Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 11:56

“Права людини”


Надія Шерстюк “Права людини”

Київ, 26 серпня 2003 року.

Надія Шерстюк

На хвилях української служби радіо “Свобода” ви слухаєте передачу “Права людини: українська реальність”. Перед мікрофоном у київській студії Надія Шерстюк. За режисерським пультом Михайло Петренко. Вітаємо Вас, шановні слухачі!

26 серпня в Україні стартує просвітнцька акція міжнародної правозахисної організації Міжнародна Амністія. Україна вперше бере участь у такій акції, мета якої – ознайомити людей з порушенням прав людини у світі. Подорож по Україні – це частина масштабної Східноєвропейської акції, котра розпочалася у швейцарському місті Берн.

Говорить речниця Української асоціації Міжнародної Амністії Антоніна Тарановська.

Антоніна Тарановська

Ця акція розпочалася 11 липня. З міста Берн вирушив автобус швейцарської секції Міжнародної Амністії, який обладнаний різною аудіо- та відеоапаратурою, в якому велика кількість інформаційних матеріалів. Члени Міжнародної Амністії прагнуть проїхати від Берна до Москви за 100 днів, зупиняючись в різних країнах Східної та Центральної Європи, розповідаючи людям про права людини, про ту ситуацію, яка зараз склалася в різних країнах світу з правами людини, і, зокрема, про проблеми щодо прав людини в РФ.

Однією із таких масштабних акцій цього автобусного туру буде збір підписів під символічними паспортами для турків-месхетинців , які будуть в жовтні вручені президенту РФ В.Путіну. Справа в тім, що наприкінці цього року закінчать свою дію паспорти СРСР, які має певна частина людей, які живуть в РФ. Вони не мають таких паспортів, і їм відмовляють в таких паспортах тільки із-за того, що вони не є росіянами за походженням, а турками-месхетинцями.

Надія Шерстюк

Ця акція матиме якусь специфіку у кожній з країн? Якщо Ви будите подорожувати Україною, то чи Ви будете говорити про порушення прав людини в Україні?

Антоніна Тарановська

Так, ця акція матиме специфіку. Оскільки в Україні ми будемо звертатися до населення з тим проханням, щоб вони поставили свій підпис під зверненням до ВР і до Президента України з проханням ратифікувати Римський статут Міжнародного Кримінального Суду, оскільки ще триває кампанія Міжнародної Амністії по ратифікації цього статуту.

Міжнародний Кримінальний Суд – це постійно діючий орган, який буде судити за злочини проти людства, за геноцид та за військові злочини. Україна в 98-му році підписала Римський статут, але до сьогодні не ратифікувала.

Надія Шерстюк

По яких містах України проїжджатиме Ваш автобус?

Антоніна Тарановська

З 27 серпня по 29 серпня будуть акції у місті Львові. З 31 серпня до 2 вересня – акції в місті Вінниці. З 30 серпня в нас будуть акції в місті Дрогобичі, оскільки саме там зародилася перша група Міжнародної асоціації Амністії. З 3 вересня до 7 вересня відбудуться акції в місті Києві. 8-9 вересня автобус буде проводити акції в місті Золотоноші Черкаської області. 10-11 вересня пройдуть акції в місті Івано-Франківськ. 12-13 вересня – в місті Чернівці.

Надія Шерстюк

Це була Антоніна Тарановська, речниця Української асоціації Міжнародної Амністії.

Ми вже розповідали про долю Валентина Вознюка із села Полиці Володимирецького району на Рівненщині, котрий повернувся додому калікою через два місяці після минулорічного жовтневого призову до Збройних Сил України. Військові лікарі поставили діагноз – кататонічна форма шизофренії. У висновку лікарської комісії зазначено, що хвороба пов’язана з проходженням служби у війську. Мати Софія Вознюк стверджує, що до армії її син був здоровим.

Нині Валентин Вознюк перебуває у психіатричному відділені Саднинської районної лікарні. Йому призначили пенсію і виплатили страховку. З подробицями - наша рівненська кореспондентка Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко

На сьогодні Валентину вже призначено пенсію, сума якої з усіма можливими доплатами становитиме близько 78 гривень. Матері пообіцяли виплатити страховку про суму невідому. Це все, що змогла надати Валентину Вознюку держава, внаслідок захворювання, яке у постанові військо-лікарської комісії пов’язане з проходженням військової служби.

Після втручання журналістів військові комісари торбувалися про долю Валентина доти, доки мати Валентина не сказала, що претензій до комісаріатів не має, адже відправляла сина до армії цілком здоровим.

На запити народних депутатів Міністерство з надзвичайних ситуацій (в одній із харківських частин якого служив хлопець) відповіло, що “розуміє почуття матері, але надалі треба лікуватися за місцем проживання, а порушення чинного законодавства та зареєстрованих фактів нестатутних відносин за 11 днів несення служби вашим сином не було”.

Не дано основної відповіді: хто винен, і хто повинен нести відповідальність за каліцтво Валентина Вознюка? Про те, що це могло би бути пов’язане з нестатутними відносинами, можна зробити висновки з розмови з матір’ю Софією Миронівною Вознюк.

Софія Вознюк

Він прямо плакав. Я запитую: “Що таке, сину? Чому?” Він відповідає: “Я не можу. Винесіть цей військовий одяг і спаліть, щоб я на нього не дивився. То все правда, мамо, про армію”. “Що, сину, там тебе били?”. Спочатку він помовчав, а потім промовив: “Мене прямо підставили.”

Валентина Одарченко

Пані Софія отримала лист від командира роти військової частини у Мерефі на Харківщині Власюка, куди потрапив на службу Валентин. Цей лист прийшов у той період, коли, згідно довідки про аналіз захворювання, Валентин вже кілька днів перебував у госпіталі, але у листі нічого про це не сказано. Хоча в ньому міститься прохання розповісти про життя сина до призову, різні сторони характеру, на які б варто було звернути увагу армійським вихователям.

Коли ми показали цей лист різним військовослужбовцям, то вони сказали, що його форма не є стандартною, тож причиною його написання міг би бути початок хвороби Валентина, або ж намагання командирів підстрахуватися. Софію Вознюк просто поставили перед фактом 29-го грудня, коли вона застала вдома сина-каліку.

Софія Вознюк

Були тільки діти. В неділю його привезли десь під вечір.

Валентина Одарченко

Валентин досі відмовляється розмовляти з людьми, окрім 10-ти своїх братів і сестер, котрі нині піклуються про нього, як про маленьку дитину.

Надія Шерстюк

Ситуацію з правами людини у війську коментує голова української секції Міжнародного товариства прав людини Андрій Сухоруков.

Андрій Сухоруков

Конкретно сама больова точка, так би мовити, класичний погляд, куди повинен кидати правозахисник, - це місця, де знаходяться люди, які позбавлені волі (це так звані гауптвахти). Хто це зробив, коли це зробив, то мені на сьогодні важко сказати. Це ж дисциплінарний, адміністративний арешт, а не кримінальний. Ці приміщення виглядають набагато гірше, ніж в’язниці, слідчі ізолятори в цивільному суспільстві. Там немає вікон, немає вільного провітрювання приміщень, немає стільця, на який може сісти військовослужбовець, котрий там утримується 3, 5, 10 діб. Не знаю, хто це втілив. Але військовий указ – треба ж якось налякати солдата, приголомшити цими страшними умовами, то, можливо, що він тоді виправиться.

Офіцери скаржаться на повне, так би мовити, беззаконня з боку вищих командирів. Скажімо, командир певного рівня може видати розпорядження, що субота і неділя будуть робочими, чи сказати, чи видати наказ: після 7-ї години вечора не можна виїжджати нікому з військовослужбовців на індивідуальному транспорті. Це я вам списую з життя. Або, сказано, що влітку не можна давати звільнення солдатам, бо якщо солдат піде купатися і, не дай Бог, з ним щось зробиться.

Таких прикладів багато. Командир відповість, що це не конституційні речі: ніхто не змусить працювати у вихідні дні (військова необхідність буває, але ж вона повинна бути чимось підтверджена). Ніхто не може мені, вільній людині, заборонити виїжджати (як це навів я в першому варіанті). Це – це обмеження права людини на пересування. Це – порушення певних статей Європейської конвенції, Міжнародного пакту з прав людини.

Ситуація з правами людини не така й вже погана. Армія, ми бачимо, існує, вона працює, вона навчається, але треба комусь (краще, щоб це був міністр – швидше буде) звернути увагу на такого роду питання, на законність видання всяких розпоряджень в армії, на законність утримання особового складу, на його харчування.

Я наведу останній штрих. Скажіть, як можна, зайшовши в казарму – всі тумбочки солдатські відкриті (це ж його індивідуальна, хоча і в армії). Чому? А тому, що так зручно командиру весь час. Такого не може бути.

Надія Шерстюк

Зазначив Андрій Сухоруков, голова української секції Міжнародного товариства прав людини.

У минулих програмах йшлося про історію 33 робітників колись режимного військового підприємства “Полярон”, що у Львові. Вони понад 10 років намагаються домогтися свого законного права на отримання квартири. Нещодавно місцевий суд ухвалив рішення на користь кількох робітників. Інші теж звернулися із судовими позовами. Тим часом судовиконавці зволікають із виконанням рішення суду, а люди і надалі продовжують мешкати у малесеньких кімнатках гуртожитку.

Послухайте репортаж нашої львівської кореспондентки Галини Терещук.

Галина Терещук

Днями 20 річний хлопець допомагав своєму родичеві робити ремонт у кімнаті гуртожитку, що на вулиці Угорській, поруч із цехами виробничого об’єднання “Полярон”. А закінчилось тим, що у неосвітленому коридорі гуртожитку він отримав кілька ножових поранень.

Як розповіли мешканці гуртожитку, на 8-9 поверхах проживають не працівники “Полярону”, а наркомани і п’яниці, які приходять тоді, коли їм заманеться.

Переважно мешкають у гуртожитку ті робітники “Полярону”, які ще 15 років тому уклали з підприємством договори, якими передбачено, що три роки вони працюватимуть на будівництві будинків, що їх зводив “Полярон”, і там отримають квартири. Один будинок на 35 квартир і другий на - 40 уже давно збудовані, правда досі вони не здані. За 10 років усе, що можна було вкрасти з новобудов злодії повиносили.

Директор “Полярону” Олександр Чаус уникає зустрічей із робітниками. Не вдалося з ним порозмовляти і кореспондентові радіо “Свобода”, оскільки, як виявилось, директор - нечастий гість на підприємстві.

Ось що розповіли мешканці гуртожитку - робітники, які давно мали отримати квартири, і які, згідно із судовим рішенням, мають таке право.

Станіслав Савчин живе у гуртожитку із 1974 року, відтоді, відколи прийшов працювати на завод. Звертався до директора Олександра Чауса неодноразово з проханням, щоб його вислухав керівник

Станіслав Савчин

У відповідь отримував просто відписку, що житло отримаємо, коли завершать будівництво будинків по вулиці Угорській. Ці будинки будують вже більше 10 років і невідомо, коли їх добудують. Їх просто не хочуть добудовувати.

Прямо скажу, що вони над людьми просто знущаються. Я не прошу того, що неможливо надати в цей час, а прошу те, що ми заробили.

Галина Терещук

Михайло Плонський пропрацював на “Поляроні” 31 рік. У 1992-му році уклав договір щодо роботи на будівництво на 3,5 роки, а насправді будував 15 років.

Михайло Плотський (мешканець гуртожитку)

Будинки вже валяться, ніхто ніякої уваги не звертає, нікому нічого не потрібно.

Мешканка гуртожитку

А тепер написали листи, і з нами ніхто не хоче зустрічатися. А тепер тягнуть час, напевне, для того, щоб їх продати. Як можна жити в гуртожитку, де немає води, немає газу?

Галина Терещук

Чимало робітників, які нині числяться на “Поляроні”, яким 1-2 роки до пенсії, є по суті служками у директора. Чимало з них працюють у нього на присадибній ділянці біля особняка. Місцевий Сихівський районний суд зобов’язав керівництво “Полярона” виконати умови договору від 1992-го року і надати помешкання робітникам.

Втім, як зазначили у суді представник профкому підприємства і начальник з побуту Грабовенський та Рибак, “Полярон” не надає житло робітникам, тому що припинив будівництво будинків, у зв’язку з відсутністю коштів.

Однак, як зазначають мешканці гуртожитку, керівництво “Полярону” планує продати 2 будинки, збудовані ще 10 років тому, через фонд Держмайна, а також молодіжний гуртожиток.

Надія Шерстюк

На цьому програму “Права людини: українська реальність” ми завершуємо. Її уклала і провела Надія Шерстюк. Зі мною працював звукооператор Михайло Петренко. На все добре. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG