Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 21:12

У мiстечку Ґучі, що в центральнiй Сербiї, завершився традицiйний фестиваль сурмачiв, так званий Драґачевський собор. Йдеться про кiлькаденний карнавал просто неба


Михайло Рамач У мiстечку Ґучі, що в центральнiй Сербiї, завершився традицiйний фестиваль сурмачiв, так званий Драґачевський собор. Йдеться про кiлькаденний карнавал просто неба

Белград, 12 серпня 2003 – Дрижала земля, горiло небо, лiси тремтiли вiд потужних звукiв сурм, а люди бенкетували й божеволiли вiд музики, любовi до держави й народу або просто вiд теплого пива. I так чотири днi й чотири ночi.

Усе розпочалося 1960 року як змагання мiсцевих сурмачiв у глухiй провiнцiї регiону Драґачево, що у двох годинах їзди вiд Белграда. Сурмачами й музиками взагалi у Сербiї колись були лише цигани, яких вiднедавна офiцiйно називають ромами. Згодом i серби збагнули, що легше заробляти на прожиття музичними iнструментами, анiж мотикою. Все ж майже в кожному з-помiж вiсiмнадцяти оркестрiв було й темнолицих, як без погорди називають ромських вiртуозiв. Один експерт пояснює: “Бiлi надто м’якi; музика темнолицих – неначе гiркий перець!”

У центральнiй та пiвденнiй Сербiї сурму вважають нацiональним iнструментом. Сурмлять i на весіллях, і на похоронах. Кого сурмачi хоча б раз у рiк вранцi провожають додому iз корчми та ще й накiнець грають йому навколiшки чи навлежачки – такому, як кажуть, варто жити. Оркестр, який брав участь на соборi у Ґучi, можуть найняти лише тi, в кого товстий гаманець. А переможцi конкурсу стають славними на всю Сербiю та й за її межами, у дiаспорi. Зрештою, саме в Ґучi розпочав кар’єру вiдомий сурмач Бобан Маркович, нинi громадянин Парижа, котрий грає на концертах Ґорана Бреґовича та у фiльмах Емира Кустурици.

До Ґучі цього року прибуло майже сто тисяч гостей. Були там актори i спортсмени, урядовцi й опозицiонери. Мафiозi паркували свої джипи поруч з мiнiстерськими аудi, яких не покидали особистi охоронцi. З’явитися у Ґучi стало справою престижу.

У мiстечку немає готелiв. Хто перевтомився, той на свiтанку падав у обiйми росянистої трави, прокидався вiд пекучого сонця й продовжував гуляти. Пiд величезними наметами для чотирьохсот та й бiльше осiб гуляли тi, для кого тисяча євро – дрiбничка. Молодь заздалегiдь наповнила рюкзаки дволiтровими пляшками пива, якi того року почали виробляти i в Сербiї. Народнi гуляння з весiльною капустою, поросятиною, ягнятиною, самогоном, пивом і сурмами, сурмами, сурмами тривали вiд ранку до вечора й вiд вечора до ранку. I знов до вечора. Вершиною ейфорiї стає танець на столi без сорочки, часом і без iнших текстильних елементiв на танцюристах.

А у понедiлок вранцi усе замовкло й заснуло, продовжуючи танцювати й спiвати увi снi. У центрi мiстечка залишився мовчазний пам’ятник сурмi, ймовірно, єдиний на весь свiт.

Пiсня, яка стала символом ярмаркового фестивалю у Ґучi, сербському Нешвiлi, колись розпочиналася словами: “Друже Тiто, ти нас веди через води до свободи”. Нинi спiвають: “Сербський княже, ти нас веди...” .І анонiмний князь веде тим самим шляхом. А сурми сурмлять то сумний, то маршово пiднесений сербсько-ромський блюз, вiд якого тремтять серця й пiд схвильованими серпневими зорями дрижать столiтнi дуби в драґачевських горах.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG