Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 10:42

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Волинської трагедії часів Другої світової війни.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Волинської трагедії часів Другої світової війни.

Київ, 25 липня 2003 року.

Ганна Стеців

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Ганна Стеців. Зараз, коли до певної міри вляглися політичні пристрасті, ми знову повертаємося до теми Волинської трагедії часів Другої світової війни.

Сьогодні мова йтиме про бачення Волинських подій очима істориків, представників наукового, а не ідеологічного чи політичного, розмислу. Чи готові українська і польська історична наука до об‘єктивної оцінки трагічних подій минулого? Своїми думками з цього приводу ділиться президент Українського пен-клубу Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Почнемо з того, що ні в поляків, ні в українців нема тієї суворої правдивості і самокритичності, яка є в німців. Превалюють емоції. Підняти питання про трагедію у Єдвабному (а простіше, – антиєврейський погром) – це свідчення національної зрілості в поляків. Але ж це всі знали і замовчували 60 років. Про що свідчить така колективна мовчанка?

Поляки можуть вільно у Варшаві говорити про українських бандитів на Волині. Але коли той же професор заговорить про ті ж самі, як і в Єдвабному, погроми лемківських сіл, про детермінацію українського населення та руйнування сотень церков у мирний час, його “затюкають”. Директор Інституту національної пам’яті жив серед виселених українців у Кошаліні і делікатно говорить про добру душу тих людей. Але чи міг би він тепер перед польською публікою виступити з лекцією “Стереотип різуна і правдивий образ українця”?

Нарешті, архівний відділ Інституту містить такі цифри, які не вміщуються в голові обивателя. Скажімо, 1 млн. поляків співпрацював з німецьким окупаційним режимом. “Нє до повєдзеня!” Можна, для полегкості на серці, загубити один нуль. Але “все-рівно” буде 100 тисяч коляборантів. “Нахтіґаль” і дивізія “СС Галичина” – це сезонні появи, і то якихось 10 тисяч. Ми все ж таки по-донкіхотськи бились і проти нацистів, і проти большевиків. А що робили ті коляборанти на Волині? Чому історик не пов’язує елементарних фактів? Поляки в німецьких уніформах, з німецькою зброєю і акції УПА проти поляків. Адже з того все почалося!

Українці, що були в німецькій поліції, прийшли зі зброєю в УПА. На їх місце пішли поляки, поставивши під загрозу свої сім’ї, адже це були каральні загони. Нагадаємо, що українців, що співпрацювали з німецькою окупаційною владою, УПА також жорстоко знищувало, і то разом із сім’ями.

То чи коректно тут застосовувати термін “геноцид”, як це зроблено в матеріялах виставки, що експонується в Польському посольстві в Україні.

Прозвучала думка, що велика частина території Волині була під контролем УПА, а отже, – вона несе адміністративну відповідальність. В пропагандивних матеріалах ОУН-УПА, може, й говорилося про адміністрацію УПА на всій Волині. Але насправді УПА діяло конспіративно, а військові зіткнення і бої з німцями біля якогось села закінчувалися тим, що потім прибувала каральна німецька експедиція в супроводі танків, а то й літаків, і село повністю спалювали разом із худобою і людьми, які не встигли втекти.

Так було спалено моє село Сільце Городівського району. Спалювання села разом із людьми стало нормою часів німецької окупації. Це й називалося “військова каральна експедиція”. Волинь була охоплена такими акціями і відплатними акціями з другого боку.

Знищення польських сіл виглядало як орґанізована акція помсти на мирному населенні. Ця безбожна акція викликала осуд і обурення серед українських селян. Я не уявляю собі, хто міг би признатися до причетности до акції, яка в очах українського населення була злочинною (так само, як і тепер у наших очах). Я не вірю, що десь там на Поліссі брало участь у погромах польських сіл українське населення. Це могли бути люмпенські елементи, на зразок тих, що їздили в Україні по селах вкінці 20-х років і розкуркулювали багатих з метою грабунку. Не треба таких називати українськими селянами.

Ганна Стеців

Чим Волинські події цікаві для фахових істориків України? Ось як дивиться на це питання доктор історичних наук Анатолій Русначенко.

Анатолій Русначенко

Підняття волинських проблем на сьогоднішній день є для нас цікаве не в останню чергу в зв’язку з тим, щоб визначитися: якою вважати минулу війну на цих землях? Якщо ми вважаємо її Великою вітчизняною війною, то тоді погляд на ці питання буде один. А якщо ми будемо вважати, що це була Друга світова війна, в якій українці, як суб’єкти політичної діяльності, діяли, власне, тільки у вигляді руху опору проти нацистського, а потім проти радянського, – то це буде інший погляд на ці речі. З цього погляду на волинські події треба подивитися як на спробу українського народу (частина українського народу в історії завжди боротьбу веде, більша чи менша частина) за свою незалежність. Тобто треба говорити про Другу світову війну, в якій окремою виглядає українська боротьба за незалежність проти різних окупантів (в тому числі, проти німців, проти польської займанщини, – я так вважаю, – і проти радянської влади, проти радянської імперії).

Волинські події треба розглядати в контексті ХХ століття. І в зв’язку з цим українці, порівняно з поляками, виглядають досить непогано. Чому? Тому що українці в Галичині і на Волині були етнічною більшістю, і, власне, через польську владу сприймали поляків як окупантів, сприймали цю владу як окупаційну. Тим паче, що влада ця, хоч і задекларовувала політичні певні демократичні цінності, але далеко не завжди їх виконувала. І перед самою війною прагнула зробити з них власне поляків. Це – один вимір. З другого боку, перебільшенням є кількість жертв із польського боку. І перебільшеним є намагання подати українську ОУН і УПА (їхні наміри) як тотальне знищення всього польського населення. Якби це хотіли зробити, то, напевно, жертви були б набагато більші. Мова йшла якраз про витіснення цього населення з цих територій, виходячи з розрахунку якого?.. Що на після війни претендувати на цю територію буде той, хто буде політично володіти цією територією. Оскільки і польське підпілля, і Армія крайова, і лондонський уряд ніколи не зрікалися цих земель, і будь-які домовленості з польською стороною не були дієвими, то доводилося діяти почасти методом витіснення. Всі ті жорстокості, звичайно, падають на конкретні загони і на конкретних людей, але, знову ж таки, не на всіх українців. Підрахунки, навіть такі достатньо грубі, показують, що багато поляків були витіснені. Частина сама поїхала на корінну Польщу, а частина виїхала на роботу в Німеччину. Тобто цифри є дуже завищеними, які подаються польськими істориками.

На жаль, наші українські історики не проявили ініціативи у дослідженні цих проблем, і тому ми маємо зараз відставання з цього приводу. Але це теж зрозуміло: в нас більші стереотипи з цього боку. Минуле треба залишити минулому, залишити за істориками, а дивитися в майбутнє. Тобто можна говорити про моральну відповідальність, відповідальність окремих осіб, окремих загонів, але не треба говорити про відповідальність, як це дискутувалося певними істориками, всієї УПА чи українського визвольного руху. Український визвольний рух мав спрямування не тільки польське, в даному конкретному випадку, а він мав реальне антинімецьке, антинацистське спрямування, і зафіксовано близько тисячі збройних зіткнень, більших чи менших, українців у складі УПА проти німецьких збройних сил. Поляки, в даному випадку – польське населення, стало “заложником” еміграційного уряду, який так і не зміг відмовитися від цих територій. У 18-19-му році, коли Польща вже заволоділа цією територією, внаслідок поразки ЗУНР, – вони чинили там такі жорстокості, які через 20 із чимось років відізвалися на Волині.

Це питання минулого, а для українських істориків це добрий привід подивитися на проблему нашої історії і історіографії.

Ганна Стеців

Львівський історик професор Ярослав Грицак, як завжди, знайшов дещо парадоксальний вимір Волинських подій. Йому слово.

Ярослав Грицак

Я хочу звернути увагу на той факт, що дуже часто в заявах тих лідерів УПА і ОУН, які вижили і виїхали за кордон, при оцінці “волинської різні” звучить одне слово. Це слово є або “великий прорахунок”, або “велика помилка”. Українці боялися повторення тої ситуації, яка була у 18-19-му році, коли брак армії, брак організованого підпілля вирішив те, що українські землі опинилися під чужою владою (байдуже, під владою більшовиків чи під владою поляків). Українці знали, що війна йде до кінця. Їм важливо було заманіфестувати, що це земля українська. В таких умовах частина керівництва УПА в довгих дискусіях, і навіть у суперечках, дійшла до висновку, що єдино можливою акцією буде настрашення польського населення. І був даний наказ, якого ми тексту не маємо, але припускаємо, що він мав бути, до того, щоби поляки почали вибиратися з цієї території.

Коли цей наказ був даний, ця акція набрала масового вибухового характеру. Повторилося приблизно те, що було в 19-му році в Східній і Південній Україні в зоні “великої анархії”, де діяли загони Махна, Зеленого та всі інші. Тобто почалася війна всіх проти всіх. Коли ця війна набрала такого величезного розміру, коли жертви почали падати з обох боків, а особливо невинні жертви (діти, жінки, старші люди), стало зрозуміло, що стався великий прорахунок. І треба думати, що в якийсь певний час УПА зрозуміла, що справа зайшла занадто далеко, і пробувала це навіть якимось певним чином загальмувати. Але, очевидно, справа вже вийшла з-під контролю і набрала характеру такої масової, селянської, національної революції. Ганна Стеців

І завершує програму оглядовий матеріал мого колеги Сергія ГРАБОВСЬКОГО, котрий спілкувався з низкою знаних дослідників подій Другої світової війни.

Сергій Грабовський

За останній час вийшло друком кілька монографій і збірок, присвячених Волинським подіям. Серед найцікавіших публікацій – спеціальне число львівського журналу “Ї”, яке має назву “Волинь 1943: боротьба за землю”. Головний редактор журналу Тарас Возняк упевнений у висновках, яких доходять автори видання.

Тарас Возняк

В результаті польсько-українського етнічного конфлікту загинули, причому, в найжахливіших обставинах, десятки тисяч цивільних громадян. Це не була військова акція, це швидше нагадувало селянську війну, з усіма її надмірностями і болями.

Сергій Грабовський

Чимало українських дослідників вважає, що при оцінці Волинської трагедії не слід забувати про загальний контекст українсько-польських взаємин часів Другої світової війни і неґативних наслідків протистояння польських й українських некомуністичних сил, в тому числі й на Волині. Як підкреслює київський історик Віктор Коваль, одним із вислідів цього протистояння стала примусова депортація українців з Польщі та операція “Вісла”:

Віктор Коваль

За договором від 9 вересня 1944 року було проведено обмін населення: поляків з України в Польщу, і навпаки. Українців, охочих їхати до сталінського колгоспного “раю”, було мало. Тому переселення відбувалося примусово. Зовсім було зірвано депортацію на Динівщини (Надсяння), Лемківщині, де діяли загони УПА, які героїчно боронили українське населення.

28 березня 47-го року від їхніх куль загинув заступник міністра оборони Польщі, генерал Свірчевський, що готував операцію “Вісла” – остаточного “розукраїнення” краю. Операцію готували з допомогою досвідчених інспекторів з Москви, тому вона точнісінько повторювала нелюдські акції військ НКВД по виселенню кримських татар, чеченців, інгушів та інших репресованих Сталіном народів СРСР. Уся Лемківщина і Надсяння збезлюдніли. Те саме відбувалося в ході операції “Вісла” і на інших українських землях у Польщі.

Сергій Грабовський

Тим часом професор Ратґерського університету (США) Тарас Гунчак нагадує, що з погляду об‘єктивного історика є абсурдною ситуація, коли в Україні досі офіційно не визнана Українська повстанська армія, що створює певну асиметрію в оцінці Волинських подій на державному рівні. Тарас Гунчак посилається на високі оцінки рівня організації УПА, зроблені німецькою стороною наприкінці 1944 року.

Тарас Гунчак

І їх рапорти цікаві. Це – дивовижна армія, це армія тих хлопців-селян. Вони з собою, один до одного відносяться, як брати, але в них дисципліна, якою могла б похвалитись найкраща армія світу!

Сергій Грабовський

І знову слово Віктору Ковалю, котрий вважає, що передумова об‘єктивної оцінки Волинської трагедії – це, насамперед, об‘єктивна оцінка Української повстанської армії, тим більше, що головний фронт боротьби УПА проходив не проти поляків:

Віктор Коваль

Що було головним для воїнів УПА? Визволити Україну з-під московського панування, здобути незалежність від Росії. Хай вона собі живе, як хоче, такою самою вільною, як хоче бути Україна, але без України. Дві вільні держави: одна поряд з другою. Бо, зрештою, воїни УПА боролися за визволення також і російського народу від терористичної влади комуністів...

Сергій Грабовський На загал, українська історична наука за останній час зробила чимало для об‘єктивного вивчення причин і наслідків конфлікту на Волині. Історики вважають, що політиканські ігри на ґрунті Волинської трагедії неприпустимі; так само, як неприпустима відсутність офіційного визнання Української повстанської армії.

Ганна Стеців

Ви слухали програму МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА. Вела передачу Ганна Стеців. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло ПЕТРЕНКО. На все добре. Говорить радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG