Київ, 18 липня 2003 року.
Мар’яна Драч
Сьогодні, 18 липня, у Ялті прем’єр-міністр України Віктор Янукович назвав новим етапом співпраці нову домовленість між Україною та Росією у військовій сфері. Чи це справді так, чи, може, урядовці просто люблять гучні слова і наскільки ця угода вигідна саме Україні? Це питання до директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, а також військового оглядача радіо «Свобода» Сергія Згурця.
Сергій Згурець
Насправді, це дійсно домовленість, яка готувалася тривалий час ще з 1997 року, тому що фактично існували домовленості, які визначають кооперацію в виробництві військової техніки. Але не було саме міжурядової угоди, яка визначає порядок реалізації цієї техніки, і всі експортні поставки регулювалися домовленостями між «Рособоронекспортом» і «Укрспецекспортом», які визначали, як вони мають взаємодіяти на ринках третіх країн. Тепер ця угода формально відкриває шлях до начебто більш ефективної взаємодії на ринках третіх країн.
Але, як відомо, всі проблеми пов’язані саме з деталями, а деталі поки що не відомі. Зараз чітко не можна сказати, чи справді ця угода буде вигідною Україні, тому що, коли продається спільно вироблена військова техніка, то Росія розраховується з Україною за комплектуючі за внутрішніми цінами України. Разом з тим техніка продається на експорт за світовими цінами, і ці кошти залишаються у російській кишені. Це одна деталь.
Щодо того, яким чином будуть поділені ринки і взаємодія на тих ринках. Важко уявити, що російські і українські спецекспортери, якщо будуть продавати однотипну продукцію на схожих ринках, будуть між собою домовлятися. Навіть після підписання протоколів, які діяли між «Рособоронекспортом» і «Укрспецекспортом», були випадки, коли конкуренція існувала і були проблеми у взаємодії між двома спецекспортерами.
Якби Україна не залежала від Росії у поставках запасних частин для власної військової техніки, могла б робити ремонт цієї військової техніки без послуг Росії, то вона могла б проводити активнішу і самостійнішу політику у галузі експорту зброї на зовнішніх ринках. Але коли вона змушена закуповувати левову частину комплектуючих у Росії, то таким чином вона просто змушена домовлятися з Росією, коли йдеться про експорт військової техніки.
Отже, ця угода є корисною начебто і Росії, і Україні, але вона дещо звужує можливість маневру саме української сторони.
Мар’яна Драч
Сьогодні, 18 липня, у Ялті прем’єр-міністр України Віктор Янукович назвав новим етапом співпраці нову домовленість між Україною та Росією у військовій сфері. Чи це справді так, чи, може, урядовці просто люблять гучні слова і наскільки ця угода вигідна саме Україні? Це питання до директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, а також військового оглядача радіо «Свобода» Сергія Згурця.
Сергій Згурець
Насправді, це дійсно домовленість, яка готувалася тривалий час ще з 1997 року, тому що фактично існували домовленості, які визначають кооперацію в виробництві військової техніки. Але не було саме міжурядової угоди, яка визначає порядок реалізації цієї техніки, і всі експортні поставки регулювалися домовленостями між «Рособоронекспортом» і «Укрспецекспортом», які визначали, як вони мають взаємодіяти на ринках третіх країн. Тепер ця угода формально відкриває шлях до начебто більш ефективної взаємодії на ринках третіх країн.
Але, як відомо, всі проблеми пов’язані саме з деталями, а деталі поки що не відомі. Зараз чітко не можна сказати, чи справді ця угода буде вигідною Україні, тому що, коли продається спільно вироблена військова техніка, то Росія розраховується з Україною за комплектуючі за внутрішніми цінами України. Разом з тим техніка продається на експорт за світовими цінами, і ці кошти залишаються у російській кишені. Це одна деталь.
Щодо того, яким чином будуть поділені ринки і взаємодія на тих ринках. Важко уявити, що російські і українські спецекспортери, якщо будуть продавати однотипну продукцію на схожих ринках, будуть між собою домовлятися. Навіть після підписання протоколів, які діяли між «Рособоронекспортом» і «Укрспецекспортом», були випадки, коли конкуренція існувала і були проблеми у взаємодії між двома спецекспортерами.
Якби Україна не залежала від Росії у поставках запасних частин для власної військової техніки, могла б робити ремонт цієї військової техніки без послуг Росії, то вона могла б проводити активнішу і самостійнішу політику у галузі експорту зброї на зовнішніх ринках. Але коли вона змушена закуповувати левову частину комплектуючих у Росії, то таким чином вона просто змушена домовлятися з Росією, коли йдеться про експорт військової техніки.
Отже, ця угода є корисною начебто і Росії, і Україні, але вона дещо звужує можливість маневру саме української сторони.
