Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 06:34

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. По значення подій серпня 91-го року. Чи виправдала українська держава усі сподівання суспільства?


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. По значення подій серпня 91-го року. Чи виправдала українська держава усі сподівання суспільства?

Київ, 22 серпня 2003 року.

Олекса Боярко

Вітаємо вас, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Перед мікрофоном Олекса Боярко. Напередодні Дня Незалежності ми поговоримо про значення подій серпня 91-го року, а також про те, чи виправдала українська держава усі сподівання суспільства.

Незалежність України не була простим наслідком сприятливих політичних обставин, вона стала результатом зусиль багатьох ґенерацій українців. Але тодішні суспільні перетворення не супроводжувалися зміною влади, що дозволило партноменклатурі провести приватизацію на свою користь. Саме тому, на думку академіка Івана Дзюби, відновлена держава не справдила національних та соціальних очікувань своїх громадян.

Іван Дзюба

І досі побутує уявлення про те, що незалежність дісталася Україні лише в результаті щасливого збігу історичних обставин. Насправді ж вона - результат боротьби поколінь українського народу. А справді сприятливі обставини 1990-91-го років, то лише пусковий механізм нагромадженої енергії самоствердження. Водночас ці обставини зумовили суперечливий характер української держави, оскільки мирний характер національної революції не супроводжувався адекватним оновленням структур влади. Оскільки в незалежній Україні за ширмою поверхових пострадянських перетворень відбувся перерозподіл національного багатства і власності безпосередньо на користь старої радянсько-партійної правлячої еліти та її висуванців, сталося, як і в часи УНР, розузгодження соціальних і національних сподівань народу. Крім того одномоментний розвал тоталітарної системи супроводжувався виходом на поверхню раніше маскованої і почасти стримуваної, нагромадженої за минулі десятиліття негативної якості суспільства і людини: корумпованості, здирництва, продажності, безвідповідальності, хабарництва, хамства та всього іншого, як компенсації за рабський послух. Саме ця негативна якість, а не ідеалізм дисидентів чи скромна працьовитість трудового люду стали формувальним (швидше де формувальним) вектором суспільного розвитку більшості пострадянських країн. Відповідно всі механічно перейняті західні рецепти побудови ринкових відносин тощо, не підкріплені надійною нормативною базою, не сперті на соціально-психологічну, моральну, професійну підготовленість суспільства давали прямо протилежні бажаним результати. Руйнування комуністичних міфів обернулося для масовою свідомістю втратою життєвих смислів, оскільки не були компенсовані тим культурним переживанням світу, яке сублімується у відчуття національного призначення. За цих умов поглиблювалася деструкція суспільної свідомості, зростав психологічний дискомфорт людності. Найважчий і найнебезпечніший тягар, який передало нам у спадок радянське сімдесятиліття – це глибока і всеохопна деморалізація, серцевина якої, крім суспільного фальшу і реальної безправності людини – це опаскудження праці, беззмістовна марна праця – основна причина деморалізації. Самоїдська економіка, що працювала на саму себе, сліпо пожирала працю, сировину, паливо. У нас були найнеякісніші споживчі товари, а саме якість споживчих товарів засвідчує реальне, а не декларативне ставлення до людини. На людину дивилися, як на один із ресурсів цієї ненажерливої економіки, людський фактор - це звалося. Зводити людину до фактора – майже те саме, що бачити в ній гвинтика, тобто розвинений соціалізм Хрущова-Брежнєва, розуміння людини та її праці залишався на рівні сталінського соціалізму і ми, поки що залишаємося на цьому ж рівні.

Олекса Боярко

Перервемо на кілька хвилин розмірковування Івана ДЗЮБИ і послухаємо мого колеґу Сергія Грабовського. На його думку, відновлення незалежності України було підготовлене усією логікою суспільного розвитку на початку 90-х років минулого століття. І щоб переконатися в цьому, вважає Сергій Грабовський, досить просто пригадати саму хронологію тодішніх політичних подій.

Сергій Грабовський

говорити про випадковість чи несподіваність відновлення у серпні 1991 року незалежності України не випадає, в тому числі, і під оглядом хронології знакових політичних подій початку 90-х років. Березень 1990 року – напівдемократичні вибори до Верховної Ради України. Квітень – перший опозиційний стотисячний мітинг у Києві. Травень – початок роботи парламенту і формування демократичної опозиції в ньому – чверть від загального числа депутатів. Липень – ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Вересень – ухвалення Закону про економічну самостійність. Осінь 1990 року – студентське голодування у Києві, страйки, мітинги, кількасоттисячні маніфестації. Упродовж усього року триває офіційне становлення багатопартійної системи і виокремлення різних груп у правлячій КПУ. Стає фактом блокування у низці випадків – як у парламенті, так і на місцях – демократичної опозиції і суверен-комуністів.

На самому початку 1991 року Москва конфіскує понад 100 мільярдів рублів заощаджень жителів України, які перебували на рахунках в Ощадбанку. У відповідь уряд України перебирає під свій контроль майже всю загальносоюзну власність. У березні 1991 року союзний і республіканський референдуми про збереження Союзу та умови цього збереження дають суперечливі результати: більшість жителів України висловилася одночасно за підписання нової союзної угоди і на федеративних, і на конфедеративних принципах. У квітні президія Верховної Ради накладає вето на один з економічних указів президента СССР Горбачова і відмовляється брати участь у праці над союзною угодою в Ново-Огарьові. Літо 1991 року сповнене закликами провідних діячів Компартії України до захисту «соціалістичного вибору народу», поєднаних з паралельним захопленням решток союзної власності і розгортання приватнокапіталістичної діяльності тими ж самими комуністичними номенклатурниками. Серпень 1991 року. Україна іґнорує підписання нової союзної угоди. Відповіддю стає путч ҐКЧП – і незалежність України проголошена офіційно.

Отож: чи міг бути випадковим, невмотивованим, безпричинним такий перебіг подій? З іншого боку – що більше цінували суверен-комуністи: незалежність своєї країни чи власну економічну незалежність від московських господарів? Чи були готові до життя за власними законами (і взагалі – за законами) українські громадяни, котрі звикли жити «за справедливістю», «за поняттями», «за нормами комуністичної моралі» чи навіть за статутами творчих спілок? Але пошук відповідей на ці запитання виведе нас за межі фактографії. Сергій Грабовський для “Радіо Свобода”.

Олекса Боярко

Поряд із неготовністю громадян жити за законами, українська держава успадкувала і радянське ставлення до працівника, і деукраїнізовану владу. Проте Іван Дзюба переконаний: внутрішні можливості для одужання існують. Усе залежить від того, як ми зможемо використати їх для розбудови суспільства, що відповідатиме сучасним стандартам демократії.

Іван Дзюба

Історично і мораль, і вся духовність людини, суспільно-трудового походження, пожиточна і осмислена в цій своїй якості праця людини давала зміст людському існуванню і навколо цього змістовного осереддя наростали пласти духовності. Коли праця стає безглуздою або шкідливою – ущербним стає людське існування. Очужіння праці, перетворення робітника в обслугу технологічного процесу – це тотальний здобуток індустріалізації. Але в Радянському Союзі він багатократ побільшився через державну монструалізацію економіки і через небачену в сучасному світі експлуатацію робітника, який лише 1/10 свого робочого часу працював на себе, а 9/10 на державу. В багатьох галузях народного господарства заробітна плата свідомо встановлювалася злочинно низькою за розрахунку на “ліві”, в лапках, здобутки робітника, на неминучі крадіжки тощо. Цей останній чинник – найефективніший чинник деморалізації праці - набув особливої сили в сучасній Україні. Поряд із відзначеним вище стереотипним уявленням про нібито випадковий характер здобуття Україною незалежності, існує і таке ж стереотипне утвердження про те, що разом з незалежністю вона дістала найкращі серед усіх пострадянських країн стартові можливості розвитку, але не зуміла з них скористатися. Що не зуміла використати те що мала – це так, але, що мала дуже багато - не зовсім так. Україна не мала нафти й газу, Україна втратили свою спільну частку радянського золотого і алмазного фонду, радянських зарубіжних активів, внески своїх громадян у радянських банках. З радянських часів вона успадкувала могутню індустрію, але технологічно застарілу і структурно асиметричну. Українська наука мала неабиякий потенціал, але все таки найприорітетніші напрямки концентровано здебільше в Москві. Нарешті в Москві зосереджено і кращі управлінські кадри, не в останню чергу з числа українців. Усе це обтяжувало ті соціально-економічні проблеми, які були спільними для більшості пострадянських країн. Але серед цих об‘єктивних обставин є одна, сказати б суб‘єктивна – це глибока деукраїнізованість, знекоріненість: емоційна, культурна, світоглядна більшої частини керівного політико-адміністративного, економічного, виробничого корпусу. Наші соціально-етичні недуги є зворотною стороною драматичної недостатності національної консолідованості суспільства. Однак суспільний механізм має великі резерви самооздоровлення і сьогодні ми можем бачити перші ознаки одужання. Українська держава існує, і конструктивні, політичні і культурні цілі мають можливість добиватися позитивних змін у всіх сферах життя суспільства. Українська держава утверджується за умов принципово відмінних від тих, за яких утверджувалася більшість старих національних держав Європи. Минулі епохи національні держави утверджувалися шляхом придушення і нищення інших етнічних груп та опозицій, і лише потім ішли до сучасної демократії. Українська ж держава утверджується з виключно демократичними засобами. Україна будується за умов раніше незнаного рівня світової відкритості і, відповідно, всіляких зовнішніх впливів і втручань. Це також незрівнянно ускладнює завдання молодої держави, але водночас і відкриває можливості створення суспільства високих демократичних стандартів.

Олекса Боярко

І на завершення нашої передачі – розповідь про людину, ідеї якої мали неабиякий вплив на усвідомлення українцями себе як суверенної спільноти. 15 серпня виповнилося 248 років від смерті наставника Григорія Сковороди, філософа і письменника Михайла Козачинського. Перед мікрофоном – ведучий рубрики «Сторінки національної історії» Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Шляхтич Мануйло Козачинський народився 1699 року у містечку Ямполі на Поділлі. Ще студентом Києво-Могилянської академії він викладав у ній риторику, а під час закордонних мандрів добре оволодів німецькою мовою. По закінченні навчання 1733 року Козачинський був відряджений до Сербії, де у місті Карлівцях Сремських організував і очолив колеґіум на зразок Києво-Могилянської академії, викладав там латину, поетику, риторику. Написана ним тоді «Трагедія про смерть останнього царя сербського Уроша П’ятого і про падіння Сербського царства» стала частиною сербської літератури. У Хорватії Козачинський навчав місцевих священиків, а 1737 року у місті Северині сам був висвячений на священика.

Повернувшись до Києва, Козачинський став послушником Видубицького монастиря, у вересні 1739 року – професором філософії Києво-Могилянської академії і невдовзі прийняв чернечий постриг під іменем Михайла. А у червні 1746 року за протидію русифікаторській політиці Синоду він був висланий «на спочинок» до Видубицького монастиря. 1748 року Козачинський був призначений архімандритом Слуцького Троїцького монастиря у Білорусі і намісником митрополита Київського. Він помер у Слуцьку 15 серпня 1755 року.

Прихильник західноєвропейського раціоналізму, Михайло Козачинський відводив Богові роль першопричини світу, який надалі розвивається за законами природи. Філософ дотримувався теорії «двоїстої істини» і розмежовував віру і знання, богослов’я та філософію, містичне і природне, вважаючи при цьому людський розум здатним осягнути обидві істини. Щастя людини Козачинський вбачав в її вмінні досконало користуватися розумом і жити за його приписами, відшукувати джерело усіх цінностей всередині себе, узгоджувати свою поведінку з власною природою. Згодом ці ідеї розвинув у своїй філософії учень Козачинського Григорій Сковорода.

У драмі «Образ пристрастей світу цього» Козачинський наголошує на тому, що після поразки боротьби Івана Мазепи за свободу України врятувати народ можна, тільки розвинувши в ньому розум і премудрість. Це буде основою тієї «горньої республіки», яку ніщо не зможе подолати. Віталій Пономарьов. “Радіо Свобода”

Олекса Боярко

Ви слухали програму «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». У наступній передачі ми розповімо про Восьмий всесвітній конґрес українців, який проходив цього тижня у Києві. На все добре, шановні слухачі. Із Празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском у Києві працювали співукладач програми Віталій Пономарьов та звукооператор Сергій Балабанов. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG