Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 06:35

“Країна-Інкогніто”


Сергій Грабовський “Країна-Інкогніто”

Київ, 12 серпня 2003 року.

Сергій Грабовський

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Часом прогнози, висловлені знаними українськими інтелектуалами минулого, справджуються з фантастичною точністю. Таке передбачення і доля його автора – тема нашого сьогоднішнього радіожурналу. З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст “Радіо Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Щоб оцей туман та сніги поїв, Цей важкий туман, нерозгаданий. Впав на груди піль, на печаль гаїв, Впав на тихий сад, на обкрадений.

Срібні блиски рос, передзвони кос В далині глухій увижаються, Ластів’ячий крик і дівочий сміх, І степи в шовках - у ногавицях...

Гей, нема, нема. Тут страшна зима, - Мла, відчай і сон над оселями. Понад садом - крук, понад степом - свист І собачий брех понад селами.

Ні шовкових рос. Ні пісень нема. Лиш одні сніги та липкий туман. Впав на груди піль, на печаль гаїв... Щоб оцей туман та сніги поїв.


Максим Стріха

Пролунали вірші Івана Багряного, літератора і політика, про якого в Україні пам’ятають дуже мало. 1987 року весь Радянський Союз зачитувався “Дітьми Арбату” – романом Рибакова. За півтора року український журнал “Дніпро” надрукував “Тигролови” давно вже покійного Івана Багряного. І мені подумалося – що якби “Тигролови” вийшли на півтора року раніше, якби вийшли в російському перекладі в одному з провідних загальносоюзних тоді журналів, очевидно, Багряний став би хітом номер один тодішньої літератури, бо він, як один з небагатьох, зумів показати, причому, не в філософському жанрі, а, скоріше, в доброму детективно-пригодницькому страшну махіну сталінських таборів. Разом з тим, Іван Багряний – не тільки поет, не тільки прозаїк, він – політик, і , більше того, суспільно-політичний мислитель, оскільки йому належить надзвичайно містка концепція того, що незалежну Україну врешті-решт збудуть не Запілля, не діаспора, а люди, виховані самою цією системою, які колись усвідомлять значення незалежності. І заради того, щоб ці люди усвідомили таку необхідність, Багряний і працював все своє життя як політик.

Сергій Грабовський

Короткий огляд життєвого шляху Івана Багряного підготував Віталій Пономарьов

Віталій Пономарьов

Справжнім прізвищем Івана Багряного було Лозов’яга, хоча використовувалася і русифікована форма «Лозов’ягін». Він народився 2 жовтня 1906 року у містечку Охтирці на Сумщині. На очах чотирнадцятирічного Івана більшовики закатували його діда і дядька за приналежність до Армії УНР. 1929 року він закінчив навчання у Київському художньому інституті, проте не був допущений до виконання дипломної роботи як політично неблагонадійний. Свій перший вірш Багряний опублікував вісімнадцяти років, а 1927 року вийшла його перша збірка поезій «До меж заказаних». Його поеми «Аве Марія» та «Собачий бенкет» були заборонені цензурою, а рецензія на поему «Скелька» називалася «Куркульським шляхом» і стала приводом до арешту поета 1932 року.

Багряний був засуджений на 5 років ув’язнення і відправлений на Далекий Схід, однак через 2 роки втік з концтабору і переховувався у знайомих на Зеленому Клині. Після повернення додому 36-го року він був заарештований вдруге, вийшов на волю напередодні війни, згодом дивом уник розстрілу нацистами і, мобілізований до Червоної армії, втік з поїзда, що йшов на фронт.

Переїхавши до Львова, Багряний працював у службі пропаґанди ОУН та УПА, долучився до створення Української Головної Визвольної Ради. Після війни він мешкав у Західній Німеччині, видавав газету «Українські Вісті», був учасником Мистецького Українського Руху. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР», перекладений кількома мовами, сприяв зміні ставлення Заходу до так званих «переміщених осіб». А у романі «Сад Гетсиманський» письменник, виходячи з власного досвіду, одним з перших у світовій літературі змалював систему більшовицького терору.

Співзасновник Української революційно-демократичної партії та Об’єднання демократичної української молоді, Багряний намагався поєднати національну ідею з принципами демократії та соціальної справедливості. Найважливіше завдання, вважав він – «об’єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість» на засадах територіального патріотизму.

Іван Багряний помер 25 серпня 1963 року у санаторії Сан Блазієн у Німеччині.

Максим Стріха

Сергію, пам’ятаєш, колись в Україні нас, україномовних українців, часто сприймали як “западенців”, “бандєру з Запада”, хоча ми могли бути з Центру, зі Сходу... Те, що називалося “українським буржуазним націоналізмом”, якщо подумати, репрезентували не лишень галичани. Східна і Центральна Україна дали, врешті-решт, значно більше ідеологів та організаторів національного руху 20 століття, і найрізноманітніших напрямків – від комуністів Шахрая, Скрипника, Волобуєва до Петлюри, Донцова, Маланюка, Скоропадського, пізніше, вже в наші часи – Лук’яненка, Чорновола, врешті-решт, Багряного.

Багряний заснував партію. Партію, яка об’єднувала так само східняків. Ця партія належала, якщо так говорити, до української політичної лівиці, не діаспори. У мене в руках зараз книжечка, в Німеччині тоді видана: “Іван Біда – герой труда. Відповідь людоловам”. Це – дуже болюча тема для Багряного, бо в 1946 році він написав знаменитий памфлет “Чому я не хочу вертатися до СРСР?” і тим зупинив той страшний плин людоловства, коли західні альянти видавали на поталу Совєтам тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч українців, росіян, білорусів, які прямісінько прямували до катівень чи до таборів. Ця книжка – це 269 сторінок римованої публіцистики. Я зачитаю один з прикінцевих коротеньких розділів, щоб ви зрозуміли її тональність.

Прийде пора, прийде пора, Товаришу і брате, Ой, і прийде ж така пора, Що будемо ми до Дніпра Всіх репатріювати: Із Колими, з Караганди, Із Воркути, із Чекунди, З-за гір проваль, із-за морів, Із тюрем, із концтаборів, Із заполярної зими – з усіх усюд пролізем ми! Ми прийдемо з усіх світів, Зі всіх розпуч Росії, На втіху й щастя матерів. Для ворогів же в тій порі Для нас засяє меч вгорі, І меч біля Софії.

Максим Стріха

Хто його знає, звичайно, з погляду сьогоднішньої структуралістської критики ледве чи вірші ці буде зараховано до найвершинніших надбань української поезії 20 століття, але ці вірші породила своя епоха – згадаймо той самий роман “Скелька” про його молодість, згадаймо, зрештою, “Сад Гетсиманський” і “Тигроловів”, які, власне, значною мірою є автобіографією поневірянь з 1932 року і аж до 1941. Цими романами, памфлетами, віршами він відкривав громадськості, і не лише українській (багато його текстів перекладено було іншими мовами), - через ці тексти Багряного світ хоч трошки привчався розуміти трагедію України.

Сергій Грабовський

Іван Багряний справді був одним із перших у світовій літературі, хто дав художнє зображення сталінських в‘язниць, квазісудових механізмів і власне ҐУЛАҐу. Ці художні твори були перекладені багатьма європейськими мовами, справді. Але сталося щось важко пояснюване. Західні інтелектуали в основній своїй масі не сприйняли твори Багряного, ба більше – відкинули їх як наклепи українського націоналіста на світоч усього прогресивного людства – Совєтський Союз і гуманістичну російську культуру. Максиме, от чому Захід не сприйняв Багряного, але пізніше все ж сприйняв Солженіцина?

Максим Стріха

Так само, Сергію, дуже просто. По-перше, була трошки інша історична доба. Багряний писав свої тексти в 40-50-і роки і помер він, власне, 1963 року. На Заході тоді ще захоплення СРСР було значно дужчим. І друге, звичайно, те, що Багряний репрезентував не російську, а таки українську культуру. За Солженіциним були величезні інституції, були кафедри русистики в кожному порядному університеті, масив російських емігрантських інституцій, з якими так чи інакше мусили рахуватися. За Багряним було навіть не все, що могла дати тоді українська діаспора, еміграція ще тоді, власне, не діаспора, на Заході, бо ж у масі своїй ця еміграція була за поглядами правіша, і Багряний там був такою собі білою вороною, чи - рожевою, якщо вже в політичних кольорах. На жаль, Багряний фатально розминувся зі своїм читачем, я не можу сказати, що його зовсім не сприйняли – сприйняли! - як це видно з розголосу його памфлету, але розголос цей міг би бути й більший.

Сергій Грабовський

Максиме, знов повернемося до Багряного – політика. Дві його чільні політичні ідеї здобули в сучасній Україні досить нестандартне втілення. Ідея української лівиці, на роль якої претендує Соціал-демократична партія (об‘єднана) і ідея домінантної ролі “молодої”, так би мовити, постсталінської номенклатури Східної і Центральної України у здобутті незалежності українською державою...

Максим Стріха

Не хочеться коментувати зазіхання СДПУ(о) на роль української лівиці - з тим, як то кажуть, усе ясно. А от що до номенклатури – все значно цікавіше. Справді, прогноз Багряного про те, що незалежну Україну збудують ті, хто виходить з лав комсомолу і партії, справдився на всі сто відсотків. Питання інше –якою вийшла врешті-решт ця незалежна Україна, якою була ця номенклатура, чому вона сталася не такою, як, мабуть, уявляв собі сам Багряний – трошки романтично ще, з позицій 50-х років, але це вже, очевидно, тема для іншої, докладнішої розмови.

Сергій Грабовський

Та все ж – попри іронію історії, якою на загал є роль Івана Багряного в українській літературі й українській політиці? Слово – професорові Ігорю Качуровському

Ігор Качуровський

Серед українських письменників в еміграції можна виділити три групи: одна група (імен не називаю) - це ті, котрі здобули собі цілком незаслужено марну славу. Друга група – як, наприклад, Михайло Орест, ще дехто – які варті були великої слави, але не здобули її - чи то через якісь обставини, через власний характер... І, нарешті, третя, невелика група – це ті, що мали право на славу і здобули її. Це – Маланюк і Багряний. Багряний як автор – дуже нерівний і різноманітний. Нерівний – це означає, що у нього поруч із рядками, які можна назвати геніальними, з’являється раптом така зовсім слабка і маловартісна писанина у художньому відношенні, а геніальні раптом з’являються у нього в прозі характери змальовані людські, виписані так, що мало хто з українських письменників, хіба що Винниченко, міг колись малювати з такою силою. Він – автор експресивний, у нього характери ж людські - живі. Що до питання про Багряного як політика – то тут також є що сказати. Багато наших політиків шукали засобів матеріальних, співпрацювали з чужинецькими розвідками, урядами і так далі. Багряний був непідкупний. Багряного не можна було купити, ніякі сили не могли його притягнути туди, куди він не хотів іти сам. Це одне. Друге – те, що він був далекозорий політик. Крім того, партія його була демократична, воно не вимагало того догматизму – про Винниченка те казати, про, скажімо, Донцова – інше. Члени були вільні в своїх поглядах, це була демократична партія.

Максим Стріха

Я гарантую, що Багряний лишиться в цій літературі, що до його творів звертатимуться нові і нові покоління для того, щоб зрозуміти, чим було для українців трагічне 20 століття. До політичних концепцій Багряного, я думаю, так само звертатимуться ті, хто прагнутиме посісти не декоративне, а справжнє місце майбутньої української лівиці.

Сергій Грабовський

На цьому ми завершуємо розмову про долю Івана Багряного та його ідей. Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Вірші Івана Багряного читав Олекса Починок. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG