Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:11

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: передача присвячена історії і сьогоденню України як складової Європи.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: передача присвячена історії і сьогоденню України як складової Європи.

Київ, 30 липня 2003 року.

Олекса Починок

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Перед мікрофоном Олекса Починок. Сьогодні наша передача присвячена історії і сьогоденню України як складової Європи.

Киянин Микола Делецький – український реформатор церковної музики 17-го століття, музикант європейського рівня – герой сьогоднішнього нарису Лесі ОЛІЙНИК.

Леся Олійник

Повернення із забуття імен культурних діячів минулого почалося ще задовго до проголошення України незалежною державою. Парадоксально, але це робилося всупереч тодішній офіційній політиці. У царині музики справжній прорив у історію зробила наприкінці 60-х років група українських учених, на чолі з професоркою Лесею Шреєр-Ткаченко, які відроджувала імена українських майстрів церковного співу. А серед них – найвидатнішу постать слов’янського музичного світу XVII сторіччя Миколи Делецького. Саме Делецький створив основи т.зв. “партесного” співу – тобто хорового багатоголосся, який прийшов на зміну церковної монодії.

Упродовж наступних трьох десятиліть цю пошукову та реставраційну працю продовжила відомий український музикознавець, професорка Ніна Герасимова-Персидська. Результатом її роботи в архівах України та Росії стало повернення спадщини Миколи Делецького. Віднайдені церковні твори унікального композитора, академіка нещодавно написані на компакт-диск, а також видані у вигляді партитур відомим камерним хором “Київ”.

У нас в студії – професорка Ніна Герасимова-Персидська. Ніно Олександрівно, ми ненадовго поринули в атмосферу музичної культури України XVII століття. Нагадаємо для слухачів, що це була доба бароко. Наскільки, на вашу думку, українська музика того часу була інтегрована в європейську культуру і яке місце у ній посідав Микола Делецький?

Ніна Герасимова-Персидська

Відразу хочу сказати, що музика України XVII століття за всіма показниками є європейською музикою. Але, в той же час, ми ніколи не подумаємо, що ця музика може бути італійська або німецька. Вона має незаперечні знаки, які свідчать про те, що ця музика уже витворилася, як власна. Але, перш за все, – великий подвиг наших невідомих музикантів, які здатні були так швидко перейти від монодії, яка існувала протягом багатьох століть, засвоїти те, що вибудовувалося в Європі протягом майже 600 років. І тепер – щодо Делецького.

Делецький вирізняється не тільки масштабом якості самої музики, але це, властиво, – єдине ім’я, яке ми знаємо, разом із значною кількістю творів, тому що переважна кількість музики, яка на сьогодні відома, а ще й багато її лежить у сховищах, хоч ми мало про неї знаємо, але все ж таки згадка, де сказано, що він – “жителъ града Кіева”. Він вчився у Вільному нинішньому, а це – Литва і Білорусь. Далі – він був у Смоленську і в Москві. І, можливо, що він був на Уралі (можливо, але не можна цього довести). Самі ці факти вже об’єднують велику територію, яка розвивалась завдяки йому також. Музика того часу... Завдяки чому ще? Він був творцем саме “звучащої” музики. Але він був іще музичним вченим. На той час – це перший вчений такого масштабу у Східній Європі (та й у Західній, Центральній Європі).

Леся Олійник

Нагадаю, що в нас у студії була професорка Ніна Герасимова-Персидська. Олекса Починок

Україна як складник того суперечливого і непростого явища, яким є сучасна Європа, – тема розмови, яку веде наш колега Віталій Пономарьов з львівським істориком, професором Ярославом ГРИЦАКОМ.

Віталій Пономарьов

Пане Ярославе, за якими ознаками ми зараховуємо Україну до Центральної Європи?

Ярослав Грицак

Принципово що є – те, що Україна є європейська країна і географічно, і культурно, і, в меншому смислі, політично. А як ми визначаємо Україну в цьому комплексі – Західну, Східну, Центральну – це вже другорядне питання. І це вже є проблемою певних інтелектуалів та певних політичних ігор.

Насправді, Європа є не тільки певна культурна спільнота. Це є сув’язь певних прагматичних інтересів. Для нас Європа зараз, і питання повернення Європи, – це, перш за все, питання повернення, включення, входження в європейську спільноту. Дуже багато риторики існує (приблизно 10 років) про те, що європейська спільнота об’єднується на європейських цінностях. І ці цінності є, скажімо, грецька демократія, римське право, іудейсько-християнська цивілізація і таке все інше. Насправді, це все є переважно “димова занавіса”, яку пускають політики для маскування своїх дуже прагматичних інтересів. Європейська спільнота породилася не з обговорення, що є “європейська цивілізація”, а з французького, німецького металургійного союзу.

Європа існує якби на двох рівнях. Існує одна Європа – традиційна. Можемо означити по-різному – сеймиків. Можемо означувати її через ідею демократії. Зрештою, можемо означити і через ідею тоталітаризму – все ж таки, це також європейський винахід. Гітлер – це ж не є східноєвропейське явище, так? Адже є та Європа, яку можемо визначати через історію.

А є Європа, яка через історію не визначається, хоча під історію маскується. І це історія є певних прагматичних розрахунків, певних стандартів, певних критеріїв, які постають перед кожним суспільством.

Віталій Пономарьов

Україні – це унікальна країна, в якій, всупереч Кіплінгу, сходяться Схід і Захід удвох.

Ярослав Грицак

Кіплінг дальше у своєму вірші пише, що все-таки ці близнята сходяться. Просто вони між собою не подібні. Але вони повинні сходитися. Така є ідея Кіплінга. Нє, я маю на увазі інше – те, що у великій мірі ця вся риторика “Сходу-Заходу”, та риторика, яку говорять інтелектуали і політики, – це є відтворення певних штучних схем. Ми ж ніколи не кажемо “Європа” в розумінні Греція, чи Португалія, чи Норвегія. Що в нас є Європа? Це – переважно Англія, Франція, Німеччина. Часом – ще Північна Америка. Але якщо ми подивимося, що ця Європа, звичайно, є, яке є ядро цієї Європи, як вона зароджувалася... Переважно – це англосаксонська модель. І велика проблема всіх тих держав, які не входять в англосакське коло – це те, чи ця модель успішна. Бо модель демократії, модель ринкової економіки, – звичайно, це є ідея вікторіанської Англії, США ХХ століття.

Велике питання: чи ця модель може бути відтворена в інших країнах, де початково не було тих самих умов, що в Англії чи в Америці?

Про це ставив питання ще Макс Вебер. Він питався, вкінці ХІХ століття, чи Німеччина може повторити успіх Англії, якщо завідома Німеччина не є протестантським суспільством.

Віталій Пономарьов

Отже, все-таки, чи може Україна повторити успіх Англії?

Ярослав Грицак

Так, щоб стати нормальним суспільством, нормальною Європою, ми повинні ставити так питання і шукати відповіді на них. Ми є Європою і ми будемо Європою по–іншому. Ми не повинні обов’язково копіювати стандарти, які перед нами ставлять, бо ці стандарти дуже часто є не-наші. Що є важливо? Щоб ми піднімали рівень свого життя, робили демократичні реформи, робили ринкові перетворення. Не для того, щоб рівнятися з тою уявною Європою, а навпаки, – щоб входження в Європу було результатом того, що нам вдалися оці реформи.

Отже, Україна є в Європі, але є не в той спосіб, що є Англія чи як є Північна Америка. Найрадше – це в той спосіб, у який Португалія, Норвегія чи Греція. Це є нормальна, але т.зв. “другорядна” Європа. І для мене немає жодного сумніву, що Україна буде колись в європейській спільноті. Тільки, у зв’язку з тим, що в неї інші культурні умови, а також (що дуже важливо) дуже відмінна історія (страшно відмінна історія, а особливо в ХХ столітті), тому часу це входження в Європу забере довше. Інакше – маємо величезне непорозуміння. До нас приходить Світовий банк, до нас приходять різні ґрантодавці і вимагають, щоб ми за певну кількість років виконали такі-то і такі-то умови, які насправді Україна не може виконати. Не тому, що ми є завідома ліниві. Просто в нас є своя історія, і ця історія має значення. Ми не можемо просто знехтувати своєю історією. Заняття історією допомагає нам по-інакшому ставити питання і трошки нас заспокоїти. Це не означає “заспокоїти”, що ми можемо просто собі лягти й спокійно чекати, поки нас занесе коли-небудь. Просто це означає, що ми повинні дивитися на свою історію і на себе трошки спокійніше. І по-інакшому формувати ці свої власні завдання.

Віталій Пономарьов

Окрім нашої історії, що ще так само сильно впливає на наші успіхи?

Ярослав Грицак

Я знаюсь із таким московським істориком Дмиртієм Фурманом, і він колись навів мені такий свій власний образ. Він каже, що якщо дивитися, що найбільше впливає на наш простір, – це наша належність до православної цивілізації. Він каже: подивіться на наші три країни: Росію, Україну та Білорусь. Ці країни викликають якесь вражіння такого милого, симпатичного, гарного, пухнастого звіра, який, однак, не має хребта. Його можна ласкати, можна бити, можна надавати будь-якої форми – він це все терпить. Але при першому ж свисті зразу прибігає до ніг господаря. Цей звір потребує якоїсь сильної влади.

Але він каже, що коли я приїхав у вересні минулого року до Києва (а це був час страйкової акції опозиції), то раптом побачив, що Україна є інша, тому що тут є ще деякі фрагменти хребта, тут є не доламана кістка, тут стирчить обломок якогось черепа, – тобто Україна може жити, поводитися по цілком іншому. Тобто ми не можемо всього скидувати на історію. Історія тільки дає нам певні можливості, але в рамках цих можливостей ми маємо широкі вибори. Отже, питання того, є ми чи не є в Європі, насправді залежить не стільки від географії. Питання, є чи не є в Європі, залежить від нашого бажання в тій Європі бути. Чим більше в Україні буде людей, переконаних у тому, що нам варто бути в Європі, тим більше ми в цій Європі будемо. І тим кращі маємо шанси. То що зараз є реально в Україні – це є дуже дивна ситуація, стан майже шизофренії.

Опитування показують, що майже одна й та ж кількість в Україні хоче бути одночасно і з Росією, і з Європою. І, причому, ця кількість є більше 50 %. Тобто наш народ, чи значна частина нашого народу, хоче бути одночасно і там, і там. Можливою, скажімо, з цього можна розпочати, з такого стану шизофренії. Так само, напевно, можна сказати, що це є шизофренія...

Але, з другого боку, я завше люблю повторювати таку думку київського історика Євгена Головахи, що насправді такий стан двозначності, амбівалентності – то, насправді, великий шанс для вмілого політика. Бо якщо вмілий політик зможе добре поставити на ту сталу, скажімо “прозахідну”, і буде добре її розвивати, то, принаймні, Україна має дуже великий шанс в цю Європу потрапити. Принаймні, значно більший шанс, ніж Білорусь чи Росію.

Віталій Пономарьов

Дякую за розмову. Олекса Починок

Поштова марка – разом з прапором, гербом і гімном, національною валютою – належить до найважливіших атрибутів державності. Якраз цього місяця українській марці виповнилося вісімдесят п’ять років. Перед мікрофоном Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Перші державні поштові марки відомі серед філателістів як “шагівки”: таку саму назву мала дрібна розмінна монета номіналом одна сота гривні, друкована тим самим кліше, що і поштова марка. Авторами малюнків перших українських марок були Георгій (Юрій) Нарбут та Антін Середа. Як згадував пізніше Нарбут, марки – гроші друкувались на великих аркушах на тонкому картоні і перфорувалися лінійною зубцівкою.

Нині українські поштові марки друкуються на спеціальному обладнанні. До речі, Україна єдиною серед держав СНД захищає свої марки, використовуючи для цього спеціальну фарбу, що світиться при ультрафіолетовому опроміненні. На думку директорки державного підприємства “Марка України” Валентини Худолій, поштова марка – це своєрідна реклама України, що дає можливість коротко ознайомитися з українською історією, природою, містами:

Валентина Худолій

Може, не доїде людина в якусь країну, щоб розказати, що є така країна Україна. Але листування в нас ведеться з науковими закладами і бібліотеками в різних країнах, і бізнесові структури розсилають свою інформацію в різні кінці світу, і клеять поштову марку. І те, що замальовано на марці, це вони знають про Україну.

Богдана Костюк

Цього року марка з серії “Квіти України” названа читачами міжнародного філателістичного журналу, який видається у Франції, однією з найкращих марок світу. Розповідає Валентина Худолій:

Валентина Худолій

Дуже приємно було отримати оцей сертифікат за третє місце у світі, яке організовував французький журнал. Його передплатниками являються 60000 чоловік. І оцінювали філателістичні експонати передплатники цього журналу, “Timberly Press”.

Спочатку ми хотіли випустити “Квіти України” – не ті, які на клумбах десь, а ті, чим багата наша Україна, – дикими квітами. Вони ростуть у нас усюди. Інколи, як бур’ян, ці волошки. Ми вирішили обов’язково, що ми будемо робити цікаве розміщення в аркуші. І художниця запропонувала зробити, як жінка стоїть у вінку. Винесли на одну нараду. Але вона жінку, ну, таку зробила сумну, таку невеселу, і дуже багато було претензій у членів редакційно-художньої ради.

От винесли його другий раз. Вона трошки переробила його. Знову не сподобалось худраді. І от зібрались редакторами й вирішили: давайте зробимо “дівчинку”. І Катерина намалювала цю дівчинку, але, все ж таки, вольовим “рєшенієм”, як то кажуть, ми її випустили, зробили. І коли ми здали її на поліграфічний комбінат у цеху, настільки трепетно поставилися до цього нашого видання, що її ласкаво називали “Мавкою”.

Богдана Костюк Мавка, намальована художницею Катериною Штанко, герої і сюжети інших поштових марок спонукають багатьох шукати інформацію про Україну, відкривають Україну для світу, - переконана Валентина Худолій.

Олекса Починок

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Вів передачу Олекса Починок. Над випуском працювали: укладач програми Сергій ГРАБОВСЬКИЙ та звукооператор Артем МОСТОВИЙ. Говорить Радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG