Київ, 18 липня 2003 року.
Людмила Литовченко
18 липня минуло 8 років відтоді, як на Софійському майдані в Києві був похований патріарх Володимир. Тяжкі спогади лишилися про цей день у тих, хто був присутній на майдані, та й не лише у них. Пострадянський режим в Україні подарував народові ще одне сумне свято: «чорний вівторок». 18 липня 1995 року під час похорону патріарха Володимира з брами Софійського Собору був випущений зі сльозогінними газами та кийками загін «Беркут» і нацькований на похоронну процесію. Нацьковані били старих і малих, священиків і мирян. Топтали і рвали національний прапор і хоругву.
Євген Сверстюк – письменник, головний редактор газети «Наша віра» згадує про день похорону і про того, кого так не по-християнськи поховали.
Євген Сверстюк
Навіть у казці про дурного Івана такого сюжету немає і навіть у переказах про напади орди подібних історій не зустрічається. Погром шокував своєю абсурдністю, а з другого боку дивовижною безсоромністю, адже вістка розлетілася по всьому світу. Раніше світ чув, що Україна - колонія Москви і там якесь безумно люте КДБ мордує у таборах поетів. А тепер світ почув, що колонія отримала незалежність, але вчорашні комуністи так здичавіли, що нападають на похоронні процесії в столиці і то серед білого дня. Нагадаємо, що у центрі події височіли три чорні свічки: президент Кучма, голова Адміністрації Табачник і прем’єр-міністр Марчук. Свічки з добірного совєтського лою. Але патріарх Володимир своєю смертю їх раптом засвітив. Прикро, що доводиться з цього починати розповідь про блаженної пам’яті Патріарха Української Православної церкви, священнослужителя, який 20 років мордувався в таборах Сибіру, Воркути, Якутії і Магадану. Адже коли вдруге йому дали 10 років і він був священиком тієї самої РПЦ, ієрархи якої за свої заслуги перед атеїстичною і антинародною владою гордо носили ордени і медалі, навіть не думаючи про те, щоб нагодувати голодного і провідати його в темниці.
Він був мучеником імперії зла. Спершу як син окупованого краю. У віці 19 років сталінська влада подарувала йому 20 років каторги. Вдруге йому як священикові дали 10 років саме за підтримку гнаних і переслідуваних за правду. Небагато є таких гнаних і переслідуваних в канонічній православній церкві. Вже одним тим патріарх Володимир височить серед церковної ієрархії кінця ХХ століття і зрозуміло, чому вірили йому і обрали його патріархом. Він був звичайно змалку глибоко віруючою людиною і патріотом.
У 2000 році вийшла книжка його сина, теж священика, Тараса Романюка «Патріарх Володимир. Спогади по батька». З рецензією на цю книжку можна ознайомитися в числі шостому газети «Наша віра» за цей рік.
Наведемо кілька уривків.
Епіграф:«Блаженні Ви, коли ганьбитимуть Вас та переслідуватимуть і зводитимуть на Вас усякі наклепи та лихословитимуть Вас через мене».
Перша частина книги має назву «В Якутії ». Чужина зустріла Тараса Романюка, який не бачив батька близько 3 років крижаним вітром, що забивав дух, сильним морозом. «Ой, чужино ти, чужино, Чого в тобі так студено?»
В 70-ті сюди до священика Василя Романюка приїздили правозахисники Мороз, Чорновіл, Осадчий, Світличний, Заливаха, Калинці, багатолітній в’язень Шумук, колишні політв’язні, письменники, Антоненко-Давидович, поет Гнатюк. Та й родина Василя Романюка багато подорожувала до Львова, Івано-Франківська, на Волинь. Як і всіх політичних в’язнів у той час, отця Романюка судили закритим судом. Рідних на суд не пустили. Відміряли 7 років ув’язнення, 3 -заслання.
Я даю уривки з книги.
«Священика Василя Романюка етапували ранньою весною по закінченні табірного терміну в селище Сангар Якутської АРСР. Та й на цьому краї світу добру чверть десятитисячного населення Сангара становили українці, чимало з яких зберігали свою мову, традиції, віру, були навіть справжні українські патріоти. Хоча на всю гігантську територію Якутії залишилися діючими лише 2 церкви.
І останній уривок:«Помер патріарх раптово через хворобу серця. Скільки б ще добрих вагомих справ він міг завершити на благо і української церкви як патріарх, і самої України як громадянин, патріот, адже саме це було основним сенсом його життя. Не здійсненою залишилася найзаповітніша мрія патріарха Володимира про об’єднання усіх православних України в єдину помісну українську православну церкву. Він неодноразово наголошував, що ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60% її православних належатимуть до іншого духовного центру. Тому єдиним нашим порятунком в даній ситуації є об’єднання усіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалима».
Людмила Литовченко
18 липня минуло 8 років відтоді, як на Софійському майдані в Києві був похований патріарх Володимир. Тяжкі спогади лишилися про цей день у тих, хто був присутній на майдані, та й не лише у них. Пострадянський режим в Україні подарував народові ще одне сумне свято: «чорний вівторок». 18 липня 1995 року під час похорону патріарха Володимира з брами Софійського Собору був випущений зі сльозогінними газами та кийками загін «Беркут» і нацькований на похоронну процесію. Нацьковані били старих і малих, священиків і мирян. Топтали і рвали національний прапор і хоругву.
Євген Сверстюк – письменник, головний редактор газети «Наша віра» згадує про день похорону і про того, кого так не по-християнськи поховали.
Євген Сверстюк
Навіть у казці про дурного Івана такого сюжету немає і навіть у переказах про напади орди подібних історій не зустрічається. Погром шокував своєю абсурдністю, а з другого боку дивовижною безсоромністю, адже вістка розлетілася по всьому світу. Раніше світ чув, що Україна - колонія Москви і там якесь безумно люте КДБ мордує у таборах поетів. А тепер світ почув, що колонія отримала незалежність, але вчорашні комуністи так здичавіли, що нападають на похоронні процесії в столиці і то серед білого дня. Нагадаємо, що у центрі події височіли три чорні свічки: президент Кучма, голова Адміністрації Табачник і прем’єр-міністр Марчук. Свічки з добірного совєтського лою. Але патріарх Володимир своєю смертю їх раптом засвітив. Прикро, що доводиться з цього починати розповідь про блаженної пам’яті Патріарха Української Православної церкви, священнослужителя, який 20 років мордувався в таборах Сибіру, Воркути, Якутії і Магадану. Адже коли вдруге йому дали 10 років і він був священиком тієї самої РПЦ, ієрархи якої за свої заслуги перед атеїстичною і антинародною владою гордо носили ордени і медалі, навіть не думаючи про те, щоб нагодувати голодного і провідати його в темниці.
Він був мучеником імперії зла. Спершу як син окупованого краю. У віці 19 років сталінська влада подарувала йому 20 років каторги. Вдруге йому як священикові дали 10 років саме за підтримку гнаних і переслідуваних за правду. Небагато є таких гнаних і переслідуваних в канонічній православній церкві. Вже одним тим патріарх Володимир височить серед церковної ієрархії кінця ХХ століття і зрозуміло, чому вірили йому і обрали його патріархом. Він був звичайно змалку глибоко віруючою людиною і патріотом.
У 2000 році вийшла книжка його сина, теж священика, Тараса Романюка «Патріарх Володимир. Спогади по батька». З рецензією на цю книжку можна ознайомитися в числі шостому газети «Наша віра» за цей рік.
Наведемо кілька уривків.
Епіграф:«Блаженні Ви, коли ганьбитимуть Вас та переслідуватимуть і зводитимуть на Вас усякі наклепи та лихословитимуть Вас через мене».
Перша частина книги має назву «В Якутії ». Чужина зустріла Тараса Романюка, який не бачив батька близько 3 років крижаним вітром, що забивав дух, сильним морозом. «Ой, чужино ти, чужино, Чого в тобі так студено?»
В 70-ті сюди до священика Василя Романюка приїздили правозахисники Мороз, Чорновіл, Осадчий, Світличний, Заливаха, Калинці, багатолітній в’язень Шумук, колишні політв’язні, письменники, Антоненко-Давидович, поет Гнатюк. Та й родина Василя Романюка багато подорожувала до Львова, Івано-Франківська, на Волинь. Як і всіх політичних в’язнів у той час, отця Романюка судили закритим судом. Рідних на суд не пустили. Відміряли 7 років ув’язнення, 3 -заслання.
Я даю уривки з книги.
«Священика Василя Романюка етапували ранньою весною по закінченні табірного терміну в селище Сангар Якутської АРСР. Та й на цьому краї світу добру чверть десятитисячного населення Сангара становили українці, чимало з яких зберігали свою мову, традиції, віру, були навіть справжні українські патріоти. Хоча на всю гігантську територію Якутії залишилися діючими лише 2 церкви.
І останній уривок:«Помер патріарх раптово через хворобу серця. Скільки б ще добрих вагомих справ він міг завершити на благо і української церкви як патріарх, і самої України як громадянин, патріот, адже саме це було основним сенсом його життя. Не здійсненою залишилася найзаповітніша мрія патріарха Володимира про об’єднання усіх православних України в єдину помісну українську православну церкву. Він неодноразово наголошував, що ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60% її православних належатимуть до іншого духовного центру. Тому єдиним нашим порятунком в даній ситуації є об’єднання усіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалима».
