Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:34

“Країна Інкогніто”. Причини поразки Червоної армії у 1941 році на території України.


Сергій Грабовський “Країна Інкогніто”. Причини поразки Червоної армії у 1941 році на території України.

Київ, 5 серпня 2003 року.

Сергій Грабовський

Вітаємо вас, шановні слухачі! Після нашої передачі, присвяченої одній із найбільших танкових битв Другої світової війни, до нас надійшло чимало листів, у яких містилася як згода, так і незгода з фактами й оцінками, наведеними в радіожурналі Країна Інкогніта. Але головне питання, порушене читачами, стосується причин поразки Червоної армії у 1941 році на території України. Отож, ідучи назустріч слухацькому загалові, ми присвячуємо цій проблемі черговий випуск радіожурналу. З вами Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Промова Молотова 22 червня:

“Граждане и гражданки Советского союза. Советское правительство и его глава товарищ Сталин поручили мне сделать следующее заявление. Сегодня в 4 часа утра без предъявления каких-либо претензий к Советскому союзу, без объявления войны германские войска напали на нашу...»

Сергій Грабовський

Історична промова сталінського заступника В‘ячеслава Молотова від 22 червня 1941 року фіксувала ситуацію, яка склалася цілком несподівано для кремлівського керівництва. Зовсім інакше Сталін розраховував почати воєнні дії з Німеччиною, і про це написано чимало книг, серед них дослідження сучасних авторів – Тараса, Мельтюхова, Соколова, Бешанова, Шапталова. Всі ці автори в один голос зазначають, що абсолютна непідготовленість Червоної армії до оборонних дій і стала однією з головних причин її поразки улітку 1941 року. Отож сьогодні слово матимуть передусім експерти. Про плани і диспозицію двох агресивних армій розповідь веде київський історик Віктор Коваль.

Віктор Коваль

Пакт про ненапад, укладений 23 серпня 1939 року, не усунув непримиренної ворожості між нацистською Німеччиною і більшовицькою Росією. Два тоталітарні диктатори – Гітлер і Сталін - таємно готували напади один на одного. Обидва вони однаково вважали себе великими полководцями. Але їхні стратегічні плани були різні. Гітлер запланував наступ на 3 наступах - на Ленінград, Москву, Київ. Головний удар найбільшими німецькими силами завдавався на московському напрямку. Сталін не схотів наступати прямо на Берлін, він зосередив свої найбільші сили на Південному фланзі в Західній Україні. Вони мали наступати у напрямі на Краків, а далі поворотом на Північ, до Балтійського моря, щоб оточити з тилу усі німецькі війська на Сході. Допоміжний удар планувалося завдати північним флангом. Ударною силою німецького наступу на Україні була перша танкова група, вона мала 600 середніх і 250 легких танків.

За планом "Барбароса", перша танкова група мала наступати в напрямі на Київ, а далі поворотом на Південь за плином Дніпра – до моря, як було сказано у плані.

За нею вступом назад мали рухатися 6-та польова, з лівого боку, і 17 польова армія - з правого. Завдання - оточити і розбити всі сили Червоної Армії на Україні, не даючи їм відійти за Дніпро.

Максим Стріха

Довелося вести війну там, де населення земель від Збруча до Сяна надто добре пам’ятало зовсім свіжі розстріли і депортації останніх півтора років. Довелося вести війну на схід від Збруча, де лише 8 років до того пройшов найстрашніший у світі голодомор. Можливо, ті страшні репресії і дозволили уникнути масових повстань в тилу Червоної армії. Але з іншого боку, дуже значна частина українців не вбачала в цій війні Вітчизняну і охоче чекала приходу німців як переможців.

Сергій Грабовський

Сучасний російський письменник Ігор Бунич, котрий мав можливість доступу до таємних архівів політбюро на початку 90-х років, так окреслює своє бачення ситуації. Спогади Ігоря Бунича читає Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Відчайдушний спротив окремих застав, частин і гарнізонів не міг приховати від командування неймовірної поведінки армії. Півтора мільйона людей перейшли до німців зі зброєю в руках. Деякі - цілими з’єднаннями, під звуки дивізійних оркестрів.

Два мільйони людей здалися в полон, покинувши зброю. (Під словом зброя мається на увазі не лише гвинтівка, а й танки і літаки - включно).

500 тисяч людей було захоплено в полон за різних обставин. 1 мільйон людей відверто дезертирували, з них - 657 тисяч 354 бійці було виловлено, 10 тисяч 200 - розстріляно, решта-щезли безслідно. 800 тисяч людей були вбиті і поранені.

Приблизно мільйон людей розсіялися по лісах. Решта у паніці відійшли на схід. Такою була ситуація на вересень 41 -го року.

У небаченому вирі безслідно щезали цілі полки, дивізії і навіть корпуси. Зникали безвісти цілі ескадрильї. Без вісти щезло 20 генералів і 182 тисячі 432 офіцери різних рангів. 106 генералів з командуючими кількох армій включно, опинилися в полоні.

Майже не зустрічаючи опору, німецькі війська займали місто за містом, і там злітали з п’єдесталів пам’ятники Леніну і Сталіну. 3 піднесенням, населення зустрічало німців з квітами, хлібом і сіллю. Але раділо воно, як пізніше виявилося, зовсім даремно.

Максим Стріха

Українська відмінність полягала лишень в тому, що з приходом німців на окремих будинках з’явилися синьо-жовті прапори, прийшли похідні колони ОУН обох відламів, бандерівська, як відомо, намагалася відродити українську державність у Львові, мельниківська - налагодити українське життя в Києві.

Сергій Грабовський

Білоруський журнал “АРСНЕ” наводить спогади очевидців, як у білоруських селах лишалися червоноармійці зі зброєю в руках (ті, що тікали, зброю кидали), чекаючи на частини Вермахту, аби перейти на їхній бік. Вони наївно вважали, що Гітлер прагне до руйнації сталінського тоталітаризму і побудови на місці СРСР незалежних національних держав. Те ж саме, власне, відбувалося і на території України. Але Гітлер надсилає своїм генералам “Роз‘яснення”, де зазначає: “Ми ні від чого і ні від кого Росію не звільнюємо. Ми її завойовуємо. Російський народ цікавить нас лише як робоча сила, котра в майбутньому буде працювати на німецьку націю”. У цьому сенсі різниці між Україною і Росією для Гітлера не було.

Максим Стріха

Моральний дух Червоної армії забезпечувався, крім пропаганди, яка була, власне, дуже подібною до нацистської, але вона забезпечувалася терором. Бійці і офіцери Червоної Армії вірили, що гіршого бути вже просто не може .

Сергій Грабовський

Видається, що моральний дух був одним із головних чинників поразки Червоної армії на українських теренах у 1941 році. Порівняймо цей дух із духом Вермахту, і для цього скористаємося спостереженнями американського журналіста Вільяма Ширера, зробленими за рік до радянсько-німецької війни, якраз після поразки Франції. Зауважу, що Ширер – людина, котра ненавидить нацистів; але він – справді об‘єктивний дослідник.

Читає Володимир Ляшко

Пригадую, як подивував мене минулого Різдва якийсь новий дух у німецькому військово-морському флоті. Він ґрунтувався на товариських стосунках між офіцерами і рядовими. Подібне спостерігалося і в німецькій сухопутній армії. Це важко пояснити. Колишній прусський гусячій крок, клацання каблуками, “так точно” рядового при відповіді офіцера. Все це ще залишається. Але величезна прірва між рядовими і офіцерами під час цієї війни щезла. Німецький офіцер більше не являє собою чи, зрештою, не усвідомлює себе представником якогось класу чи касти, і солдати в строю відчувають це. Вони почуваються членами однієї великої сім’ї. Навіть “віддача честі” має новий смисл. Німецький військовослужбовець віддає честь один одному, надаючи цьому жестові, перш за все, товариський смисл, аніж визнання старшинства за чином. У кафе, в ресторанах солдати і офіцери сидять за одним столом і розмовляють, як чоловік з чоловіком. На фронті солдати і офіцери зазвичай харчуються з однієї польової кухні. Я обідав з одним молодим капітаном, який стояв у черзі до польової кухні разом з солдатами.

Пригадую полковника в Парижі, який влаштував з десятками своїх солдатів чудовий ланч у маленькому ресторанчику на Авеню Опера. Коли ланч закінчився, він з турботливістю люблячого батька надав їм план огляду визначних місць Парижа. Повагу у цих простих солдатів до свого полковника важко було перебільшити - причому не як до старшого до звання, а як до людини. Гітлер сам розробляв для німецьких офіцерів докладні інструкції про те, як вони мають виявляти інтерес до особистих проблем своїх підлеглих. Одним з найефективніших підрозділів німецької армії на фронті стала польова пошта, яка доставляла солдатам листи і посилки з дому, незалежно від місця їхнього розташування.

Вона ж турбувалася і про своєчасну відправку листів і посилок з фронту. Одна з причин високого морального духу солдатів полягає в тому, що вони усвідомлюють – все найкраще, що вона має, країна віддає їм, а не цивільним особам, які залишилися вдома. В них краща їжа, одяг. Взимку в Німеччині можуть не отоплювати житлові будинки, але в жодному разі, не казарми. Цивільні особи на своїх безпечних роботах можуть не бачити апельсинів, кави і свіжих овочів, але війська одержують їх щоденно.

Сергій Грабовський

Зрозуміло, що виділити один-єдиний чинник поразки Червоної армії навряд чи можна. І в цьому плані варто, мабуть, погодитися, з істориком Юрієм Шаповалом, думку котрого ми зараз почуємо.

Юрій Шаповал

Раніше радянська історіографія пояснювала це все доволі просто - фактом раптовості нападу Німеччини на Радянський союз. Тепер написано чимало серйозних досліджень, які вказують і на інші фактори: наприклад, на небажання вояків Червоної Армії і населення захищати тоталітарний режим. Не можна не вказати на такий дуже серйозний фактор, як колосальна ерудиція, сказати б, німецької розвідки. Німці дуже добре знали розташування військових об’єктів на території України, вони дуже добре знали настрої самого населення в Україні.

І нарешті, сам Сталін не міг на початковому етапі , в ці перші місяці, особливо, що стосувалося України, виробити якусь певну лінію своєї поведінки. Наприклад, він дав вказівку захищати Київ у будь-який спосіб, точно так же, як в 1943-му дасть вказівку взяти Київ до дня Жовтневої революції, що обійдеться, як відомо, майже у півмільйона людських життів.

Наступ німців спричинив дуже серйозну паніку серед населення. Збереглися надзвичайно цікаві спогади, які були не так давно передруковані в Україні дослідника Федора Пігідо-Правобережного, людини, яка походила з Києва, яка була в 1941 році в Києві, яка бачила безпосередньо те, що тут відбувалося. І от Федір Пігідо дуже докладно описує, як тодішня комуністична номенклатура, державна номенклатура кидала все буквально, втікаючи від німців, які наступали.

Сергій Грабовський

Зазначу ще один момент. Бойові статути Червоної армії 1941 року знали тільки одну форму бою: атаку. За будь-яких умов. На підготовлену оборону ворога.

Люди опинилися між двома тоталітарними режимами. І цей вибір, за фактичної відсутності вибору, мабуть, теж треба віднести до чинників поразки Червоної армії улітку 1941 року. Ось оцінка російського історика Бориса Соколова.

Читає Володимир Ляшко

Народ цю війну, зрештою, програв, хоча до цих пір вірить, що виграв. Програла людина, бо в неї не залишалося морального вибору – однаково нікчемно було стати на бік Сталіна. Гітлера, або спробувати відсидітися у своєму куточку, коли інші вмирали на фронті чи в партизанах.

Часто виходом з цього замкненого кола була лише смерть. Для одних народів меншим злом лишалася, все ж таки, радянська влада, для інших - німецька окупація. І сьогодні не треба засуджувати ні тих, ні інших за вибір, зроблений в екстремальних умовах, хоча треба засудити тих, хто зганьбив себе військовими злочинами чи злочинами проти людяності.

Максим Стріха

Ми не хочемо применшити подвигу тих, хто, пройшовши відступ, зупинив німців, а потім наступав, поливаючи своєю кров’ю всі поля України і Європи аж до Берліна, а потім, врешті-решт, не скористався з плодів цієї перемоги, бо, в кращому разі, повернувся в випалену країну. Але ми не можемо сьогодні кидати камінь і в тих, хто зустрічав німців з хлібом-сіллю. А як зустрічати інакше, коли за спогади Левка Лук’яненка, того року селяни на його рідній Чернігівщині вперше елементарно на-ї-лися. І сьогодні українці, очевидно, мусять зрозуміти тих українців, які йшли в батальйони Нахтінгаль , які билися в дивізії ”Галичина” і, звичайно, тих, хто йшли в УПА.

Сергій Грабовський

Додам лише, що, на думку цитованого вже Бориса Соколова, створена восени 1942 року УПА якраз і пройшла по лезу ножа між двома тоталітаризмами...

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить Радіо Свобода.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG