Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:36

“Інтернет-майдан”


Андрій Охрімович “Інтернет-майдан”

“Інтернет-майдан”

Київ, 25 серпня 2003 року.

Андрій Охрімович

Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Інтернет-майдан”. Перед мікрофоном автор та ведучий Андрій Охрімович.

Теперішня незалежність потребує не стільки віртуальних, скільки візуальних та універсально-безпосередніх вражень. Найбільше їх накопичує Хрещатик. Вихлюп відбувається безпосередньо у метро. Ви приїхали до столиці і, від залізничного вокзалу до заповітного місця дістаючись, опиняєтесь під прицілом слабоокресленого і аж надто постсталінського монстра. Це він гаркає вам на вухо про небезпеку заступання за жовту лінію та ще більшу небезпеку смітити під ноги, бо чисто не там де прибирають, а там де не смітять.

Модерну у бадьоро-олігофренні тексти додають лоскітливі фрази про ймовірну вибухівку у жіночих “авоськах” та ще ймовірніший концерт якогось Бобула, Вєркі, “Іванушків Інтернешнл” та Поплавського з кульковськими бабами по скількісь там за штуку.

Але суть питання полягає не так у “маїй” багатослівності, скільки у лаконізмі конкретного діалогу сержанта укрвійська з підлеглим під час репетиції військового параду з приводу раніше згаданої незалежності. Сержант: “Єслі ти к завтрєму нє виучішь “Щє нє вмєрла Украіна”, я туб’я на ачкє сгнаю...”. Шеренговий солдат лишає нам “фотку на пам’ять” – похнюплений профіль та напрацьоване в укрвійську виправдання: “Да я чьо, да я нячо...”.

Далі стройовий крок, римські профілі керівників державки з її ніби-то незалежністю та “піпл” з пивом та святковими “паперосками” у зубах. А ще далі, огляд віртуальної преси від Надії Шерстюк, який ту ж таки тему туди ж таки видовжує.

Надія Шерстюк

12 річниця незалежності України (як привід для аналізу внутрішньополітичних проблем) залишилась майже непоміченою українськими і закордонними віртуальними часописами, не враховуючи, звичайно, коротких інформаційних повідомлень про перебіг урочистостей на сайтах “Майдан.орг”, “Кореспондент.нет”, “Форум.юей.ком”

“Родова травма Незалежності” - статтю під такою назвою публікує “Телекритика”. Ця травма полягає у “невизначеності своєї історичної місії і, відповідно, свого загального майбутнього”. Україна має усі атрибути держави, навіть своє інформаційне поле, але, на думку часопису, внутрішньо ця держава – порожня.

“Після 12 років процес оформлення державності дійсно завершений, - пише видання, - починаючи від державних інститутів, національної валюти, і закінчуючи формуванням національної армії і оформленням державних кордонів. Протягом цього 12-літнього періоду почав формуватися національний капітал. За великим рахунком, наш молодий національний капітал ставився до власної країни, як до військового трофея. Вивіз сировини, зброї і навіть дешевої робочої сили з України для нього були рівноцінні, бо для першочергового накопичення було використано абсолютно все,” - зазначає “Телекритика”.

Російське інтернет-видання “Утро.ру” мимохідь зазначає, що 12-ту річницю незалежності святкували “з великим розмахом”. У розвиток теми видання публікує матеріал під назвою “Де і як пригнічують росіян в СНД”. Цитую далі: “Про політику штучної “українізації” усього у нашого незалежного сусіди і говорити не хочеться”. Видання з сумом зітхає з приводу зменшення кількості російськомовних шкіл, а також з приводу того, що за 12 років взагалі бути “русским” в Україні стало “не модно”. “Москва, в силі примусити Київ, як мінімум скорегувати його ставлення до російського етносу. Економічних важелів для цього не бракує”, - багатозначно підсумовує видання.

Андрій Охрімович Мислячи про економічні важелі, якими Москва намагалась підрихтувати “украінскую” проблему, земляки-українці згадують про голодомор та солодкий холод жаху у вітчизняних животах. Звично жахаючись влади, український мозок дбає віртуалку і через карму залипає у ту ж таки офіційну, сиріч державну “Павутину”. А залипнувши, бачить там Сергія Грабовського, котрий тяжко гарує над сайтом “Райнбов.гов.юей”, якому доля на долоні черконула дбати про національну безпеку України.

Сергій Грабовський

Справді: якщо у домі немає господаря (а попередній секретар Ради Євген Марчук два місяці тому здійснив рокіровку у крісло міністра оборони), то що ж робити підлеглим? Навіть якщо офіційно “генеральна лінія” вивірена Конституцією, спеціальним законом та Концепцією національної безпеки України, очевидно, лишилася у силі ще совєтська звичка озиратися на персоналії. Бо, скажімо, сьогодні про них співають гучну пісню, а завтра Літвінова знімають з посади, а всіх, хто з ним працював, розстрілюють або відправляють до ҐУЛАҐу.

Відтак відвідувачу сайту упродовж двох літніх місяців залишалося знайомитися з діяльністю двох дослідницьких центрів Ради – Національного інституту проблем міжнародної безпеки та Українського інституту досліджень навколишнього середовища і ресурсів, перечитувати знов і знов Концепцію національної безпеки України та вивчати наукові розвідки, поміщені на сайті.

Одна із них, написана професором Трохимом Ковальчуком, утім, могла б стати сенсацією, якби не час літніх відпусток і політичних канікул.

Про що йдеться? Професор Ковальчук нищівно критикує чинну політику Національного банку України, яка ґрунтується на “твердій” валюті, накопиченні значних золотовалютних резервів й утриманні завищеного, на думку дослідника, курсу гривні щодо долара, рубля та євро. На думку професора Ковальчука, на цьому експортери торік втратили щонайменше 10 мільярдів гривень, а державний бюджет недоотримав три мільярди.

Оскільки ж професор Ковальчук є головою міжвідомчої комісії з питань фінансової безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, то увага до його статті (єдиного змістовного “пострілу” на сайті) видається, навряд чи буде зайвою.

Андрій Охрімович

На одному з форумів напередодні Дня незалежності вчитали таке: “Населення Польщі складає близько 40-ка мільйонів, України – близько 50-ти. Польща щорічно споживає лише 19 млрд. кубів газу, а України – аж 75,7 млрд. Запитання: на скільки градусів за Цельсієм підніметься температура Всесвіту, якщо економіка країни, за твердженням, перманентного оптиміста Ющенка перебуває у стані прориву, а температура у квартирах наближається до зовнішньої?”

Врахувавши спеку, ми замислюємось: а й справді, на що ж витрачається, ота надлишкова енергія? Цілком імовірно, що вона дивним чином трансформується у мозкову афектацію постійних відвідувачів різних форумів. Потуга та невтомність цих лицарів “миші та клави” заслуговує на монумент на пагорбі з підписом “Павлік Матросов, який відправив імейлом доноса на свого батька, за те, що той відмовився затуляти тілом амбразуру невідомого ДЗОТа.” А щоб діти не лякалися – монумент розмістити на якомусь глухо запароленому сайті. Віктор Недоступ. “Палата номер шість.”

Віктор Недоступ

Форумчани “Української правди” замислились над феноменом суверенності українського повітряного простору. “А що означає проліт німецького літака через наш кордон?” – запитує один з них. Другий зазначає, що результатом посадки Руста на Червону площу стала відставка тодішнього міністра оборони СРСР. “А може отії ветерани Люфтваффе летіли на допомогу Кучмі? – припускає третій, – хотіли його забрати подалі від опозиції?”

На сайті “Нашої України” смакують вибрики Інтернету стосовно прізвища Ющенко. Один з персонажів набрав на пошуковику фразу: “Ющенко – це...” Пошуковий сервер видав цілий спектр шизофренічних формулювань: від “Ющенко – це галичанський талібан” до “Ющенко – це політичний імпотент” та “Ющенко – найвдаліший перший крок у потрібному напрямі.”

Форумні зарізяки кинулися смакувати на всі лади. Такий собі Козак написав: “Ющенко – це надія України. На жаль, “нєвмєняємая”...” Його перепльовує персонаж на ім’я Харон: “Ющенко – це група ляльководів, яка намагається заробити на показі найпрезентабельнішого Буратіно.”

А фанати сайту “Цікаві досліди” спрямовують погляд у майбутнє. “Мене цікавить тема польоту на Марс,” – пише один з них, - кажуть, десь у далекому 2015-му році туди полетять узбеки, якщо не будуть гальмувати всі ці роки... А Україна знову в аутсайді...”

Андрій Охрімович

24 серпня світове українство традиційно відзначає різноманітними форумами, літературно-музичними композиціями і виставами як міжнародного, так і місцевого рівня. Цікаво, що напередодні українського Свята незалежності, на урядових сайтах Аргентини, Естонії та Швеції з’явились повідомлення про заходи, які громади українців провадять 24-го серпня. Так, естонські українці підготували концерт народної музики; аргентинські – фольк–танці. А у Швеції керівники української громади звітували про роботу восьмого Світового Конгресу Українців, який напередодні працював у Києві. Моя колега Богдана Костюк побувала на Конгресі, де й почула багацько нарікань від делегатів – користувачів Інтернету.

Богдана Костюк

На “інформаційний” та “інтернет – голод” з України нарікали делегати восьмого Світового Конгресу українців з країн Прибалтики, Середньої Азії та Південної Америки. Чи не єдиним винятком були слова Ярослава Гребінника з Бразилії.

Натомість, представники українських громад з держав колишнього Радянського Союзу нарікали на брак інтернет – інформації з України. Як сказав Тарас Чернега з Казахстану:

Тарас Чернега

На жаль, немає потужної мережі українських видань, які б могла читати діаспора, зокрема східна, в Інтернеті.

Богдана Костюк

Зоряна Кикцьо з Швеції розповіла, що їй та її співвітчизникам доводиться витрачати чимало часу на пошуки у “Павутині” повідомлень з України. І це при тому, що...

Зоряна Кикцьо

За різними даними в Швеції проживає до 3 тисячі осіб українського походження. Характерною рисою сучасної української міграції є те, що більшу частину її складають особи, які виїхали до Швеції, в зв’язку зі шлюбом. Крім того, певну частину творять громадяни України, які займаються науковими дослідженнями.

Богдана Костюк

А отже, каже пані Зоряна, ці люди постійно потребують наукових та ділових повідомлень з України, їм треба знати, що відбувається на рідній землі, чим займаються державні установи тощо.

Брак добре розвиненої української мережі електронної інформації, якою вільно можуть користуватись українці по цілому світу, діаспора пов’язує з відсутністю в Україні єдиної інформаційної політики, котра, серед іншого, задовольняла би й інформаційний голод світового українства.

Андрій Охрімович

Кілька останніх днів минаючого літа моїй колезі Інні Набоці пощастило провести за містом: без Інтернету, комп’ютера і навіть телевізора. Натомість, вона мали три книжки сучасних українських авторів і через відсутність міських шумів тут же їх сумлінно прочитала. Вийшло "С удоволсьтвієм і нє бєз моралі".

Про мораль трошки далі. Ну а стосовно задоволення, то тут не обійшлось без мінівідкриття нового імені та нового жанру в літературі ”тіпа” роман-фрістайл. У нашому випадку – це твір Марини Меднікової з питомо українською назвою "Тю!" Далі Інна Набока. Рубрика “Букініст”.

Інна Набока

Стиль справді вільний. Ознаками його є стьоб та іронія, рекламні слогани і кліпи, суміш "правди життя" і бурхливої фантазії. Сюжет переказувати не буду, хоч є у ньому і кримінальна історія, і політика із президентськими перегонами, і кохання. А герої – і позитивні, і негативні – до болю знайомі. Так і хочеться вигукнути: "Тю! Та це ж усі ми!" Чудова річ!

"Хроніка від жінки" – також перша книжка прози поетки Теодозії Зарівної. До неї входять два невеликі романи. Дія в обох відбувається паралельно у кількох часах, і це надає їм певної інтриги. Особливо тішить добірна мова. Книжка - гарний взірець сучасної жіночої прози. Означення "жіноча" у даному випадку не містить жодних оціночних категорій. Просто романи писалися жінкою, йдеться у них про жіночі долі, і читатимуть, гадаю, теж переважно жінки. А загалом – це якісна, досить традиційна українська проза. Сумна і безнадійна, як і належить бути.

Новий роман метра вітчизняної гостросюжетної літератури Василя Кожелянка "Кров кажана" я лишила наостанок. Цікаво, що новенького втнув автор культового "Ключа" та жорсткого "роману для хлопчиків" "Елементал"? Дехто з критиків вважає новий роман кращим текстом письменника. На мене, чесно кажучи, він такого враження не справив. У романі є, здається, все: детективна інтрига, вбивство, відверта еротика, похмура містика із чорною месою, рокові пристрасті й жахи. Та, як казав один російський класик про іншого, "лякає, а мені не страшно".

Шкляр написав текст від імені жінки. Хід оригінальний, але навряд чи автор може заявити услід за Флобером: "Мадам Боварі, чи то пак, пані Ярова – це я". У ролі мужнього "елементала" пан Василь виглядає значно органічніше та симпатичніше. До то ж, як на мене, почуття міри у нагнітанні пристрастей дещо зрадило Шкляру, і він передав куті меду. Часом його зазвичай тонкий психологізм переходить у патопсихологію із патофізіологією вкупі. Деякі сцени просто шокуючі. Втім, можливо епатаж – це якраз саме те, чого прагнув автор. Хіба зрозумієш цю загадкову письменницьку душу...

Андрій Охрімович

На завершення маленький подарунок від Михайля Семенка.

“Провінціальний поет, заворожений Бальмонтом, Відшукав свій кут самотньо обакацієний. І снився йому окреслений синім горизонт, і обгортав трояндно аромат еманацієний. І зітхав уперто, повертаючи на безлюдну вулицю, і лаяв двірника, що ворота уже були замкнуті. Сіпаючи дзвоника – він спостерігав, як на небі зорі щуляться І хотілось гавкнути”.

На цьому все. В київській студії разом зі мною працював Сергій Балабанов. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG