Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:18

У школі мені довелося таки викладати українську мову, хоча я хотів уникнути цієї ниви, бо відчував тут велике засмічення ідеологією насильства і лукавства, - розповідає Євген Сверстюк


гість студії Євген Сверстюк У школі мені довелося таки викладати українську мову, хоча я хотів уникнути цієї ниви, бо відчував тут велике засмічення ідеологією насильства і лукавства, - розповідає Євген Сверстюк

Київ-Прага, 23 липня 2003 року.

Людмила Литовченко

Ми звикли до того, що мова – це засіб спілкування. Та часом мова служить і засобом непорозуміння. «Якби ти знав, як много важить слово» - ці слова Івана Франка гість передачі «Демократія і держава» Євген Сверстюк взяв за епіграф до своєї розмови з Вами, дорогі слухачі.

Євген Сверстюк

У школі мені довелося таки викладати українську мову, хоча я хотів уникнути цієї ниви, бо відчував тут велике засмічення ідеологією насильства і лукавства. Мова рідна, а наповнена таким духом лжі, що хочеться кудись тікати.

Мені згадалося, як мама любила з годинку погомоніти з жебрачкою Сянею і завжди просила її частіше заходити, а в літню пору то ж треба було відкинути всю роботу. Але Сяня була свята людина і говорила вона правдиво і з добрим серцем. А от з сусідкою Ганкою, осудницею і заздрісницею, мама не могла говорити: «Краще мені 10 відер води витягти з криниці, ніж ту мову слухати».

У школі мені, молодому вчителеві, наполегливо радили перед випускними екзаменами зустрітися з підволочиським учителем мови і літератури: «Дуже досвідчений і авторитетний». Він, справді, був охочим поділитися досвідом. «Головне, - сказав він мені, - добре підібрати речення для граматичного аналізу. Я Вам раджу брати речення з творів товариша Сталіна». «А Вас не турбує те, що все ж таки це будуть речення з перекладу? Українською мовою він же, наче, не писав?» «Знаєте, справді, мені це в голову не приходило, - погодився він, - але все рівно, то мова дуже проста і така ж в перекладі, як оригіналі». Звичайно, за моїм аргументом ховався інший. Мову Сталіна я відчував якось відразу: вона була підступно тиха і спокійна, мов гадюка, яка плавно повзе до цілі. Але кожен її рух - це крок до жертви.

На екзамен, звісно, підібрав речення з Коцюбинського і Лесі Українки, і все обійшлося.

Пізніше в Києві я проводив психологічні дослідження в школі №6, що нині за плечима пам’ятника княгині Ольги. «Краща школа», - як тоді казали. Мені радили не пропустити нагоди і відвідати урок вчителя історії, а особливо мовника Руденка, рідного брата генерального прокурора СРСР. Історик був трохи засмиканий, але говорив з вправністю виховательки, яка вміло показує дітям різні чудесні побудови з кубиків. Тоді я був трохи сміливіший, ніж належало бути нормальному аспірантові, і поставив після уроку запитання вчителеві: «Ви згодні, що історія, це, передусім, факти в хронологічному порядку?» «Звичайно, згоден, - сказав учитель. «То в такому разі мову про початок Другої світової війни починати треба з порушення кордонів у супроводі танків у вересні 1939 року. А розмови про визволення єдинокровних - це не історія, а белетристика». В очах його був жах. Він промовив, заїкаючись:«То Ви проти визволення Західної України Радянськими військами?» Добре, що на дворі був не 1935, не 1937, а 1955 рік.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG