Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 00:52

“Листи на Свободу”. Голодомор 1932-1933 року та Волинська трагедія.


Петро Кагуй “Листи на Свободу”. Голодомор 1932-1933 року та Волинська трагедія.

Прага, 9 серпня 2003 року.

Петро Кагуй

В ефірі передача «Листи на Свободу». Вітаю Вас, шановні слухачі!

Читаю фрагмент із листа Олександра Крамаренка з Луганська: «Сімдесят років минуло відтоді, коли в українських селах мільйонами вмирали люди – від немовлят до сивих дідів. Але українські політики, вчені, інтелектуали, схоже призабули про це. Куди більше їх розхвилювало 60-річчя з часу польсько-української різанини, в якій загальне число загиблих з обох сторін дорівнює сотій частині померлих голодомору».

Ці слова з листа Олександра Крамаренка з Луганська є, так би мовити, преамбулою сьогоднішньої передачі, в якій ми зосередимо основну увагу на посланнях наших слухачів стосовно штучного голодомору 1932-1933 років та Волинської трагедії. І розпочнемо саме з подій 60-річної давності на Волині.

Після спільної заяви українського та польського парламентів, у якій висловлено співчуття з приводу міжетнічного конфлікту і оголошено про взаємне примирення та зустрічі на Волині 11 липня президентів України і Польщі, які відкрили пам’ятник жертвам цього конфлікту – найгостріші політичні дебати, очевидно, вже позаду. Але справа, не лише у формальному примиренні на рівні політичного керівництва двох держав. Людських жертв не повернути, про них пам’ятають, перш за все, їхні родичі, їхні земляки. Пройшов великий відтинок часу, але для багатьох очевидців тих подів спогади про минуле й досі спричиняють біль. А з іншого боку, ті події й досі залишаються малодослідженими. На думку оглядачів, про це зауважують і наші слухачі, українські історики та політики виявилися слабо підготовленими чи й навіть неспроможними вести серйозну розмову з польською стороною.

Ось що пише наш постійний слухач зі Львова Омелян Лищишин: «Радіо «Свобода», українське та польське телебачення, українські і польські політики, депутати Верховної Ради України та польського сейму, а також зустріч Президентів України й Польщі на Волині - не дали чіткої відповіді на події, що мали місце 60 років тому та й пізніше у повоєнні роки, свідком яких я був особисто. Багато молодих людей не можуть збагнути, що відбувалося тоді».

У двох електронних листах пан Лищишин ширше розглядає проблему, він пише, загалом, і про УПА, і про польську Армію Крайову, і про повоєнну примусову депортацію українців до СРСР з їхніх рідних земель, які опинилися у складі польської держави.

«Українці та поляки, - продовжує автор листа, - чекають на примирення не на брехні, а на правді і тільки історична правда потрібна Україні та Польщі. Історію не потрібно вигадувати, не потрібно перекручувати. І українська влада повинна визначитись з тими, хто був насильно депортований з Польщі! Хто вони? Учасники війни чи ні?» Близько 700 тисяч українців було депортовано до тодішнього СРСР. «Можна перерахувати кілька десятків повністю знищених сіл, де гинули невинні українські селяни на своїх землях, котрі Сталін передав Польщі. Відібравши у них усе майно, їх босими, голодними привезли на Львівщину, Тернопільщину і навіть в Київську та Житомирську області. Тепер ці депортовані ходять масово до місцевих та апеляційних судів, щоб їх визнали учасниками війни на рівні зі своїми колишніми катами - енкаведистами, які мають такий статус. Суди відмовляють майже усім. Про це львівські газети десятки разів писали, а Радіо «Свобода» вже разів шість розповідала про цю проблему», - зауважує у своєму електронному посланні Омелян Лищишин зі Львова.

А ось фрагмент із листа, якого надіслав Петро Горщарук, депутат Волинської обласної ради.

«60 років тому на берегах Західного Бугу виник кривавий польсько-український етнічний конфлікт. Жорна цієї трагедії трощили як польські так і українські родини, не шкодуючи ні малих, ні старих. «Колообіг страшної бойні» винищував невинних людей цілими селами. У полум’ї помсти і обопільної ненависті горіли і польські, і українські поселення на Поліссі, рікою лилася людська кров... Це протистояння залишило в пам’яті обох народів глибокий слід. За радянських часів причин конфлікту не вивчали. Зараз же виникла гостра необхідність дати об’єктивну оцінку трагічним подіям 1943-44 років для того, щоб перемогла історична правда».

Звучить пісня про Волинь.



Петро Кагуй

Серед нашої редакційної кореспонденції виявилося і одне послання з досить незвичною оцінкою подій на Волині 60-річної давності. Його надіслав Валентин Захарченко зі станції Тетерів Бородянського району Київської області, який вже напевне запам’ятався нашій слухацькій аудиторії своїми гаслами «Слава СРСР» та «Слава Сталіну».

Валентин Захарченко ще кілька місяців тому надіслав нам копію свого звернення до уряду та сейму Республіки Польща. Це послання починається такими словами:

«З глибоким співчуттям до польського народу, ми, українці, зустрічаємо 60 річницю масового геноциду поляків на Волині, влаштованого галицько-волинськими фашистами із так званої Української повстанської армії ОУН-УПА. Ця різанина давно зустрічала рішучу відсіч з боку українців, які в роки війни також воювали з бандами фашистів УПА, ще починаючи з партизанського рейду з’єднання Сидора Ковпака. Цей геноцид не може мати ніякого оправдання і строку давності. А тих злочинців, котрі брали в ньому участь необхідно знайти, де б вони не перебували і покарати».

Як бачимо є й така оцінка подій на Волині. І такі свої висновки Валентин Захарченко намагається подати не лише від свого імені, а й інших, «...ми українці...співчуваємо...», - пише він.

Але це єдине таке послання. Здебільшого, наші слухачі діляться своїми спогадами про минуле і не займають якоїсь крайньої позиції. Ось і наш слухач Петро Біленчук із Косівського району Івано-Франківської області зауважує, що йому прикро, що так сталося, пролилася кров з обох сторін. «Але, - пише він, - на окупованих територіях поляки вели себе надто гордо, зухвало і намагалися принижувати українців». Петро Біленчук розповідає, що і в його родині був родич з польсько-української сім’ї, який говорив, що не існує України, а є «Мала Польща».

Проблемою Волинської трагедії переймається і наш слухач Степан Хома зі Львова. Він пропонував, щоб ми після зустрічі президентів України і Польщі на Волині організували радіоміст «Варшава-Прага-Київ-Луцьк», на який би запросили представників обох сторін. Пан Хома також висловив думку, що українські депутати могли б організувати й подібний телеміст, щоб широка громадськість і України, і Польщі почула та й побачити обговорення цієї болючої проблеми. Такі пропозиції нашого слухача Степана Хоми зі Львова, наразі, залишилися нереалізованими.

Як можна підсумувати результати взаємного примирення, що було проголошене минулого місяця на рівні політичного керівництва України і Польщі? Чи можна вважати, що основній суперечці між українською і польською сторонами стосовно Волинської трагедії покладено край? З такими запитаннями мій київський колега Віктор Березанець звернувся до народного депутата, члена парламентської фракції «Наша Україна» Олега Тягнибока, який брав активну участь в обговоренні цієї проблеми.

Олег Тягнибок

Що стосується тих подій, які відбувалися місяць тому на Волині, мені здається найважливішим моментом було не так визначення якоїсь певної історичної справедливості, як теперішня політична ситуація і позиція нашої київської влади.

Віктор Березанець

До речі, а як Ви оцінюєте позицію нашої київської влади?

Олег Тягнибок

Я вважаю, що лише завдяки тому що піднялася вулиця, лише завдяки тому, що волиняни протестували, були певні пікетування польських посольств, дуже широко те питання обговорювалося у Верховній Раді, відбувся візит народних депутатів від Волинської і Рівненської області до президента, де вони закликали зайняти українську позицію в тих акціях. Завдяки тому, мені здається, саме не було з вуст президента України чути слова «вибачте», те що хотілося і планувалося з самого початку. Тобто, мені здається, якраз це продемонструвало, що вулиця, народ, українці, які висловлювали протест протягом кількох місяців перед тими акціями, які відбулися на Волині минулого місяця, фактично вони добилися основного - що ми українці не впали в очах світу, в очах Європи обличчям в болото. І якщо ми хочемо зараз прямувати до Європи, то, мені здається, ми б мали з високо піднятою головою туди йти і не на колінах. Власне це, очевидно, і спричинило, що доповідь президента і його виступи на Волині і вже пізніше з коментарями, вони не були такими антиукраїнськими, як очікувалося напередодні. Тобто, я думаю, що патріотичні сили в даному випадку на якомусь етапі перемогли.

Віктор Березанець

То чи можна вважати, що в цій проблемі політики вже поставили крапку?

Олег Тягнибок

Політики ніколи не ставлять крапку в таких речах, тому що сьогодні ця проблема не існує, завтра - вона може існувати. Я єдине, що хочу сказати, що ми українці, роблячи зовнішню політику, завжди повинні рахуватися з нашими внутрішніми загальнонаціональними інтересами. Якщо ми в першу чергу будемо про це думати, а не будемо думати про якийсь там інтереси кланові чи інтереси власної кишені, чи те, що хтось когось попросив, тоді все буде гаразд.

Віктор Березанець

Як Ви оцінюєте спільну заяву польського Сейму і Верховної Ради України?

Олег Тягнибок

Я голосував проти цієї заяви, агітував голосувати проти. Мені було дуже прикро, що ця заява набрала 127 голосів і, в тому числі, 16 голосів дала «Наша Україна». Мені здається, ця заява не була коректною стосовно української сторони.

Віктор Березанець

Але ж потім діями президента Кучми, як випливає з Ваших слів, все таки становище було поправлене?

Олег Тягнибок

Ні, становище не було поправлене. Просто могло статися ще гірше. Ще гірше могло статися, коли Кучма сказав би: «Вибачте, нам українцям». Але Кучма того не сказав. Це не означає, що становище він виправив. Він просто не зробив величезної політичної помилки.

Віктор Березанець

Що можна очікувати далі? Ви сказали, що політики власне ніколи не ставлять крапку і проблема на політичній арені може виникнути знову. Тут є, можливо, якась історична недомовленість і саме це може спричинити нову хвилю з’ясувань стосунків чи як?

Олег Тягнибок

Перш за все, я вважаю, що далі потрібно добряче попрацювати нашим історикам, поінформувати все українське населення, всю східну Україну, щоб вони орієнтувалися, що ж дійсно, які події відбувалися на Волині впродовж польської окупації ще з 20-х років до 1943 року. Коли наше суспільство буде відповідним чином підготовлене, я думаю, що буде і інша реакція влади

Звучить фрагмент з пісні про Волинь

Петро Кагуй

У наших передачах ми вже надавали слово відомому публіцисту, філософу, колишньому політв’язневі Євгенові Сверстюку, який висловив свою оцінку проголошенню примирення між Україною і Польщею та зустрічі з цього приводу президентів України і Польщі. Оскільки сьогодні ми знову говоримо про Волинську трагедію, пропоную послухати у повторі деякі основні міркування пана Сверстюка.

Євген Сверстюк

Світ якось протримався старим запасом і коштом сусідів понад 70 років класової боротьби з очисток і масових убивств. Зате ми вийшли звідти без шкоди прощення і вдячності, геть спустошеними морально і озлиднілими духовно. В недобру пору задумали наші сусіди поляки акції прощення і примирення, відзначення жертв Волинської трагедії. Це добре було б робити після спокійних роздумів і молитов. “З Боґем, з Боґем кажда справа...”. Зараз Польща на вершині своїх політичних успіхів, натомість Україна переживає тотальну кризу, приниження і болісно реагує на нові удари.

Ті не визнають наших семи мільйонів, замучених голодом, ті не визнають нашої боротьби за волю. 11 липня президент Леонід Кучма і президент Алєксандр Кваснєвський мали сказати слово прощення і примирення. День перед тим тисячі українців з гаслом “Україна без Кучми” пікетували найвищі державні установи. Після цього Леонід Кучма від імені українців має говорити про дії УПА, яку він все життя одностайно засуджував, і про добро, і зло, яких в його школі не розрізняли. Алєксандр Кваснєвський почуває себе принаймні спадкоємцем Польської держави, а Кучма – спадкоємець антиукраїнської держави, де засуджували не тільки УПА, але і студентів за читання історії України. В постсовєтській Україні він встиг вийти з КПСС і поміняти національність з російської на українську. А про УПА ніколи було думати. За десять років він сам розбагатів і оточив себе олігархами, радники його з тієї самої школи КПСС, де прощати не вчили. Тому і сама тема прощення, якщо поза релігією, підмінюється розмовами про розрахунки. Суть прощення полягає в усуненні рахунків розуму і в переході на мову серця, скрушного і смиренного. Прощати можна друзів і ворогів, винних і не дуже винних, просити прощення можна в людей добрих і не дуже, і не дуже причетних, бо це, передовсім, акт вашого внутрішнього очищення для себе. Релігійні люди знають - прощати змалку. «КПСС-и» знають, що коли притиснуть, треба каятися і відмовлятися від хибних поглядів, від збочень від лінії партії, іншого не знають. Тому розмова глухого з німим виходить сердита.

Екс-більшовику здається, що головне тут – не сказати слів “прощаємо і просимо прощення”. А це навіть не слова західних католицьких єпископів, це – слова, які тисячу років кажуть у церкві українські селяни одне одному перед великим постом. Екс-більшовикам здається, що тут треба всіляко викручуватися загальниками. І ось що сказав 11 липня Л. Кучма на Волині: “У цьому місті, де спочивають польські жертви, я хочу від імені всіх українців, які жадають миру і справедливості, висловити глибоке співчуття всім скривдженим полякам, усім знедоленим внаслідок цієї катастрофи. Ми висловлюємо свій рішучий осуд насильству над мирними поляками, ми рішуче засуджуємо насильство проти мирних українців, ми молимося за всіх тих, чия невинна кров...”. І так далі. Тут не зачеплене ні поняття сумління, ні поняття добра і зла, бо це – неусвідомлювані поняття. Тут є відчуження від УПА, бо хто вони йому? Тільки син може від себе говорити про дії батьків і дідів, брати на себе провини і каятися за їхні гріхи. Для екс-більшовика вони чужі люди. Як кажуть діти нашого часу, “ ето іх проблєми”.

Петро Кагуй

Від Волинської трагедії перейдімо до теми Голодомору 1932-1933 років.

Читаю листа Петра Вербоватого з міста Самбора, що на Львівщині: «Я не дослідник голодомору 1932-33 років в Україні, про який потрібно знати усю правду кожному українцю, кожному громадянинові колишнього СРСР і кожній думаючій людині світу. Я - представник великого українського роду працьовитих господарів, які важко пережили цей голодомор, в результаті якого померли страшною голодною смертю мільйони людей. Голодомор 1932-33 років в Україні я завжди розумів і розумію як найбільшу біду і несправедливість, яку зазнали українці у 20 столітті і після якого почалися й інші біди».

А зараз я знову повертаюся до листа Олександра Крамаренка з Луганська, яким розпочинав передачу.

«Даремно чекати від нашої «совкової» влади чогось вартісного щодо пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років. Але, я впевнений, що є багато людей, яким це болить, як і мені. 70-річчя Голодомору ми повинні відзначати, як нащадки тих, що були закатовані сталінськими катами і це буде найбільшим ударом для тих, хто й досі бубонить на усіх рівнях, що ніякого голодомору не було.

Пропоную для цього спільними зусиллями усіх національно-демократичних партій, товариства «Просвіти» зорганізувати 24 серпня на свято Незалежності в усіх містах України хресні ходи центральними вулицями для вшанування пам’яті жертв Голодомору. І запросити на них усіх свідомих українців з їхніми дітьми. А у вечірніх сутінках пропоную організувати ходи національно свідомої молоді зі смолоскипами та всенародні віча на головних майданах міст.

Окрім цього, в усіх селах та містах України пропоную встановити пам’ятні хрести з написами: «Ми пам’ятаємо про Вас, співвітчизники, і ніколи не вибачимо Ваших катів». Це необхідно зробити, щоб нам не було соромно перед нащадками. І це сприятиме нашому національному відродженню», - наголошує Олександр Крамаренко з Луганська.

Очевидно, що пан Крамаренко має підстави стверджувати, що нинішня влада в Україні мало зробила і робить стосовно відзначення 70-річчя штучного Голодомору, вшанування пам’яті мільйонних невинних жертв. Але, не забуваймо, що Верховна Рада України у травні схвалила історичний документ – український парламент визнав, що Голодомор 1932-1933 років був актом геноциду проти українського народу. І тепер Україна просить Організацію Об’єднаних Націй на міжнародному рівні визнати цей голодомор геноцидом. Таке визнання вже зробили сенат Канади і конгрес Сполучених Штатів і зараз слово за ООН.

Прокоментувати деякі аспекти цієї проблеми ми попросили Олександра Скіпальського, директора Інституту геополітичних та економічних досліджень. З паном Скіпальським зустрівся наш київський колега Віктор Березанець.

Віктор Березанець

Голодомор, цю тему широко обговорювала українська громадськість, були парламентські слухання, але наших радіослухачів ця тема продовжує хвилювати. Численні листи змушують нас до цього діалогу. Як Ви можете прокоментувати цю проблему на нинішньому етапі, ставлення до неї офіційних і неофіційних чинників?

Олександр Скіпальський

Я дуже позитивно оцінюю зусилля уряду, влади у тому, що нарешті офіційно в Україні визнано голодомор. Достатньо було фактів, щоб його визнати або, якщо зворотно оцінювати, то ризиковано його було не визнати, бо тоді вже треба було виглядати ортодоксально налаштованою особистістю.

Віктор Березанець

Сенат Сполучених Штатів визнав голодомор в Україні геноцидом. Що власне дає Україні, українцям визнання світовою спільнотою подій 1932-1933 року саме геноцидом, не звичайними собі перебоями у постачанні населення продовольством, а саме геноцидом, до того ж, спланованим з Кремля?

Олександр Скіпальський

Це дає, по-перше, розуміння міжнародної спільноти, що нація, народ, який постраждав внаслідок геноциду, має право на деякі особливості свого історичного розвитку. Друге, що нарешті встановлюється справедливість і в кінці-кінців має вплив на реалізацію міжнародного права держави. Ви дивіться, як гостро реагує посол Черномирдін на запитання, що стосується саме цього.

Віктор Березанець

Посол Черномирдін заявив у середу на прес-конференції, що Росія не має наміру вибачатися перед Україною за те зло, яке Радянський Союз вчинив по відношенню до України, а Росія, як наступниця Радянського Союзу за логікою речей, мусила б вибачитися. Посол Черномирдін сказав, що Росія не збирається цього робити. Можна вважати це позицією російського уряду чи це приватна думка посла Черномирдіна?

Олександр Скіпальський

У посла немає особистої думки. Це слабість, мені здається особистості посла, який не може зрозуміти, що посол не може висловлювати особисту думку. Якщо це сказав посол, значить де-юре можна визнавати позицію Росії. Але, знаючи ситуацію і дійсно, будучи країнами, які будують стратегічні стосунки, які повинні мати добросусідські, дружні відносини, тут питання оцінки і вини підлягає ще вивченню.

Віктор Березанець

Нинішня Німеччина, теж по суті справи є іншою державою, але вона як правонаступниця тієї гітлерівської Німеччини, взяла на себе відповідальність за те все, що творив Гітлер з своїм урядом. Водночас, нинішня Російська Федерація як правонаступниця Радянського Союзу відмовляється поступити аналогічно. Черномирдіну на прес-конференції було сказано про це і він все одно не змінив своєї думки. Як Ви це можете пояснити: це рівень політичної культури пана Черномирдіна чи якось інакше?

Олександр Скіпальський

Знаючи цю кухню, я думаю, що просто Віктор Степанович, будучи прямолінійним у багатьох випадках, озвучив те, що протокольно не будуть говорити. Це нам очікувати потрібно, що питання у визнанні з боку Росії цього аспекту міжнародного права, у Росії буде сприйнято саме так, як про це сказав Черномирдін. Це однозначно, я переконаний.

А з юридичної точки зору, я думаю, що російське керівництво та і міжнародні організації, такі як ООН та інші держави, вони проведуть відповідні консультації і це питання буде в іншій площині розглядатися.

Петро Кагуй

На завершення передачі «Листи на Свободу» пропоную послухати поетичного листа від Івана Киреєва з міста Шепетівки Хмельницької області. Пан Киреєва пише нам лише віршами. І в кількох поетичних рядках йому вдається сказати чимало про гострі проблеми сьогодення.

Вірша читає наш колега Олекса Боярко.

Я вже до виборів готуюсь. Бо я простий пенсіонер! Дивлюся на екран і чую: «Щоб ти скоріше, діду, вмер! Бо ті пенсійні «щедрі» фонди – То для провладних бугаїв! У них життя немов на фронті – Хто більше вкрав, хто інших з’їв!

Все розраховано у мене: П’ять гривень в день, не більш, не менш! – Не був я комуністом вченим, Не поміняв своїх я мешт! Сидів на тракторі, в кабіні, Ріллю орав, зерно збирав! Та вирішили у Кабміні – Хай здохне, щоб не заважав!

Тепер я біля свеї хати І відгодовую свиню. Із неї сало буду мати, Ще нагодую всю сім’ю. Цигарку засмалю найдовшу, спасу себе од комарів. До мене теж вони ворожі, Хоч їм погане не зробив! А за селом ростуть горбочки, Таких як я плугатарів! Вони дійшли до свеї точки – І я дійду, щоб я так жив!

Я вже до виборів готуюсь, Беру завчасно бюлетень! За того я проголосую – Щоб ще прожив старий хоч день!


Петро Кагуй

Нагадаю що цього вірша надіслав нам Іван Киреєв з міста Шепетівки Хмельницької області.

Це все на сьогодні, шановні слухачі. Дякуємо Вам за вашу увагу і за Ваші листи!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG