Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:28

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 13 серпня 2003 року.

Павло Вольвач

Вітаю вас, шановні радіослухачі! В ефірі – радіожурнал “Віта Нова”.

Від радянської доби українська влада успадкувала несимпатичну традицію - фінансувати культуру за залишковим принципом, що, окрім всього іншого, призводить і до нищення багатьох пам’яток історії і культури. Патріотично налаштована громадськість намагається якось протидіяти цьому процесові, але найчастіше в такій ситуації перемагають не патріотизм чи звичайний здоровий глузд, а гроші. Тим часом держави, які належать до когорти економічно і демократично розвинених, намагаються не залишатися осторонь процесів збереження історико-культурних пам’яток. І на цьому напрямку трапляються приємні дебюти - так, уперше в цьому році, офіційний Вашингтон надав підтримку Україні, точніше – інформаційно-культурним проектам. Детальніше – Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Під словами “офіційний Вашингтон” у даному тексті треба розуміти Фонд Посла США, про який помічник керівника дипломатичної місії Сполучених Штатів в Україні Марія Йованович розповідає наступне:

Марія Йованович

Фонд створений два роки тому з ініціативи Конгресу США. Мета діяльності Фонду – підтримка культурних проектів та програм відродження національних культур у ста двадцяти державах світу. Ми розуміємо, що чимало країн з багатою історією і культурою, з унікальним поліетнічним мистецтвом, не мають економічної можливості зберігати і розвивати культурно-освітню галузь.

Богдана Костюк

В Україні першою програмою, яку здійснено за сприяння Фонду, є створення компакт-диску з аудіо – та відеоінформацією про історію та культуру кримських татар. Над CD працювали експерти України, Сполучених Штатів, Катару, Франції упродовж восьми місяців. Зазначу, що, за словами Марії Йованович, цією програмою діяльність Фонду в Україні не обмежиться. Україна була першою державою Східної Європи, яка отримала підтримку від нового американського фонду, і, вочевидь, на її теренах знайдеться чимало пам’яток історії та культури, які потребуватимуть допомоги з боку міжнародної спільноти. З Києва для програми “Віта Нова” - Богдана Костюк.

Павло Вольвач

Поки у відпускній дозвільній столиці зберігається повний штиль, принаймні на політичних та культурницьких підмостках, прем’єри стрясають провінцію. І то досить своєрідні прем’єри, які виламуються за рамки звичних уявлень про театральний кін, площини малярського полотна чи форми політичного тропу. Прем’єри – як бойова традиція, що несе в собі симфонію мускулатур і геометрію блискавичного удару, піднесений дух і стиснутий п’ястук. Саме таким явищем став фестиваль козацьких бойових і традиційних мистецтв, який з 1 по 4 серпня відбувався у Запоріжжі і був присвячений пам’яті народного депутата України Анатолія Єрмака. Наша кореспондент Леся Кленович зустрілася з ідейним натхненником фестивалю, директором запорізької школи козацького рукопашу “Спас” Олександром Притулою.

Леся Кленович

Скільки років на Запоріжжі займаються відродженням козацьких бойових мистецтв?

Олександр Притула

Козацькі бойові мистецтва ми відроджуємо вже близько 12 років, вже 12 років у Запоріжжі існує школа “Спас”, проте, вона існувала в різних іпостасях: це був і спортивний клуб, і відділення у нас є при дитячій спортивній школі, але вже 5 років тому було створено першу в Україні бюджетну дитячо-юнацьку спортивну спеціалізовану школу спасу. На сьогодні ми бачимо створення всеукраїнської Федерації спасу, і духовний центр розвитку спасу – це якраз і є Запоріжжя.

Леся Кленович

Оці види рукопашу, що ми бачимо в спасі – де автентичні, де відроджені або сучасні з елементами автентичності?

Олександр Притула

Ми спираємось саме на традицію. На сьогодні в Україні є дві течії відродження українських бойових мистецтв, або розвитку – це автентичні бойові мистецтва, ті, що створила людина, а є й ті бойові мистецтва, які мають традицію, перейшли час. Саме на нашому фестивалі ви бачите ті бойові мистецтва, які є традиційними - як бойовий гопак.

Леся Кленович

А звідки Ви дізналися про техніки, скажімо, бойового гопаку?

Олександр Притула

Гопак – це танок воїна. Воїн танцював гопака і тренував тим самим своє тіло і свій дух, тому я скажу так: спас – це бойова традиція, це виховання змалечку воїна. Були пошуки носіїв, тих також, у яких це передавалося в роду, тобто це - родові бойові мистецтва. Справа в тому, що ми не відрізняємо танок від бойового мистецтва. Недарма наші пращури казали: “Ми ідемо у кривавий тан”, тобто, в бій, - козак в бою відчуває такий ритм, режим, як людина відчуває під час запального танцю! Тому, спас, як бойове мистецтво, володіє певними прийомами, але гопак є однією з його частин у навчанні спасу, де є і рукопаш, і гопак, і рятування на коні, і робота зі зброєю, і лікування, і таке інше.

Леся Кленович

І чим відрізняється запорізький фестиваль? Можливо, є ще такі фестивалі...

Олександр Притула

Такий фестиваль як запорізький аналогів в світі не має

Леся Кленович

І багато у вас гостей?

Олександр Притула

Наш фестиваль славиться не кількістю, а якістю гостей. Розвиток традицій бойового мистецтва має генетичне коріння і має свій відгук у цих людей, які чогось досягли в цьому світі.

Леся Кленович

А яка точна кількість учасників?

Олександр Притула

На жаль, точно зараз не скажу, але близько двохсот.

Леся Кленович

Леся Кленович, “Радіо Свобода”, Запоріжжя.

Павло Вольвач

Український глядач, зокрема той, хто, не осоловівши від численних серіалів з не менш численними Турецькими та Каменськими, і не “закімаривши” під випуск останніх новин, дотягував далеко за північ, пам’ятає цю передачу на каналі “1+1”. Шкірянка ведучого, чорне тло, якісь таємничі дими і не менш таємничі люди, що поблискують скельцями і високими чолами з-за круглого столу. Майже кожного вечора вони дискутували між собою на різні теми, під’юджувані модератором, витворюючи колискову для опівнічних інтелектуалів. Говорили про все і ні про що, але посуд не били. І називалося все це “Останньою барикадою”, котру вів відомий культуролог та літературний критик Михайло Бриних, той самий, у комісарській шкірянці.

І ось віднедавна глядач-інтелектуал змушений поринати в обійми Морфея без екранних розмов про постструктуралізм, чи, скажімо, Кастанеду. “Барикада” тихо і непомітно зникла з телеекранів, втім, полишивши відкритими кілька питань, зокрема і про те, що буде далі, і чи не є закриття програми передвістям якоїсь новітньої прем’єри? З цим та іншими запитаннями ми й звернулися до пана Бриниха.

Михайло Бриних

Я теж чув цю новину, що програми не стало: дивлюся випадково, з газет, власне...Бо офіційно мені ніхто не повідомив про закриття, але я вже встиг набалакати кілька інтерв’ю з цієї нагоди. В цілому, мені видається, що це є ніби не рекламний якийсь трюк, а справді врешті-решт терпець керівникам програми урвався і вони вирішили цю “лавочку” прикрити. Хоча я все ж таки весь час повторюю, що я ніяк не здивований, бо чутки про закриття програми розпочалися відразу після виходу її в ефір.

Павло Вольвач

А, власне, чому ти кажеш терпець урвався – там було щось супер-революційне, чому, що таке?

Михайло Бриних

Існування програми було для мене таким парадоксом – бо вона з’явилася внаслідок своєї непотрібності, і оця непотрібність і протримала її, власне, в ефірі до цього часу - більше року, але кожна непотрібність має свій термін придатності і, на жаль, я думаю, що з усіх представників творчого колективу програми “Остання барикада” я – найменш поінформований, позаяк, видно, такий стиль роботи на каналі, і на це немає жодної ради

Павло Вольвач

Але є якісь задумки, якісь прем’єри? Я чув, що йдеться про якийсь новий журнал?

Михайло Бриних

Дійсно, незабаром в вересні має вийти перше число часопису – культурологічного, я сподіваюся, називатиметься “Крик” і розшифровуватиметься як “Критика культури”. Інтрига полягає в тому, що в Україні, де люди відчувають відсутність що критики, що культури, поява цього видання буде більш-менш парадоксальною. Його акценти будуть переважно мистецькими, тобто, менше буде абстрактних роздумів про різноманітні наші численні занепади, а якомога більше буде рецепцій свіжого культурного матеріалу, як казав Платонов - “вещества жизни”, яке дає нам відчуття взагалі культурного середовища. Окрім того, він буде несподіваним через поєднання різних зовсім позицій: творчої - головного редактора, яким є Василь Шкляр, знаний письменник, і те махрове критиканство, яке я інколи собі дозволяю, буде поєднуватися на одному просторі з академічним, часом, поглядом на нашу реальність. То я думаю, це створить певний нонсенс еклектичний в світі друкованих медій. Окрім головного редактора Василя Шкляра і мене, безперечно, буде багато автури, яка завдяки мені прийшла свого часу в “Книжник” і теж завдяки мені звідти пішла – йдеться про Вікторію Стах, Тараса Антиповича, Олену Квасній, Ігоря Сайчука і ще кілька імен, які також з’являлися на сторінках “Книжник –ревю”. Журнал пропонуватиме новий погляд на розуміння новин, бо інформація – це ніщо, а важить тільки потрактування цієї інформації, власне, те, що заборонено на всіх цивілізованих інформаційних джерелах. У ньому дуже багато насправді оглядової якоїсь інформації, багато оглядових матеріалів, що стосуються ринків культурницьких – ринку компакт-дисків, відеокасет, книжкового ринку, - тобто, акцент навіть іде не на якісь пошуки тенденцій і взагалі на балаканину, якої так багато скрізь, як на хапання оцього “м’яса” культури, намагання якомога більше його зжерти, перетравити і вже в готовому вигляді вивалити на голову сприймачеві. І так багато горобців навколо.

Павло Вольвач

Горобців навколо багато, це правда, а хочеться, знаєте, чогось екзотичного. Лютого неба Азії, “синього мов купорос”, - як писав поет. Поетів, до речі, часто притягував Схід. І не лише в давні часи, і необов’язково в якості мандрованого дервіша, як, скажімо, Хлєбніков. Поет Ігор Маленький, автор збірок “Тернове поле”, “Цвіте терен”, “Злива” та інших має кілька візій азійського простору, в тому числі й дипломатичного. З 1995 року Ігор працює в Міністерстві закордонних справ України. Виконував обов’язки начальника відділу Близького і Середнього Сходу, працював у Посольствах України в Ірані та Пакистані. У 2002 році по лінії ОБСЄ перебував у Таджикістані. І, звісно ж, писав вірші. І про все це – про відчуття Сходу і про поезію – наша з ним розмова.

Ігор Маленький

Стисло можна сказати так, що зараз у нас є величезна прірва непорозуміння між Заходом і Сходом. Цю прірву, як не дивно, намагаються долати люди культури зі східного боку, скажімо, зараз вже мало хто пам’ятає, що 2001 рік був оголошений програмою ЮНЕСКО з ініціативи Президента Ірану Мохаммада Хатамі роком діалогу цивілізацій, діалогу культур. Це було вперше як ідея, причому цю ідею донесли до Хатамі, який тоді став новим президентом Ірану, люди культури, і вони сподівались за рахунок цієї ідеї вийти на якийсь інший рівень діалогу між Сходом і Заходом. Але: ця ідея не вичерпана до кінця, і наскільки я знаю, культурні люди в багатьох країнах: в Ірані, Пакистані, Таджикістані, до цієї ідеї весь час повертаються.

Павло Вольвач

Ігоре, окрім того, що ти виконував свої основні функції, ти залишався митцем. Я знаю, що у тебе той доробок духовний, який ти там напрацював, він має невдовзі увійти в нове видання, і навіть не в одне.

Ігор Маленький

По-перше, що вважати основним – людина може займатися чим завгодно протягом життя ... Пушкін, до речі, 20 років був на дипломатичній посаді, правда, служив лише до першого секретаря, трошки навіть менше, ніж я дослужився був свого часу. Справа в тому, що якщо людині дано бути митцем чи поетом, то воно від Бога. Ну а зараз настав час, коли все, що написано за останні 15 років, треба видавати, і воно буде видане зараз найближчим часом, буквально до кінця місяця, в двох книжках – це “Велик гріх” і “Араттеведа”, - це цікавий такий пілотний варіант другої частини двокнижжя останнього пророка Аратти. Воно видається видавництвом “Факт”. Мені цікаво, як оцей пілотний, неповний ще варіант книжки буде сприйнятий українським читачем. І щоб вони уявили собі це східне світосприйняття, відображене в поезії... - це вірші, написані дуже давно, десь 1997 року, але, власне, ті, де суть ця передається:

Там, де виноградний цвіркун Всю ніч сюркотить у листянім плетиві, І місяця зносить відпливом міліючих лоз Мов мілководдям твій профіль на стертій монеті, Я тебе виліплю вдруге губами з вологих холонучих місячних глин, Вивільняючи груди, що впливають Двоголовим медовим барханом, запливаючі плоттю сліди за губами.

Павло Вольвач

Це був Ігор Маленький, поет і дипломат, котрий вслід за відомим персонажем радянського вестерна може повторити: “Схід – справа тонка”. А я повторюсь, нагадавши, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”, його підготував я, Павло Вольвач, в студії мені допомагав звукооператор Михайло Петренко. Пильнуйте себе і пильнуйте за нашими передачами! Хай щастить! Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG