Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 22:10

У розмаїтій кількості пам’ятників, котрими сьогодні пишно обставлена Україна, бракує скульптури на пошану української жінки ХХ століття – Катерині Зарицькій, вважає Євген Сверстюк


гість студії Євген Сверстюк У розмаїтій кількості пам’ятників, котрими сьогодні пишно обставлена Україна, бракує скульптури на пошану української жінки ХХ століття – Катерині Зарицькій, вважає Євген Сверстюк

Київ-Прага, 25 серпня 2003 року.

Людмила Литовченко

У розмаїтій кількості пам’ятників, котрими сьогодні пишно обставлена Україна, бракує скульптури на пошану української жінки ХХ століття. Тій, котра чекала, котра зберегла своє обличчя і котра захищала себе сама. Прообразом такої жінки письменник Євген Сверстюк вважає Катерину Зарицьку – діячку українського національного руху, яка провела в ув’язненні 25 років. Євген Сверстюк розповідає.

Євген Сверстюк

Кожне місто вважає за честь поставити пам’ятник поетові. У нас безліч пам’ятників в пошану вождям. Ïх то ставлять, то скидають, то замінюють. Є пам’ятники, які годилися б до підручника з фізіономіки: гнів, беззавітна відданість, рішучість, тощо. Нині їх не помічають, а коли й помічають, то часто з роздратуванням. Натомість, у нас бракує пам’ятника, який мовчить і перед яким мовчать.

Це мав би бути пам’ятник українській жінці ХХ століття. Жінці, яка чекала, яка відбувала каторгу в Норильську, Воркуті, Колимі. Жінці, яка зберегла обличчя. Схожий на фреску образ, спогад Анатолія Радигіна про Катерину Зарицьку: «Коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір’я перед третім тюремним корпусом, всі, як за командою, підіймали очі на вікно пральні. Там вже стояла вона, напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і тоді всі українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени віддавали їй честь. Одні скидали шапку, інші салютували по- військовому «під дашок». І всі мовчали. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали. Три роки я виходив на роботу з тих дверей і протягом трьох років кожного ранку у весняному сяйві і в похмурих зимових сутінках у вузькому вікні, як образ незламної, стояла жінка, зустрічаючи і проводжаючи нас».

Згадується пісня Сольвейг, але це з іншої драми. Українська жінка несла на собі тягар поразки, але з якою гідністю. «Многотерпеливі українські жінки», - згадує відома правозахисниця Людмила Алєксєєва, яка зустрічала їх промерзлих і беззахисних при поверненні з лагерних побачень. Вони стоять в її очах, як стоїть в очах Радигіна жінка у вікні. Вони стоять у пам’яті в’язнів сумління, і вони стоять у пам’яті слідчих, у яких часом прокидалося щось схоже на ніяковість і сором. Вони стоять,як тіні Касандри в нашій історії, з чеканням в очах і без чекання. Стоять на висоті драми, яка б мала нас очищувати і будити в душі переживання ,схожі з почуттями тих, що роками мовчазно віддавали честь непохитній жінці у вікні.

І такий пам’ятник має стояти, може, з написом:«Захищала себе сама». А може - без напису, як символ, що настроює душі наші і нагадує, що наш острів височить у морі терпіння. На долах вирує ринок, де все продається і купується і розливаються мілини застояної води, але вона, що все витерпіла і вистояла, має височіти над мілинами нашого часу, як пам’ять і нагадування.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG