Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 16:01

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”

Київ, 23 липня 2003 року.

Ганна Стеців

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «Ми український народ: національно-етнічна мозаїка». Перед мікрофоном Ганна Стеців. Сьогодні наша передача присвячена кільком знаковим постатям політичного і культурного життя України.

Ганна Стеців

Богдан Горинь – один із тих, без кого неможливо уявити український культурницький і правозахисний рух останньої третини минулого століття. Про Богдана Гориня сьогодні розповідає ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ Роман Корогодський.

Роман Корогодський

З Богданом ми познайомилися в кабінетику Івана Світличного ще 1963 року. Богдан був у прекрасній формі — сипав прізвищами й датами, цитував напам’ять і гостро міркував на актуальні теми (байдуже, чи то про «кремлівські зустрічі», тобто побиття модерністів «татком відлиги» Хрущовим, чи то про совєтські кірзяки, що розчавили повстання в Угорщині (1956 р.), у Польщі (1957 р.), чи то про україніку, в якій він добре орієнтувався). Іван Олексійович також із захопленням дивився на гостя, відчуваючи, розуміючи, яке враження Богдан справив на мене.

Приголомшений, я мовчав. Іноді щось «докидав» Іван.

Солював Богдан. І то талановито!

Для сучасної генерації, аби було хоч якось відчутно, ким був Богдан Горинь-оратор, порівняю його з Вадимом Скуратівським. Можливо, Богдан дещо поступався в інтелектуальному рівні, та стиль нарації — тотожний.

На другий день було відкриття персональної виставки Ганни Собачки-Шостак. Промовці щось шамотіли й блеяли. Під кінець обійняв катедру Богдан Горинь (він для цього й приїхав зі Львова за власний кошт). Десять хвилин феєрверку! Чого й кого в тому спічі не було! І трипільська культура, й la Pari з усіма гогенами, пікассами, матіссами, й українська народна культура, зокрема мистецтво, народна картинка, й фовізм — це була злива гострої інформації, розмислів національно-освіченого європейського інтелектуала, який елегантно по ходу надавав копняків нашим доморощеним провінціалам, але найголовніше — не раз «діставав» і московських держиморд. Finita la commedia!

Усі висипали на Червоноармійську вулицю (там був великий виставочинй павільйон) щасливі: ай да Горинь!

Коли ми зустрілися у Львові, Богдан показав Картинну галерею, де він працював молодшим науковцем. І знову — гарно. Щоправда, коли порівняти «екскурсію» з Володимиром Овсійчуком, то, хоч вони обидвоє неабиякі актори, та Овсійчук геть позбавлений спокуси «актуалізації» й тримається виключно форватера культури, науки. Він неначе заманіфестував: «Я сі в політику не бавлю». А Богдан — навпаки — мистецька публіцистика.

Тоді я був ближчий до Богдана. Згодом усе далі відходив від публіцистики. На мене потужний вплив мали Валерій Шевчук і Анатоль Макаров, Григорій Логвин і Людмила Міляєва. Однак взаємини з Богданом залишалися найкращими.

1965 року Богдана Гориня було заарештовано. Дуже за нього переживав — у Богдана було слабке здоров’я. Коли Алла Горська збирала купувати теплі речі, то я думав про Богдана.

1965 року національна інтелігенція була ще не залякана, й ціла група львів’ян підписали листа до голови КГБ з проханням звільнити Богдана Гориня. Серед підписантів була навіть Ірина Вільде. Не звільнили. Навпаки, дали 4 роки таборів.

Наш зв’язок не обірвався. Пам’ятаю точно, що послав йому чеський альбом «Franz Kafka lebtе in Prah». Коли Богдан повертався з таборів, він заїхав до нас. Був дуже збуджений: каявся, “шлакував”, але був упевнений, що життя продовжується і ми всі маємо триматися купи. Багато розповідав про табори. Після Богданового повернення ми зблизилися.

Поїхав до Ходорова, щоб познайомитися з містечком, з якого вийшли в український космос такі славні імена, як Ігор Калинець, Богдан і Михайло Горині. Батьки-Горині дуже гарно мене прийняли, гостили — тільки галичани так уміють. Хата величезна, відчутна рука господаря пана Миколи, який порядкує і на подвір’ї, і в городі, — скрізь суперпорядок і чистота. Не хата — палац! Але найбільше враження справив на мене (хай дарують цю деталь неблагозвучного рівня)... туалет. Увага! Ще в 60-х роках в маленькому містечку Ходорів у пана Миколи Гориня туалет був у... хаті. Я об’їздив усю Україну, але ні до, ні після не бачив туалета в хаті. Тоді це, напевно, був усеукраїнський рекорд. Спитав у пана Миколи, чи він читав, що писав Довженко про українські “виходки”. Виявляється, ні. Було шкода, що Олександр Петрович не встиг заїхати до Ходорова. Пан Микола був задоволений цією деталлю, яку він, як усі нормальні люди, й не помічав, але, як справжній галичанин, не помітити окупантів не міг і про столі мене просвіщав... По обіді ми пішли на стріх. Це, власне, міг би бути другий поверх. Богдан урочисто показував свою розкішну колекцію графіки, живопис (це був дивний період у житті шістдесятників, коли всі одне одного любили й своє ставлення намагалися засвідчити). Богдан казав: “Колись я зроблю тут ремонт і відкрию галерею сучасного мистецтва”.

Богдан при всій динамічности натури, функціональности залишався великим мрійником. Твори мені, направду, подобалися, і вже бачив ідею, що добре описали Ільф-Петров,— ідею «Нью-Васюків». Так воно і сталося...

Богдан повів мене на велике озеро. Ми сіли в човен, заїхали десь на середину і, нарешті, розповіли одне одному все, що думаємо про совєти. А головне — що робити. Чехословаччина стала черговою жертвою совєтських окупантів. У всьому були єдині — треба торувати шлях до національної модерної культури. Якщо не дозволять — самвидав.

Богдан був для мене авторитет. Радів, що він підтримав ідею написання статті про суто ліричну поезію Антонич-Калинець-Жиленко. Я встиг йому прочитати вже написані кавалки статті в такому красивому записнику. Однак, повертаючись зі Львова, необережно поклав записник до дорожньої сумки, а сумка поїхала в багажне відділення літака. Там наші славні чекісти його, записник, знайшли й забрали на... пам’ять. Згадав цей нещасливий епізод виключно тому, що Богдан, якого завжди тримали за «яструба», був і «голуб», тонко розумівся на ліричній поезії, й мені шкода, що не реалізувався як мистецтвознавець-естет.

І ще один, уже щасливий, сюжет з поля моєї творчости, в якій взяв участь Богдан Горинь. Довго писав замовлену статтю для «Жовтня» про фільм «Вечір на Івана Купала». В якійсь момент мене «понесло», і не знав, як з цього «піке» вийти. Тут якраз об’явився Богдан. Попросив його прочитати й щось порадити. Він без зволікань засів і за годину-півтори поставив на якійсь сторінці крапку, грубо підкреслив лінію, повернув решту сторінок з дотепним коментарем: “Це твоя стаття. А це — залишити для твоєї майбутньої дисертації”. Ми розсміялися. До цього часу з вдячністю згадую динамічного й фахового Богдана Гориня, котрий так елегантного допоміг мені закінчити одну з перших серйозних статей. Вона була надрукована в часописі “Жовтень” – “Глибокий екран – Юрій Іллєнко”.

Що сталося далі, мені до кінця не зрозуміло: ми перестали контактувати й поступово відчужилися. Жодних випадів ні з мого, ні з його боку не було, та якось незбагненно все сі скінчило. Вітаємося. Часом буваємо в одному товаристві, як правило, коли відходить хтось з наших спільних друзів-шістдесятників. Слухаю його промови. П’ю за тости, які Богдан виголошує. Сумно.

Ганна Стеців

Брати-близнюки Віталій і Дмитро Капранови відомі як засновники агентства “Зелений Пес”, літературної премії “Золотий Бабай” та як письменники. В інтерв‘ю нашій колезі Богдані Костюк своє ставлення до сучасного літературного процесу в Україні брати, перебиваючи і доповнюючи один одного, висловили наступним чином:

– Враження відсутності процесу. Точніше – процес тільки починається. Ви знаєте, якщо хочете, щоб процес пройшов добре, то починати треба повільно... Як це казали раніше, добра робота починається з доброго “перекура”. Тому зараз такий перекур, під час якого можна спланувати свою діяльність. І ми плануємо, розуміючи, що відступать нема куди. І треба так робити, щоб цей процес був. І це наша задача – його робить всередині себе. А відповідно, й далі – назовні.

– Ну, й не секрет, звичайно, що ми всі живемо й працюємо під окупацією, фактично, чужого видавничого процесу. Те, що в нас сьогодні, на нашому ринку книжковому, відбувається, назвати інакше, як “окупація”, просто не можна.

– Скрізь продаються російські книжки, особливо це стосується художньої літератури. Тобто підручники – ми ще якусь свою “нішу” маємо. В нас свої підручники, але я так боюсь, що зараз почали й історію об’єднувать, і дальше географію і т.д. А щодо художньої літератури, то сьогодні ми бачимо скрізь майже виключно російські книжки (і за мовою, і за місцем видання, і за авторами).

– І вони планують їх із простих причин, тому що вони дешевші.

– Тут немає ніякої прямої заборони на українську книжку. Але немає ніякої прямої підтримки. Є економічні механізми прості. От ми пішли на Петрівку на вихідних і купили дві книжки. Вони називаються однаково – “Вероніка вирішує померти”. Автор один і той самий обох книжок – Пауло Куельо. Але коштують вони по-різному. Українською мовою коштує 7 гривень книжка, російською – 4. Тобто 3 гривні ми повинні доплатить за те, що ми хочемо книжку читати українською мовою.

– Все досить просто. І економіка ставить на свої місця. Якщо читачів російськомовної літератури – 300 мільйонів, то україномовної – дай боже, оптимістично скажу – 30. В десять разів різниця в накладах – значить, ціна різниться вдвічі. Це – простий економічний механізм. І, якщо держава візьметься це регулювати – тобто назад вирівнювати ціни, якщо вона, чи діячі політичні, економічні, всякі такі інші, що не стоїть ніякої іншої задачі, крім вирівнювання. Ми не дійшли навіть до рівності цін на прилавках. Якщо вони не зрозуміють, то вибір буде робити покупець, виходячи з порожнього гаманця.

– Він не згоден за патріотизм доплачувати 3 гривні. Зрозумієте, патріотизм не може більше коштувати або менше. Він або “задаром”, або за нього життя треба класти. Тому на побутовому рівні ми весь час ставимо людину перед вибором: або українською мовою, або зекономили 3 гривні. 3 гривні, виявляється, дорожче.

– Ну, безперечно, хто б сумнівався. Адже російська книжка дуже часто якраз ці три гривні коштує (маленький “покет-бук”).

– І коли ми починаємо це говорити, нам зразу починають кричати за дискримінацію, і зразу починають говорити, що тут є Хартія мов меншин і т.ін., що їх не можна дискримінувати. Але в цій хартії чорним по білому написано, що дії, які ведуть до вирівнювання економічної ситуації в мовному середовищі, не є дискримінаційними. Це там чорним по білому. Якщо ми хочемо щось вирівняти, то не можна сказати, що ми дискримінуємо того, у кого сьогодні краще. Йдеться не про дискримінацію – йдеться про вирівнювання. Ганна Стеців

І наостанок – традиційна рубрика ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 24-го липня виповнюється 82 роки від дня загибелі комуністичного політика Артема. Слово Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Артем (справжні ім’я та прізвище – Федір Сергеєв) народився 6 березня 1883 року у селі Глібові на Курщині. Дев’ятнадцяти років, ще студентом Вищого технічного училища у Москві, він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії.

Незабаром Артем став аґентом марксистської газети «Іскра» в Україні. Під час революції 1905 року він керував збройним повстанням у Харкові, згодом очолював Харківську, Пермську та Уральську більшовицькі організації. Заарештований 1907 року і засланий до Сибіру, Артем через 3 роки втік звідти до Китаю. Невдовзі він виїхав до Австралії і прожив там 6 років, брав участь в австралійському робітничому русі.

Навесні 1917 року Артем повернувся до України і вже у липні очолив організацію більшовиків Донецько-Криворізького басейну. Коли ж у грудні російські червоні загони захопили Харків і створили у ньому радянський уряд під назвою «Народний секретаріат», Артем був призначений народним секретарем у справах промисловості і торгівлі. На початку 18-го року більшовики проголосили у Харкові утворення Донецько-Криворізької радянської республіки і одразу ж заявили про приєднання її до Росії. Упродовж усіх трьох місяців існування цієї республіки Артем був головою її Ради народних комісарів. А 20 листопада рішенням ЦК Російської компартії у містечку Суджі на Курщині був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. У ньому Артем обіймав посади заступника голови та народного комісара радянської пропаґанди.

1920 року Артем остаточно переїхав до Москви, керував там міською більшовицькою організацією, був членом ЦК російської компартії і компартії України, очолював Всеросійську спілку гірників. Він загинув в авіакатастрофі у Москві 24 липня 1921 року.

Ганна Стеців

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму «Ми українська національно-етнічна мозаїка». Вела передачу Ганна Стеців. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Сергій Балабанов. Говорить Радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG