Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:26

“7 днів демократії”


Віктор Міняйло “7 днів демократії”

Прага, 16 серпня 2003 року.

Віктор Міняйло

«Сім днів демократії» - спеціальна передача на хвилях “Радіо Свобода”. Перед мікрофоном у Празі – Віктор Міняйло.

Протягом наступних 25 хвилин ми повторимо низку матеріалів, які вже звучали минулого тижня у передачі «Демократія і держава». Сьогодні, серед іншого, ви почуєте: як відзначати день пам‘яті хрещення Русі, чи є нацією українці, що сказав, вірніше, не сказав заступник генерального прокурора України про справу Гонгадзе-Гончарова.

Традиційно, передачу «Сім днів демократії» відкриває письменник Євген Сверстюк. Сьогодні він говоритиме про біографії і автобіографії, про добрі діла та любов до ближнього. «Щоб дати комусь, потрібно забрати від себе» - переконаний Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

У пам’яті людей старших назавжди вкарбувалися поняття: автобіографія, чиста біографія, приховані факти біографії. І в печінках сидять шкільні біографії радянських письменників, де головне, що характеризує людину, замовчане, а нікому не потрібні події і дати ніяк не лізуть у голову. Розповідали, як в одній сільській школі в присутності самого міністра освіти академіка Тичини, школяр розповідав на уроці біографію поета Павла Тичини: «Вони народилися 1891 в сім’ї дяка і навчалися в духовній семінарії, але з цього нічого не вийшло. Потім вони вступили до Комерційного інституту, але з цього теж нічого не вийшло. І тоді вони вирішили стати поетом і написали книжку «Партія веде». Тільки у вузькому колі тихенько розказували, що Павло Григорович людина дуже культурна, делікатна і добра, що бувало чужій людині він давав гроші, щоб врятувати від суду, що любив голодного нагодувати і пригніченого розрадити, бо співець партії боявся тієї партії більше, ніж простий колгоспник.

Добрі діла свідчать про людину найперше. У злому світі доводиться їх приховувати. Це особливо цікаво для епохи Леніна, Сталіна. Суспільство культивувало замість любові до ближнього підозру. Конвой має бути лютим, як у пісні: « І от сіжу я в Туроханском крає, гдє конвоіри строгі і груби. Я ето всьо, конєчно, понімаю, как обострєніє класовой борьби». Часом конвоїр, лаючись про людське око, кидав в’язневі кусень хліба. Часом директор, не жаліючи лютих слів, насправді, жалів людину і не кидав її в кігті НКВД. Часом Рильський або Тичина потаємно надавали допомогу переслідуваним, чого ніколи не робив Корнійчук. Тоді навіть говорили про доброго начальника: незлий, бо за власною ініціативою підлості ближньому не робить і шанує добрих.

На титульній сторінці газети «Наша віра», є гасло з послання апостола Павла:«Поки маємо час, усім робімо добро». Йдеться тут не лише про дні лукаві, яких завтра вже може не бути, йдеться в посланні про наповнення часу, про добром наповнений час. Згадаємо самохарактеристику Возного з п’єси Котляревського «Наталка Полтавка»: «Од рождєнія моєго я расположьон к добрим дєлам, но із-за нєдосужності по должності с другімі окольностямі, досєлє ні одного доброго дєла нє сдєлал». Тут, звичайно, іронія, але в ній є та правда, що особа має стати вище обставин, щоб творити добро.

Ті, хто в полоні власних вигод та всяких спокус , раби егоїзму і матеріальної залежності, ті не мають коли думати про добро для ближнього і про громадське добро. Раб зорового поля, так само, як мавпа, не бачить нічого, крім спокусливих речей. Щоб робити добро, треба про це постійно думати, треба бути чуйним, уважним винахідливим, а часто сміливим. Афоризм «У житті є місце завжди для подвигу» можна доповнити: «Для тих, хто готує себе для подвижництва». Випадково і мимовільно добрих діл не роблять. Щоб дати комусь, треба забрати від себе, а щоб забрати від себе, треба цінити добро вище за своє майно, за свій час, цінити понад усе.

Отже, в життєписі людини істотне передусім те, що зробила вона через подолання несприятливих обставин не для себе або не стільки для себе, як для інших. Життя наповнене добрими ділами - це нива зорана і засіяна. Життя в пристосуванні до обставин - тваринне. Воно, що порожняк, який прогуркотів через дати, повз придорожні стовпи і обминув усі шанси вийти на висоту добра і радості. Можна сказати, що життя, як історія душі, починається від першого активного зусилля робити добро: комусь допомогти, комусь послужити, нагодувати, розрадити. Байдужість до ближнього - це згасання душі. Любов - це ознака сили, життя. Деякі люди думають, що життя регулюється ринковими відносинами: за все платити, з усіма розраховуватися. Так, але це лише малий діапазон. Будь-який лад можливий тільки при надмірі позитивної життєвої енергії і волі творити добро.

Я розумію сьогоднішнього народного Малахія, який хоче зібрати усіх народних депутатів і сказати їм: «Законодавці, Ваші закони почнуть діяти, коли в суспільстві буде дух загального добра. Порізнені егоїсти, як трутні, меду не приносять. Але творити загальне добро треба, починаючи від себе, з вірою, що кинуте в землю, вродить вдесятикрат. СРСР завалився тому, що не було кому підставляти плечі, але скрізь були ідейно перевірені, що хочуть урвати для себе, бо гуртове - чортове. Цінуйте людей , схильних дбати про загальне добро. Вірте добрим, на них уся надія».

Віктор Міняйло

Це говорив письменник Євген Сверстюк. А тепер поговоримо про народ і демократію – хто кого створює. Історія витворення відомих світові народів і націй складна і неповторна. Наприклад, євреїв, окрім Господа Бога, активно творив Мойсей, але вже на основі існуючого народу. Не можна уявити собі німців без прусського народу і їх канцлера Бісмарка, з його методами «заліза і крові». А як же українці? Чи є вони вже народом, нацією, якщо так, то хто ж їх створював? Перед мікрофоном Василь Зілгалов.

Василь Зілгалов

Одним із головних аспектів, точніше , завдань своєї нової книги під назвою «Україна – не Росія» український президент Леонід Кучма назвав прямо: «створити українця». Що відразу викликало досить скептичні відгуки багатьох політологів, науковців. Зокрема Михайло Погребінський з Києва висловився, наприклад, що цитую:“...завдання дуже складне, і я не знаю навіть, чи можливо його розв’язати ». А доктор філософії Юрій Павленко вважає, цитую: «досить наївним сподіватися, що однією книжкою можна створити націю чи визначити ідентичність України». І додає: «Росія ніколи себе не самоусвідомлювала як національна держава. Вона, власне кажучи, створилася, як імперія, де національне було другорядним. Тоді, як Україна, не маючи власної держави, усвідомлювала себе, як етнічно - національна субстанція».

Тобто, йдеться про те, що українці здавна вважали себе народом, нацією. Але Росія, Москва, як пише у своїй новій книзі Леонід Кучма /перша його праця називалася «Про найголовніше», своєю політикою русифікації цитую: «загрожувала самому нашому національному буттю». Тобто, українська нація, як така, існувала. Бо хтось може подумати, що український президент відкидає взагалі існування її. Але чому ж тоді він висунув у книзі «Україна - не Росія» чітке гасло: «створити українця»?

Наступна цитата дещо прояснює суть попереднього: «Ми не можемо і не збираємося вимагати від громадян України, котрі належать до російської культури, щоб вони не співпереживали Росії,не співпереживала, не гордилися нею, не вболівали за неї.Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає роздвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості – взагалі паскудна річ. Важкі випадки цього роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книжка допоможе хоча б одній людині уникнути цього роздвоєння, я буду вважати, що не дарма трудився», - пише Леонід Кучма. Так що завдання «створити українця» тут відразу стає набагато вужчим, воно не стосується прямо вже існуючих українців, але тих громадян України, яким загрожує шизофренія національної двоїстості. Але й це завдання, мабуть, не з простих...Бо, як зауважив доктор філософії Юрій Павленко: «Україна і Росія в свідомості українців і самосвідомості росіян – це дещо різні площини, так би мовити, саморефлексії». Яксказав один із моїх московських приятелів: «Якщо татарин для нас росіянин, то якже українець для нас не росіянин», кінець цитати тут мало зусиль, не те що “кавурівських”, а й “заліза і крові” бісмарківських.

Важливим все ж у процесі консолідації і боротьбі з роздвоєнням державної нації є опиратися на європейський досвід, коли вже згадувані національні політики опиралися в Італії, наприклад, на П’ємонт, в Німеччині – на Прусію , бо тут уже сам народ творив поняття народної демократії. Тоді є логіка. Але коли хтось називає Україну демократичною державою, а сам намагається лише творити демократичних українців, невідомо довкола чого і засобом чого, то це приречено на результат, описаний у відомому романі Сервантеса, пам’ятаєте боротьбу Санчо Пансо з будяками? Відомий ліванський письменник Джабраїл Джебран з цього приводу написав: «Горе нації, що розірвана на частини, кожна з яких вважає себе нацією»... Чого ж більше в українській демократичній нації – горя чи шизофренії? А може хвороби ці виліковуються свободою? Василь Зілгалов. Радіо «Свобода».

Віктор Міняйло

Нагадаю, що в ефірі передача «7 днів демократії». 14 серпня церкви київської традиції відзначають день пам‘яті хрещення Русі. Цього дня урочистими літургіями, хресними ходами і в проповідях згадується подія, яка сталася 988 року – русичі увійшли в Дніпро, що став для них хрещальною купелею. Тему продовжить наш київський колега Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Якби існував офіційний перелік подій, що справили вирішальний вплив на долю народу, то напевно багато європейських націй відкрили цей перелік датами свого хрещення. Здається, ми знаємо чимало про причини християнізації Київської Русі, знаємо, що перед князем Володимиром стояло завдання консолідації держави і зміцнення центральної влади, що могутній самодержець прагнув наблизитися до цивілізованого світу, в центрі якого запаморочливо виблискували золоті бані Царгорода – нового Риму. Знаємо, що християнізація сприяла суспільному, політичному і культурному розвиткові Русі і з чим погоджувалися і радянські історики. Але насправді, навіть входячи в найдрібніші подробиці, ретельно збираючи все відоме нам про слов‘янський світ кінця І тисячоліття, про розклад сил у середньовічній Європі та хитросплетіння інтриг при візантійському імператорському дворі, ми все одно знаємо навдивовижу мало. Це правда, що аби покінчити з варварством європейським народам необхідно було ввійти до хрещальної купелі. І гордовиті королі та князі схиливши перед хрестом свої буйні голови входили до неї, але як могло статися, що Володимир - грішний і буремний язичник - раптово переобразився. Історики стверджують, що ми не можемо віднести стрімке перевтілення княжої натури на рахунок лише тільки перебільшень, якими охоче грішили середньовічні літописці. Насамперед ми послідовно і навіть до незрозумілого наполегливо ігноруємо те, про що просто волають до нас хроністи. “Не відали ми чи на небі чи на землі перебуваємо. Не можемо забути краси тієї” - розповідали посли які ходили у грецьку землю. Так, погодимося із фахівцями – можливо все було інакше, і це не історично достовірна оповідь, але це щось більше –це соборна пам‘ять народу про сенс обраного ним шляху і глибинне виправдання цього вибору. Володимир прагнув вершин тодішньої культури та естетизму і вершини ці були тоді в Царгороді – столиці священної держави Ромеів. Володимир, переможець греків жадав від них контрибуцій, але не тільки рухомості і, навіть, не лише руки царівни, а й вчителів, митців, вчених. Але й це ще не все. Звідки взялося у вчорашнього напівварвара таке милосердя, хто навчив його розв‘язувати, говорячи сучасною мовою, соціальні питання: “всюди милостиню творяще, нагіє одягає, алчниє кормя, жадні напояє”, можливо і не перебільшує Іларіон, говорячи про глибоке навернення Володимира, який спалахнув духом і бажанням створити святу, праведну, євангельську Русь. Адже пояснювати духовні явища за допомогою лишень соціологічних схем неможливо. І погоджуючись із тими, хто вказує нам на акції насильства при запровадженні християнства, погодьмося і з тими, хто вбачає в ранньому київському християнстві палкий потяг до втілення євангельського ідеалу, що зробив це християнство справжнім золотим перетином. Якщо ми подивимося на понад тисячолітню історію, не лише з вульгарно-економічної токи зору, а так, як власне і слід дивитися на духовні явища, то всілякі спекуляції на тему про правильність або хибність шляху, з огляду на сказати б валовий економічний продукт, взагалі втрачають будь-який сенс, бо наша Софія Київська не краща, і не гірша за Собор Паризької Богоматері, тому що нічого прекраснішого за цей Собор не буває. Так само як і не має більш чудового, ніж Софія. Там де владарює дух взагалі не має чому робити з арифметичною лінійкою. Віктор Єленський для “Радіо Свобода”. Київ.

Віктор Міняйло

А минулого тижня політично заангажовані мешканці України переймалися так званою справою Гонгадзе-Гончарова. Заступник генерального прокурора України Олександр Медведько навіть зібрав з цього приводу журналістів на брифінг. Туди ж завітав і наш київський кореспондент Віктор Березанець.

Віктор Березанець

Не можу похвалитись, що часто відвідую прес-конференції силових відомств, але цей візит не був і першим. Сорок п‘ять хвилин активного спілкування заступника генерального прокурора з журналістами. Сорок п‘ять хвилин докопування до істини. Сорок п‘ять хвилин пошуку правди з нульовим ефектом - факт сам по собі цікавий. Вийшовши з приміщення прокуратури, я спіймав себе на думці, що не дізнався з уст пана Медведька нічого. Скажу більше, я не пригадую випадку зі своїх відвідин цього відомства, щоб ефект спілкування був іншим, ну хіба що невеличка корекція чуток. Одначе, про що йшлося. Ішлося про факти, які вже мали широку пресу, про те, що отой самий Ігор Гончаров,котрий заявив, що має намір розкрити імена убивць Гонгадзе і тепер уже заявити нічого не може, перед смертю через невідомих людей передав до Інституту масової інформації листи, в яких теж не має ніякої нової інформації. Імена убивць Гонгадзе, як стверджує заступник генерального прокурора, Гончаров не назвав і під час допитів. Йшлося про те, що Гончаров скаржився на тортури з боку своїх охоронців, на погіршення стану здоров‘я внаслідок цих тортур. Прокуратура це заперечує.

Олександр Медведько

Призначалися судово-медична експертиза, яка не дала нам відповіді на те, що йому були причинені тілесні ушкодження, які за собою потягли погіршення стану його здоров‘я.

Віктор Березанець

Тим часом за станом здоров‘я ув‘язнений потрапляє до лікарні швидкої допомоги, де і помирає. Не встановила прокуратура і причину смерті Гончарова. Це з‘ясується пізніше, за результатами судово-медичної експертизи. Тим часом тіло небіжчика піддали кремації і поховали. Водночас прокуратура має намір у вересні висунути звинувачення групі злочинців у складі якої перебував і Гончаров. Викликав подив у присутніх сюжет з представниками СБУ, котрі за словами Григорія Омельченка перепоховали свого часу труп Гонгадзе так, щоб його можна було знайти. Пан Медведько підтвердив, що працівників СБУ (до речі зацікавлених у розкритті справи) допитували. Водночас пан Медведько заявив, що не може ні ствердити, ні заперечити, хоча б факт перепоховання.

Олександр Медведько

Про переховання, про яке говорить пан Омельченко, це говорилося вже і раніше і проводилися з цього питання, я знаю і до цього була мова, що є такі дані, що ніби то переховували труп Гонгадзе. Але, щодо причетності, що це працівники СБУ зробили, я вважаю, що в нас підстав говорити немає. Є підстави говорити про те, що можливо таке було.

Віктор Березанець

Що ж власне повідомив журналістам заступник генпрокурора у справі Гонгадзе. Фактично нічого. Окрім спростування фактів тортурів, щодо ув‘язненого Гончарова – свідка у справі. Віктор Березанець, для “Радіо Свободи”.

Віктор Міняйло

І на завершення передачі «Сім днів демократії» рубрика Юридична консультація на «Свободі».

Володимир Ляшко

Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Вітаю вас. Продовжуємо відповідати на чергові дзвінки наших слухачів. Перше запитання таке: “Останнім часом у Києві з‘явилося багато прибудов до будинків – дев‘ятиповерхових, п‘ятиповерхових. На перших, а то і на других поверхах, все це спотворює загальний вигляд будинків. Хто і яких випадках дає дозвіл на такі прибудови?” – запитує киянин Віталій. Відповідає наш юридичний консультант Валентина Позинич.

Валентина Позинич

Відповідно до “Закону про Планування і забудову території”, схеми планування території, містобудівна документація, місцеві правила затверджуються відповідними радами. В місцевих правилах встановлюється порядок вирішення питань, розташування, надання дозволу на будівництво, на виконання будівельних робіт, порядок здійснення контролю за містобудівельною діяльністю. Органами, які мають здійснювати контроль за цією діяльністю є Державний комітет будівництва і архітектури та житлової політики, а також Управління містобудування та архітектури обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій і відповідні відділи в районних державних адміністраціях. Вони мають здійснювати контроль за архітектурною містобудівною діяльністю.

Володимир Ляшко

Ще один дзвінок слухача: ” Мені шістдесят п‘ять років і я працювала у Ніжинському педінституті. У 1986 році неофіційно, звичайно, за націоналізм, мене звільнили з роботи третім травня. Це був перенесений вихідний день на третє травня і тоді був вихідний день. Я майже два з половиною роки не могла влаштуватися на роботу і хотіла би дізнатися, чи я маю право якесь, щоб оці два з половиною роки зарахували мені до стажу?”

Валентина Позинич

З вашого запитання, можна зробити висновок, що ви не поновлювались на роботі, не було рішення про поновлення на роботі, а просто ви тривалий час, майже два з половиною роки не могли працевлаштуватися, і отже це для вас втрачений час. За таких обставин не можна говорити про зарахування цього періоду до стажу вашої роботи. Якби було рішення про поновлення на роботі, то тоді б відповідний запис було зроблено у вашій трудовій книжці і тоді цей би період було б зараховано до стажу.

Володимир Ляшко

На запитання наших слухачів відповідала юридичний консультант Валентина Позинич. Нагадую щовівторка та щосереди в програмі “Демократія і держава” на запитання наших слухачів відповідає юрисконсульт. Ваші запитання записуються по київському телефону 490-29-00. Повторюю 490-29-00. Чекаємо ваших дзвінків.

Віктор Міняйло

На цьому ми завершуємо передачу «7 днів демократії». З вами був Віктор Міняйло. Я дякую за увагу, зичу усього найкращого і до наступних зустрічей на хвилях «Радіо Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG