Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 20:44

Вранці 21 серпня 1968 року ввели в Прагу півмільйонну армію Варшавського блоку. У той день рештки моїх ілюзій щодо соціалізму облетіли, - згадує Євген Сверстюк


гість студії Євген Сверстюк Вранці 21 серпня 1968 року ввели в Прагу півмільйонну армію Варшавського блоку. У той день рештки моїх ілюзій щодо соціалізму облетіли, - згадує Євген Сверстюк

Київ-Прага, 18 серпня 2003 року.

Людмила Литовченко

Надходить 21 серпня. У пам’яті багатьох людей старшого та й середнього покоління ця дата пов’язана з подіями 35-літньої давнини, коли вранці до Праги була введена півмільйонна армія Варшавського блоку і покладений кінець “Празькій весні”.

З усіх спроб протистояння народів комуністичному режимові “Празька весна” 1968 року була найяскравішою.

Берлінські події 1953 року були похмурі. Вони не мали великого резонансу в Україні. Угорське повстання 1956 року засвідчило, що післясталінський режим є окупаційним і жорстоким. Натомість польські робітничі сюрпризи і особливо лібералізація польської преси позитивно впливала на демократичні процеси в Україні. Але особливий, широкий і різнобічний резонанс мали події в Празі 1968 року.

Чим пояснюється такий ефект?

Євген Сверстюк

Пояснюється характером демократичного контрнаступу. Москва повернула до неосталінізму, а тут їй у спину сміх і гамір. Здавалося, Швейк почав міркувати вголос про собак, про вождів і про комунізм. Кажуть, Дубчик був єдиним у комуністичному блоці, хто мав усміхнені очі. Коли він проголосив соціалізм з людським обличчям, заперечити було важко проти якогось слова. А всі слова разом якось дражнили підозріливих і дуже сердитих вождів. «Як?!, - люто вони поблискували очима і грізно супили брови на карту, де за горами сиділа тихенько Чехословаччина. - У нас досі не людське обличчя? Вони будуть нас вчити?!»

Але Чехословаччина скасувала цензуру і від весни до літа, понад півроку говорила собі, що хотіла. Найцікавіше те, що всі антени, об’єктиви, телекамери у широкому світі забули про свої клопоти і націлилися на Прагу. Чехам стало веселіше. письменники написали 2 тисячі слів і спробували говорити на повен голос, відкинувши правила та ідейні настанови. Художники почали малювати, що хочуть і як хочуть. А українські письменники, особливо проскрібовні почали пересилати і передавати до журналу «Дукля», до газети «Нове життя» свої вірші та есе, які цензура не пропускала. Це була розкішна гра в свободу, напівдозволену і віртуальну.

Пізніше у довгі тюремні ночі не одному з нас думалося:«Чому я так мало встиг і так багато мені дали?» По суті, ніхто з України не надрукував в Чехословаччині нічого такого, за що можна судити. Іванові Коваленкові з Боярки дали 5 років за те, що посмів посилати туди патріотичні вірші. Мене допитували, в яку поштову скриньку і коли, якщо я пригадую, я опустив свій рукопис про Миколу Зерова, що був надрукований у «Дуклі». Юрія Бача і Мурашка у Пряшеві судили за те, що вони посміли скористатися безцензурним антрактом. А взагалі, шлях визрівання до вільної преси довжиною у півроку, як курям на сміх. Попередньо мають бути сполучені посудини вільної інформації і вільне спілкування між людьми.

Празький уряд підтверджував будівництво соціалізму, дружбу народів і зовсім не заохочував до антикомунізму. Чехословаччина була прокомуністичною країною. Проте інтелігентні дискусії і веселі політичні анекдоти в присутності начальства налаштовували на той розкутий лад мислення, який відразу давав іншу літературну якість. Гумор та іронія з приводу Кремлівської мудрості робили колосальну справу. Чого варто було тільки висміювання дозволеної інформації, надрукованої на білому, червоному, голубому і зеленому папері залежно від рівня довіри.

Треба визнати, що “Празька весна” приходила до нас дуже поступово і дещо переінакшено у вибіркових українських перекладах. Народ наш тоді був ще здоровіший, гартований війною, бідою. Нагадаємо, що всі шістдесятники скуштували війни, а дехто і вдихнув вільного холодного вітру воєнного часу.

Люди були відкриті до змін, навіть готові до напівдармової праці. Вони тільки хотіли бачити людське обличчя соціалізму. Але тут була суперечність: куди подіти ті вгодовані і тупі обличчя реального соціалізму, за якими стояла таємна поліція і ракети? Тоді був анектод:«Ви чули, совєти полетіли на Місяць? - Як, усі?! - радісно запитували».

Відчувалося, що перед соціалізмом з його кривавою і страшною історією постало гамлетівське питання: «Бути чи не бути?» Чи має він у собі здорові сили і потенції, щоб еволюціонувати і залучати на свій бік здоровий елемент суспільства? Чи може він освоїти надбання культури і технологічні надбання? Чи справді має він що протиставити загниваючому Заходу? Про це думала не тільки опозиція на інтелігенція в Празі, в Варшаві, Києві, Москві, про це думав і студент Михайло Горбачов з вірою, що є такі молоді сили і їм треба дати дорогу. Але Кремль не умів думати про великі стратегічні питання, особливо питання розвитку суспільства, в фундаменті якого десятки мільйонів жертв. У Кремлі наймудрішим вважався вождь, який не любив питань.

У липні 1968 совєти влаштували загрозливі маневри військ на південному кордоні, а потім - зустрічі Брежнєва і Дубчика та їхніх членів Політбюро. Комуністи поговорили з комуністами. Потім маневри припинилися.

Тоді «бронєносець в потьомках» зробив демарш. Вранці 21 серпня ввели в Прагу півмільйонну армію Варшавського блоку. У той день рештки моїх ілюзій щодо соціалізму облетіли. Режим Брежнєва став для мене нелегітимним і морально неприйнятним.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG