що надто турбує нас з Вами усіх. Останні події з панікою, викликаною побоюваннями нестачі продовольчих товарів, здається не лише мене, а вже й багатьох людей вкотре переконують, що орна земля має належати людям, особам, бути їх власністю, приватною власністю, а не виглядати державною чи колективною, тобто, нічиєю. Тільки власна земля приносить щедрі плоди, бо господар не дозволить, щоби вона використовувалася абияк, щоб на ній росли бур’яни, а буде ретельно обробляти, вирощуючи все, що можна спожити самому, або продати і мати з цього прибуток.
Коли земля нічия, як зараз в Україні, це означає, що її долею розпоряджається влада (місцева і вища), тобто чиновники різних рангів, від райвідділів до міністерств. А чиновнику байдуже, родить та земля чи ні. Від цього не залежить його зарплатня. Ну, покартають, винесуть догану за низькі врожаї, ну, відбрешеться він на погоду, сніги, морози, ну, налякають звільненням, декого й звільнять... Земля ж зостається нічиєю, безпритульною, занедбаною, замордованою мінеральними добривами або їхньою відсутністю і такою ж безплідною. І ось знову продуктів не вистачає, знову панує дефіцит, спекуляція, яких не викорінити, як би суворо за них не карати.
Справжній власник землі, який живе з неї, нізащо не допустить неврожаю за будь-яких умов.
Хто б він не був цей власник - це не має суттєвого значення. Бо якщо це приватний власник, він кровно зацікавлений мати користь з своєї власності, мати з неї прибуток, зиск, тому постійно дбає за свою землю.
Звичайно, можливі різні зловживання. Ось банк чи там фірма-володарка землі, за якихось своїх розрахунків вирішує, щоб її земельна ділянка якийсь час пустувала. На це має бути закон, за яким у такому випадку з цієї ділянки сплачується у кілька разів вищий податок, ніж з орної землі. І ще багато інших реальних ситуацій повинен передбачати закон про землю, який, я впевнений, лише треба переписати з тих незлічених законів, які давним-давно розроблені, ухвалені і перевірені життям у всіх цивілізованих країнах, де споконвіку приватна власність на землю.
Лише тоді Україна нарешті забуде про постійні страхи голоду, як забули про них цивілізовані народи. Тоді ж з’являться і нові, вже “їхні проблеми”: куди подіти надлишок продуктів? Доведеться вирішувати і ті проблеми, але спершу треба дожити до тих часів. А це залежить від нас, від усіх нас – громадян, виборців. Бо наші нинішні проблеми може розв’язати лише нова влада, нова команда, нова еліта, та, що обґрунтовано пропонує і таки впровадить сучасні умови власності на нашій землі, сучасну економіку, економіку не злиднів, а добробуту. Не личить нам бути бідними, це непристойно! » - написав нам Альбін Арендарчук з міста Митіщи Російської Федерації.
В редакційній пошті чимало листів про українсько-польські відносини, зокрема, про 60 річницю трагічних подій на Волині.
Президент України Леонід Кучма під час перебування в селі Павлівка на Волині 11 липня, куди прибув і президент Польщі Кваснєвський, зокрема заявив.
Леонід Кучма
Вшановуючи пам’ять полеглих, мусимо висловити моральний осуд усім винуватцям терору, незалежно від їхнього етнічного походження. Не можна виправдати насильство щодо мирного населення, жінок та дітей, навіть, якщо ініціатори його вважали, що вони керуються святою метою національної свободи.
Зиновій Фрис
Архієпископ Яків, Митрополит Луцький і Волинський Української Православної церкви Київського Патріархату в інтерв’ю польській газеті «Жечпосполіта», зокрема, сказав: «Найголовніше, щоб у серцях не було зла. Ті, хто чинив колись зло були далекими від церкви, навіть, якщо вони говорили протилежне. І зло треба засудити, незалежно від того, хто його чинив, - українці чи поляки. Господь сказав: «Якщо тебе вдарили – підстав другу щоку». Вони ж на зло відповідали злом, діючи за принципом «зуб за зуб, око за око». Але ж Господь цього не дозволяв».
Роман Петрів з Миколаєва на Львівщині, зокрема написав: «Не стану оригіналом, коли скажу, що нині українсько-польські відносини вклалися у рамки задовільного стану. На державному рівні вони навіть, дай Бог не наврочити, цілком добрі. І хотілося б, щоб вони, ці відносини, дедалі розвивалися у тому напрями, щоб ставали ще приязнішими, кориснішими на добро обом спорідненим сусідством та історією народам. Адже обидва вони європейські, обидва мають свої незалежні держави з подібним політичним ладом, обидва є членами ООН і прагнуть інтегруватися до великої європейської спільноти. До того ж, не мають до себе поважних політичних чи територіальних претензій, які б шкодили б цій пожиточній меті.
Але, на жаль, і про це теж не можна замовчувати, час від часу вискакують гострі зачіпки стосовно історичної минувшини, які неприємно подразнюють патріотичні почуття як поляків, так і українців, даючи тим самим привід знову роздувати давні чвари, що давно вже втратили всякий сенс, оскільки остаточно полагоджені актами самої історії.
Переконаний, що теперішні українці на теперішніх поляків не тримають найменшого зла. І навіть тоді, коли у польській пресі іноді вискакують ущипливі репліки, як наприклад: «Поляки ніколи не стануть українофілами». І “потому”, що на польському, російському чи якомусь іншому українофільстві, нам повірте зовсім не залежить. Ходить, передовсім, про нормальні сусідські сосунки, а не про якісь сусідські сентименти. Інша річ – українофобство... Воно дуже небажане навіть у камуфляжі урочистих поминок.
А такі поминки мають відбутися. По-моєму, президентська зустріч, яка має відбутися 11 липня, є дуже недешева і, на мою думку, зайва. Не зрозумілими будуть при тому заклики до вибачення чи примирення. На мою думку, присутність на цьому відзначенні найвищих державних посадовців позбавлена сенсу, адже ні польська, ні українська держава, представлені тут президентами, не мають, гадаю, до згаданих подій жодного відношення, адже в 40-х роках їх ще не було». Написав, зокрема, у своєму листі Роман Петрів. Лист, як Ви розумієте, надійшов ще до 11 липня цього року.
Петро Горшарук депутат Волинської обласної ради, зокрема, пропонує таке: «Мусимо створити повний банк даних щодо жертв конфлікту 40-х років ХХ століття. З цією метою варто започаткувати на базі Волинського державного університету роботу Центру українсько-польських студій. Це сповна відповідає духу спільної заяви президентів України та Польщі до порозуміння і єднання, підписаної в Києві 21 травня 1997 року. У ній йдеться: «Інтерпретацією нашої спільної історії, її непростих періодів мають займатися фахівці, які в атмосфері відкритості ретельно вивчають події минулого і дають їм об’єктивні оцінки».
“Діяльність центру, - на думку нашого слухача Горшарука, - припинить довільну маніпуляцію фактами і числами з обох сторін кордону, зменшить кількість взаємних звинувачень. Узагальнення позитивного і негативного досвіду українсько-польських відносин дасть нинішнім і майбутнім політичним діячам інформацію для розробки довготривалих програм розвитку між сусідніми державами і народами. Без усього цього декларування зверху приязні та співпраці не отримає підтримки громадськості, призводитиме до непорозуміння, а той до загострення політичного протистояння”.
Тему 60-річчя трагічних подій на Волині ми обговорювали у «Вечірній Свободі» в прямому ефірі 11 липня, в якій взяли участь народний депутат України Сергій Головатий і відомий тележурналіст В’ячеслав Піховшек. Ось фрагмент цієї передачі.
Зиновій Фрис
Пане Головатий, а чому Ви не голосували за спільну українсько-польську декларацію?
Сергій Головатий
Українці не повинні дозволяти принижувати свою національну гідність. Ніхто, хто боронив свою землю на Волині, не повинен ні перед ким вибачатися, тому що це була боротьба за волю, за свободу, за життя.
Ніхто не чинив ніяких вбивств під Варшавою, під Ґданськом чи десь в якомусь іншому місці. Боротьба за визволення йшла на українській землі. Боротьба за визволення йшла на українській землі. Якщо застосовувати інші критерії, тоді, вибачте, ми, українці, мусимо вибачитися перед Росією за Крим. Може, ми ще (українці) повинні вибачитися перед турками за те, що ми з ними воювали в ті роки і т.д. і т.д.
Зиновій Фрис
Дякую, пане Головатий.
Пане Піховшек. Чи, якщо говорити конкретно про Волинську трагедію, якщо говорити про те, що колись треба було б сказати правду, що відбувалося, чи ця правда може бути приниженням для того чи іншого народу?
В’ячеслав Піховшек
Бачите, моя позиція кардинально відрізняється від позиції Сергія Петровича, насправді. Давайте розуміти, що приймається заява українського і польського парламенту. І ви розумієте, для чого вона приймається. Якщо її не приймати (тобто кожна сторона вважає її до певною мірою приниженням), тоді не потрібно ставити питання, що така заява взагалі потрібна. А раз ухвалюється рішення, що така заява приймається, тоді, відповідно, потрібно шукати спільні слова і тоді потрібно шукати такі слова, які б давали результат. А що є таким результатом? Таким результатом є тільки спільний рух України і Польщі в майбутнє. Якщо ми будемо дуже довго колупатися у власній історії, ми знайдемо там дуже багато речей таких, які ми можемо вважати принизливими один для одного.
Недарма Кучма, в тому, що він сьогодні говорив, не говорив про вибачення. Він говорив про співчуття, скорботу, він вживав інші слова (наприклад, він говорив про рішучий осуд репресій проти жінок та дітей і проти мирного люду). Але це все говорилося під таким соусом, і так була побудована вся промова президента Кваснєвського, що все це говориться для майбутнього. Якщо ми хочемо йти в майбутнє, вирішувати проблеми разом і майбутнє будувати разом, ми повинні стерпіти певною мірою. Ми повинні розуміти, що Українська держава не може відповідати за всі тоталітарні рухи, які працювали на українській території ще з часів палеоліту. Не тільки тих, які були під час Другої Світової війни.
Я вважаю, що поляки знищили тоталітарні українські рухи. Я не засуджую їх, просто я вважаю, що вони були тоталітарними по своїй побудові. І зумійте це зафіксувати і поставити на цьому крапку. І далі рухатися вперед. Це потрібно польському суспільству, це потрібно українському суспільству. Така моя думка.
Зиновій Фрис
Дорогі слухачі, це все на сьогодні. До зустрічі. І хай Вам щастить.
Зиновій Фрис
Говорить радіо «Свобода». «Листи на Свободу», передача з Праги. Вітаю Вас, шановні слухачі.
Перше, що я хочу зробити - це привітати всіх іменинників. Сьогодні Петра і Павла. Для Вас, дорогі наші, Петри Павли, наші Петровичі і Петрівни, – з іменинами. Для Вас звучить пісня Квітки Цісик «Ой, не світи місяченьку».
Нагадаю, сьогодні Петра і Павла. Якщо Ви ще не привітали своїх знайомих іменинників, будь ласка, зробіть це. Владіслав Гжегорчик сказав, що єдиним мірилом часу є пам’ять.
А зараз Ваші листи, виключно Ваші листи на «Свободу». Електронний лист від Анатолія Терещенка. На жаль, він не вказав своєї зворотної адреси. «Шановне товариство! Як Вам відомо, економічна і політична ситуація в Україні веде до подальшого зубожіння українського народу. Так, – скажете Ви, - ми це знаємо. Але це ж Ви вибираєте своїх керівників взагалі, кожен народ має тих керівників, яких він заслуговує». І Ви матимете абсолютну рацію. Але і залишатися осторонь у такий складний для країни час кожний, хто ще вважає себе українцем, просто не має права. І зробити для держави при бажання можна багато.
Мабуть, Ви погодитеся, що лише економічно незалежна людина може зробити справді незалежний і вільний вибір. Але ситуація така, що переважна більшість, якщо майже не все населення України, перебуває за межею бідності, або десь близько. То про який вільний чи незалежний вибір може йти мова? Тільки створивши умови, за яких з’явиться вільна людина, ми зможемо отримати насправді вільний вибір, а таким чином – істинно народний парламент і керівництво.
Що ж необхідно зробити? Передусім треба спиратися на величезний інтелектуальний потенціал нашого народу і використати його з розумом. Наприклад, в Україні є величезна кількість висококваліфікованих фахівців з розробки програмного забезпечення і комп’ютерних технологій, загалом. Відкривши тисячі невеликих підприємств з розробки програмного забезпечення і впровадження комп’ютерних технологій, об’єднаних в асоціацію, можна завоювати ринок Старого і Нового світів і тим самим підняти рівень життя десяткам, тисячам сімей українців як в Україні, так і за її межами, так як це є взаємовигідним співробітництвом, а не просто меценатством одних і жебрацтвом інших. А передумови для завоювання ринку збуту в цьому секторі економіки і в інших також складуться просто чудові. Згадаємо дешеву робочу силу, а відтак – низьку собівартість продукції. Далі, з 1 січня 2004 року впроваджується єдиний податок на доходи фізичних осіб в розмірі 13 %. Знову ж із 1січня 2004 року знижується податок на додану вартість і встановлюється в розмірі 17%, а ще за рік - до 15%. Так ось, шановне товариство, у кого ще є порох в порохівницях і живе славний козацький дух і, найголовніше, небайдужість до долі України і її народу, прошу поміркувати».
Ще один електронний лист з Львова від Олекси Чорноти. «Шановний пане Зіновію! Пишу Вам під враженням передачі «Листи на Свободу», в якій Ви особливу увагу приділили, так званому «суттєвому» підвищенню пенсій з 1 липня 2003 року.
Особливо вразили мене останні слова з листа Надії Коваленко з Харкова: «Прошу Вас, представники влади! Ну, не поспішайте Ви так відправити нас на той світ. Ми і так скоро помремо».
Надії Коваленко з Харкова, пані Раїсі Деревицькій з Шостки, яка в своєму листі написала, що вона є “жертвою демократичного аборту, а також усім іншим зневіреним пенсіонерам хочу сказати: якщо покладатися лише на представників влади, а самим скласти руки, то чекати доведеться довго на вирішення проблем, зокрема, пенсійних. Я хочу запитати пенсіонерів України: чи знаєте Ви реальний (фактичний, повний) розмір своєї пенсії? Ні, Ви не знаєте розміру своєї пенсії. Якщо Ви і сьогодні залишатиметесь байдужими до порядку обчислення пенсії, завтра може бути пізно. Тож нехай молодь України збільшує розмір пенсійного пирога, а ви добивайтеся того, щоб цей пиріг було справедливо розподілено.
Запитайте, пане Зиновію, у будь-якого пенсіонера, якому з 1липня 2034 року обмежили пенсію 153 гривнями: « А який справжній розмір його пенсії: 151, 200, 500, 1000, 2000 гривень?». І мало хто з пенсіонерів відповість на це запитання. Всі наші біди від незнання. Коли одного великого полководця запитали: «Що треба для перемоги над ворогом?», він відповів, що для цього необхідно 3 речі: по-перше, - гроші, по-друге, - гроші, по-третє, - гроші. Використовуючи цей спосіб визначення засобів для вирішення проблеми несправедливості в пенсійному забезпеченні громадян України можна сказати, що для подолання цієї проблеми, треба мати також три речі: по-перше, - знання, по-друге, - знання і по-третє, - знання.
Насамперед, кожному небайдужому пенсіонеру необхідно мати мінімум знань, хоча б стосовно своєї пенсії. Треба знати кількість стажу роботи та величину заробітку (фактичного і скорегованого), які враховані при обчисленні пенсії, а також необхідно знати повний (фактичний, необмежений) розмір своєї пенсії.
Що робити пенсіонерам з цими знаннями? Насамперед, в Україні належить скасувати “зрівнялівку” в пенсіях. Чи можна розв’язати проблему зрівнялівки у виплаті пенсії простим, або, як я називаю, «чорним», громадянам України? Чому вказується на простих, звичайних, не привілейованих громадян України? Тому, що привілейовані громадяни цю пенсійну проблему для себе вирішили. Ïхні розміри пенсій жодним обмеженням не підлягають. «Білі» пенсіонери - державні службовці, народні депутати, прокурори, судді, офіцерський склад Міністерства оборони, МВС, СБУ та інші пошановані владою особи та члени їхніх родин - проблемою зрівнялівки в пенсіях не переймаються. Якщо цим привілейованим громадянам обчислено пенсію в розмірі 1000 гривень, то їм і виплачують пенсію в розмірі 1000 гривень. Якщо 15 тисяч гривень, то і виплачують пенсію в сумі 15 тисяч гривень. Крім того, порядок розрахунку пенсій в «білих» пенсіонерів набагато кращий, ніж у «чорних». Тоді як переважній більшості «білих» пенсіонерів достатньо мати 20 років спеціального стажу для призначення пенсії в розмірі 90% заробітку, то звичайним «чорним» пенсіонерам, котрі мають більше 40-ка (жінки) та 45 (чоловіки) років стажу, розмір пенсії не може перевищувати 75 % заробітку. А потім, відповідно, обчислена сума пенсії «чорного» пенсіонера ще й підлягає обмеженню максимальним розміром.
Проблема зрівнялівки в пенсіях може і повинна бути розв’язана якнайшвидше. Для цього необхідно змінити порядок обчислення пенсії. Упродовж багатьох років законодавці та урядовці обіцяють запровадити новий механізм перерахунків пенсії, в яких вирішальне значення відіграватиме загальна тривалість стажу, а не величина заробітку за якихось 24 або 12 місяців, а той 1 місяць, а то і менше місяця. Багато хто скористався таким порядком обчислення заробітку для призначення пенсії. «Чорним» пенсіонерам доведеться ще довгенько чекати на ті обіцяні перерахунки пенсій від стажу, бо за всіма цими обіцянками не видно конкретного вирішення проблеми зрівнялівки в пенсіях, а є лише голослівні заяви політиків та урядовців.»
Наша слухачка з Одеси Олена Шевчик зібрала деякі цікаві висловлювання відомих людей про пенсії і пенсіонерів. «Життя на пенсії - це коли вдень ти думаєш про те, що будеш дивитися по телевізору увечері, щоб було що згадати вранці».
«Той, хто мріє про пенсію, мріє про відпочинок перед вічним спокоєм».
«Багато мужчин, що вийшли на пенсію, забезпечили повну зайнятість своїм дружинам».
Або такі висловлювання: «Мій чоловік пішов на пенсію. Тепер у мене вдвічі більше чоловіка і вдвічі менше грошей».
«Пенсіонер - це людина, котра думала, що 7 разів на тиждень буде ходити ловити рибу, а насправді тричі на день власноруч миє посуд».
«Пенсія - це лебедина пісня зарплатні».
«Що таке пенсія? Це відпочинок, який тобі нав’язали саме тоді, коли все, що ти можеш - це працювати».
«Перед тим як вирішити піти на пенсію, спробуйте тиждень провести вдома і дивитися денні телепрограми».
«Вранці пенсіонер встає, і йому нічого робити. Увечері він лягає спати, а половина з того, що він хотів зробити, ще не зроблена».
«Дорога "Свободо"! Пише вам Олекса Вітренко з Харкова. Недавно прочитав публікацію Віталія Коротича, в якій він чудово змалював нашу пострадянську дійсність. Я би підписався під кожним словом – так переконливо і правдиво звучить усе, що він написав. Зачитайте, будь ласка, бодай ті два фрагменти, що їх надсилаю Вам».
Зиновій Фрис
Ось ці два фрагменти з публікації Віталія Коротича, що їх надіслав слухач:
«Однією з головних трагедій пострадянського світу стало те, що старі системи свідомості і влади дісталися йому у спадщину. Чиновнича рать радянського розливу, язиката і скорумпована, не покидала своїх кабінетів, стара паразитична еліта виявилася непохитною, як сміття на новобудові. Пилюка, крізь яку треба пробиватися новому часу, заважає нормально дихати; сіра, безіменна, гальмівна маса дуже вперта в боротьбі за свої інтереси. Здається, що, як і в далекі часи, їх призначають не на посади, а "на годування". Непідвладна реформуванню чиновнича братва не підпускає нових людей до ухвалення рішень, саботує перетворення, бо будь-яке з таких рішень може скоротити термін її перебування біля “корита”. У всіх галузях життя вони застовбили собою ж винайдену функцію – посередників між громадянами і державою. А крихт від посередництва, що прилипають до чиновницьких долоней, достатньо для прогодування. В бізнесі вони дають дозволи, ділять квоти і пільги, в мистецтві розподіляють звання, дотації і презентації. Доти, доки не сформується нова еліта з людей безкорисливих, таких, що знають справу, людей соціально свідомих, буде непросто пробитися крізь світ чиновників. Там продовжують шукати людей поступливих і покірних, а найталановитіших і неслухняних виштовхують якомога далі».
І друга цитата з публікації Віталія Коротича:
«Так вже повелося в світі, що гірші з людей, творці і сіячі ненависті, різна злодійська нікчемність, впевненіше і скоріше намацує одне одного, легше сколочується в зграї. Але спільнота людей сильних, тих, що опановують життям, також потроху зростається. Це і називається прогресом. Нові люди потроху формують скелет часу. Одні, старші, відходять, а ті, що молодші, дорослішають, стають визначальними особистостями епохи. Так і має бути, щоб земля не переставала крутитися».
«Шановні панове, дозвольте виловитися з приводу, що надто турбує нас з Вами усіх. Останні події з панікою, викликаною побоюваннями нестачі продовольчих товарів, здається не лише мене, а вже й багатьох людей вкотре переконують, що орна земля має належати людям, особам, бути їх власністю, приватною власністю, а не виглядати державною чи колективною, тобто, нічиєю. Тільки власна земля приносить щедрі плоди, бо господар не дозволить, щоби вона використовувалася абияк, щоб на ній росли бур’яни, а буде ретельно обробляти, вирощуючи все, що можна спожити самому, або продати і мати з цього прибуток.
Коли земля нічия, як зараз в Україні, це означає, що її долею розпоряджається влада (місцева і вища), тобто чиновники різних рангів, від райвідділів до міністерств. А чиновнику байдуже, родить та земля чи ні. Від цього не залежить його зарплатня. Ну, покартають, винесуть догану за низькі врожаї, ну, відбрешеться він на погоду, сніги, морози, ну, налякають звільненням, декого й звільнять... Земля ж зостається нічиєю, безпритульною, занедбаною, замордованою мінеральними добривами або їхньою відсутністю і такою ж безплідною. І ось знову продуктів не вистачає, знову панує дефіцит, спекуляція, яких не викорінити, як би суворо за них не карати.
Справжній власник землі, який живе з неї, нізащо не допустить неврожаю за будь-яких умов.
Хто б він не був цей власник - це не має суттєвого значення. Бо якщо це приватний власник, він кровно зацікавлений мати користь з своєї власності, мати з неї прибуток, зиск, тому постійно дбає за свою землю.
Звичайно, можливі різні зловживання. Ось банк чи там фірма-володарка землі, за якихось своїх розрахунків вирішує, щоб її земельна ділянка якийсь час пустувала. На це має бути закон, за яким у такому випадку з цієї ділянки сплачується у кілька разів вищий податок, ніж з орної землі. І ще багато інших реальних ситуацій повинен передбачати закон про землю, який, я впевнений, лише треба переписати з тих незлічених законів, які давним-давно розроблені, ухвалені і перевірені життям у всіх цивілізованих країнах, де споконвіку приватна власність на землю.
Лише тоді Україна нарешті забуде про постійні страхи голоду, як забули про них цивілізовані народи. Тоді ж з’являться і нові, вже “їхні проблеми”: куди подіти надлишок продуктів? Доведеться вирішувати і ті проблеми, але спершу треба дожити до тих часів. А це залежить від нас, від усіх нас – громадян, виборців. Бо наші нинішні проблеми може розв’язати лише нова влада, нова команда, нова еліта, та, що обґрунтовано пропонує і таки впровадить сучасні умови власності на нашій землі, сучасну економіку, економіку не злиднів, а добробуту. Не личить нам бути бідними, це непристойно! » - написав нам Альбін Арендарчук з міста Митіщи Російської Федерації.
В редакційній пошті чимало листів про українсько-польські відносини, зокрема, про 60 річницю трагічних подій на Волині.
Президент України Леонід Кучма під час перебування в селі Павлівка на Волині 11 липня, куди прибув і президент Польщі Кваснєвський, зокрема заявив.
Леонід Кучма
Вшановуючи пам’ять полеглих, мусимо висловити моральний осуд усім винуватцям терору, незалежно від їхнього етнічного походження. Не можна виправдати насильство щодо мирного населення, жінок та дітей, навіть, якщо ініціатори його вважали, що вони керуються святою метою національної свободи.
Зиновій Фрис
Архієпископ Яків, Митрополит Луцький і Волинський Української Православної церкви Київського Патріархату в інтерв’ю польській газеті «Жечпосполіта», зокрема, сказав: «Найголовніше, щоб у серцях не було зла. Ті, хто чинив колись зло були далекими від церкви, навіть, якщо вони говорили протилежне. І зло треба засудити, незалежно від того, хто його чинив, - українці чи поляки. Господь сказав: «Якщо тебе вдарили – підстав другу щоку». Вони ж на зло відповідали злом, діючи за принципом «зуб за зуб, око за око». Але ж Господь цього не дозволяв».
Роман Петрів з Миколаєва на Львівщині, зокрема написав: «Не стану оригіналом, коли скажу, що нині українсько-польські відносини вклалися у рамки задовільного стану. На державному рівні вони навіть, дай Бог не наврочити, цілком добрі. І хотілося б, щоб вони, ці відносини, дедалі розвивалися у тому напрями, щоб ставали ще приязнішими, кориснішими на добро обом спорідненим сусідством та історією народам. Адже обидва вони європейські, обидва мають свої незалежні держави з подібним політичним ладом, обидва є членами ООН і прагнуть інтегруватися до великої європейської спільноти. До того ж, не мають до себе поважних політичних чи територіальних претензій, які б шкодили б цій пожиточній меті.
Але, на жаль, і про це теж не можна замовчувати, час від часу вискакують гострі зачіпки стосовно історичної минувшини, які неприємно подразнюють патріотичні почуття як поляків, так і українців, даючи тим самим привід знову роздувати давні чвари, що давно вже втратили всякий сенс, оскільки остаточно полагоджені актами самої історії.
Переконаний, що теперішні українці на теперішніх поляків не тримають найменшого зла. І навіть тоді, коли у польській пресі іноді вискакують ущипливі репліки, як наприклад: «Поляки ніколи не стануть українофілами». І “потому”, що на польському, російському чи якомусь іншому українофільстві, нам повірте зовсім не залежить. Ходить, передовсім, про нормальні сусідські сосунки, а не про якісь сусідські сентименти. Інша річ – українофобство... Воно дуже небажане навіть у камуфляжі урочистих поминок.
А такі поминки мають відбутися. По-моєму, президентська зустріч, яка має відбутися 11 липня, є дуже недешева і, на мою думку, зайва. Не зрозумілими будуть при тому заклики до вибачення чи примирення. На мою думку, присутність на цьому відзначенні найвищих державних посадовців позбавлена сенсу, адже ні польська, ні українська держава, представлені тут президентами, не мають, гадаю, до згаданих подій жодного відношення, адже в 40-х роках їх ще не було». Написав, зокрема, у своєму листі Роман Петрів. Лист, як Ви розумієте, надійшов ще до 11 липня цього року.
Петро Горшарук депутат Волинської обласної ради, зокрема, пропонує таке: «Мусимо створити повний банк даних щодо жертв конфлікту 40-х років ХХ століття. З цією метою варто започаткувати на базі Волинського державного університету роботу Центру українсько-польських студій. Це сповна відповідає духу спільної заяви президентів України та Польщі до порозуміння і єднання, підписаної в Києві 21 травня 1997 року. У ній йдеться: «Інтерпретацією нашої спільної історії, її непростих періодів мають займатися фахівці, які в атмосфері відкритості ретельно вивчають події минулого і дають їм об’єктивні оцінки».
“Діяльність центру, - на думку нашого слухача Горшарука, - припинить довільну маніпуляцію фактами і числами з обох сторін кордону, зменшить кількість взаємних звинувачень. Узагальнення позитивного і негативного досвіду українсько-польських відносин дасть нинішнім і майбутнім політичним діячам інформацію для розробки довготривалих програм розвитку між сусідніми державами і народами. Без усього цього декларування зверху приязні та співпраці не отримає підтримки громадськості, призводитиме до непорозуміння, а той до загострення політичного протистояння”.
Тему 60-річчя трагічних подій на Волині ми обговорювали у «Вечірній Свободі» в прямому ефірі 11 липня, в якій взяли участь народний депутат України Сергій Головатий і відомий тележурналіст В’ячеслав Піховшек. Ось фрагмент цієї передачі.
Зиновій Фрис
Пане Головатий, а чому Ви не голосували за спільну українсько-польську декларацію?
Сергій Головатий
Українці не повинні дозволяти принижувати свою національну гідність. Ніхто, хто боронив свою землю на Волині, не повинен ні перед ким вибачатися, тому що це була боротьба за волю, за свободу, за життя.
Ніхто не чинив ніяких вбивств під Варшавою, під Ґданськом чи десь в якомусь іншому місці. Боротьба за визволення йшла на українській землі. Боротьба за визволення йшла на українській землі. Якщо застосовувати інші критерії, тоді, вибачте, ми, українці, мусимо вибачитися перед Росією за Крим. Може, ми ще (українці) повинні вибачитися перед турками за те, що ми з ними воювали в ті роки і т.д. і т.д.
Зиновій Фрис
Дякую, пане Головатий.
Пане Піховшек. Чи, якщо говорити конкретно про Волинську трагедію, якщо говорити про те, що колись треба було б сказати правду, що відбувалося, чи ця правда може бути приниженням для того чи іншого народу?
В’ячеслав Піховшек
Бачите, моя позиція кардинально відрізняється від позиції Сергія Петровича, насправді. Давайте розуміти, що приймається заява українського і польського парламенту. І ви розумієте, для чого вона приймається. Якщо її не приймати (тобто кожна сторона вважає її до певною мірою приниженням), тоді не потрібно ставити питання, що така заява взагалі потрібна. А раз ухвалюється рішення, що така заява приймається, тоді, відповідно, потрібно шукати спільні слова і тоді потрібно шукати такі слова, які б давали результат. А що є таким результатом? Таким результатом є тільки спільний рух України і Польщі в майбутнє. Якщо ми будемо дуже довго колупатися у власній історії, ми знайдемо там дуже багато речей таких, які ми можемо вважати принизливими один для одного.
Недарма Кучма, в тому, що він сьогодні говорив, не говорив про вибачення. Він говорив про співчуття, скорботу, він вживав інші слова (наприклад, він говорив про рішучий осуд репресій проти жінок та дітей і проти мирного люду). Але це все говорилося під таким соусом, і так була побудована вся промова президента Кваснєвського, що все це говориться для майбутнього. Якщо ми хочемо йти в майбутнє, вирішувати проблеми разом і майбутнє будувати разом, ми повинні стерпіти певною мірою. Ми повинні розуміти, що Українська держава не може відповідати за всі тоталітарні рухи, які працювали на українській території ще з часів палеоліту. Не тільки тих, які були під час Другої Світової війни.
Я вважаю, що поляки знищили тоталітарні українські рухи. Я не засуджую їх, просто я вважаю, що вони були тоталітарними по своїй побудові. І зумійте це зафіксувати і поставити на цьому крапку. І далі рухатися вперед. Це потрібно польському суспільству, це потрібно українському суспільству. Така моя думка.
Зиновій Фрис
Дорогі слухачі, це все на сьогодні. До зустрічі. І хай Вам щастить.
