Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 22:26

Абетка демократії: Проблема переходу від війни до демократії.


Василь Зілгалов Абетка демократії: Проблема переходу від війни до демократії.

Прага, 19 серпня 2003 – Сучасній світ продовжує жити під тиском військових обставин і застосування воєнних засобів у різних регіонах світу, без яких нинішня постіндустріальна цивілізація не може врівноважити політичне існування і навіть у, здавалося б , мирній політиці багатьох країн інколи спалахують баталії, близькі за напругою до воєнних. Народи часто не встигають оговтатися, як запеклі політичні битви непомітно втягують їх у широкомасштабні кровопролиття у братовбивчих конфліктах. Воєнні форми протистояння ми спостерігаємо сьогодні у різних регіонах світу, і є перспективи нових. Про що свідчать хоча б ядерні приготування низки країн Азії. Нещодавня воєнна операція США супроти іракського режиму Саддама Гуссейна призвела до перших перемог та краху диктатури у Багдаді. У зв’язку з чим згадується щоразу й Україна. То у зв’язку з «Кольчугами», то завдяки безпосередній участі в іракській демократизації. А як характеризують історичний розвиток воєнних засобів розв’язання політичних суспільних проблем науковці, особливо перехід від війни до демократії?

Війну політологи характеризують, як збройну боротьбу між державами, групами країн чи суспільними, релігійними, етнічними та іншими спільнотами. Війною також часто у переносному розумінні називають крайню межу загострення політичної боротьби, котра переростає у ворожі відносини між певними політичними силами (наприклад, війна між владою і непримиренною опозицією, війна законів між центром і периферією).

У мислителів простежувалися два протилежних підходи до розуміння закономірностей воєн у суспільствах. З одного боку, визнавався закономірний і природній характер їхнього виникнення від Геракліта до Геґеля і Ніцше. Геґель навіть висловлював образне поняття на кшталт того, що війна потрібна суспільству, як свіжий вітер для затхлого озера. Сучасні політологи і ґлобалісти вважають війни школою «політичної реальності», психологи обґрунтовують виникнення збройного протистояння природною агресивністю людини, а технократи – технічним прогресом. Прибічники протилежного погляду вважали і вважають війни неприпустимими і шукали шляхів їхнього відвернення (Ян Амос Коменський, Жан-Жак Руссо, Іманнуїл Кант та інші).

При всьому розмаїтті поглядів чи не всі погоджувалися з тим, що висловив колись німецький теоретик Карл фон Клаузевіц, який вважав, що війна є продовження політики збройними засобами. Тобто, всі визнають, що кожна війна має свою політичні причини, які визрівають з глибин політичного життя суспільства, виливаючись у гострі суперечності, котрі стає неможливо розв’язувати мирними засобами. Внутрішні війни, як правило, переростають у зовнішні і світові…

Класики воєнного мистецтва вважають, що ув’язатися у війну набагато легше, аніж вийти з неї.Це особливо стосується сучасних намагань світової спільноти покласти край диктаторським режимам. Нав’язування зовнішньої демократії за допомогою силових методів має вже досить довгу післявоєнну історію. Чимало експертів вважають, що саме такі воєнні операції, зокрема у Африці, стали однією з причин кризи довір’я щодо ООН. До речі, й сьогодні в Іраку питання післявоєнного врегулювання, якщо воно дійсно стане післявоєнним, а не міжвоєнним, як пишуть чимало західних оглядачів, знову ж таки пов’язуються із участю ООН.

Україна, її збройні сили, також стали фактором процесу демократизації життя в Іраку. Правда, ця роль Києва є лише допоміжною, дехто з опозиції називає її «маріонетковою». А радикальніші представники опозиційних партій взагалі вважають, що участь України в Іраку нічого доброго не принесе українській демократії, бо переконані, що іракська акція лише зміцнить нинішній політичний режим у Києві. Зокрема, міжнародні оглядачі вже не раз дивувалися останніми днями, як США могли собі дозволити залучити до «іракського процесу» Україну, де «завоювання демократії дуже слабенькі», а переслідування демократичної преси і порушення виборчих прав громадян продовжують відбуватися й надалі.Наприклад, представники опозиційних партій у Києві (БЮТ, соціалісти) вважають, що нинішня українська влада перебуває у стані війни зі своїм народом, з опозицією, і ставлять питання про доцільність підтримки такої влади на міжнародному рівні.

Колись італійський філософ і політик Ніколо Макіавелі писав, що «той, хто хоче жити в мирі, повинен готуватися до війни », і продовжував, що «війни розпочинають, коли хочуть, але закінчують, коли можуть», і прискорений вихід зі стану війни забезпечує лише визнання своєї поразки у ній. Чи допоможе участь України у процесі припинення війни чужої виявити переможців і капітулянтів у війні внутрішній – це покаже час.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG