Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 18:35

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Про деякі події української історії – передусім історії ХХ століття.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Про деякі події української історії – передусім історії ХХ століття.

Київ, 29 серпня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні ми вестимемо мову про деякі події української історії – передусім історії ХХ століття.

Почнемо з ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ. 31 серпня виповнюється 84 роки від звільнення Києва від більшовиків Армією Української Народної Республіки спільно з Українською Галицькою Армією. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Наприкінці травня 1919 року Армія Української Народної Республіки утримувала тільки смугу території завширшки 50 кілометрів на схід від Збруча. 18 червня Вища рада Антанти надала Польщі мандат на управління Галичиною, відтак через місяць Українська Галицька Армія була змушена перейти на територію УНР. Невдовзі за ініціативи Симона Петлюри у Дембліні під Варшавою була укладена польсько-українська угода про припинення вогню. Після об’єднання галицької та наддніпрянської армій їхня загальна чисельність становила 85 тисяч вояків. 12 серпня вони під спільним командуванням почали наступ на зайняті більшовиками Київ та Одесу. Реґулярним армійським частинам допомагали повстанські загони отаманів Зеленого, Мордалевича, Соколовського, Ангела, Струка, Шепеля, Волинця. І вже 20 серпня українське військо звільнило від більшовиків Житомир.

Ленін наказав Троцькому захищати Київ та Одесу «до останньої можливості і до останньої краплини крові». Радянське командування намагалося зупинити відступ червоноармійців за допомогою так званих «загороджувальних загонів». Відступаючи на схід, чекісти, за їхніми словами, «розвантажували в’язниці», тобто розстрілювали в’язнів.

Ввечері 30 серпня об’єднані українські частини звільнили Київ. За свідченням очевидця, коли галицькі стрільці побачили панораму Золотоверхого Києва, вони падали навколішки, підносили руки до неба, цілували землю. Наступного дня до міста з лівого берега вступили частини Добровольчої армії генерала Денікіна і розпочали сутички з українськими підрозділами. Щоб уникнути збройної конфронтації, українське командування погодилося на переговори з денікінцями. Згідно з укладеною з ними угодою, українські частини відійшли з Києва на захід за лінію Васильків–Макарів. А через 3 десятиліття командування Української Повстанської Армії ухвалило щороку відзначати тридцять першого серпня свято Слави української зброї. Віталій Пономарьов, «Радіо Свобода», Київ.

Олекса Боярко

Наслідком поразки українських визвольних змагань стало ствердження радянського тоталітаризму в усіх сферах життя, в тому числі і у мистецтві. Про впровадження методу соціалістичного реалізму в українському живописі розповідає доктор історичних наук Сергій Білокінь.

Сергій Білокінь

Приблизно одночасно із завершенням колективізації, здійсненням голодомору в Україні, тобто десь на початку тридцятих років, у мистецькому житті СРСР з‘явилося нове, небувале доти поняття. У літературі і мистецтві почали запроваджувати і активно насаджувати метод так званого соціалістичного реалізму. Не має сумніву, що саме таким чином влада прагнула в першу чергу впливати на світогляд трудящих мас. Безпосередній механізмом такого впливу для партії, було створення творчих спілок. У Харкові оргкомітет Спілки художників УРСР було сформовано якраз голодного 32-го року. Ініціатива йшла, розуміється від, влади. Уже перебуваючи на заслуженій пенсії, у розмові з московським літератором Феліксом Чуєвим Каганович розставив крапки над “і”: “Ваш союз был создан в 34-ом году по инициативе Горького”, - підтримував розмову той. “Не по инициативе Горького, он создан по инициативе ЦК”. Незадовго перед описуваними подіями, в лютому 27-го року на радянську України приїхав з Чехії чулий до мотивів соціальної нерівності і соціальної кривди визначний графік-реаліст Василь Касіян. Живучи в рядовій капіталістичний країні, він сприймав СРСР як втілення своїх заповітних мрій, країну переможного соціалізму. Голод, який він побачив натомість на власні очі (на харківських вулицях лежали мертві люди) був для нього попросту шоком. Саме тоді на вимогу партії на мистецьких виставках з‘явились нещирі пейзажі з квітучими садами, безкраїми полями пшениці, повногрудими молодицями. Залежні від державних замовлень члени Спілки художників, а серед них і опинився Василь Касіян, палко оспівували соціалістичні перетворення в країні, її розквіт і буяння. Усе це мало переконувати звиклого до реалістичного мистецтва глядача, що довколишнє життя насправді веселе і щасливе. Зараз я хочу сказати, що четверта і п‘ята виставки “Художньої України” зазнали невдачі. Не було тієї жаданої консолідації, яка могла виникнути лише на певній ідеологічній платформі. Офіційне мистецьке життя увійшло в нові береги щойно на шостій українській художній виставці 35-го року. Тут експонувались олійні картини “В колгоспному таборі” Світличного, “Колгоспне весілля” Дерегуса, “На варті колгоспних ланів” Горобця, “Охорона колгоспних ланів” Карпова, “Колгоспник-ударник” Кузнєцова і т.д., т.д. Ясна річ картин про колгосп не могло бути і раніше, бо не було самих колгоспів. Так тематико-ідеологічні зміни в мистецтві сигналізували про зміни в самому суспільстві. Але владі справжня мистецька правда, справжній реалізм, що відбивав життя по-справжньому, були протипоказані. Якби хтось із митців реалістично зобразив голодних селян під вітринами харківських торгсинів, офіційне мистецтвознавство його, м‘яко кажучи, б не підтримало. Нехай в зовнішніх формах життя, але соцреалізм мав бути зовсім інакшим. 35-го року, підкреслюю, не котрогось іншого, а саме 35-го, мабуть не без прямого впливу Пітера Брейгеля-старшого Михайло Дерегус знайшов відповідний час, щоб живописати розкішне застілля, дородну пару, що сидить за столом, доволі в інтимній позі, а на першому плані жінка відповідної комплекції, усміхаючись піднесла над головою тацю з апетитною смаженою куркою. Це, вибачте, 35-ий рік, разом це все звалося – “Колгоспне весілля”. Як стверджували совєтцькі митці, у колгоспі не працювали тяжко, а навпаки. У каталозі московської виставки митців України, Азербайджану і Вірменії послужливо репродукували гравюру на дереві Івана Падалки “На вгороді”. Три жінки в показовому етнографічному вбранні працюють, а четверта читає при цьому їм газету. Уявіть собі цей момент. На виставці 36-го року експонувались картини Вовченка “Відпочинок у колгоспі” і манцевої колгоспниці за газетою. А дехто з митців запопадливо ілюстрував самі газетні повідомлення. Так Нестеров створив олійну картину “Чистка партії”, Кумпан – “Ворога викрито”, Савін – “Класова помста”. Уже в наші часи автори шеститомової “Історії українського мистецтва” методом антиреклами спопуляризували провальний твір Володимира Костецького “Допит ворога”. Аби прислужитися митці прагнули маркувати іменами комуністичних вождів навіть загалом нейтральні сюжети. Так Олександр Петренко, забутий зараз художник, 35-го року намалював, як виявилося, не просто колгоспний пейзаж. Він створив картину “Колгосп імені Балицького”. Наступного 36-го року Васільєв експонував “В‘їзд до колгоспу імені Косіора”, а Бондаренко - автолітографію “Сад імені Постишева в Харкові”. Я зіставив картини реального тодішнього українського життя зі спогадами конкретних людей і з тим, що робили українські графіки у галузі плакату. Василь Улянович Савчук, 19-го року народження, родом із села Малі Лісівці, Сквирського району, оповідає у колгоспі дохли коні, тих що ще живі були підв‘язували мотузами до сволоків, щоб не падали, а як упаде, то вже його не піднімають, уже йому край, везуть на скотомогильник. А там уже люди голодні ждуть ну і т.д. І от 34-го року художник Білопольський створює кольорову фотолітографію “Іде весна, парує день, в колгоспі наша сила, цвіте країна молода – могутня і щаслива”. 20 тисяч наклад цього плакату. 34-го року, на другий день після голодомору, який забрав мільйони людей (історики ще досі не з‘ясували скільки конкретно) Віктор Маркіянович Савін створив плакат, назва просто моторошна, страшна назва: “Успіхи колективізації – торжество ленінського вчення”. Після приєднання Галичини харківські митці привезли 40-го року до Львова багато творів зв‘язаних з біографіями Тараса Шевченка і Пушкіна, а з ними і весь набір із репертуару соцреалізму: автолітографії “Сталін на Південному фронті”, - це Касіян, “Сталін на Західному фронті” - це Карповський, “Фрунзе під Перекопом”, “Сталін і українська делегація на ХVІІІ з‘їзді партії” тощо. Метод соцреалізму увійшов в повну силу.

Олекса Боярко

Іншим вислідом тоталітарного панування стала повсюдна руйнація релігійних святинь України. Не оминула така руйнація і монастир на Ясній горі поблизу села Гошева Івано-Франківської області, який веде свою історію ще з кінця 15-го століття. Про долю цієї релігійної святині та історико-архітектурної пам‘ятки розповідає Іван Костюк.

Іван Костюк

Монастир на Ясній горі поблизу села Гошева Івано-Франківської області веде свою історію ще з кінця 15 століття, коли про нього з’явилися перші згадки в документах тогочасних істориків. Особливо відомим монастир став завдяки чудодійній іконі Гошівської Богородиці, яка, за численними свідченнями, мала дивну силу зціляти тілесні та духовні недуги віруючих. Про долю однієї з найвеличніших релігійних та історико-архітектурних святинь Західної України розповідає наш івано-франківський кореспондент Іван Костюк. До Другої світової війни Гошівський монастир був однією з найбільших святинь греко-католицизму у Східній Європі. Кожного року монастир відвідувало сотні тисяч прочан. Так тривало до 1946 року, коли у Львові проведенням псевдособору була ліквідована Унія, а разом з нею і Греко-Католицька церква. Гошівський монастир продовжував діяти аж до 1950-го року. Однак 23 березня цього ж року декілька підрозділів НКВД оточили монастир і заарештували всіх монахів та священиків. Їх вивезли до Івано-Франківська. Там протримали у в’язниці понад 2 місяці. Після цього вони були вислані до Сибіру. Із сибірських таборів живими вернулися лише четверо. З цього ж часу починається тотальна руйнація монастиря. Монастирське майно розкрадається. Монахи встигли сховати частину особливо цінних культових предметів, закопавши їх на території та замурувавши у монастирські стіни. Однак енкаведисти після детального обстеження знайшли всі схованки. У цей самий час іконостас, проповідальницю, Божий гріб та ще цілий ряд унікальних культових речей виняткової мистецької цінності передають до міста Болехова, що на Івано-Франківщині, у православну церкву Мироносиць. Усе це, попри всі клопотання нинішніх мешканців Гошівського монастиря, так і не вдається повернути. Варто також наголосити на тому, що 1946-го року віддається на переховування від однієї домівки до іншої чудодійна ікона Гошівської Богородиці. З часом її сліди втрачаються. До нинішніх днів її також не можуть відшукати, хоча згадки про неї її неодноразово з’являлися впродовж останніх десятиліть. Монастир перетворюють у склад мінеральних добрив на десятки років. Зрештою, склад закривають і Гошівський монастир на Ясній горі стає інтернатом для неповноцінних дітей. Відтак монастир передають для створення бази відпочинку одному з івано-франківських військових заводів. Врешті 1989-го року з Почаєва до Гошева приходять православні монахи. Вони намагаються перебрати практично зруйнований монастир у власність Православної церкви. Однак уже з наступного року до Гошівського монастиря приходять його справжні власники – греко-католики. У травні цього ж року відправлена перша архієрейська служба Божа, у якій узяли участь понад півмільйона віруючих. Монастир лежав у руїнах. Навмисне підкопані фундаменти, стіни, дах загрожували повним знищенням цій святині. Тоді храм обстежили фахівці з України, Румунії, Німеччини та Польщі. Представники з Німеччини заклали в стіни монастиря спеціальні прилади, які мали визначити впродовж півроку, чи й справді храм безповоротно руйнується. Через 6 місяців дані засвідчили – храм руйнується. Тоді німці повністю за свій кошт привезли до Гошева техніку, матеріали і розпочали реконструкцію монастиря за найновішими технологіями. Після року інтенсивної роботи спеціалісти підтвердили: храм простоїть ще більше п’ятисот років. Відтак реставраційні роботи в храмі продовжували 5 художників, які відновлювали стіни, як це було ще в 30-х роках. Зараз у храмі мешкає понад 20 монахів. Тут постійно відбуваються прощі. До однієї з найбільших релігійних святинь Східної Європи приходять прочани з різних країн. Так, скажімо, на відзначенні 400-ліття Берестейської Унії в Гошеві зібралося кілька сотень віруючих. Велика кількість з них приходить пішки до Гошева. Зараз там чи не кожної неділі можна зустріти прочан чи не з усієї Європи, адже Гошівський монастир небезпідставно називають “українським Люрдом”. Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. Над випуском працювали: співукладач програми Сергій Грабовський. Говорить «Радіо Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG