Доступність посилання

ТОП новини

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 30 липня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Ви слухаєте радіожурнал “Віта Нова” .

Були часи, коли привид комунізму блукав по Європі, а деякі країни дивились в наш бік. “Сюди дивитись не треба, – жартував місцевий гуморист-дотепник, коли стало можна, – “ми знаємо, як тут. Де ми є, там погано.” “Нєт счастья в жизні”, - написано у всіх на лівій груді і підпис: ”Жора”. Тепер привид розвіявся, а колишні складові колишньої Країни Рад самі прагнуть до Європи. Україна теж. Іноді на щось потрошку виходить...

Вперше у новітній історії, Україна отримала шанс реальними справами, а не деклараціями продемонструвати свою приналежність до європейського культурного простору - провести піар-кампанію своїх історико-культурних пам’яток, культурних надбань етносів, які населяють територію України, і ознайомити Європу зі своєю сучасною культурою. Для цього Україна має активно співпрацювати з європейською спільнотою у рамках міжнародної програми розвитку культурного туризму, яку ініціювала Рада Європи. З подробицями – Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Географічне розташування України у центрі Європи здавна вабило на її землю різні племена і народи. Сармати і кіммерійці, скіфи і давні греки, слов’яни та іудеї, угри і булгари – хтось лише промчав українськими землями, підганяючи гарячих коней, а когось зачарували рожеві світанки і гомін дібров, розлогі степи і стрімкі річки. Сучасна культура України зберігає відгомін тих прадавніх часів – у легендах, піснях, орнаментах на писанках, у картинах митців, яких надихнули старі легенди та генетична пам’ять їхнього роду. На жаль, сучасна культура України, що її коріння сягають тисячоліть, досі залишається невідомою для світу. Комітет Ради Європи з питань культури у липні цього року запропонував офіційному Києву долучитися до міжнародного проекту з розвитку культурного туризму – з тим, щоб Україна змогла відкрити свої культурні та історичні надбання світові. Розповідає експерт Ради Європи з питань культури, український митець Олександр Буценко.

Олександр Буценко

Культурний туризм – це один з широких культурних проектів в Раді Європи, розвиток культурного проекту як розвиток одного з виду культурних індустрій. Це переорієнтація багатьох країн саме на культурний туризм, який стає і джерелом прибутку, і джерелом економічного зростання. Це не просто зробити пару маршрутів і чекати, коли поїдуть якісь гості з однієї країни чи іншої. Це глибокий аналіз ситуації в окремому місці, в регіоні. Визначення того, що може бути цікавим для різних груп туристів. Це цілеспрямована політика реклами цього міста, і зрештою, це створення інфраструктури, яка дозволить активніше розвивати туризм. Культурний туризм – це теж умовна назва, а який інший буває туризм? Людина приїздить, щоб мати можливість спокійно відпочити, помилуватися краєвидами, розважитися, відвідати музеї, театри, те, що вона не може відвідати у себе на батьківщині. Власне, це найяскравіші спогади.

Богдана Костюк

У спогадах про Україну туристові можуть пригадатись колядки, кобзарські мелодії, золоті маківки київських і чернігівських церков, дзвони львівського Собору Святого Юра, карпатські чи кримські краєвиди, плескіт дніпровських або чорноморських хвиль. Гірше, якщо запам’ятаються розбиті дороги або відсутність належних умов у готелі. А це, на думку Олександра Буценка, залежить вже від української сторони.

Павло Вольвач

Ну, розбиті дороги – це вже характер. Як і, наприклад, розмови про необхідність відродження української мови. Їм, розмовам, кінця ще, схоже, не видно. Як, зрештою, і проблемам...

Нещодавно в приміщенні Національної спілки письменників України відбулася презентація книжки Валентина Кожевникова “Важкий шлях до рідної мови”. Автор – кандидат географічних наук, академік Академії оригінальних ідей. Уродженець Херсонщини, значну частину життя провів у Росії. Цікаво, що українізуватися Валентин Кожевников почав у 1991 році, коли переїхав до Києва.

Далі – мій колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

З того часу, як Валентин Кожевников опинився в Києві і в якийсь момент повністю відмовився від спілкування російською мовою, він надрукував понад 150 статей у різних газетах. А тепер – книжка “Важкий шлях до рідної мови”.

Ось що сказав у розмові зі мною Валентин Кожевников про своє дітище.

Валентин Кожевников

Поява цієї книжки була викликана тим, що у нас не всі розуміють значення мови для розвитку держави. Нам ще з часів Радянського союзу почали навіювати думку про дві рідні мови. А зараз дехто переконує, що двомовність є благом для нашого народу. Двомовна людина думає не про те, що сказати , щоб було доречно , розумно і вчасно, а про те, як сказати, щоб було не по-дурному. Крім того, людина в двомовному просторі завжди втрачає якійсь час на визначення, якою мовою до неї звертаються, тому двомовна людина часто має вигляд телепня.

Тарас Марусик Великого значення у справі дерусифікації українського суспільства автор надає столиці України.

Валентин Кожевников

Київ – скільки б коштів не витрачали тут на сучасне будівництво і на прикрашення вулиць буде провінцією Євразії, доки не стане україномовним, як всі інші столиці Європи.

Тарас Марусик

Говорив кандидат географічних наук, автор книжки “Важкий шлях до рідної мови”.

Думку про цю книжку я попросив висловити відомого мовознавця, голову Товариства української мови Національного Київського університету імени Тараса Шевченка Віталія Радчука.

Віталій Радчук

Валентин Кожевников тривалий час не жив в Україні і навіть вірші писав російською, жив в тій мовній стихії, і він повернувся до української мови, яка йому і зараз рідна, він не зрадив своєї мови. Це дуже цікавий феномен в тому плані, що людина виявляє стійкість, мовну стійкість. Сам по собі цей автор цікавий як предмет для дослідження і, звичайно, у своїй позиції автор дуже затятий, він дуже багато пережив, але те, що він так багато пережив дає йому право сказати і своє слово. Він говорить речі дуже цікаві, до яких би не додумалися лінгвісти, бо все те, що в нього в книжці, йде прямо від життя.

Тарас Марусик

Це був кандидат філологічних наук Віталій Радчук.

Павло Вольвач

Шлях до рідної мови завжди був непростим. Якщо тепер вона вимушена пробиватися крізь товщу комунально-борщагівських гекзаметрів, то в часи минулі живе українське слово проступало з-під церковнослов’янського офіціозу, ніби давній напис на палімпсесті.

Втім, до кінця у своїй самості воно так і не проступило. Принаймні, так вважає старший науковий співробітник інституту мовознавства Василь Задорожний. Він не лише досліджує писемну та історико-культурну спадщину Давньої Русі, а й намагається вдихнути в той спадок нове життя. Детальніше – в розмові з Василем Задорожним.

Василь Задорожний

Я вважаю, що нами, українцями, втрачений дуже важливий фрагмент нашої культури через неадекватне опанування нашої старої писемної спадщини. Основна маса людей, за словами нашого теж земляка Козьми Пруткова, нагадують собою ковбаси, тому що носять тільки те, що в них вклали. Я вважаю, що традицію читати тексти наші давні в українській народній.. штучно поламали в 17-18 столітті, привчивши українців дивитися на свою спадщину через чужі окуляри. І складається парадоксальна річ. Ми говоримо про нашу спадщину, але коли читаємо давні тексти, ми їх читаємо по-російські. Це є найбільше заперечення того, що ми тією спадщиною володіємо.

Павло Вольвач

Тоді мабуть звідси виникають всі розмови про українську мову як видумку або інтригу австро-угорську, польську, яку завгодно, але видумку, міф?

Василь Задорожний

Безперечно. Пропонується елементарний тест. Пропонується прочитати якийсь фрагмент давньоруського тексту з розрахунку, що він буде прочитаний в російській політичній голосовці, і тоді робиться переможний висновок: це ж “настоящий русский язык».

А насправді, зрозуміло, що наша київська спадщина нам належить, але нам її треба опанувати. Треба зламати стереотипи невластивого нам сприйняття нашої спадщини. Як би ми не вигукували, що ця спадщина належить нам, якщо ми не вміємо її опанувати засобами мови, вона нам не належить. Павло Вольвач

Ви звучите дуже переконливо як на мене, але все ж таки: як нам опановувати нашу спадщину, в двох словах?

Василь Задорожний

Величезних зусиль доклали до того, щоб українці забули, як треба читати свої давні тексти, стільки ж зусиль треба докласти, щоб українці знову навчилися читати своє, бачити своє своїми власними очима. Учитися, учитися і учитися, як казав один з класиків.

Павло Вольвач

Доки широкий загал буде це робити, я знаю, що Ви вже досконало опанували давню українську мову і більше того, написали цілу поетичну збірку - збірку сонетів.

Василь Задорожний

Я цю свою збірку сприймаю, як жарт...

Павло Вольвач

Давні писання проступають крізь нашарування епох. Але є тексти і автори, котрі непідвладні ні часові, ні хрестоматійному глянцю. Йдеться, насамперед, за Шевченка. Не того, котрий “Шева” з Мілану, а котрий Кобзар. Поет вічних орбіт, вражаючих тональностей, незбагненних, сказати б, хімічних формул. Тому й приставляли завжди до його слова сторожів, цензорів, критиків, спростовувачів. Останнім часом, щоправда, кадровий голод у цій ділянці відчувається вельми гостро.

Про це – моя розмова з київським поетом та літературознавцем Олександром Хоменком.

Павло Вольвач

Сашко, починаючи цю розмову з тобою, пригадалися мені рядки, співані одним популярним українським поп-гуртом. Звучать вони приблизно так: “...Микола бомбу мав під стріхов,// Сорок років пролежала,// На сорок перший ся зірвала”

Так ось, як на мене, “Кобзар” – така ж бомба, що може “ся зірвати”. І “зриває” час від часу. А потім правоохоронним органам доводиться виловлювати по вокзалах україномовних студентів, пакувати ними “воронки”, і таке інше ... Тож, мабуть, дехто волів би з Шевченковою вибуховістю щось таке “порєшать”. Чи не так?

Олександр Хоменко

Зрозуміло, що її, тобто бомбу, тобто Шевченкову поезію, краще заздалегідь якось розмінувати. Але завдання це складне і, як на справжній війні, сапер тут помиляється тільки один раз.

Приклад пана Алєксандра Карєвіна, що видрукував у “Кієвском тєлєграфє” два, сказати б, претензійних фейлетони з наїздами на Тараса Шевченка, видається під цим оглядом дещо знаковим. Навіть архетипічним. Прочитавши таке, у свідомості починають відразу зринати якісь сковородинські тези про “сродну” і “несродну” працю. Хоча, з іншого боку, не може не приваблювати широта поглядів нашого автора. “Я ні сколько нє отріцаю налічіє літєратурних способностєй у Тараса Шевченко”, - якому українцю після такої фрази не стане тепліше на душі?

Павло Вольвач

Справді, стає. І якось зразу хочеться вигукнути: “Спасібо, отєц!” Не обійшов, уважив-таки..

Олександр Хоменко

Власне, ми ж звикли до того, що старші брати цій “способності” зовсім не толерували. І Нєістовий Віссаріон, і Микола І, і начальник Третього відділу граф Орлов, і муравйовські братішки, що проколювали багнетами портрет Кобзаря – всі вони призвичаїли нас до іншого формату поведінки. Аж ось раптом на початку ХХІ століття такий несподіваний лібералізм демонструється чи вимальовується.

Необхідно зауважити, що з широтою поглядів пана Карєвіна сусідить і його велика сміливість. Він відважно береться писати за речі, про які він має таке ж уявлення, як мешканці Екваторіальної Гвінеї про сніг. “То що ж тут нового? Це ж просто клонований Бузіна”, - може сказати хтось із радіослухачів. І зробить помилку.

Павло Вольвач

Ось і я про це. До речі, хто він такий, цей пан Карєвін? Він літературознавець чи, може, він шевченкознавець, літературний критик чи це просто такий собі аматор-вундеркінд від сучасної журналістики, він “Кієвського тєлєграфа” ?

Олександр Хоменко

Це питання завиває над порожнечею, бо список праць Алєксандра Карєвіна для мене невідомий. Тобто якщо Олесь Бузіна, треба віддати йому належне, таки намагається упакувати власні фальсифікації в зовні привабливу упаковку, то пан Алєксандр Карєвін такого труду собі не завдає. Все, що виходить з-під його пера, може бути схарактеризоване одним терміном: катастрофа стилю. Певно, невдатний розвінчувач Шевченка і сам відчуває це. Бо ось несподівано в його останньому дописі вигулькує фраза про якісь, як він пише, “особливі статеві схильності” вже не лише Шевченка, а й Лесі Українки, Григорія Сковороди, Агатангела Кримського. Звідки б такая прить? Чи не з бажання опанувати тепер уже фах багатоверстальника? Зрештою, робити цього не варто. Бо як не змінюй амплуа, закони шоу-бізнесу безжальні до невдах. Краще вже пану Карєвіну, за прикладом відомого літературного персонажа, перекваліфікуватися в “управдоми”.

Павло Вольвач

Дякую. А слухачам нагадаю, що це був Олександр Хоменко, київський літературознавець, поет і культуролог.

А ще великий комбінатор, пам’ятається, радив не їсти на ніч сирих помідорів. І радіти життю, звісно. Отож, так і робімо.

Це був радіожурнал “Віта Нова”, котрий для вас підготував і провів я, Павло Вольвач, мені допомагав звукооператор Михайло Петренко. Хай вам щастить! Зустрінемось!

Говорить радіо “Свобода”!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG