Київ, 6 серпня 2003 року.
Олекса Починок
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Починок. Цього тижня наша програма буде присвячена Києву як культурному феномену і столиці України.
Чим є український Київ? Яким є місце Києва в культурно-історичному часі і просторі? Перед мікрофоном письменник і політолог Максим Стріха.
Максим Стріха
Колись на початку 20-х Павло Тичина написав знаменитий вірш “Харків, Харків, де твоє обличчя?” Запитання було цілком логічне, бо ж тодішній індустріальний, дуже розхристаний Харків протиставлявся старому, золотоверхому Києву, не столичному, але, тим не менше, сакральному для кожного українця, Києву, який своє обличчя, безумовно, таки мав.
Сьогодні, я боюся, що хтось міг перефразувати тичининське старе запитання на модерний кшталт: “Київ, Київ, де твоє обличчя?” Обличчя міста – дуже складне запитання, оскільки це щось невловиме, ще щось, що формується не протягом десятиліття, ще щось, що потребує тривалої, тяглої традиції, це щось, що потребує, принаймні, певної спільноти, яка сприймає саме таке, а не інше обличчя міста.
І тим не менше, Київ в 19-му, Київ в 20-му століттях таке обличчя, безумовно, мав. З одного боку, в 19 столітті це був адміністративний центр імперії, це була безумовна святиня “руського” православ’я, але, поза тим, це було місто, найбільший осередок українського руху, українського відродження, бо якщо ми згадаємо діяльність найбільших всіх галицьких структур, галицьких просвітницьких товариств, галицьких видавничих проектів, то ми побачимо, що дуже багато з них в останній чверті 19-го - на початку 20-го століття підживлювалися саме коштами і зусиллями людей з Наддніпрянщини. Зрештою, Наддніпрянщина делегувала своїх кращих представників Драгоманова, а трошки згодом, Грушевського, як своїх репрезентантів на Захід. І постать М.С.Грушевського у Львові, безумовно, була консолідуючою для тодішньої галицької столиці, а потім стала такою ж для столиці всеукраїнської.
Український Київ – поняття майже невловиме для багатьох, хто звик сприймати Київ із зовнішнього боку як нагромадження адміністративних установ, промислових підприємств тощо. Але, тим не менше, українська традиція в Києві ще від часів київських книжників 17 століття, які виступили з цією геніальною, як сказали б тепер, державотворчою чи націєтворчою думкою про тяглість традиції від княжих часів. Українське обличчя Києва було присутнє. Українська традиція Києва була відчутною. І більше того, та традиція російськомовної радянської, а потім вже російськомовної української культури сприймалася як щось наносне.
Дуже специфічний Київ був навіть з архітектурного боку з небагатьма, справді, першорядними пам’ятками, але з дуже багатьма затишними, приємними будинками, збудованими в так званому київському цегляному стилі в кінці 19-го - на початку 20-го століття, будинками, які залишали дуже багато простору для зелені, для повітря, для сонця. І невипадково в поезії Зерова, в його листах постає цей образ київських вулиць, які виходять просто: “от в повітря чисте, в запашний простір”.
На жаль, саме цей образ Києва починає фатальним чином зникати останніми роками. Під час неминучого процесу утворення сучасної європейської столиці.
Олекса Починок
Перервемо на кілька хвилин перебіг розмислу Максима Стріхи і поставимо запитання: чим є феномен Києва як властиво європейської столиці? Слово Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
Центр племінних союзів послідовно скіфів, сарматів, готів, антів, полян Київ остаточно набув статусу столиці за Володимира Великого. Саме розуміння столиці як політичного центру держави (на відміну від язичницького уявлення про центр як “ставку” володаря) було запозичене з Візантії, ставши підставою конкуренції Києва з Константинополем. Упродовж трьох наступних століть Київ був політичною столицею однієї з найбільших тогочасних європейських держав – Київської Русі. І навіть з її занепадом Київський “золотий княжий стіл” залишався символом єдності удільних князівств, а саме місто – ядром українських земель. У ХІV–ХV століттях Київ був столицею удільного князівства у складі Великого князівства Литовського. Князь Володимир Ольґердович бив тут власну монету та титулувався “з Божої ласки князь Київський”, тобто суверенний правитель. Втрачений Києвом 1470 року статус столиці держави був відновлений тільки у ХХ столітті: спочатку 1918, а вдруге – 91-го року.
Натомість сакральною столицею України і всієї Східної Європи Київ перебуває безперервно вже друге тисячоліття. Осердя українського православ’я, джерело поширення християнства на північ і схід, “місто Премудрості Божої”, – Київ недаремно зажив слави “другого Єрусалима”.
Водночас Київ завжди був і культурною столицею – “українськими Афінами”, звідки так звані “київські латинники” наприкінці ХVІІ століття принесли до Московії культурні зразки для освіти, літератури, мистецтва. Зрештою, як столиця Київ є осередком формування культурної традиції, місцем, де українські Захід і Схід мають зійтися вдвох. Олекса Починок
Що ж коїться зі столичним Києвом? Максим Стріха продовжує міркувати вголос.
Максим Стріха
Міське середовище руйнується з двох причин: зі зміщення його архітектурних акцентів, зі зникнення київських площ, зі зникнення скверів, зі зникнення всього того, що Київ робило просторим, прозорим, повітряним аж до зміни самого середовища проживання самих людей, які живуть в цьому міському центрі, бо старих киян в середмісті лишається дедалі менше. Натомість тут помешкання купують ті, хто залежно від політичної моди і політичних преференцій часу перебуває на вершині “київського олімпу”.
Чи добрими є ці процеси, чи є вони неуникними? До певної міри неуникними, так, бо ж, зрозуміло, що європейська столиця мусить мати певні речі, які пов’язуються з кожною столицею: і бізнесцентри, і розвинена інфраструктура, і, врешті-решт, нормальна інтенсивність транспортних потоків, нормальна, яка, на жаль, з огляду зручності є зовсім ненормальною.
Але ж, якщо ми хотіли б лишити Київ саме Києвом з глибинними київськими традиціями, а не лише зі збереженням певних декорацій, підмальованих листівочок, то ми мусили б відповісти насамперед на запитання: “А чим був Київ, а чим він нам дорогий?” І вже тоді звірятися в будь-якій діяльності в місті з відповідями на ці запитання.
Мені здається, що трагедія міста в останні роки полягає якраз в тому, що в Києві керують за великим рахунком не кияни. Люди, які зараз керують столицею, народилися, робили перші кроки в своїй кар’єрі дуже часто де-завгодно тільки не в Києві. Відтак, ту київську традицію вони сприйняли в кращому разі, як щось наносне, вторинне, в гіршому разі – не сприйняли зовсім.
Я не хочу виглядати таким собі київським шовіністом, тим більше, що сам я киянином є не в десятому, а четвертому поколінні, хоча і в четвертому поколінні киянів не так багато. Я так само не виключаю того, що люди, які є киянами в першому чи другому поколіннях, надзвичайно побожно ставляться до цієї традиції і сприймають її. І мені здається, що сьогодні обов’язок всіх киян, всіх, хто відчуває себе киянами не за місцем проживання, а за належністю до цієї традиції українського Києва дуже потужної, дуже цікавої, яка виявилася звичайно яскравими, мистецькими, філософськими, літературними здобутками, повинні нарешті сказати своє слово в обороні того Києва, який своє обличчя, безумовно, мав, який своє обличчя сьогодні, на жаль, втрачає.
Олекса Починок
На черзі – ілюстрація до процесів, які відбуваються зі столицею. Розташований на вулиці Банковій знаний “будинок з химерами” – твір архітектора Городецького – зараз нагадує неприступну фортецю. Чому? Слово Богдані Костюк.
Богдана Костюк
“Будинком з химерами” нині можна милуватися з відстані: він відгороджений від міста парканом, за яким чути дивні звуки. Будинок тепер відповідає визначенню, який дав цьому шедеврові архітектора Городецького Сергій Кілессо: “Будинок, може, і дикуватий, але не знайдеться у Києві людини, яка минула б його, не зупинившись поглядом”. Щоправда, погляд вихоплює лише згаданий вище паркан і химер з русалками на фасаді.
У збірнику “Пам’ятки містобудування України” про архітектурні особливості будинку мовиться: “Незвичайне скульптурне оформлення пояснюється захопленням автора полюванням в Азії та Африці...”.
Від початку свого існування у 1904-му році, “будинок з химерами” викликав різні почуття: захоплення, подив, не сприйняття, але не байдужість!
За радянської доби у будиночку містилися лікарня, а потім поліклініка для вищої політичної еліти. Ще б пак: адже будинок знаходиться на вулиці Банковій, де у помпезній сивій споруді навпроти розташувався ЦК КПУ, а після проголошення Україною незалежності у 1991-му році – адміністрація Президента України.
Власне, незабаром і будинок, який Городецький будував для своєї родини, перетвориться на структуру, підлеглу главі української держави. Як повідомив керівник міського Управління охорони культурної спадщини Руслан Кухаренко, на час ремонту Маріїнського палацу у “будинку з химерами” розташується офіційна резиденція Президента України. Ремонт Маріїнського розпочнеться у листопаді цього року і триватиме не менше двох років.
Чи повернеться Президент до палацу після ремонту, і що чекатиме на “будинок з химерами” надалі – невідомо. А поки що, химери та русалоньки з фасадів сумно озираються довкола, очікуючи на чергову реконструкцію.
Олекса Починок
І завершують програму роздуми про сьогоднішній Київ президента Клубу естетичної непокори, знаного архітектора Лариси Скорик.
Лариса Скорик
Сьогодні в центрі міста будуються тільки високоприбуткові об’єкти. Нічого іншого, що було б спрямовано на духовний чи культурний розвиток населення за останні 10 років у Києві не збудовані ані на йоту. Більше того, сьогодні будь-яка вільна ділянка, яка є в центрі Києва: чи то стадіон шкільний, чи то є та мікро норма дитячого майданчика, чи то який сквер, чи то є якась ще зелена оаза в середині кварталів, яка є абсолютно необхідна екологічно і естетично і, взагалі, для комфорту життя – все це знищується. Для неї немає нічого святого ( я маю на увазі київську владу, її ударні батальйони: Управління землі, Управління головної архітектури і містобудування і Управління т.з. охорони історико-культурної спадщини, яке таким не є, а навпаки, руйнує цю спадщину, і це є ті батальйон, які сьогодні будь-яку річ буквально перераховують на гроші, як кажуть, навіть Божий дар). Якщо їм прийшло в голову, що сьогодні треба конче забудувати дніпровські схили, які створені природою і Богом, які тисячоліттями прикрашали цей Київ, і він стояв, як на зеленому п’єдесталі, якщо сьогодні сплюндрований вигляд Лаври лише тому, що вирубали ті дерева, і Лавра схожа на звичайнісіньке посполите село ( а колись вона виглядала містично і маєстатично, коли це все бриніло над зеленю), коли сьогодні будуються гаражі на цих схилах і хочуть забудувати високоповерховим готелем Володимирську гірку, то я думаю, що ми стоїмо на краю всякої естетичної і моральної пропасті.
А те, що стається з людьми, те, як до них (я інакше не можу пояснити цю справу) ставиться влада, і ці чиновники від, так би сказати, забудови і не збереження – нищення історичного середовища, то тут інакше не скажеш, як сказав Лесь Подерв’янський (ми разом з ним заснували цей Клуб естетичної непокори саме з цієї причини, що на це дивитися неможливо і переживати це неможливо - з цим треба боротися): “Київське чиновництво дивиться на мешканців Києва, як на тарганів під час проведення європейського ремонту. Вони їм просто заважають”. Інша справа, що це ремонт зовсім неєвропейський, бо Європа розуміє, що найважливішим є збереження ре раритету: будь-якого раритету в будь-якій інтер’єрі, в тому числі і в містобудівному. Цього сьогодні не відбувається, і люди сьогодні є абсолютно безправні.
Олекса Починок
На все добре, шановні слухачі. Ми продовжимо розмову про Київ цієї п‘ятниці. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Починок. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Артем Мостовий. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Починок
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Починок. Цього тижня наша програма буде присвячена Києву як культурному феномену і столиці України.
Чим є український Київ? Яким є місце Києва в культурно-історичному часі і просторі? Перед мікрофоном письменник і політолог Максим Стріха.
Максим Стріха
Колись на початку 20-х Павло Тичина написав знаменитий вірш “Харків, Харків, де твоє обличчя?” Запитання було цілком логічне, бо ж тодішній індустріальний, дуже розхристаний Харків протиставлявся старому, золотоверхому Києву, не столичному, але, тим не менше, сакральному для кожного українця, Києву, який своє обличчя, безумовно, таки мав.
Сьогодні, я боюся, що хтось міг перефразувати тичининське старе запитання на модерний кшталт: “Київ, Київ, де твоє обличчя?” Обличчя міста – дуже складне запитання, оскільки це щось невловиме, ще щось, що формується не протягом десятиліття, ще щось, що потребує тривалої, тяглої традиції, це щось, що потребує, принаймні, певної спільноти, яка сприймає саме таке, а не інше обличчя міста.
І тим не менше, Київ в 19-му, Київ в 20-му століттях таке обличчя, безумовно, мав. З одного боку, в 19 столітті це був адміністративний центр імперії, це була безумовна святиня “руського” православ’я, але, поза тим, це було місто, найбільший осередок українського руху, українського відродження, бо якщо ми згадаємо діяльність найбільших всіх галицьких структур, галицьких просвітницьких товариств, галицьких видавничих проектів, то ми побачимо, що дуже багато з них в останній чверті 19-го - на початку 20-го століття підживлювалися саме коштами і зусиллями людей з Наддніпрянщини. Зрештою, Наддніпрянщина делегувала своїх кращих представників Драгоманова, а трошки згодом, Грушевського, як своїх репрезентантів на Захід. І постать М.С.Грушевського у Львові, безумовно, була консолідуючою для тодішньої галицької столиці, а потім стала такою ж для столиці всеукраїнської.
Український Київ – поняття майже невловиме для багатьох, хто звик сприймати Київ із зовнішнього боку як нагромадження адміністративних установ, промислових підприємств тощо. Але, тим не менше, українська традиція в Києві ще від часів київських книжників 17 століття, які виступили з цією геніальною, як сказали б тепер, державотворчою чи націєтворчою думкою про тяглість традиції від княжих часів. Українське обличчя Києва було присутнє. Українська традиція Києва була відчутною. І більше того, та традиція російськомовної радянської, а потім вже російськомовної української культури сприймалася як щось наносне.
Дуже специфічний Київ був навіть з архітектурного боку з небагатьма, справді, першорядними пам’ятками, але з дуже багатьма затишними, приємними будинками, збудованими в так званому київському цегляному стилі в кінці 19-го - на початку 20-го століття, будинками, які залишали дуже багато простору для зелені, для повітря, для сонця. І невипадково в поезії Зерова, в його листах постає цей образ київських вулиць, які виходять просто: “от в повітря чисте, в запашний простір”.
На жаль, саме цей образ Києва починає фатальним чином зникати останніми роками. Під час неминучого процесу утворення сучасної європейської столиці.
Олекса Починок
Перервемо на кілька хвилин перебіг розмислу Максима Стріхи і поставимо запитання: чим є феномен Києва як властиво європейської столиці? Слово Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
Центр племінних союзів послідовно скіфів, сарматів, готів, антів, полян Київ остаточно набув статусу столиці за Володимира Великого. Саме розуміння столиці як політичного центру держави (на відміну від язичницького уявлення про центр як “ставку” володаря) було запозичене з Візантії, ставши підставою конкуренції Києва з Константинополем. Упродовж трьох наступних століть Київ був політичною столицею однієї з найбільших тогочасних європейських держав – Київської Русі. І навіть з її занепадом Київський “золотий княжий стіл” залишався символом єдності удільних князівств, а саме місто – ядром українських земель. У ХІV–ХV століттях Київ був столицею удільного князівства у складі Великого князівства Литовського. Князь Володимир Ольґердович бив тут власну монету та титулувався “з Божої ласки князь Київський”, тобто суверенний правитель. Втрачений Києвом 1470 року статус столиці держави був відновлений тільки у ХХ столітті: спочатку 1918, а вдруге – 91-го року.
Натомість сакральною столицею України і всієї Східної Європи Київ перебуває безперервно вже друге тисячоліття. Осердя українського православ’я, джерело поширення християнства на північ і схід, “місто Премудрості Божої”, – Київ недаремно зажив слави “другого Єрусалима”.
Водночас Київ завжди був і культурною столицею – “українськими Афінами”, звідки так звані “київські латинники” наприкінці ХVІІ століття принесли до Московії культурні зразки для освіти, літератури, мистецтва. Зрештою, як столиця Київ є осередком формування культурної традиції, місцем, де українські Захід і Схід мають зійтися вдвох. Олекса Починок
Що ж коїться зі столичним Києвом? Максим Стріха продовжує міркувати вголос.
Максим Стріха
Міське середовище руйнується з двох причин: зі зміщення його архітектурних акцентів, зі зникнення київських площ, зі зникнення скверів, зі зникнення всього того, що Київ робило просторим, прозорим, повітряним аж до зміни самого середовища проживання самих людей, які живуть в цьому міському центрі, бо старих киян в середмісті лишається дедалі менше. Натомість тут помешкання купують ті, хто залежно від політичної моди і політичних преференцій часу перебуває на вершині “київського олімпу”.
Чи добрими є ці процеси, чи є вони неуникними? До певної міри неуникними, так, бо ж, зрозуміло, що європейська столиця мусить мати певні речі, які пов’язуються з кожною столицею: і бізнесцентри, і розвинена інфраструктура, і, врешті-решт, нормальна інтенсивність транспортних потоків, нормальна, яка, на жаль, з огляду зручності є зовсім ненормальною.
Але ж, якщо ми хотіли б лишити Київ саме Києвом з глибинними київськими традиціями, а не лише зі збереженням певних декорацій, підмальованих листівочок, то ми мусили б відповісти насамперед на запитання: “А чим був Київ, а чим він нам дорогий?” І вже тоді звірятися в будь-якій діяльності в місті з відповідями на ці запитання.
Мені здається, що трагедія міста в останні роки полягає якраз в тому, що в Києві керують за великим рахунком не кияни. Люди, які зараз керують столицею, народилися, робили перші кроки в своїй кар’єрі дуже часто де-завгодно тільки не в Києві. Відтак, ту київську традицію вони сприйняли в кращому разі, як щось наносне, вторинне, в гіршому разі – не сприйняли зовсім.
Я не хочу виглядати таким собі київським шовіністом, тим більше, що сам я киянином є не в десятому, а четвертому поколінні, хоча і в четвертому поколінні киянів не так багато. Я так само не виключаю того, що люди, які є киянами в першому чи другому поколіннях, надзвичайно побожно ставляться до цієї традиції і сприймають її. І мені здається, що сьогодні обов’язок всіх киян, всіх, хто відчуває себе киянами не за місцем проживання, а за належністю до цієї традиції українського Києва дуже потужної, дуже цікавої, яка виявилася звичайно яскравими, мистецькими, філософськими, літературними здобутками, повинні нарешті сказати своє слово в обороні того Києва, який своє обличчя, безумовно, мав, який своє обличчя сьогодні, на жаль, втрачає.
Олекса Починок
На черзі – ілюстрація до процесів, які відбуваються зі столицею. Розташований на вулиці Банковій знаний “будинок з химерами” – твір архітектора Городецького – зараз нагадує неприступну фортецю. Чому? Слово Богдані Костюк.
Богдана Костюк
“Будинком з химерами” нині можна милуватися з відстані: він відгороджений від міста парканом, за яким чути дивні звуки. Будинок тепер відповідає визначенню, який дав цьому шедеврові архітектора Городецького Сергій Кілессо: “Будинок, може, і дикуватий, але не знайдеться у Києві людини, яка минула б його, не зупинившись поглядом”. Щоправда, погляд вихоплює лише згаданий вище паркан і химер з русалками на фасаді.
У збірнику “Пам’ятки містобудування України” про архітектурні особливості будинку мовиться: “Незвичайне скульптурне оформлення пояснюється захопленням автора полюванням в Азії та Африці...”.
Від початку свого існування у 1904-му році, “будинок з химерами” викликав різні почуття: захоплення, подив, не сприйняття, але не байдужість!
За радянської доби у будиночку містилися лікарня, а потім поліклініка для вищої політичної еліти. Ще б пак: адже будинок знаходиться на вулиці Банковій, де у помпезній сивій споруді навпроти розташувався ЦК КПУ, а після проголошення Україною незалежності у 1991-му році – адміністрація Президента України.
Власне, незабаром і будинок, який Городецький будував для своєї родини, перетвориться на структуру, підлеглу главі української держави. Як повідомив керівник міського Управління охорони культурної спадщини Руслан Кухаренко, на час ремонту Маріїнського палацу у “будинку з химерами” розташується офіційна резиденція Президента України. Ремонт Маріїнського розпочнеться у листопаді цього року і триватиме не менше двох років.
Чи повернеться Президент до палацу після ремонту, і що чекатиме на “будинок з химерами” надалі – невідомо. А поки що, химери та русалоньки з фасадів сумно озираються довкола, очікуючи на чергову реконструкцію.
Олекса Починок
І завершують програму роздуми про сьогоднішній Київ президента Клубу естетичної непокори, знаного архітектора Лариси Скорик.
Лариса Скорик
Сьогодні в центрі міста будуються тільки високоприбуткові об’єкти. Нічого іншого, що було б спрямовано на духовний чи культурний розвиток населення за останні 10 років у Києві не збудовані ані на йоту. Більше того, сьогодні будь-яка вільна ділянка, яка є в центрі Києва: чи то стадіон шкільний, чи то є та мікро норма дитячого майданчика, чи то який сквер, чи то є якась ще зелена оаза в середині кварталів, яка є абсолютно необхідна екологічно і естетично і, взагалі, для комфорту життя – все це знищується. Для неї немає нічого святого ( я маю на увазі київську владу, її ударні батальйони: Управління землі, Управління головної архітектури і містобудування і Управління т.з. охорони історико-культурної спадщини, яке таким не є, а навпаки, руйнує цю спадщину, і це є ті батальйон, які сьогодні будь-яку річ буквально перераховують на гроші, як кажуть, навіть Божий дар). Якщо їм прийшло в голову, що сьогодні треба конче забудувати дніпровські схили, які створені природою і Богом, які тисячоліттями прикрашали цей Київ, і він стояв, як на зеленому п’єдесталі, якщо сьогодні сплюндрований вигляд Лаври лише тому, що вирубали ті дерева, і Лавра схожа на звичайнісіньке посполите село ( а колись вона виглядала містично і маєстатично, коли це все бриніло над зеленю), коли сьогодні будуються гаражі на цих схилах і хочуть забудувати високоповерховим готелем Володимирську гірку, то я думаю, що ми стоїмо на краю всякої естетичної і моральної пропасті.
А те, що стається з людьми, те, як до них (я інакше не можу пояснити цю справу) ставиться влада, і ці чиновники від, так би сказати, забудови і не збереження – нищення історичного середовища, то тут інакше не скажеш, як сказав Лесь Подерв’янський (ми разом з ним заснували цей Клуб естетичної непокори саме з цієї причини, що на це дивитися неможливо і переживати це неможливо - з цим треба боротися): “Київське чиновництво дивиться на мешканців Києва, як на тарганів під час проведення європейського ремонту. Вони їм просто заважають”. Інша справа, що це ремонт зовсім неєвропейський, бо Європа розуміє, що найважливішим є збереження ре раритету: будь-якого раритету в будь-якій інтер’єрі, в тому числі і в містобудівному. Цього сьогодні не відбувається, і люди сьогодні є абсолютно безправні.
Олекса Починок
На все добре, шановні слухачі. Ми продовжимо розмову про Київ цієї п‘ятниці. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Починок. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Артем Мостовий. Говорить радіо “Свобода”.
