Прага, 2 серпня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності та культурної пам‘яті. У Празькій студії перед мікрофоном автор та ведучий програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом Міхал Шульц.
Свого часу – у 50-ті роки 20 ст. митрополит Іларіон писав, що “Поганські дохристиянські вірування обняли міцно увесь світ та глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні тримаються міцно. Народні маси взагалі не скоро міняють свої вірування, бо вони – їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена , має свій філософський світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в покоління. Ось чому пильний дослідник народних вірувань ще й сьогодні бачить у них немало залишків віри стародавньої, що зрослася з християнством. У народі ще й сьогодні зостається стародавній ляк перед Богом, коли Богові догоджали, щоб допоміг у якійсь справі, те саме й тепер – Богу моляться і постять часто не з потреби живої душі, а щоб досягти свого бажання, навіть із-за заздрощів.” Так писав митрополит Іларіон. Спостережливі іноземці, які спостерігають цікаві колізії українського життя, не в коридорах державних адміністрацій різних рівнів, а там, де це життя щоденно і щохвилинно нуртує, звернули увагу на цікаву обставину: забобони в Україні відроджуються стрімкіше сьогодні, ніж віра. Старі забобони відродилися напрочуд швидко і до них так само швидко додаються забобони нові. Тему продовжить Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Про забобони і забобонність в Україні відомо чи не з перших писемних древньоруських джерел. Відомо, наприклад, що зустріч із ченцем не віщувала нічого доброго і часто-густо поверталися бідаки після такої зустрічі просто до хати. І.Франко пропонує нам напрочуд соковитий, просто розкішний опис різного роду забобонів. Про волів, які перед Різдвом розмовляють людською мовою, про річкову воду, яка опівночі на Йордан перетворюється на вино, і про веселку, що п‘є воду з криниць, і про твердопереконаність простого хлопського розуму, що якби на Юра опівночі знайти відьму на обійсті та вдарити її батогом чи уздечкою, то рано з того батога потече молоко. Чесно кажучи, чим ці забобони кумедніші від переконання про фатальність чорного кота, котрий перетинає комусь шлях або крижаного страху перед 13-им числом, яке випадає на п‘ятницю, я, особисто, не знаю. Спроба систематизації забобонів підказує допитливому класифікаторові на такі групи. Перша – це ті з них, що сидять у підсвідомості і поволі стають, сказати б, елементами побутової культури. Ніхто в Україні не подарує тобі ножа, поза тим, щоб не взяти за нього символічну плату, не подарує парну кількість квітів, якщо ти ще живий, не подякує за ліки, хоча придбати їх було досить нелегко. Друга категорія – це корпоративні забобони, які стають вигадливішими і неймовірнішими мірою того, наскільки менш певними і передбачуваними є результати виробництва, посередницької, торговельної чи якоїсь іншої діяльності тієї чи іншої групи осіб. Тому мені нічого не відомо про корпоративні забобони в академічному середовищі, тоді як про забобони серед картярів написані цілі есеї. Ще інша категорія- це те, що пов‘язане з вузловими етапами людського життя, і передовсім зі смертю людини. Смерть – подія завжди незбагненна, з якою неможливо примиритися. Вона обставляється людиною найбільшою кількістю всілякого роду різних умовностей, підґрунтя яких марно шукати в Євангелії, у святих отців чи у якихось церковних приписах. Але вони живуть, зникають і змінюються на нові. Виступати проти них часом не наважуються навіть священики, хоча вони добре знають, що це не має жодного стосунку до християнської традиції. І тільки етнографи намагаються розгледіти тут, не завжди, до речі, успішно, далекі відлуння прадавніх первісних вірувань. Забобони, втім , далеко не завжди є безневинними, часом від них віддає досить таки середньовічним смородом. Пару років тому, наприклад, двоє жіночок на Житомирщині викопали хреста на могилі самогубця, сподіваючись цим накликати дощ на свої городи. Завжди чи не найдієвішим засобом супроти забобонів уважалася освіта. Нині багато хто вважає, що ще дієвішою є віра в Бога, адже дикі забобони- це ще і кричущий прояв браку віри. Ще на початку минулого століття хтось відзначив: “Той факт, що люди більше не вірять у Бога, не означає, що вони ні у що не вірять. Навпаки, вони готові повірити у будь-що”. Для радіо “Свобода” Віктор Єленський з Києва.
Василь Зілгалов
Християни стверджують, що Ісус супроводжував свої слова численними чудами і знаками, які показують, що царство небесне присутнє в ньому. Чуда свідчили про те, що Ісус є посланцем Отця Небесного, вони закликають вірити в нього. “Якщо не вірите моїм словам, то, принаймні, з огляду на діла вірте,” – каже Ісус до своїх супротивників. Отже, чудо має допровадити до віри в Ісуса та до радикального навернення людини. Тому важливою прикметою автентичності чуда є його плоди. Однак, за словами о. доктора Богдана Дзюраха чину Найсвятішого Із‘явителя, чудо може закріпити віру людини, може розбудити її, але не може її змінити. Отець Богдан Дзюрах говорить про те, якою є позиція церкви до різноманітних об‘явлень та чудес, які так часто сьогодні трапляються.
о. Богдан Дзюрах
Передовсім, слід зауважити, що те, що люди хочуть доторкнутися чогось надзвичайного, побачити своїми очима, не є чимось супротивним людській природі, бо людина є істотою тілесно-духовною. Інша річ, що, так як Ви сказали слушно, люди дуже часто у своїй побожності в підході до релігії, віри зупиняються на зовнішніх знаках і не вміють зовнішні ознаки усвідомити як заклик до глибшого погляду – серцем і вірою. І дуже важливим є підтвердити, що чудо в християнському розумінні, це не є якась сенсаційна подія, якесь видовище на кшталт давньоримського заклику, яким хотіли задовольнити свою цікавість давні погани – “Хліба і видовищ!” Чудо в християнському значенні – це безпосередня інгеренція Бога в життя людини, спільноти, народу і саме тим поглядом треба дивитися на ті явища, які мають право ставатися і стаються, як об‘явлення Бога в житті людини, в людській історії, як певного роду теофанія. Кожне чудо, кожне надзвичайне явище, яке відбувається в такому контексті, є запрошенням вийти на глибший рівень і зрезигнувати з рівня суто емпіричного, зовнішнього, а ввійти на рівень серця, на рівень віри.
Василь Зілгалов
Отче, але як зрозуміти, коли дійсно людині об‘явилась Богородиця, як відрізнити: чи це від добра, чи це від зла?
о. Богдан Дзюрах
Критеріями автентичності будь-яких незвичних надприродних явищ є їхня згідність з підставовим об‘явленням Бога, яке міститься в Святому Письмі. Можна сказати, що ті чуда, які стаються в людській історії, ті об‘явлення І.Христа, Богородиці, інших святих, щоб бути визнаними за автентичні, мають ні в чому не суперечити тому підставовому об‘явленню, що міститься в святому письмі. Тому ті послання, які несуть собою чуда і об‘явлення, завжди десь підтверджуються, перегукуються з основним об‘явленням, що приніс І.Христос. Звичайно, можуть бути лжепророки і так само якісь фальшиві знаки, тому кожне чудо потрібно детально дослідити, розпізнавати. Саме церква мусить розпізнавати пророцтва, розпізнавати різні знаки, які стаються в людській історії або про які хтось свідчить, щоб люди могли бути захоронені перед спокусою або навіть звичайним шарлатанством.
Василь Зілгалов
Григорій Савич Скоровода вважав, що “Із забобонів зародилися нісенітниці й суперечки, секти й ворожнеча міжусобна і дивні ручні та словесні війни, дитячі страхи та інше. Нема різкішого й жорстокішого забобону і нема завзятішого, як скажений, розбурханий сліпим і запопадливим повір‘ям жар, тоді, коли ця єхидна, надаючи перевагу нісенітним і кривим брехням над милістю й любов‘ю і здерев‘янівши почуттями людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і цим думає службу Богу принести”. Так писав Г.Сковорода. Ось про це людинолюбство писав у своїй поезії “Паранетікон” І.Франко:
Коли обід хтось славний зготував, Наїдки найдобірні та напитки, Царя самого в гості звав, А солі не додав до страв, Які ж із них пожитки? От так і той, що наложив печать На серце, сам, без дружньої розмови, Жиє для себе, хоч би був не знать Як чесний, не приблизиться на п‘ядь До Бога без любові. Вся чеснота, весь труд його марний, Молитва й піст, і жертви всі, й тривоги – Все те, мов пил, розвіє суд страшний. Одна любов з них зробить скарб цінний Перед престолом Бога. Не слід усякого любити без розбору. Як добрі щепи садівник плекає, Так що всі зайві парості втинає, Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору, Господь сказав: “Яка тобі заслуга, Коли кохаєш свого брата, друга? А ви любіте своїх ворогів ”. Подумай добре, що Господь велів. Не мовив: моїх ворогів любіте. Оце, брати, ви добре розумійте, Що ворог Божий, ворог правди й волі, Не варт любові вашої ніколи! Не такого посту хоче Бог від нас, Щоб сушив ти тіло й дух приспав ураз, Бо який пожиток тілом голод знати, А без добрих вчинків духом помирати? І який пожиток від їди здержаться, А на блуд і здирство пильно поспішаться? І який пожиток, щоб лиця не мити, А в холодну пору голого не вкрити? І яка заслуга, що в нас тіло сохне, А у нас голодний під порогом дохне? Чи то дуже чесно всю ніч в темній хаті Горяче молиться, к Богу припадати, Поки там під тином з голоду та стужі, Умирають бідні, зойкають недужі?
Згадуваний вже нами сьогодні філософ, Г.Сковорода з гумором ставився до слова “розум” і послуговувався ним лише тоді, коли хотів бути іронічним. Тоді розум в інтерпретації Сковороди набував, скажімо епітету “повзучий”. Інструментами пізнання світу і Бога філософ вважав душу, дух, бо тільки ці слова найтісніше пов‘язані з серцем. Натомість сучасне покоління українців ніби соромиться послуговуватися такими поняттями, як чимось надто абстрактним, невиразним і навіть смішним. Часом здається, що слово дух, душа випали з повсякденної мови, назавжди перейшли у лексикон письменників, поетів і священиків. Тему випуску продовжує наша львівська колега – Галина Терещук.
Галина Терещук
Хтось із наших сучасників влучно зауважив, що сучасна людина живе не душею, а очима. Ми приходимо додому, вмикаємо телевізор і вимикаємо водночас свої думки, зникаючи на довгі години не лише для Бога, а й навіть для членів власної родини. На очі – ці відеокамери нашого організму – невпинно працює сучасний індустріалізований світ. На кожному кроці на нас чатує криклива візуальна реклама, барвисті крамниці з товарами, кольорові газети та журнали. Задля наших очей сучасні іміджмейкери муштрують політиків, роблячи їх фотогенічними і привабливими для публічних оглядин, ба більше – немовби змагаються, хто збудує пишніший храм, краще його оздобить і устаткує, а сучасні монастирі у західній Україні вже не дихають колишньою молитовною скромністю, потопаючи натомість у перинах комфорту. Нещодавно, скажімо, мені довелося побувати у монастирі в місті Володимир-Волинський. Там побачила печеру, де колись молилися сподвижники православної віри. Навіть у цьому місці тамтешні черниці спромоглися зробити “євроремонт”. Не дивно, що аби потрапити в цей монастир, влаштовуються справжні черги із юних волинських дівчат, бо життя у ньому на тлі тотальної бідності в цих краях і справді може видаватися не місцем покути і молитви, а земним раєм. Відтак і церкви, не достукавшись до душ, апелюють до наших очей і розуму. Навіть відбуваючи ранкове недільне богослужіння у церкві, ми здебільшого живемо очима і розумом, нам важливо знати, хто ще прийшов того дня до храму, як він був одягнений і чи зауважив, врешті, нас у натовпі священик. Плин літургії в українських церквах може сприйматися, як вистава, ми на ній лише глядачі, наша душа відсторонена, їй не обов‘язково брати участь у цьому дійстві, адже формальність виконано : ми прийшли у храм, і цього досить. Духовний зір, який мов би нам допомагати на вибоїстій дорозі життя, притуплюється, ми відчуваємо, що хворіємо духовною короткозорістю і врешті вирішуємо відвідати святі місця. Зі Львова до почаївської лаври – 3 години їзди автомобілем, тому не дивно, що у вихідні тут можна зустріти чимало знайомих львів‘ян, які приїжджають, аби доторкнутися до відбитка стопи діви Марії. Але в сучасній почаївській лаврі духовний мандрівник почуватиметься вельми незатишно. Перед її брамою оселився жвавий базар. Ви можете приїхати у Почаїв напівголим і пройшовши біля базарних яток, купити все необхідне, щоб із гідністю увійти в тамтешні храми. Подвір’я лаври вимощене новою гарною плиткою, одна із церков і досі підперезана рядами риштувань, тут тривають ремонти. А ще у лаврі панує дух комерції. Люди вистоюють у чергах біля церковних крамниць, щоб купити образці, ікони, книги, отримати свою порцію свяченої води. Можливо, вам і вдасться доторкнутися до скла ящика, в якому зберігається почаївська святиня, але для цього теж треба постояти в черзі й головне – не потрапити сюди під обідню пору. Дарма, що хтось прибув у Почаїв з Молдови чи Білорусі, монастирські служки – також люди, вони хочуть їсти. Так-сяк помолившись у нескінченному натовпі прочан, ви з легким серцем повертаєтеся додому, де можете з гордістю розповідати знайомим, що побували у Почаєві, і що все побачили на власні очі. Ритуал виконано. Ваша коротка мандрівка, як піґулка аспірину, на якийсь час приглушить докори сумління. Цікаво, що з приводу сучасної людської веремії сказав би Г.Сковорода, який умів розгледіти божественне у дереві, травинці, птахові. Його очі боліли хіба що від споглядання сонця, натомість наші потерпають від перегляду телепрограм і фільмів, комп‘ютерних ігор та читання газетних новин. А людські душі радше прагнуть не любові до ближнього, а споглядання і відчуття якогось дива чи об‘явлення. Галина Терещук, радіо “Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
І можна додати: не лише не прагнуть часто любові до ближнього, але й урозтіч розбіглися манівцями. Як писала Леся Українка: “Чи довго будемо ще, о Господи, чи довго будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?” Бо любов до Бога, любов до істини включає в себе й безмежну любов до батьківщини без будь-яких забобонів. Лесину поезію “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя” читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя. Сам Бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі. Оточив тебе народами, що мов леви в пустелі рикали, прагнучи твоєї крові. Послав на тебе тьму таку, що брати братів не впізнавали рідних. І в тьмі з‘явився хтось непоборимий, якийсь дух часу волав ворожо: “Смерть Україні!”, та знялась високо Богданова правиця, і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів впізнали і з‘єднались. І дух сказав: “Ти переміг, Богдане. Тепер твоя земля обітована”. І вже Богдан пройшов по тій землі від краю і до краю. Свято згоди між ним і духом гучно відбулося у золотоверхім місті. Але раптом дух зрадив – знову тьма, і жах, і розбрат, і знову настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. А далі розлилось червоне море і розділилося по половині і знову злилось до купи, затопило - кого? Ой, леле, новий Фараон пройшов живий через червоне море, але їздець і кінь пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, бий в бубни і лети в танок з нестяму. Кінь і їздець в червонім морі згинув, тобі зостався спадок на покраси, бо зносиш ти України клейноди, святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихід із Єгипту, немов потоп. Заграло, тай ущухло червоне море, висохло, тай осталась безрадісна пустеля замість нього. І став по ній блукать новий Ізраїль, по тій своїй землі обітованій, немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, вночі за тінню йшли, а вдень – з вогнем. Коли ж у їх з’являвся дух величний, що вогняним стовпом палав у тьмі, а вдень ішов, як туча грізно біла, вони не вірили своїм очам і врозпач розбігались манівцями і попадали ворогам в полон. Чи довго ще, о Господи, чи довго ми будемо шукати рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти Духа, що він зламав свій заповіт великий, той, взятий з бою волі заповіт? Так доверши ж до краю тую зраду, розбий, розсій нас геть по цілім світі. Тоді, либонь, журба по ріднім краю навчить нас, де і як її шукать, тоді покаже батько свому сину не срібне мариво у далині і скаже: “Он земля твого народу! Борись і добивайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні, чужою чужаницею в неславі”. І може дасться заповіт новий, і дух нові напише нам скрижалі. Але тепер, як маємо шукати свому народу землю, хто розбив нам скрижалі серця, духу заповіт? Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій, і доки рідний край Єгиптом буде, коли загине новий Вавилон?
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було слово”. Автор і ведучий – Василь Зілгалов, мені допомагав за режисерським пультом у празькій студій Павел Шидло. І перш, ніж попрощатися, запитаємо, коли ж загине новий Вавилон, коли ми подолаємо зневір‘я власної забобонності? Може тоді, як стежку честі віднайдемо, оминувши злу силу вітру, глупоти власної, і тоді побачимо новими очима неба синь Божого, створеного до нас і для нас. Як писав Г.Скоровода, лише тоді відкриється світло істини, коли ми справді зрозуміємо, що спочатку Бог створив небо і землю, бо в болотній задрипаності людської думки є світло яскраве погляду голубиного, що сягає вище вод потопних на прекрасний образ істини. Говорить радіо “Свобода”
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”. В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було слово”, присвячена проблемам релігії, духовності та культурної пам‘яті. У Празькій студії перед мікрофоном автор та ведучий програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом Міхал Шульц.
Свого часу – у 50-ті роки 20 ст. митрополит Іларіон писав, що “Поганські дохристиянські вірування обняли міцно увесь світ та глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні тримаються міцно. Народні маси взагалі не скоро міняють свої вірування, бо вони – їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена , має свій філософський світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в покоління. Ось чому пильний дослідник народних вірувань ще й сьогодні бачить у них немало залишків віри стародавньої, що зрослася з християнством. У народі ще й сьогодні зостається стародавній ляк перед Богом, коли Богові догоджали, щоб допоміг у якійсь справі, те саме й тепер – Богу моляться і постять часто не з потреби живої душі, а щоб досягти свого бажання, навіть із-за заздрощів.” Так писав митрополит Іларіон. Спостережливі іноземці, які спостерігають цікаві колізії українського життя, не в коридорах державних адміністрацій різних рівнів, а там, де це життя щоденно і щохвилинно нуртує, звернули увагу на цікаву обставину: забобони в Україні відроджуються стрімкіше сьогодні, ніж віра. Старі забобони відродилися напрочуд швидко і до них так само швидко додаються забобони нові. Тему продовжить Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Про забобони і забобонність в Україні відомо чи не з перших писемних древньоруських джерел. Відомо, наприклад, що зустріч із ченцем не віщувала нічого доброго і часто-густо поверталися бідаки після такої зустрічі просто до хати. І.Франко пропонує нам напрочуд соковитий, просто розкішний опис різного роду забобонів. Про волів, які перед Різдвом розмовляють людською мовою, про річкову воду, яка опівночі на Йордан перетворюється на вино, і про веселку, що п‘є воду з криниць, і про твердопереконаність простого хлопського розуму, що якби на Юра опівночі знайти відьму на обійсті та вдарити її батогом чи уздечкою, то рано з того батога потече молоко. Чесно кажучи, чим ці забобони кумедніші від переконання про фатальність чорного кота, котрий перетинає комусь шлях або крижаного страху перед 13-им числом, яке випадає на п‘ятницю, я, особисто, не знаю. Спроба систематизації забобонів підказує допитливому класифікаторові на такі групи. Перша – це ті з них, що сидять у підсвідомості і поволі стають, сказати б, елементами побутової культури. Ніхто в Україні не подарує тобі ножа, поза тим, щоб не взяти за нього символічну плату, не подарує парну кількість квітів, якщо ти ще живий, не подякує за ліки, хоча придбати їх було досить нелегко. Друга категорія – це корпоративні забобони, які стають вигадливішими і неймовірнішими мірою того, наскільки менш певними і передбачуваними є результати виробництва, посередницької, торговельної чи якоїсь іншої діяльності тієї чи іншої групи осіб. Тому мені нічого не відомо про корпоративні забобони в академічному середовищі, тоді як про забобони серед картярів написані цілі есеї. Ще інша категорія- це те, що пов‘язане з вузловими етапами людського життя, і передовсім зі смертю людини. Смерть – подія завжди незбагненна, з якою неможливо примиритися. Вона обставляється людиною найбільшою кількістю всілякого роду різних умовностей, підґрунтя яких марно шукати в Євангелії, у святих отців чи у якихось церковних приписах. Але вони живуть, зникають і змінюються на нові. Виступати проти них часом не наважуються навіть священики, хоча вони добре знають, що це не має жодного стосунку до християнської традиції. І тільки етнографи намагаються розгледіти тут, не завжди, до речі, успішно, далекі відлуння прадавніх первісних вірувань. Забобони, втім , далеко не завжди є безневинними, часом від них віддає досить таки середньовічним смородом. Пару років тому, наприклад, двоє жіночок на Житомирщині викопали хреста на могилі самогубця, сподіваючись цим накликати дощ на свої городи. Завжди чи не найдієвішим засобом супроти забобонів уважалася освіта. Нині багато хто вважає, що ще дієвішою є віра в Бога, адже дикі забобони- це ще і кричущий прояв браку віри. Ще на початку минулого століття хтось відзначив: “Той факт, що люди більше не вірять у Бога, не означає, що вони ні у що не вірять. Навпаки, вони готові повірити у будь-що”. Для радіо “Свобода” Віктор Єленський з Києва.
Василь Зілгалов
Християни стверджують, що Ісус супроводжував свої слова численними чудами і знаками, які показують, що царство небесне присутнє в ньому. Чуда свідчили про те, що Ісус є посланцем Отця Небесного, вони закликають вірити в нього. “Якщо не вірите моїм словам, то, принаймні, з огляду на діла вірте,” – каже Ісус до своїх супротивників. Отже, чудо має допровадити до віри в Ісуса та до радикального навернення людини. Тому важливою прикметою автентичності чуда є його плоди. Однак, за словами о. доктора Богдана Дзюраха чину Найсвятішого Із‘явителя, чудо може закріпити віру людини, може розбудити її, але не може її змінити. Отець Богдан Дзюрах говорить про те, якою є позиція церкви до різноманітних об‘явлень та чудес, які так часто сьогодні трапляються.
о. Богдан Дзюрах
Передовсім, слід зауважити, що те, що люди хочуть доторкнутися чогось надзвичайного, побачити своїми очима, не є чимось супротивним людській природі, бо людина є істотою тілесно-духовною. Інша річ, що, так як Ви сказали слушно, люди дуже часто у своїй побожності в підході до релігії, віри зупиняються на зовнішніх знаках і не вміють зовнішні ознаки усвідомити як заклик до глибшого погляду – серцем і вірою. І дуже важливим є підтвердити, що чудо в християнському розумінні, це не є якась сенсаційна подія, якесь видовище на кшталт давньоримського заклику, яким хотіли задовольнити свою цікавість давні погани – “Хліба і видовищ!” Чудо в християнському значенні – це безпосередня інгеренція Бога в життя людини, спільноти, народу і саме тим поглядом треба дивитися на ті явища, які мають право ставатися і стаються, як об‘явлення Бога в житті людини, в людській історії, як певного роду теофанія. Кожне чудо, кожне надзвичайне явище, яке відбувається в такому контексті, є запрошенням вийти на глибший рівень і зрезигнувати з рівня суто емпіричного, зовнішнього, а ввійти на рівень серця, на рівень віри.
Василь Зілгалов
Отче, але як зрозуміти, коли дійсно людині об‘явилась Богородиця, як відрізнити: чи це від добра, чи це від зла?
о. Богдан Дзюрах
Критеріями автентичності будь-яких незвичних надприродних явищ є їхня згідність з підставовим об‘явленням Бога, яке міститься в Святому Письмі. Можна сказати, що ті чуда, які стаються в людській історії, ті об‘явлення І.Христа, Богородиці, інших святих, щоб бути визнаними за автентичні, мають ні в чому не суперечити тому підставовому об‘явленню, що міститься в святому письмі. Тому ті послання, які несуть собою чуда і об‘явлення, завжди десь підтверджуються, перегукуються з основним об‘явленням, що приніс І.Христос. Звичайно, можуть бути лжепророки і так само якісь фальшиві знаки, тому кожне чудо потрібно детально дослідити, розпізнавати. Саме церква мусить розпізнавати пророцтва, розпізнавати різні знаки, які стаються в людській історії або про які хтось свідчить, щоб люди могли бути захоронені перед спокусою або навіть звичайним шарлатанством.
Василь Зілгалов
Григорій Савич Скоровода вважав, що “Із забобонів зародилися нісенітниці й суперечки, секти й ворожнеча міжусобна і дивні ручні та словесні війни, дитячі страхи та інше. Нема різкішого й жорстокішого забобону і нема завзятішого, як скажений, розбурханий сліпим і запопадливим повір‘ям жар, тоді, коли ця єхидна, надаючи перевагу нісенітним і кривим брехням над милістю й любов‘ю і здерев‘янівши почуттями людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і цим думає службу Богу принести”. Так писав Г.Сковорода. Ось про це людинолюбство писав у своїй поезії “Паранетікон” І.Франко:
Коли обід хтось славний зготував, Наїдки найдобірні та напитки, Царя самого в гості звав, А солі не додав до страв, Які ж із них пожитки? От так і той, що наложив печать На серце, сам, без дружньої розмови, Жиє для себе, хоч би був не знать Як чесний, не приблизиться на п‘ядь До Бога без любові. Вся чеснота, весь труд його марний, Молитва й піст, і жертви всі, й тривоги – Все те, мов пил, розвіє суд страшний. Одна любов з них зробить скарб цінний Перед престолом Бога. Не слід усякого любити без розбору. Як добрі щепи садівник плекає, Так що всі зайві парості втинає, Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору, Господь сказав: “Яка тобі заслуга, Коли кохаєш свого брата, друга? А ви любіте своїх ворогів ”. Подумай добре, що Господь велів. Не мовив: моїх ворогів любіте. Оце, брати, ви добре розумійте, Що ворог Божий, ворог правди й волі, Не варт любові вашої ніколи! Не такого посту хоче Бог від нас, Щоб сушив ти тіло й дух приспав ураз, Бо який пожиток тілом голод знати, А без добрих вчинків духом помирати? І який пожиток від їди здержаться, А на блуд і здирство пильно поспішаться? І який пожиток, щоб лиця не мити, А в холодну пору голого не вкрити? І яка заслуга, що в нас тіло сохне, А у нас голодний під порогом дохне? Чи то дуже чесно всю ніч в темній хаті Горяче молиться, к Богу припадати, Поки там під тином з голоду та стужі, Умирають бідні, зойкають недужі?
Згадуваний вже нами сьогодні філософ, Г.Сковорода з гумором ставився до слова “розум” і послуговувався ним лише тоді, коли хотів бути іронічним. Тоді розум в інтерпретації Сковороди набував, скажімо епітету “повзучий”. Інструментами пізнання світу і Бога філософ вважав душу, дух, бо тільки ці слова найтісніше пов‘язані з серцем. Натомість сучасне покоління українців ніби соромиться послуговуватися такими поняттями, як чимось надто абстрактним, невиразним і навіть смішним. Часом здається, що слово дух, душа випали з повсякденної мови, назавжди перейшли у лексикон письменників, поетів і священиків. Тему випуску продовжує наша львівська колега – Галина Терещук.
Галина Терещук
Хтось із наших сучасників влучно зауважив, що сучасна людина живе не душею, а очима. Ми приходимо додому, вмикаємо телевізор і вимикаємо водночас свої думки, зникаючи на довгі години не лише для Бога, а й навіть для членів власної родини. На очі – ці відеокамери нашого організму – невпинно працює сучасний індустріалізований світ. На кожному кроці на нас чатує криклива візуальна реклама, барвисті крамниці з товарами, кольорові газети та журнали. Задля наших очей сучасні іміджмейкери муштрують політиків, роблячи їх фотогенічними і привабливими для публічних оглядин, ба більше – немовби змагаються, хто збудує пишніший храм, краще його оздобить і устаткує, а сучасні монастирі у західній Україні вже не дихають колишньою молитовною скромністю, потопаючи натомість у перинах комфорту. Нещодавно, скажімо, мені довелося побувати у монастирі в місті Володимир-Волинський. Там побачила печеру, де колись молилися сподвижники православної віри. Навіть у цьому місці тамтешні черниці спромоглися зробити “євроремонт”. Не дивно, що аби потрапити в цей монастир, влаштовуються справжні черги із юних волинських дівчат, бо життя у ньому на тлі тотальної бідності в цих краях і справді може видаватися не місцем покути і молитви, а земним раєм. Відтак і церкви, не достукавшись до душ, апелюють до наших очей і розуму. Навіть відбуваючи ранкове недільне богослужіння у церкві, ми здебільшого живемо очима і розумом, нам важливо знати, хто ще прийшов того дня до храму, як він був одягнений і чи зауважив, врешті, нас у натовпі священик. Плин літургії в українських церквах може сприйматися, як вистава, ми на ній лише глядачі, наша душа відсторонена, їй не обов‘язково брати участь у цьому дійстві, адже формальність виконано : ми прийшли у храм, і цього досить. Духовний зір, який мов би нам допомагати на вибоїстій дорозі життя, притуплюється, ми відчуваємо, що хворіємо духовною короткозорістю і врешті вирішуємо відвідати святі місця. Зі Львова до почаївської лаври – 3 години їзди автомобілем, тому не дивно, що у вихідні тут можна зустріти чимало знайомих львів‘ян, які приїжджають, аби доторкнутися до відбитка стопи діви Марії. Але в сучасній почаївській лаврі духовний мандрівник почуватиметься вельми незатишно. Перед її брамою оселився жвавий базар. Ви можете приїхати у Почаїв напівголим і пройшовши біля базарних яток, купити все необхідне, щоб із гідністю увійти в тамтешні храми. Подвір’я лаври вимощене новою гарною плиткою, одна із церков і досі підперезана рядами риштувань, тут тривають ремонти. А ще у лаврі панує дух комерції. Люди вистоюють у чергах біля церковних крамниць, щоб купити образці, ікони, книги, отримати свою порцію свяченої води. Можливо, вам і вдасться доторкнутися до скла ящика, в якому зберігається почаївська святиня, але для цього теж треба постояти в черзі й головне – не потрапити сюди під обідню пору. Дарма, що хтось прибув у Почаїв з Молдови чи Білорусі, монастирські служки – також люди, вони хочуть їсти. Так-сяк помолившись у нескінченному натовпі прочан, ви з легким серцем повертаєтеся додому, де можете з гордістю розповідати знайомим, що побували у Почаєві, і що все побачили на власні очі. Ритуал виконано. Ваша коротка мандрівка, як піґулка аспірину, на якийсь час приглушить докори сумління. Цікаво, що з приводу сучасної людської веремії сказав би Г.Сковорода, який умів розгледіти божественне у дереві, травинці, птахові. Його очі боліли хіба що від споглядання сонця, натомість наші потерпають від перегляду телепрограм і фільмів, комп‘ютерних ігор та читання газетних новин. А людські душі радше прагнуть не любові до ближнього, а споглядання і відчуття якогось дива чи об‘явлення. Галина Терещук, радіо “Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
І можна додати: не лише не прагнуть часто любові до ближнього, але й урозтіч розбіглися манівцями. Як писала Леся Українка: “Чи довго будемо ще, о Господи, чи довго будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?” Бо любов до Бога, любов до істини включає в себе й безмежну любов до батьківщини без будь-яких забобонів. Лесину поезію “І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя” читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя. Сам Бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі. Оточив тебе народами, що мов леви в пустелі рикали, прагнучи твоєї крові. Послав на тебе тьму таку, що брати братів не впізнавали рідних. І в тьмі з‘явився хтось непоборимий, якийсь дух часу волав ворожо: “Смерть Україні!”, та знялась високо Богданова правиця, і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів впізнали і з‘єднались. І дух сказав: “Ти переміг, Богдане. Тепер твоя земля обітована”. І вже Богдан пройшов по тій землі від краю і до краю. Свято згоди між ним і духом гучно відбулося у золотоверхім місті. Але раптом дух зрадив – знову тьма, і жах, і розбрат, і знову настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. А далі розлилось червоне море і розділилося по половині і знову злилось до купи, затопило - кого? Ой, леле, новий Фараон пройшов живий через червоне море, але їздець і кінь пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, бий в бубни і лети в танок з нестяму. Кінь і їздець в червонім морі згинув, тобі зостався спадок на покраси, бо зносиш ти України клейноди, святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихід із Єгипту, немов потоп. Заграло, тай ущухло червоне море, висохло, тай осталась безрадісна пустеля замість нього. І став по ній блукать новий Ізраїль, по тій своїй землі обітованій, немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, вночі за тінню йшли, а вдень – з вогнем. Коли ж у їх з’являвся дух величний, що вогняним стовпом палав у тьмі, а вдень ішов, як туча грізно біла, вони не вірили своїм очам і врозпач розбігались манівцями і попадали ворогам в полон. Чи довго ще, о Господи, чи довго ми будемо шукати рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти Духа, що він зламав свій заповіт великий, той, взятий з бою волі заповіт? Так доверши ж до краю тую зраду, розбий, розсій нас геть по цілім світі. Тоді, либонь, журба по ріднім краю навчить нас, де і як її шукать, тоді покаже батько свому сину не срібне мариво у далині і скаже: “Он земля твого народу! Борись і добивайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні, чужою чужаницею в неславі”. І може дасться заповіт новий, і дух нові напише нам скрижалі. Але тепер, як маємо шукати свому народу землю, хто розбив нам скрижалі серця, духу заповіт? Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій, і доки рідний край Єгиптом буде, коли загине новий Вавилон?
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було слово”. Автор і ведучий – Василь Зілгалов, мені допомагав за режисерським пультом у празькій студій Павел Шидло. І перш, ніж попрощатися, запитаємо, коли ж загине новий Вавилон, коли ми подолаємо зневір‘я власної забобонності? Може тоді, як стежку честі віднайдемо, оминувши злу силу вітру, глупоти власної, і тоді побачимо новими очима неба синь Божого, створеного до нас і для нас. Як писав Г.Скоровода, лише тоді відкриється світло істини, коли ми справді зрозуміємо, що спочатку Бог створив небо і землю, бо в болотній задрипаності людської думки є світло яскраве погляду голубиного, що сягає вище вод потопних на прекрасний образ істини. Говорить радіо “Свобода”
