Прага, 2 серпня 2003 року.
Віктор Міняйло
“Сім днів демократії” – спеціальна передача на хвилях “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у Празі Віктор Міняйло. Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин ми повторимо низку матеріалів, які вже звучали минулого тижня у передачі “Демократія і держава”.
Сьогодні ви почуєте: Про деякі проблеми української армії. Дещо про кадрові перестановки в регіонах України. Про дві круглі дати в історії Куби і Кореї - 50-річчя кубинської революції і корейського перемир’я. І на закінчення - юридична консультація на “Свободі”. Тримайтеся нашої хвилі, а ми починаємо з “Абетки демократії”.
Колись відомий американський політик Томас Пейн казав, що “армія принципів прорветься там, де не пройде армія солдатів”. Тобто, важливий принцип побудови суспільства і його армії - сама ідея... Нині багато говорять про українську армію і про ідейні підстави її формування, або реформування. Адже понад трьохсоттисячне військо України часто називають “городніми бригадами”, - мається на увазі, насамперед, напівголодне існування українських вояків, які готові іти навіть у пекельну пастку у чужій пустелі, аби хоч якось поліпшити своє матеріальне становище. Чи зможе колишній офіцер радянського КДБ змінити принципи формування української армії, коли у самому суспільстві України якихось суттєвих демократичних змін не відбувається? Відповідь шукав мій колега Василь Зілгалов.
Василь Зілгалов
Спостерігачі відзначають у ці дні деяку чудність українських армійських буднів. Американська газета “Вашингтон пост”, наприклад, нагадує: “Україна і зараз володіє збройними силами, особистий склад яких нараховує триста десять тисяч осіб, хоча грошей на їх утримання немає”. Тому і не дивно, що багато українських вояків підтримують себе за рахунок українських городів чи ферм, часто не питаючи на це дозволу у їх власників. Є й інші способи, так би мовити, самоіснування, насамперед, “строкового” складу української армії: праця на приватних будівництвах при зведенні “віллових” господарств українських олігархів - і це лише за “хліб насущний”, або ж інші підсобні роботи у фермерів чи в малому бізнесі. Відомо також, яка внутрішня війна іде в українському уряді щодо залізничних військ, котрі посилено експлуатує як дешеву “рабсилу” міністр транспорту, близький до президента і один з його можливих наступників Георгій Кирпа. Та ж “Вашингтон Пост” зауважує днями: “Середня зарплата українських вояків вдома менша від ста доларів”. Але не варто забувати, що, за даними європейських експертів, середня зарплата пересічних українських громадян не перевищує 40 євро на місяць.
Яке суспільство, така й армія... Хоча в армії України справи навіть дещо кращі, аніж у багатьох українських цивільних громадян. Недарма та ж американська газета, «Вашинґтон пост», наголосила тепер: «Щоб записати в іракську коаліцію ще одну країну, у Сполучених Штатах просто закрили очі на проблеми слабенької української демократії, хиткої економіки і корумпованої влади».
Чи зможе новий міністр оборони, колишній офіцер КДБ, котрий вів боротьбу з ворогами радянської влади, піднести становище української армії, реформувати її? Євген Марчук уже запропонував президентові план скорочення особового складу, насамперед, понад 70 генералів, а також пропозиції щодо бюджету армії на 2004 рік. Але чи це буде радикальним реформуванням? Навряд, сумнівається багато спостерігачів. Бо серед 1800 вояків, котрі їдуть до іракської пустелі, більшість думає не про справжній зміст життя, а про тимчасовий заробіток. Та й українські демократи частково підтримали ухвалу президента й парламенту про іракську «миротворчу місію». Хоча багато хто на демократичному Заході називає це просто «окупаційною акцією». Як при цьому не згадати слова французького письменника Ніколи Шамфора: “Слабкі духом люди – це легка кавалерія армії дурних людей: вони приносять більше шкоди, аніж сама армія, тому що руйнують і спустошують”. Василь Зілгалов, “Радіо Свобода”.
Віктор Міняйло
Від військових проблем – до проблем релігійних. В італійському Турині відбувся конгрес Міжнародного товариства соціології релігії. Протягом тижня триста науковців з усіх континентів дивували один одного своїми відкриттями і новими теоріями, рішуче викривали неспроможність ще вчора, здавалось би, струнких і переконливих концепцій, і запекло сперечалися з приводу того, що ж, власне, відбувається у відносинах людини з Богом. У конгресі брав участь і наш київський колега Віктор Єленський, який розповідає про свої враження.
Віктор Єленський
Конгреси Міжнародного товариства соціологів релігії збираються щодва роки ось уже понад півстоліття. Туринський конгрес став уже двадцять сьомим, і організатори присвятили його проблемі “Релігія і покоління”. Батьки і діти – одвічна тема людської історії, і вона мала поєднати дослідників, строкатість тем, над якими вони працюють, просто вражає. Зміни в сприйнятті індуїстських божеств поколіннями індусів і різниця в релігійних практиках норвезьких жінок, віра в життя після смерті японськими студентами і релігійні ритуали емігрантів у Лос-Анджелесі, одному з найбільш розмаїтих міст земної кулі. Проблема емоційної виснаженості поміж австралійських священиків і фундаменталізм в ісламському середовищі Марокко і Тунісу. Але конгрес зовсім не був демонстрацією екзотичних тем і теорій. Соціологи релігії наполягають на тому, що хоча духовність і вищі переживання чи не найменше піддаються цифрам і схемам, вони все ж таки присвятили себе точній науці. Тих, хто намагався спекулювати і не надавав достатніх доказів власним умовиводам, критикували безжально. Деякі учасники представляли результати багаторічних і широкомасштабних досліджень, в яких беруть участь цілі інституції кількох країн. Скажімо, з 1981 року досліджується релігійність різних поколінь в десяти західноєвропейських країнах, з 1991 – в більшості центрально- і східноєвропейських суспільств. Ці дослідження переконують соціологів релігії, що вони повинні віднайти якусь нову призму, яка б дозволила їм пояснити, що ж саме відбувається в релігійній царині. Довго, дуже довго цією призмою була теорія секуляризації. Схематично секуляризація може бути представлена як процес, мірою розвитку якого релігійні цінності, символи та інституції втрачають своє суспільне значення. Але ще від кінця 60-х ця теорія дедалі більше піддавалася сумніву. А нині, схоже, зовсім вийшла з моди. Релігія не втрачає своєї публічної ролі, онуки інколи виявляються релігійнішими за дідів, хоча їхні батьки, часом, відверто зневажали релігію. Традиційні вірування змінюються на нетрадиційні. Нетрадиційні через деякий час знову поступаються традиційним. Але це зовсім не означає кінця релігії. Представлені на конгресі результати досліджень свідчать до прикладу, що молодь скандинавських країн, що, як і її батьки, не дуже часто відвідує церкву, разом із тим не є поколінням, яке втратило моральні цінності, а навпаки, демонструє високу відповідальність за свої вчинки. Що діти латиноамериканців, це інший приклад, захоплених свого часу харизматичним бумом (хто тільки не писав про цей бум!), повертаються до католицької церкви. Польська соціолог Ірена Боровик, яка досліджувала ставлення до релігії трьох поколінь поляків, взагалі чесно визнала, що вона не знайшла під цим оглядом серйозних поколінських відмінностей. До речі, колишнім посткомуністичним країнам на конгресі приділялася особлива увага. Соціологи дуже уважно вивчають результати опитувань, які тут здійснюються, і прагнуть зрозуміти, чим саме і наскільки відрізняється релігійність суспільств, які пройшли через квазіатеїстичний експеримент, від тих суспільств, де релігійні цінності завжди діставали офіційного схвалення. Можливо, саме це зацікавлення обумовило і місце майбутнього, 28-го всесвітнього конгресу соціологів релігії. Він відбудеться 2005 року в Загребі. Віктор Єленський для “Радіо Свобода”, Київ.
Віктор Міняйло
В регіонах України минулого тижня відбулися суттєві кадрові перестановки. Президент замінив голів чотирьох обласних державних адміністрацій. “Обласні президенти” – так образно називає цю посаду політолог Володимир Полохало. Про голову Запорізької області ми не говоритимемо, оскільки там відбулася проста заміна Євгена Карташова, який виборов посаду мера Запоріжжя, на нового державного чиновника Володимира Березовського. Мій колега Сергій Грабовський говоритиме про ті області, де колишні керівники були звільнені зі своїх посад президентським указом за порадою прем’єр-міністра України. Говорить Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Поточного тижня відбулася заміна голів обласних державних адміністрацій у трьох областях – Полтавській, Дніпропетровській та Чернівецькій. Номінальна підстава – подання Кабміну президентові про зняття керівників цих трьох областей у зв‘язку з незадовільною роботою із врегулювання ситуації в агропромисловому комплексі і на ринку продовольства. Проте аналітики вважають, що це подання було тільки приводом, а не причиною. Говорить редактор відділу політики тижневика “Деловая неделя” Сергій Руденко:
Сергій Руденко
Цілком очевидно, що напередодні президентських виборів ротація губернаторів буде продовжуватись, тому, що, так чи інакше, але керівники обласних державних адміністрацій будуть відігравати доволі значну і помітну роль під час майбутніх перегонів.
Сергій Грабовський
Нова перша особа Полтавщини – Олександр Удовиченко до приходу в облдержадміністрацію керував місцевою філією “Приватбанку”. А колишній губернатор – Євген Томін, член Аграрної партії, на думку аналітиків, став жертвою політичних “розбірок” і падіння рівня впливу своєї, не так давно потужної, а тепер другорядної партії. Утім, іншою можливою причиною заміни Томіна на Удовиченка місцеві аналітики та політики вважають те, що колишній губернатор не проводив надто вже жорстку лінію щодо опонентів чинної влади. Дніпропетровська область, ущент наповнена стратегічними підприємствами, відтепер буде під контролем людини, котру всі коментатори в один голос звуть людиною Кучми, тобто – Володимира Яцуби, екс-міністра Кабінету міністрів, відтепер голови обласної державної адміністрації. “Яцуба є людиною Кучми”, - так прокоментував це призначення народний депутат Олександр Турчинов. – Яцуба був першим секретарем в міському КПУ в Дніпропетровську – в той час, коли Кучма був директором “Південмашу”. А зараз Яцуба був вухами і очами Кучми в уряді Януковича”.
Тепер – про Буковину. Колишній голова облдержадміністрації Теофіл Бауер утратив посаду, схоже, не в останню чергу внаслідок свого перманентного конфлікту з мас-медіа. Утім, головний редактор чернівецької газети “Час” Петро Кобевко вважає, що цей конфлікт був похідним від поганих управлінських якостей Теофіла Бауера:
Петро Кобевко
Я думаю, що зняття Бауера –це не тільки та продовольча криза. Все таки наша прикордонна область має можливість мати серйозні інвестиції, а з’ясовується, що наша область – на 27-му місці по інвестиціях. Напевно, керівники області і сам Бауер не були прихильними до інвесторів ні наших, українських, ні закордонних. Друга проблема – він мав все-таки дуже слабку команду. Ну а те, що він не вмів і не хотів працювати відповідно ні з засобами масової інформації, ні з інтелігенцією, ні з елітою українською, ні з українськими партіями й організаціями – воно відклало той негативний відбиток і призвело до того результату, який сьогодні є.
Сергій Грабовський
Новий же керівник області Михайло Романів, на думку аналітиків, є значно прагматичнішим і водночас досвідченішим управлінцем. Сергій Грабовський, “Радіо Свобода”, Київ.
Віктор Міняйло
Нагадаю, що в ефірі – передача “Сім днів демократії”. І ми переходимо до міжнародних тем. На Кубі і в Північній Кореї минулого тижня святкували золоті ювілеї: кубинці відзначали 50-річчя революції. Півстоліття тому тоді молодий Фідель Кастро організував бунт, який переріс у комуністичне повстання. Все це закінчилося ізоляцією, злиднями і поневоленням двох поколінь кубинців. Подібна доля спіткала і північних корейців після закінчення війни і поділу півострова на дві держави. Перед мікрофоном Василь Дарчук.
Василь Дарчук
У численних відгуках на згадані відзначення оглядачі підкреслюють, що протягом останнього півстоліття диктаторські режими обох країн позбавили населення будь-якого політичного або економічного вибору. На Кубі протягом цього часу незмінно править одна людина, тобто Фідель Кастро, опираючись виключно на репресивний апарат. У Північній Кореї від 1953-го року править комуністична династія Кімів – спочатку батько, а нині син. Протягом цього періоду, приміром, у Сполучених Штатах було обрано 10 нових президентів. Від 1953-го року сталося чимало позитивних змін у світі, які, однак, на дві згадані диктатури ніяк не вплинули. Впала опора комуністичного світу - Радянський Союз, усі колишні радянські республіки і сателіти Москви зреклися комуністичної ідеології, як помилкової і шкідливої. Нині більшість із цих країн стали на шлях розвитку демократії, а деякі з них успішно перебудувалися і вливаються у західні структури.
Тим часом два згадані режими і далі тримаються цієї ідеології, яка загальмувала розвиток демократії й соціально-економічний розвиток, проте і далі служить інструментом утримання влади в руках диктаторів. Як кілька десятиліть тому, громадяни обох країн, ризикуючи життям, втікають до берегів Сполучених Штатів з Куби або до Південної Кореї із північної частини півострова.
У коментарях на тему нинішніх ганебних ювілеїв для порівняння прірви між комуністичною тиранією і демократією оглядачі наводять Південну і Північну Кореї. За 50 років Південна Корея досягла колосальних економічних успіхів, її промислові вироби вийшли на світові ринки, її населення живе у достатку. Південні корейці без обмежень і паспортних заборон можуть мандрувати по світу. Тим часом північні корейці, як, зрештою, кубинці, крім ізоляції від світу і політичних репресій, терплять від соціальних нестатків, браку харчів і предметів першої необхідності. Часто населенню обох країн на допомогу приходять міжнародні доброчинні організації, постачаючи ліки, а до Південної Кореї - і харчі.
Журналісти повідомляють про недавню пропозицію Європейського Союзу із чисто гуманітарних міркувань надати населенню Куби економічну допомогу. Під час церемонії відзначень 50-річчя революції у Сантьяго, де комуністичне повстання почалося, Кастро відкинув пропозицію допомоги, назвавши Європейський Союз троянським конем Сполучених Штатів. Василь Дарчук, “Радіо Свобода”.
Віктор Міняйло
В Україні досі не вщухають дискусії, чи варто парламентаріям мати депутатську недоторканість. А у Німеччині це питання вирішили кардинально. Федеральний конституційний суд цієї країни посилив права німецьких депутатів. Згідно з його рішенням імунітет парламентаріїв частково поширюється також і на співробітників народних обранців, повідомляє Надія Кандиба.
Надія Кандиба
Все розпочалося два роки тому. Голова бундестагу, тобто німецького парламенту, Вольфганг Тірзе дозволив поліції конфіскувати робочі документи співробітника одного з депутатів. Цього народного обранця і його співробітника запідозрили в передачі пресі секретних паперів, які містили інформацію про роботу слідчої парламентської комісії в справі нелегальних пожертвувань Християнсько-демократичного союзу. Парламентаріям, однак, здалося, що правоохоронці, які провели обшук в робочому приміщенні народного обранця, тим самим порушили принцип про депутатський імунітет, хоча інтерес поліції було прикуто виключно до робочого столу співробітника офісу, а не самого депутата. Після цього депутати звернулися до Федерального конституційного суду з проханням розглянути їхню справу. І от тепер найвища судова інстанція визнала дії охоронців такими, що суперечать основному закону країни. Отже, імунітет німецьких депутатів віднині частково поширюється також і на їхніх співробітників. Поліція не має права конфіскувати принаймні ті документи, які депутат довірив своїм помічникам, і які зберігалися в його офісі або в робочих приміщеннях його співробітників. Якщо ж такі документи опинилися у співробітника вдома, то вони більше не захищені депутатським імунітетом, у разі обшуку поліція може їх конфіскувати і має право використовувати для слідства. При чому тут не відіграє жодної ролі, дозволив депутат чи ні виносити їх з офісу. Німецькі депутати привітали рішення Федерального конституційного суду. На їхню думку, таким чином посилено права парламентаріїв, що у свою чергу сприяє розвитку довіри між депутатами та виборцями. Надія Кандиба з Німеччини для “Радіо Свобода”.
Віктор Міняйло
І на завершення передачі “7 днів демократії” – рубрика “Юридична консультація на “Свободі”.
Володимир Ляшко
Перед мікрофоном – Володимир Ляшко. Вітаю вас. Сьогодні відповімо на запитання нашого слухача з Івано-Франківщини. У нього ось така життєва ситуація: “Хочу задати питання. Я розлучений, жінка виїхала в Італію, дитину залишила на своїх батьків. Маю доньку 5 років. Хочу забрати дитину – як це можна зробити? Чи можна забрати її назавжди? Чи можна колишню дружину позбавити материнських прав?” Відповідає наш юридичний консультант Валентина Позинич:
Валентина Позинич
Батьки, відповідно до Кодексу про шлюб та сім’ю, мають однакові права і однакові обов’язки несуть по вихованню своїх дітей - і мати, і батько. Якщо батьки проживають окремо, розлучилися і не можуть домовитись про те, у кого буде перебувати на вихованні дитина, тоді це питання вирішується в суді. Батьки чи один з батьків мають право вимагати, звернувшись до суду, повернення дитини, яка перебуває у людей чи громадян, які не мають на те право по закону чи не мають такого права відповідно до рішення суду. Відповідно, якщо Ваша дитина утримується у батьків Вашої колишньої дружини, Ви можете звернутися до суду, але тут треба мати на увазі, що, розглядаючи справу про повернення дитини, суд виходитиме перш за все з інтересів дитини, і враховуватимуться тут і житлові умови, і матеріальне забезпечення, і те, наскільки дитина звикла до тих умов проживання, в яких вона зараз перебуває, наскільки їй комфортно у дідуся і бабусі, і в залежності від всіх цих обставин суд прийме рішення про передачу Вам дитини чи про залишення її на вихованні у діда і баби. Проте, ще раз повторюю, треба мати на увазі, що суд керуватиметься виключно інтересами дитини. Щодо позбавлення Вашої колишньої дружини батьківських прав, - це питання вирішується іще складніше, тому, що позбавлення батьківських прав може мати місце лише в тих випадках, коли батьки, чи один із батьків, ухиляються від виконання батьківських обов’язків, зловживають ними, коли, наприклад, батько чи мати – алкоголік, наркоман, коли вони не піклуються про дитину, про її виховання, про набуття нею освіти, про пристосування її до життєвих умов і взагалі не приділяють дитині уваги. Причому тут треба мати на увазі, що передача дитини на виховання одному з батьків не тягне за собою позбавлення батьківських прав. Позбавлення батьківських прав може мати місце тільки в виключних випадках, коли це дійсно шкодить інтересам дитини, і суд визнає, що мати чи батько не можуть її виховувати і спілкуватися із цією дитиною. Взагалі треба іще зазначити, що суди дуже обережно і зважено підходять до вирішення питання про позбавлення батьківських прав.
Володимир Ляшко
На запитання нашого слухача відповідала юрист Валентина Позинич. Це була рубрика “Юридична консультація на “Свободі”. У програмі “Демократія і держава щовівторка і щосереди звучать запитання наших слухачів і відповіді юриста. Наш телефон у Києві – 490-29-00. На все добре!
Віктор Міняйло
Цією рубрикою ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами був Віктор Міняйло. Я дякую за увагу, зичу вам всього найкращого, і - до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!
Віктор Міняйло
“Сім днів демократії” – спеціальна передача на хвилях “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у Празі Віктор Міняйло. Протягом наступних двадцяти п’яти хвилин ми повторимо низку матеріалів, які вже звучали минулого тижня у передачі “Демократія і держава”.
Сьогодні ви почуєте: Про деякі проблеми української армії. Дещо про кадрові перестановки в регіонах України. Про дві круглі дати в історії Куби і Кореї - 50-річчя кубинської революції і корейського перемир’я. І на закінчення - юридична консультація на “Свободі”. Тримайтеся нашої хвилі, а ми починаємо з “Абетки демократії”.
Колись відомий американський політик Томас Пейн казав, що “армія принципів прорветься там, де не пройде армія солдатів”. Тобто, важливий принцип побудови суспільства і його армії - сама ідея... Нині багато говорять про українську армію і про ідейні підстави її формування, або реформування. Адже понад трьохсоттисячне військо України часто називають “городніми бригадами”, - мається на увазі, насамперед, напівголодне існування українських вояків, які готові іти навіть у пекельну пастку у чужій пустелі, аби хоч якось поліпшити своє матеріальне становище. Чи зможе колишній офіцер радянського КДБ змінити принципи формування української армії, коли у самому суспільстві України якихось суттєвих демократичних змін не відбувається? Відповідь шукав мій колега Василь Зілгалов.
Василь Зілгалов
Спостерігачі відзначають у ці дні деяку чудність українських армійських буднів. Американська газета “Вашингтон пост”, наприклад, нагадує: “Україна і зараз володіє збройними силами, особистий склад яких нараховує триста десять тисяч осіб, хоча грошей на їх утримання немає”. Тому і не дивно, що багато українських вояків підтримують себе за рахунок українських городів чи ферм, часто не питаючи на це дозволу у їх власників. Є й інші способи, так би мовити, самоіснування, насамперед, “строкового” складу української армії: праця на приватних будівництвах при зведенні “віллових” господарств українських олігархів - і це лише за “хліб насущний”, або ж інші підсобні роботи у фермерів чи в малому бізнесі. Відомо також, яка внутрішня війна іде в українському уряді щодо залізничних військ, котрі посилено експлуатує як дешеву “рабсилу” міністр транспорту, близький до президента і один з його можливих наступників Георгій Кирпа. Та ж “Вашингтон Пост” зауважує днями: “Середня зарплата українських вояків вдома менша від ста доларів”. Але не варто забувати, що, за даними європейських експертів, середня зарплата пересічних українських громадян не перевищує 40 євро на місяць.
Яке суспільство, така й армія... Хоча в армії України справи навіть дещо кращі, аніж у багатьох українських цивільних громадян. Недарма та ж американська газета, «Вашинґтон пост», наголосила тепер: «Щоб записати в іракську коаліцію ще одну країну, у Сполучених Штатах просто закрили очі на проблеми слабенької української демократії, хиткої економіки і корумпованої влади».
Чи зможе новий міністр оборони, колишній офіцер КДБ, котрий вів боротьбу з ворогами радянської влади, піднести становище української армії, реформувати її? Євген Марчук уже запропонував президентові план скорочення особового складу, насамперед, понад 70 генералів, а також пропозиції щодо бюджету армії на 2004 рік. Але чи це буде радикальним реформуванням? Навряд, сумнівається багато спостерігачів. Бо серед 1800 вояків, котрі їдуть до іракської пустелі, більшість думає не про справжній зміст життя, а про тимчасовий заробіток. Та й українські демократи частково підтримали ухвалу президента й парламенту про іракську «миротворчу місію». Хоча багато хто на демократичному Заході називає це просто «окупаційною акцією». Як при цьому не згадати слова французького письменника Ніколи Шамфора: “Слабкі духом люди – це легка кавалерія армії дурних людей: вони приносять більше шкоди, аніж сама армія, тому що руйнують і спустошують”. Василь Зілгалов, “Радіо Свобода”.
Віктор Міняйло
Від військових проблем – до проблем релігійних. В італійському Турині відбувся конгрес Міжнародного товариства соціології релігії. Протягом тижня триста науковців з усіх континентів дивували один одного своїми відкриттями і новими теоріями, рішуче викривали неспроможність ще вчора, здавалось би, струнких і переконливих концепцій, і запекло сперечалися з приводу того, що ж, власне, відбувається у відносинах людини з Богом. У конгресі брав участь і наш київський колега Віктор Єленський, який розповідає про свої враження.
Віктор Єленський
Конгреси Міжнародного товариства соціологів релігії збираються щодва роки ось уже понад півстоліття. Туринський конгрес став уже двадцять сьомим, і організатори присвятили його проблемі “Релігія і покоління”. Батьки і діти – одвічна тема людської історії, і вона мала поєднати дослідників, строкатість тем, над якими вони працюють, просто вражає. Зміни в сприйнятті індуїстських божеств поколіннями індусів і різниця в релігійних практиках норвезьких жінок, віра в життя після смерті японськими студентами і релігійні ритуали емігрантів у Лос-Анджелесі, одному з найбільш розмаїтих міст земної кулі. Проблема емоційної виснаженості поміж австралійських священиків і фундаменталізм в ісламському середовищі Марокко і Тунісу. Але конгрес зовсім не був демонстрацією екзотичних тем і теорій. Соціологи релігії наполягають на тому, що хоча духовність і вищі переживання чи не найменше піддаються цифрам і схемам, вони все ж таки присвятили себе точній науці. Тих, хто намагався спекулювати і не надавав достатніх доказів власним умовиводам, критикували безжально. Деякі учасники представляли результати багаторічних і широкомасштабних досліджень, в яких беруть участь цілі інституції кількох країн. Скажімо, з 1981 року досліджується релігійність різних поколінь в десяти західноєвропейських країнах, з 1991 – в більшості центрально- і східноєвропейських суспільств. Ці дослідження переконують соціологів релігії, що вони повинні віднайти якусь нову призму, яка б дозволила їм пояснити, що ж саме відбувається в релігійній царині. Довго, дуже довго цією призмою була теорія секуляризації. Схематично секуляризація може бути представлена як процес, мірою розвитку якого релігійні цінності, символи та інституції втрачають своє суспільне значення. Але ще від кінця 60-х ця теорія дедалі більше піддавалася сумніву. А нині, схоже, зовсім вийшла з моди. Релігія не втрачає своєї публічної ролі, онуки інколи виявляються релігійнішими за дідів, хоча їхні батьки, часом, відверто зневажали релігію. Традиційні вірування змінюються на нетрадиційні. Нетрадиційні через деякий час знову поступаються традиційним. Але це зовсім не означає кінця релігії. Представлені на конгресі результати досліджень свідчать до прикладу, що молодь скандинавських країн, що, як і її батьки, не дуже часто відвідує церкву, разом із тим не є поколінням, яке втратило моральні цінності, а навпаки, демонструє високу відповідальність за свої вчинки. Що діти латиноамериканців, це інший приклад, захоплених свого часу харизматичним бумом (хто тільки не писав про цей бум!), повертаються до католицької церкви. Польська соціолог Ірена Боровик, яка досліджувала ставлення до релігії трьох поколінь поляків, взагалі чесно визнала, що вона не знайшла під цим оглядом серйозних поколінських відмінностей. До речі, колишнім посткомуністичним країнам на конгресі приділялася особлива увага. Соціологи дуже уважно вивчають результати опитувань, які тут здійснюються, і прагнуть зрозуміти, чим саме і наскільки відрізняється релігійність суспільств, які пройшли через квазіатеїстичний експеримент, від тих суспільств, де релігійні цінності завжди діставали офіційного схвалення. Можливо, саме це зацікавлення обумовило і місце майбутнього, 28-го всесвітнього конгресу соціологів релігії. Він відбудеться 2005 року в Загребі. Віктор Єленський для “Радіо Свобода”, Київ.
Віктор Міняйло
В регіонах України минулого тижня відбулися суттєві кадрові перестановки. Президент замінив голів чотирьох обласних державних адміністрацій. “Обласні президенти” – так образно називає цю посаду політолог Володимир Полохало. Про голову Запорізької області ми не говоритимемо, оскільки там відбулася проста заміна Євгена Карташова, який виборов посаду мера Запоріжжя, на нового державного чиновника Володимира Березовського. Мій колега Сергій Грабовський говоритиме про ті області, де колишні керівники були звільнені зі своїх посад президентським указом за порадою прем’єр-міністра України. Говорить Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Поточного тижня відбулася заміна голів обласних державних адміністрацій у трьох областях – Полтавській, Дніпропетровській та Чернівецькій. Номінальна підстава – подання Кабміну президентові про зняття керівників цих трьох областей у зв‘язку з незадовільною роботою із врегулювання ситуації в агропромисловому комплексі і на ринку продовольства. Проте аналітики вважають, що це подання було тільки приводом, а не причиною. Говорить редактор відділу політики тижневика “Деловая неделя” Сергій Руденко:
Сергій Руденко
Цілком очевидно, що напередодні президентських виборів ротація губернаторів буде продовжуватись, тому, що, так чи інакше, але керівники обласних державних адміністрацій будуть відігравати доволі значну і помітну роль під час майбутніх перегонів.
Сергій Грабовський
Нова перша особа Полтавщини – Олександр Удовиченко до приходу в облдержадміністрацію керував місцевою філією “Приватбанку”. А колишній губернатор – Євген Томін, член Аграрної партії, на думку аналітиків, став жертвою політичних “розбірок” і падіння рівня впливу своєї, не так давно потужної, а тепер другорядної партії. Утім, іншою можливою причиною заміни Томіна на Удовиченка місцеві аналітики та політики вважають те, що колишній губернатор не проводив надто вже жорстку лінію щодо опонентів чинної влади. Дніпропетровська область, ущент наповнена стратегічними підприємствами, відтепер буде під контролем людини, котру всі коментатори в один голос звуть людиною Кучми, тобто – Володимира Яцуби, екс-міністра Кабінету міністрів, відтепер голови обласної державної адміністрації. “Яцуба є людиною Кучми”, - так прокоментував це призначення народний депутат Олександр Турчинов. – Яцуба був першим секретарем в міському КПУ в Дніпропетровську – в той час, коли Кучма був директором “Південмашу”. А зараз Яцуба був вухами і очами Кучми в уряді Януковича”.
Тепер – про Буковину. Колишній голова облдержадміністрації Теофіл Бауер утратив посаду, схоже, не в останню чергу внаслідок свого перманентного конфлікту з мас-медіа. Утім, головний редактор чернівецької газети “Час” Петро Кобевко вважає, що цей конфлікт був похідним від поганих управлінських якостей Теофіла Бауера:
Петро Кобевко
Я думаю, що зняття Бауера –це не тільки та продовольча криза. Все таки наша прикордонна область має можливість мати серйозні інвестиції, а з’ясовується, що наша область – на 27-му місці по інвестиціях. Напевно, керівники області і сам Бауер не були прихильними до інвесторів ні наших, українських, ні закордонних. Друга проблема – він мав все-таки дуже слабку команду. Ну а те, що він не вмів і не хотів працювати відповідно ні з засобами масової інформації, ні з інтелігенцією, ні з елітою українською, ні з українськими партіями й організаціями – воно відклало той негативний відбиток і призвело до того результату, який сьогодні є.
Сергій Грабовський
Новий же керівник області Михайло Романів, на думку аналітиків, є значно прагматичнішим і водночас досвідченішим управлінцем. Сергій Грабовський, “Радіо Свобода”, Київ.
Віктор Міняйло
Нагадаю, що в ефірі – передача “Сім днів демократії”. І ми переходимо до міжнародних тем. На Кубі і в Північній Кореї минулого тижня святкували золоті ювілеї: кубинці відзначали 50-річчя революції. Півстоліття тому тоді молодий Фідель Кастро організував бунт, який переріс у комуністичне повстання. Все це закінчилося ізоляцією, злиднями і поневоленням двох поколінь кубинців. Подібна доля спіткала і північних корейців після закінчення війни і поділу півострова на дві держави. Перед мікрофоном Василь Дарчук.
Василь Дарчук
У численних відгуках на згадані відзначення оглядачі підкреслюють, що протягом останнього півстоліття диктаторські режими обох країн позбавили населення будь-якого політичного або економічного вибору. На Кубі протягом цього часу незмінно править одна людина, тобто Фідель Кастро, опираючись виключно на репресивний апарат. У Північній Кореї від 1953-го року править комуністична династія Кімів – спочатку батько, а нині син. Протягом цього періоду, приміром, у Сполучених Штатах було обрано 10 нових президентів. Від 1953-го року сталося чимало позитивних змін у світі, які, однак, на дві згадані диктатури ніяк не вплинули. Впала опора комуністичного світу - Радянський Союз, усі колишні радянські республіки і сателіти Москви зреклися комуністичної ідеології, як помилкової і шкідливої. Нині більшість із цих країн стали на шлях розвитку демократії, а деякі з них успішно перебудувалися і вливаються у західні структури.
Тим часом два згадані режими і далі тримаються цієї ідеології, яка загальмувала розвиток демократії й соціально-економічний розвиток, проте і далі служить інструментом утримання влади в руках диктаторів. Як кілька десятиліть тому, громадяни обох країн, ризикуючи життям, втікають до берегів Сполучених Штатів з Куби або до Південної Кореї із північної частини півострова.
У коментарях на тему нинішніх ганебних ювілеїв для порівняння прірви між комуністичною тиранією і демократією оглядачі наводять Південну і Північну Кореї. За 50 років Південна Корея досягла колосальних економічних успіхів, її промислові вироби вийшли на світові ринки, її населення живе у достатку. Південні корейці без обмежень і паспортних заборон можуть мандрувати по світу. Тим часом північні корейці, як, зрештою, кубинці, крім ізоляції від світу і політичних репресій, терплять від соціальних нестатків, браку харчів і предметів першої необхідності. Часто населенню обох країн на допомогу приходять міжнародні доброчинні організації, постачаючи ліки, а до Південної Кореї - і харчі.
Журналісти повідомляють про недавню пропозицію Європейського Союзу із чисто гуманітарних міркувань надати населенню Куби економічну допомогу. Під час церемонії відзначень 50-річчя революції у Сантьяго, де комуністичне повстання почалося, Кастро відкинув пропозицію допомоги, назвавши Європейський Союз троянським конем Сполучених Штатів. Василь Дарчук, “Радіо Свобода”.
Віктор Міняйло
В Україні досі не вщухають дискусії, чи варто парламентаріям мати депутатську недоторканість. А у Німеччині це питання вирішили кардинально. Федеральний конституційний суд цієї країни посилив права німецьких депутатів. Згідно з його рішенням імунітет парламентаріїв частково поширюється також і на співробітників народних обранців, повідомляє Надія Кандиба.
Надія Кандиба
Все розпочалося два роки тому. Голова бундестагу, тобто німецького парламенту, Вольфганг Тірзе дозволив поліції конфіскувати робочі документи співробітника одного з депутатів. Цього народного обранця і його співробітника запідозрили в передачі пресі секретних паперів, які містили інформацію про роботу слідчої парламентської комісії в справі нелегальних пожертвувань Християнсько-демократичного союзу. Парламентаріям, однак, здалося, що правоохоронці, які провели обшук в робочому приміщенні народного обранця, тим самим порушили принцип про депутатський імунітет, хоча інтерес поліції було прикуто виключно до робочого столу співробітника офісу, а не самого депутата. Після цього депутати звернулися до Федерального конституційного суду з проханням розглянути їхню справу. І от тепер найвища судова інстанція визнала дії охоронців такими, що суперечать основному закону країни. Отже, імунітет німецьких депутатів віднині частково поширюється також і на їхніх співробітників. Поліція не має права конфіскувати принаймні ті документи, які депутат довірив своїм помічникам, і які зберігалися в його офісі або в робочих приміщеннях його співробітників. Якщо ж такі документи опинилися у співробітника вдома, то вони більше не захищені депутатським імунітетом, у разі обшуку поліція може їх конфіскувати і має право використовувати для слідства. При чому тут не відіграє жодної ролі, дозволив депутат чи ні виносити їх з офісу. Німецькі депутати привітали рішення Федерального конституційного суду. На їхню думку, таким чином посилено права парламентаріїв, що у свою чергу сприяє розвитку довіри між депутатами та виборцями. Надія Кандиба з Німеччини для “Радіо Свобода”.
Віктор Міняйло
І на завершення передачі “7 днів демократії” – рубрика “Юридична консультація на “Свободі”.
Володимир Ляшко
Перед мікрофоном – Володимир Ляшко. Вітаю вас. Сьогодні відповімо на запитання нашого слухача з Івано-Франківщини. У нього ось така життєва ситуація: “Хочу задати питання. Я розлучений, жінка виїхала в Італію, дитину залишила на своїх батьків. Маю доньку 5 років. Хочу забрати дитину – як це можна зробити? Чи можна забрати її назавжди? Чи можна колишню дружину позбавити материнських прав?” Відповідає наш юридичний консультант Валентина Позинич:
Валентина Позинич
Батьки, відповідно до Кодексу про шлюб та сім’ю, мають однакові права і однакові обов’язки несуть по вихованню своїх дітей - і мати, і батько. Якщо батьки проживають окремо, розлучилися і не можуть домовитись про те, у кого буде перебувати на вихованні дитина, тоді це питання вирішується в суді. Батьки чи один з батьків мають право вимагати, звернувшись до суду, повернення дитини, яка перебуває у людей чи громадян, які не мають на те право по закону чи не мають такого права відповідно до рішення суду. Відповідно, якщо Ваша дитина утримується у батьків Вашої колишньої дружини, Ви можете звернутися до суду, але тут треба мати на увазі, що, розглядаючи справу про повернення дитини, суд виходитиме перш за все з інтересів дитини, і враховуватимуться тут і житлові умови, і матеріальне забезпечення, і те, наскільки дитина звикла до тих умов проживання, в яких вона зараз перебуває, наскільки їй комфортно у дідуся і бабусі, і в залежності від всіх цих обставин суд прийме рішення про передачу Вам дитини чи про залишення її на вихованні у діда і баби. Проте, ще раз повторюю, треба мати на увазі, що суд керуватиметься виключно інтересами дитини. Щодо позбавлення Вашої колишньої дружини батьківських прав, - це питання вирішується іще складніше, тому, що позбавлення батьківських прав може мати місце лише в тих випадках, коли батьки, чи один із батьків, ухиляються від виконання батьківських обов’язків, зловживають ними, коли, наприклад, батько чи мати – алкоголік, наркоман, коли вони не піклуються про дитину, про її виховання, про набуття нею освіти, про пристосування її до життєвих умов і взагалі не приділяють дитині уваги. Причому тут треба мати на увазі, що передача дитини на виховання одному з батьків не тягне за собою позбавлення батьківських прав. Позбавлення батьківських прав може мати місце тільки в виключних випадках, коли це дійсно шкодить інтересам дитини, і суд визнає, що мати чи батько не можуть її виховувати і спілкуватися із цією дитиною. Взагалі треба іще зазначити, що суди дуже обережно і зважено підходять до вирішення питання про позбавлення батьківських прав.
Володимир Ляшко
На запитання нашого слухача відповідала юрист Валентина Позинич. Це була рубрика “Юридична консультація на “Свободі”. У програмі “Демократія і держава щовівторка і щосереди звучать запитання наших слухачів і відповіді юриста. Наш телефон у Києві – 490-29-00. На все добре!
Віктор Міняйло
Цією рубрикою ми завершуємо передачу “7 днів демократії”. З вами був Віктор Міняйло. Я дякую за увагу, зичу вам всього найкращого, і - до наступних зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!
