Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 22:03

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 23 липня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова”.

Літо, зазвичай, вважається “мертвим сезоном” у літературних колах. Ніяких тобі прем’єр, ніяких дебютів. А тим часом, дійсність переконує в протилежному. Принаймні, останні тижні видалися напрочуд бурхливими саме у літературному аспекті.

Щоправда, буяння літературного життя в столиці зосереджується довкола декількох культових точок. Зокрема, в мистецькій кав’ярні “Бабуїн”, де нещодавно відбулася презентація часопису “Молода Україна”. Моя колега Богдана Костюк зустрілася з головним редактором Олесем Донієм – постаттю досить відомою в молодіжних мистецьких та політичних тусовках.

Олесь Доній

Журнал планується як місце, де можуть про себе заявити нові і молоді автори. При чому не тільки у поезії чи прозі – у нас передбачені так само і літературна критика, і музика, різні види мистецтва. Тобто будемо намагатись висвітлювати все нове, оригінальне, що є в українському мистецтві, не тільки в українському, будемо намагатися входити трошки і в європейський контекст. Відповідно, основна ідея – що він має бути агресивним. Ну, позитивно агресивним. Я завжди вважав, що українська культура, якщо вона не буде агресивна, вона буде мертва.

Богдана Костюк

У першому числі журналу – твори Тараса Прохаська та Андрія Бондаря, Євгенії Кононенко та Галини Крук. За домовленістю з видавництвом “Смолоскип”, на сторінках “Молодої України” друкуватимуться молоді українські літератори, переможці і лавреати конкурсів, які проводить “Смолоскип”. Крім того, Олесь Доній запропонував співпрацю з журналом “конкуруючим структурам” сучасного українського літературного процесу.

Олесь Доній

Тобто, щоб не замикатися, я домовився з усіма конкуруючими групами - на нас же валяться Спілка письменників, Асоціація Українських Письменників. Але більшість із них є моїми, якщо не друзями, то, принаймні, приятелями. І я хотів би, щоб у нас друкувалися ті й ті, то я взяв в редакційну раду запросив і АУПівців, серед яких багато моїх добрий знайомих, з іншого боку, – я запросив і старих “спілчанців”.

Богдана Костюк

Часопис “Молода Україна” має шанс стати явищем у культурному просторі держави, якщо його колективу вдасться утримати навколо себе перераховану вище літературну громаду. Або, висловлюючись футбольною термінологією, якщо журнал гратиме на грані фолу, запрошуючи на свої сторінки представники різних літературних жанрів, течій та напрямків.

Павло Вольвач

Більше часописів, гарних і різних, вимагають українські інтелектуали молодшого покоління – ті, які десять років тому ховали заліковки по шухлядах і приходили на демонстрації під гаслами “Україні волю”. Ті, котрі голодували на холодних гранітних плитах тодішньої площі Жовтневої революції у Києві. Тепер Україна має волю, а вони, юні і рвійні, мають часопис.

Презентація нового часопису збіглася у часі і просторі з іще однією цікавою подією. Олесь Ульяненко, в тому ж таки “Бабуїні”, презентував свій новий твір - роман “Дофін сатани”. Взагалі, поєднання дискурсів видалося доволі цікавим. Надто ж зважаючи на стиль письма Олеся Ульяненка і на саму його буттєву поставу. На обох дійствах побувала Уляна Глібчук, яка й подає власний погляд, так би мовити, “зсередини”.

Уляна Глібчук

Коли йшла у “Бабуїн”, літературно-мистецьку кнайпу-кафе-ресторацію, була впевнена що потраплю на презентацію книги Олеся Ульяненка “Дофін сатани”. Так думала. Краєчком вуха чула, що, доважком до класика має вигулькнути вічний революціонер Олесь Доній. Чоловік специфічної креативності, турбатор мас...

Його “Останню барикаду” хто саркастично, хто серйозно, називали “бункером української інтелігенції”. Теж останнім.

Попри все, Доній знову “на плаву”. З непоганим проектом – літературно-мистецький часопис “Молода Україна”. Назва так собі, але хлопці вирішили бути принциповими, себто плисти у руслі течії: будемо простішими, то й народ потягнеться... Галичани вкраплюють полонізми? То чого б і нам не “суржити”? Словом, розслабте ротові порожнини та отримуйте насолоду. Таким ось “сиропчиком” покропив пан Олесь публіку з “трибуни” “Бабуїна”. Насамкінець сказав, що присутні можуть кидати у нього каміння, але перед тим хай послухають пана Драча.

Каміння в “Бабуїні” не було. Тож Іван Федорович хвацько прочитали концептуального стиха про Україну та політиків, що люблять стояти у непристойній позі рака. Народ в кав’ярні зібрався молодий, “мазохізмом” його не розчулиш, революційними трюїзмами старого класика - тим більше. Згодом зрозуміла - панове бавляться в гарні фрази. “Понтують”? Нехай… Аби результат був. Тим більше, що часопис справді обіцяє бути непоганим. Чому тільки обіцяє? Та вже хоча б тому, що наразі тримаю в руках тільки перше липневе число. Зауважила ще одну тенденцію. Хлопці та дівчата “Молодої України” якось непомітно подорослішали.

Творчі здобутки юних авангардистів на початку дев’яностих читала в антології “Молоде вино”. І не тільки я. Скажімо, Богдан Жолдак у книзі семінарів “Діалоги на межі століть” зауважив: “Люди, які створили кон’юнктуру в авангарді, - це та молодь, яка гуртується довкола видавництва “Смолоскип”.

Воно засвідчило це виданням книжки поезії “Молоде вино”. Ті ж самі автори створили авангардну збірку прози “Тексти”. Тепер видавництво “Смолоскип” хоче вразити громадськість України ще й збіркою драматургії, в яку увійшли все ті ж автори, які творили авангардні вірші, авангардну прозу, а тепер ось буде авангардна драматургія – кон’юнктурна. Видовжуючи ряд запропонований Жолдаком, зауважу: та ж таки публіка нині робить журнал. Чи тої ж якості, як згадана поезія, проза і драматургія?.. Але менше з тим. За теревенями про “Молоду Україну” зовсім забула автора “Сталінки” та щойно виданого роману жахів “Дофін Сатани”. До слова його випхали майже силоміць. Мікрофон щось булькнув і “знімів”. Артикуляція, розгублені жести. В Ульяненка так завжди: світло “вирубається”, телевізор вибухає, мікрофон глухне… Потім “врізала” група “Вій”, забулькало пиво, зашаруділи танці. І я зробила перший ковток за те, щоб черговий “благий намір” мав добрий розвиток.

Павло Вольвач

Українському письменству, надто ж комерційно майже завжди збитковій українській поезії, на тривалі видавничі проекти ніколи особливо не щастило. Переважно з причин, які з самою літературою не мають зовсім нічого спільного. То джерело меценатської щедрості несподівано пересихає, то курс національної валюти починає виписувати карколомні синусоїди, а то й політичний пейзажик за вікном нагадує осінні похмурості.

Тому й здобулися в нас на певну популярність всілякі разові антології та альманахи. Швиденько зверстали, хутенько видрукували – та й по всьому. Щоправда, і в цій справі можливі винятки. А чи спроможуться вони на те, аби спростувати правила, – за те, як співається у відомій пісні, “скажуть люди, скаже час”. Далі – культуролог Олександр Хоменко.

Олександр Хоменко

Започаткованій львівською “Кальварією” 2000 року поетичній серії “Ковчег” варто віддати пальму першості вже хоча б тому, що вона змусила читача пригадати: вірші – то річ розкішна, містично розкішна. То артефакт, а не римовано-верліброве продовження комунальної буденності. Особливо, якщо згадати вагомі постаті – Герасим”юк, Ворбйов, Фішбейн, Мідянка, Вишенський, що склали, сказати б, золотий “кальварійський” фонд.

Видана цьогоріч четверта добірка поетичної серії, де поєдналися імена Володимира Кашки, Петра Коробчука, Андрія Підпалого та Вікторії Стах, видається у цьому шерезі до певної міри етапною. Принаймні, заслуговує на увагу те, що вперше у цій серії видаються відразу два автори, які не мають ще друкованих поетичних збірок. Найперше, звичайно, ходить тут за духовного побратима Костя Москальця – Володимира Кашку. Його “Мала методика” вражає поєднанням глибинних метафізичних осяянь і якоїсь школярської недбалості письма. Тут сусідять художньо неперетравлені фрагменти провінційного побуту і строфи, прочитавши які, ще раз переконуєшся: українська поезія направду чогось вартує.

Андрій Підпалий засадничо прагне уреальнити світ змовницько-терористичний, вдаючись до різноманітних криваво-мілітаристських інсталяцій: танки, кулемети, широкі рулони, просякнуті кров’ю... На жаль, не надто часто подібні вправи зі зброєю закінчуються для поета переконливими художніми перемогами. “Мене лякають, а мені не страшно”, - пам’ятається, говорив у таких випадках класик. Одначе там, де поет знімає з себе маску репрезентанта містечкового хорору, з’являються екзерсиси, прикметні своєю достеменною щирістю і настроєвою глибиною.

Вікторія Стах і Петро Коробчук відграненістю своїх текстів мають підкреслювати в цій добірці домінанту, сказати б, літературоцентричну. Впізнавана театрально-жестова чуттєва стихія Вікторії, впізнаваний медитативний інтелектуалізм автора “Загального вагону” – як відбитки знайомої печатки, побачивши яку, читачеві залишається ще раз ствердити – так, це – почерк професіонала, з усіма плюсами і мінусами цього означення.

Новому “Ковчегові”, як і попереднім його випускам, зовсім не загрожує загубитися у водах сучасного літпроцесу. Бо, в остаточному підсумку, поезія промовляє до кожного, і кожен, хто хоч раз пережив її з’яву, зможе повторити за Володимиром Кашкою:

Продати глобус та купити чаю. Небесні карти – не палаючі дрова. Старі книжки здивовано гортаєш... Він – Той, якого не пізнаєш. А ця незорана земля – завжди нова.

Павло Вольвач

Поети, попри усталений стереотип, іноді можуть бути не лише блідими й голодними, а й веселими та успішними. Такими, як, наприклад, Іван Малкович. Засноване і очолюване ним видавництво дитячої літератури “А-ба-ба-га-ла-ма-га” вже довгі роки заперечує усталену думку про те, що до читання української книжки себе треба змушувати. Як і те, що з українськими дітлахами можуть спілкуватися лише Івасик-Телесик і Зміючка-Оленка. Нещодавно видавництво презентувало черговий том всесвітньовідомої епопеї про Гаррі Поттера. Українською, звичайно. А на черзі ще...

Втім, послухаймо Івана Малковича, поета і видавця, котрому успішний бізнес не заважає чути янгола на плечі.

Іван Малкович

Ми готуємо зараз нарешті казки туманного Альбіону, довгоочікувану прихильниками художника Владислава Єрка, книжку. Він її малює багато років, працює по 18 годин, раптом його почало пробивати на якусь таку, ще цікавішу образність.

Павло Вольвач

Вже є прихильники не тільки книжок від “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, а конкретного художника Єрка, так?

Іван Малкович

Звичайно, тому що Єрко минулого року за версію Московського “кніжного обозрєнія” визнаний “человєком кнігі”, такий титул визнаний, кращим художником СНД... Паоло Куельо вважає його найкращим ілюстратором в світі, серед тих, хто ілюстрував його книги... Зараз так само я би хотів встигнути до Львівського форуму з книжкою “Улюблені вірші” (це друге видання “Улюблених віршів”). Я думаю, що це надзвичайно гарна має бути книжка. “Альбіона” ми також плануємо зразу видавати російською мовою, на російський ринок.

Павло Вольвач

Вже якась інвазія “А-ба-ба-га-ла-ма-га” в Росію відбувається?

Іван Малкович

Так, сподіваюся, що з цього вийде щось цікаве. Ну, і між цим, я сьогодні вже віддав на редагування “Гаррі Понтера”, перекладаємо п’яту книжку. Щойно, 21 червня, вона була презентована англійською мовою, і ми сподіваємося восени видати це українською мовою.

Павло Вольвач

Іване, я знаю, що багато читачів були б раді зустрітися з віршами Малковича, якщо не з новими, то хоча б з перевиданими, старими, не будеш перевидавати?

Іван Малкович

Я, чесно кажучи, коли трошки своїх повідправляв в Карпати, для мене настають такі тижневі олімпійські ігри, коли я можу думати про поезію. У мене навіть є два майже нові вірші, навіть придумав назву своєї наступної книжки, якщо вона буде, і вперше її скажу. Можливо, це буде називатися “Вірші на зиму”.

Зима – то вітчизна руки, Що з хлібом простягнута птасі, То – пастка, то – вивільга в стрісі, То – ламінування ріки. Та все, і ріку, і ту руку, завіяло геть навкруги, Ковтай тепер горлом, як цукор, ті білі холодні сніги, Ці неперевершені горсті гарячок, дітей і дахів, Хай знов мені бродять крізь кості Низенькі вовки страхів. Хай рискають горлом промерзлим, Хай зіб’ють з моєї руки Простягнутий хліб, і мене з ним, Грудневі жандарми, граки. Щоб я ще продихав у кризі Віконце, де риб, як роси, Неначе обкладинку в книзі, Небаченої краси.

Павло Вольвач

Отож, втішмося добрій поезії, а ще тому, що зима з її “цукром снігів” та “ламінуванням ріки” прийде не завтра. Зрештою, зима в Україні така ж, як і у віршах Малковича, – м’яка і пухнаста.

Нагадую, що ви слухали радіожурнал “Віта Нова”, її підготував я, автор і ведучий Павло Вольвач. Хай вам щастить!

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG