Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:26

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 16 липня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова”.

За твердженням одного сучасного публіциста, українську мову у нинішньому Києві найчастіше можна почути у двох місцях. Окрім письменницького кафе “Еней”, – це, як не дивно, “кабмінівські” околиці, по яких опасисті дядьки з портфелями поспішають дбати про народ. А ще – будівельні риштовання, де вже згадуваний народ, вчорашній селюк, рубає сяку-таку “капусту” і робить новітній буржуазії “красіво”.

Напевно, кожен київський район має свою акустику. І не лишень мовну, а й економічну. По-вченому кажучи, соціальна топографія міста є досить строкатою. І так склалося не від учора. Книга Сергія Климовського про середньовічний Київ “Соціальна топографія Києва XVI – середини XVII сімнадцятого століття” презентована в українській столиці науковій громадськості. Її сторінки відкривають маловідомі факти з історії середньовічного міста. Складна для пересічного читача назва, тим не менше, заінтригувала нашу кореспондентку Богдану Костюк.

Богдана Костюк

Французький історик Франсуа Бродель слушно зауважив: “Міста принесли велич маленькому континенту”. Історія свідчить: саме розвиток міст, як політико-адміністративних, господарських і культурних центрів, утворив нинішнє обличчя Європи. Київ – не виняток, а підтвердження приналежності України до європейських традицій. І історію України шістнадцятого – сімнадцятого сторіччя не можна звужувати історією Запорізького козацтва, - стверджує Сергій Климовський.

Сергій Климовський

Київ відокремлюється серед багатьох міст не тільки князівств Литовських, Речі Посполитої тим, що це, фактично, третя столиця. До того ж, місто мало Магдебурзьке право з такими столичними містами, як Краків...

Я мав можливість дослідити певні археологічні матеріали цього періоду, що дозволили дещо інакше подивитися на розвиток цього періоду. Найбільш цікавим буде те, що Київ на той час було не єдине монолітне місто. З одного боку, сам рельєф Києва – це чергування гір і низин, зумовлювало те, що окремі його райони були територіально відокремлені. З іншого боку, сама структура феодального землеволодіння призвела до того, що Київ був розділений на кілька окремих містечок, а ядром був Поділ, куди перемістилося після розгроми Батия все міське життя. Там же знаходився магістрат, і саме Подолу було надано королівськими привілеями Магдебурзьке право. Воно не поширювалося на інші території сучасного Києва. З іншого боку, крім Магдебурзького права Подолу, яке, фактично, і репрезентувало Київ того часу, існувало таке велике приватновласницьке місце, як Печерське. Воно належало Києво-Печерській лаврі і мало статус приватновласницького містечка, крім того, воно мало власні укріплення, адміністрацію. Крім того, існувала поряд з Подолом така штучна структура, як “біскупське” містечко, воно було утворено на початку 17 століття...

Богдана Костюк

На думку Сергія Климовського, про актуальність вивчення соціальної топоніміки середньовічних міст свідчить створення Європейської асоціації міської історії. І наступним кроком України в євроатлантичному напрямку має стати вступ до цієї організації, - переконані історик Климовський та його колеги, котрі вивчають історичну урбаністику.

Павло Вольвач

Якщо на євроатлантичному напрямку справи наші виглядають майже нічогенько, то азійсько-далекосхідний відтинок українського культурного експансіонізму видається значно понурішим. Омріяна Олегом Ольжичем імперія двох суходолів не вибудовується, а БАМ – він не зовсім наш, та й той, до того ж, накрився. Хоча й до харакірі вдаватися не варто. Бо японський інтерес до української культури сягає значно глибших артефактів, ніж проста купівля матрьошок на Андріївському узвозі.

Перша спроба українського прориву була невдалою. 1983 року в країні Сходу Сонця відбулася виставка малярства Катерини Білокур. Вражені японці вмить зорганізувалися в групу бажаючих побувати на батьківщині художниці, щоби побачити і зрозуміти середовище, в якому народжуються такі таланти. Україна не погодилася прийняти японців: мало там яких шпигунів нам зашлють, сказали українські високопоставлені “ліца”. Цього року відбулася друга спроба. На щастя, вдала. Прискіпливі японці зацікавилися історією української мови. Що з цього вийшло – розповідає Ірина Перешило.

Ірина Перешило

Хіросі Каталка - японець. Йому 34 роки. Він закінчив Осакський університет, факультет іноземних мов. Провідний фах - російська мова. По закінченню навчання Хіросі взявся досліджувати східнослов’янський фольклор. Для цього прибув на стажування до Московського університету. Гарував по академічних архівах рік і дійшов несподіваного висновку.

Хіросі Каталка

Коли я тільки починав вивчати східнослов’янський фольклор, я вважав, що східнослов’янський фольклор – це і є російський фольклор. Але пізніше я помітив: ядро східнослов’янського фольклору – це не Росія, а Україна.

Ірина Перешило

Ну, якась нісенітниця виходить, – каже Хіросі-сан. У російських підручниках пишуть, що весь давньоруський епос – ще від часів татарських навал – написаний давньою російською мовою. Але перша історична пісня, де Хіросі-сану вдалося ідентифікувати давню російську мову, – це пісня про Стеньку Разіна. Вона датується 18 століттям. Щоби розшифрувати таємницю, якою ж мовою творилися билини київського типу, Хіросі-сан взявся за вивчення української мови.

Хіросі Каталка

Бо для пояснення російського фольклору потрібно постійно посилатися на український фольклор. Матеріали наукових російських фольклористів, Веселовський, Афанасьєв посилаються на українські записи Максимовича...

Ірина Перешило

Студіюючи українську граматику і паралельно досліджуючи в оригіналі збірку фольклорних матеріалів Чубинського, котра, до речі, 1883-го року отримала відзнаку Паризької Академії наук, а 1887 срібну медаль Петербурзької академії, Хіросі-сан дійшов висновку, що в основі древньоруського епосу – давня українська мова. Але, - не перестає дивуватися Хіросі, – в усіх російських підручниках подається зовсім інша інформація. Як же вони не розібралися в таких очевидних речах. І думаючи зробити переворот в мовознавчій науці, японський науковець налаштований з цього приводу написати докторську. Він досліджуватиме це питання впродовж двох років у Києві. На основі академічних архівів. Хіросі-сан вже цілком призвичаївся до української столиці, до національного університету, вже встиг закохатися в українську пісню.

Єдина проблема - помешкання. Хіросі міняє вже четверту квартиру. Причина - російськомовні господині. Це його не влаштовує. “Я тут буду лише два роки, – каже Хіросі, – а отже, маю максимально оточити себе українською мовою.

Павло Вольвач

Японець, що вивчив українську, – то, звичайно, дивовижа. Але ще більшою дивовиною є те, що на 12-му році української Незалежності новомалоруська чи то пак “новонеукраїнська” братія державною так і не поспішає оволодіти.

Але вже якщо оволодіє – ото буде дивина, варта книги рекордів Гінесса. До речі, про Гіннеса. Дуже мало людей у світі, котрі б не чули про це видання. Воно є світовим бестселером, котрий немає аналогів. Хіба що видання вождя світового пролетаріату може змагатися за кількістю виданих примірників. Нині “Книга рекордів Гіннеса” видається загальним накладом 94 млн. у 100 різних країнах. Нещодавно цю книгу вперше видано і в Україні. Докладніше про видання розповідає Ірина Біла.

Ірина Біла

До видання “Книги рекордів Гіннеса” ім’я Гіннес асоціювалося виключно з пивоварними заводами. У другій половині 19 століття компанія “Артур Гіннес, Сан енд Ко” була найбільшою в Ірландії, а з 1930 Гіннес вже володів пивними заводами у Великій Британії.

Якось 1951 року в одному з пабів керівник компанії “Гіннес” Хью Бівер побився об заклад з друзями про те, який птах у світі найпрудкіший. Але довести щось було доволі важко. Через кілька років ця суперечка знову повторилася, і тоді виникла думка: от коли існувало достовірне джерело інформації, яке б змогло поставити крапку в подібних дискусіях, та містило б необхідні відповіді на питання, хто ж є у світі “най-най-...”. І ось в серпні 1955-го вийшла друком “Книга рекордів Гіннеса”, а до кінця року вона вже стала бестселером.

Нещодавно українці також отримали змогу побачити це видання. Вперше видавництво “Школа” видало друком “Книгу рекордів Гіннеса” українською мовою. Книга має доволі презентабельний вигляд, ілюстрована чудовими світлинами, і містить 13 розділів.

Що ж спонукало видавництво на видання цієї книги? Почуття образи, що серед 37 мов світу, якими наразі виходить видання, не має української? Чи передчуття прибутковості проекту? Відповідає головний редактор видавництва “Школа” Олесь Шевченко.

Олесь Шевченко

Дуже сумно, що саме українською мовою книжки нема. Чи не здатні, чи не можемо?! І вирішили звернутися до фірми, яка володіє правами на цю книгу, і домовилися, скупили, переклали, це вперше ми в Україні випустили цю книжку. І мені сьогодні, напевно, ще рано казать, які вона нам принесе прибутки, але ми тішимося тим, що вона є. Подальші випуски, так я вона є щорічною, можливо, будуть і прибутковішими, а зараз ми думаємо найменше про прибутки, найбільше – про нашого читача.

Ірина Біла

Тож український читач тепер може довідатися про найцікавіші відомості про, скажімо, неймовірні параметри людського тіла або ж про вражаюче-фантастичні факти зі світу живої природи. Наприклад, прочитає про те, що можна зі звичайних гральних карт без використання клейких речовин спорудити будинок, котрий має 131 поверх і висотою майже 8 метрів.

Згадується в “Книзі рекордів Гіннеса” і про українців. Продовжує Олесь Шевченко.

Олесь Шевченко

Є і наші співвітчизники в цій книзі. Скажімо, авіаконструктор-киянин Сергій Сікорський, який спроектував уперше в світі моторний аероплан, перший у світі гелікоптер, спортсмени Сергій Бубка, брати Кличко, Інесса Кравець.

Ірина Біла

Не обійшлося і без сумних рекордів. Скажімо, згадується про найстрашнішу у світі аварію на атомній електростанції у Чорнобилі. Або про ще один неприємний рекорд: в Україні жінки становлять майже 54 відсотки населення, тоді як в світі в середньому на 1000 жінок – 1015 чоловіків.

Можливо, надалі українцям вдасться увіковічнити досягнення, котрі створюватимуть позитивніший імідж державі. А зробити це може кожен охочий. Варто лишень захотіти і створити щось надзвичайне, чого досі нікому не вдавалося.

Павло Вольвач

Підстави для оптимізму можуть бути не лише екзотичними, на кшталт японця, що вивчив українську мову, чи якихось дивовиж із книги рекордів Гіннеса. Все може бути значно буденніше.

Ось як у Андрія Криштальського – дбайливого “мура ля” української літератури. Окрім власне літерацької діяльності, пан Андрій, до того ж, нещодавно зайнявся ще й такою непевною, як на нинішні часи справою, як видання часопису. І то не в столиці, а далеко від хрещатицьких бруків, на Волині, у славному Луцьку.

Павло Вольвач

Отже, Андрію, для початку “ТЕрен” чи “ТерЕн”?

Андрій Криштальський

Мабуть, все ж таки “ТерЕн”, хоч дехто називає і “ТЕрен”.

Павло Вольвач

Тобто дехто називає його і так, і так, і в цій подвійності – якесь багатство сенсів.

Андрій Криштальський

Через це ми біля заголовку зробили, чи то наголоси,...

Павло Вольвач

Зрозуміло. І трошки про історію журналу і про якісь мотивації. Що ж тебе “подвигало” в цей важкий для видання будь-якої продукції час, взятися за часопис?

Андрій Криштальський

Цей журнал ми почали видавати ще у 1998 році. Робили ми його гуртом, але фінансову справу треба було вести самому, ні на кого не покладаючись. І основний мотив – те, що в Луцьку немає і не було періодичного літературно-мистецького видання. І прикро, бо є цікаві автори, і є про що розповідати, і є для кого. Журнал “Терен” задумувався як видання, яке буде висвітлювати не тільки творчість волинських митців, але буде репрезентувати творчість людей з інших регіонів України.

Павло Вольвач

Але чи зможете Ви втримати ту високу планку, про яку ти говорив, і зацікавити читача. Бо волинські автори – вони, напевно, добрі автори (зокрема, такі, як Василь Слапчук, це я знаю, що, напевно...). Але все ж таки, чи зможете Ви наповнити (причому не періодично, а постійно наповнювати) часопис цікавими іменами і цікавими творами – не лише волинською тональністю, скажімо так? Андрій Криштальський Думаю, що зможемо. Такі контакти є, уже склалися зв’язки і є люди, які знають про те, що виходить “Терен”, і що там можна друкуватися.

Павло Вольвач

Гаразд, хтось нас почув не з не волиняків, як він зможе придбати “Терен”?

Андрій Криштальський

Поки що можна надсилати на адресу журналу: місто Луцьк 25, абонентська скринька номер 157.

Павло Вольвач

Андрію, і щоб зовсім ти не виглядав таким поважним і академічним, “застегнутим” на всі ґудзики головним редактором, я ще пригадую, що ти і поет.

Андрій Криштальський

І якщо так...

Поезія приходить, то я прожив за всіх, Чи майже всіх. А вчора вмер від краплі прохолоди В очах твоїх. І так я тебе вимріяв, і вроду я випросив у Бога, і твій сміх. А вчора вмер від краплі прохолоди В очах твоїх.

Павло Вольвач

Нагадаю, це був Андрій Криштальський, поет, прозаїк, головний редактор луцького часопису “ТЕрен” (або “ТерЕн”).

Хай вам всім, на всіх теренах щастить. І слухайте при нагоді радіожурнал “Віта Нова”. Його, як завжди, підготував для вас я, ведучий Павло Вольвач. Мені у студії допомагав звукорежисер Михайло Петренко.

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG