Прага, 30 серпня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить радіо Свобода! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов.
Цього тижня християни в Україні відзначали Свято Успіння Пресвятої Богородиці, саме явлення Пресвятої Богородиці українському ченцеві з 12-річним Афонським досвідом чернецтва - Йову Княгиницькому спричинилося до виникнення однієї з найвизначніших у світі українських православних твердинь – Манявського Хресто-Воздвиженського скиту, котрий був заснований 1611 року за активної участі відомого афонського аскета-пустельника, українця - Івана Вишенського, його учня Йова Княгиницького і братанича Йова – Теодозія Княгиницького. Монастир цей назвали з давна українським Афоном і неспроста мабуть чудо – ікона 18 століття «Одигітрія – Ізбавительниця» , написана фактично відразу після закриття Манявського Скиту: потрапила у нас час до відновленого монастиря з рук, з грудей , 95-річного архімандрита Філагрія.....
Але насамперед, згадаймо сьогодні про відродження чернецького життя в Україні.... Цього літа, майже одночасно, у Києві відбулися збори намісників і настоятельок 160 монастирів Української Православної Церкви в єдності з Московським патріархатом, а у Львові - Конференція монашества Української Греко-Католицької Церкви, в якій взяли участь владики та представники всіх чернечих згромаджень і монастирів УГКЦ. Чернече життя, яке здавалося б, ніколи не відродиться в Україні після тих нагінок, яке воно зазнало у минулому столітті, потужно маніфестує свою життєздатність. У трьох із половиною сотнях монастирів, згромадженнях та інститутах посвяченого життя майже шість тисяч ченців й черниць щоденно поєднують молитву і працю, зосереджено споглядають Бога і прагнуть наслідувати Христа. Монаше життя в Україні – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Нагадаю, що слово монах походить від грецького "монос" - один, тобто той, хто живе осібно, інакше, ніж звичайні, світські люди. Сьогодні, як і шістнадцять-сімнадцять століть тому, монахи чи монахині беруть на себе обітниці убозтва, цноти та абсолютного послуху. Перші ченці гартували волю у жалюгідних келіях, роздавали свої скарби вбогим і тікали, тікали від світу з його спокусами, хтивістю і зіпсованістю. Це ж саме намагається робити і більшість сучасних нам ченців й черниць. Сутність монашого покликання не змінюється від того, де воно здійснюється – у розпеченій єгипетський пустелі в 4 столітті по Різдву Христовому чи посеред приголомшуючих технологій та суперкомунікацій в столітті 21-му.
На Русі чернече життя почалося ще до 988 року, але перші монастирі з''являються вже після Володимирового хрещення. Сила християнської аскези викликає до життя різноманітні монастирські устрої; монастирі стають центрами культури й мистецтва, книгодрукування, виконують важливі суспільні й навіть оборонні функції. Але найліпшою проповіддю монашества залишаються благочестя, доброта й смирення ченців й черниць. Києво-Печерська і Почаївська Лаври, Зимненський монастир і Манявський скит, десятки і сотні інших – знаменитих і маловідомих - обителей стали зосередженням виповненого духовною силою, святістю і таїною світу, де цей самий світ оновлюється і просвітлюється. Історія українського чернецтва – це історія страждань і випробувань, зречення і випробувань, злетів і зривів. Монгольська навала і турецькі набіги, цісарські і царські утиски, секуляризація Катерини ІІ, яка розпустила 1764 року в своїй імперії рівно 6 тисяч монастирів, зваба монастирської верхівки чинами, грошима й орденами... Але, як виявилося, справжні випробування були попереду. Кількість розстріляних, замордованих після 1917 року монахів, сплюндрованих, понівечених монастирів не піддається ліку. Люди переповідали потайки один одному про вбогих перестарілих ченців, яких не брала чекістська куля, про схимонаха, котрий нагодував жменею збіжжя приречене на вимирання від голоду село, про смиренних черниць в уральському таборі, перед якими повклякали нацьковані комендантом люті пси. І так само потайки ходили до старців і стариць, до святих відлюдників, яких не лякали ані арешти, ані тортури, ані щоденні труси, бо вони давно вже віддали себе Самому Богові.
Тому визначати нинішній стан чернечого життя в Україні як “відродження” було б не дуже справедливо – адже воно ніколи не вмирало. Радше можна говорити про відродження зруйнованих і напівзруйнованих монастирів, тих чи інших форм чернечого служіння, які за визначенням не могли існувати за умов, коли, скажімо, навчання дітей релігії каралося згідно із карним кодексом. Монахи в Україні нині навчають і будують, годують і приймають пологи, видають книги і орють землю. І так само як і сто, і тисячу років тому протистоять – хто краще, а хто і гірше спокусам світу цього. На Конференції монашества Української Греко-Католицької Церкви, яка відбулася місяць тому у Львові, йшлося про наявність вічної напруги між молитвою, літургійним життям з одного боку і апостолатом з іншого, між втечею від світу і зустріччю зі світом, який достойний свого зцілення і перевтілення. Адже чернече життя - то одвічний виклик не світові, а його виразкам і недосконалостям.
Василь Зілгалов
Про те, що чернече життя здавна вважалося подвигом і викликом недосконалостям цього світу, довели засновники Манявського Скиту. Ніколи не підпорядкована Православній Московській церкві обитель уславилася, як берегиня традицій українського християнства. Про історію Манявського Скиту розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1611 року схимник Йов Княгиницький (у чернецтві Ієзекіїль) поставив дерев’яну келію неподалік карпатського села Маняви – на схилі Вознесенської гори, над річкою Баторсовою. На той час шістдесятирічний галицький шляхтич, професор Острозької академії, письменник Княгиницький був уже відомим богословом, засновником Угорницького монастиря і архімандритом Дерманської обителі. Зусиллями його та прийшлих ченців скит поступово виріс у монастир, і Княгиницький став його першим ігуменом. 1612 року ченці звели дерев’яну Хрестовоздвиженську церкву, власноруч розписану Княгиницьким. А 1620 року Константинопольський патріарх Тимотей Другий надав монастирю права ставропігії, тобто незалежності від місцевого єпископа. Згодом митрополит Київський Петро Могила назвав манявських ченців «ангелами у тілі проживаючими, які образ життя Божого проводять».
Княгиницький розробив для монастиря чернечий статут під назвою «Реґула скитська», заснував там бібліотеку і школу партесного співу. Він намагався перетворити обитель на осередок українського православ’я, оновленого у річищі візантійської традиції. Звідти ігумен листувався з афонським відлюдником Іваном Вишенським, київським богословом Захарією Копистенським та іншими інтелектуалами, шкодуючи (цитата), «що так мало благочестя ревнителів віри виявляється, інші же, немов тростина вітром, коливаються і право недобре мають». А Вишенський у своїх посланнях до Манявського Скиту картав сучасників, які (цитата) “вивчивши граматичку і празднословицю велемовну, іже є риторичку, тоді вже надуваються, мудрими себе звуть, проповідують, навчають, а і самі у безумстві та буйстві світу цього сидять”.
Йов Княгиницький помер наприкінці 1621 року, встигнувши закінчити зведення навколо монастиря кам’яного муру з трьома оборонними вежами. Відтоді Манявський Скит не раз ставав місцем сховку для мешканців навколишніх сіл під час нападів турків та кримських татар. Його 5 разів штурмували турки, проте змогли захопити і зруйнувати тільки 1676 року. А вже за 5 років Манявський Скит був відбудований.
Розквіт монастиря припав на другу половину ХVII століття, коли у ньому мешкало близько двохсот ченців. Вони займалися різьбярством та іконописом, виноробством, солеварінням, випалюванням цегли, бджільництвом, шорництвом, млинарством, ливарною справою і навіть лікували хворих. Церкви монастиря мали 16 дзвонів, з яких найбільший важив 600 кілограмів. Манявському Скиту тоді підпорядковувалися 7 монастирів: Угорницький, Драгомиренський, Товмачицький, Коломийський, Сучавський, Нямицький, Путненський. За деякими відомостями, 1664 року у Манявському Скиті був похований страчений поляками гетьман Правобережної України Іван Виговський. У 1698–1705 роках у Хрестовоздвиженській церкві був установлений головний іконостас у бароковому стилі, виконаний ієромонахом Йовом Кондзелевичем та членами його гуртка. 1711 року монастир став греко-католицьким, але невдовзі повернувся до православ’я. А у липні 1785 року австрійський цісар Йосиф Другий розпорядився закрити монастир. Перед тим, як залишити обитель, ченці пригостили мешканців навколишніх сіл молдовським вином з монастирських льохів. Хрестовоздвиженську церкву було перенесено до містечка Надвірної, де вона згоріла під час боїв 1914 року. Іконостас Кондзелевича був переданий до церкви села Богородчан, згодом – реставрований у Відні, а нині зберігається у Національному Музеї у Львові. Упродовж 1970–80 років у Манявському Скиті була проведена реставрація і відкритий історико-архітектурний музей. 1998 року обласна влада передала монастир Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Нині вже відбудовані Хрестовоздвиженська церква, братські келії, мури. А у липні цього року до монастиря передана чудодійна ікона Одигітрії-Ізбавительниці, написана 1788 року на замовлення афонських ченців. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Майже 400 років тому неподалік села Маняви, сьогодні це Богородчанський район Івано-Франківської області, був заснований монастир, відомий як Манявський Скит. Майже на два століття він став одним із ключових духовних центрів українського православ‘я в тодішньому протистоянні з католицькою Польщею, де католицизм був фактично державною релігією і використовувався королівською владою з політичною метою. Заснував Манявський Скит уродженець нинішньої Івано-Франківщини міста Тисмениці Йов Княгиницький. Народився він у 1550 році в міщанській віруючій родині, після закінчення місцевої школи духовну освіту здобував в Унівському монастирі біля Львова. Відтак Йов Княгиницький закінчив Острозьку академію, після чого подався туди, куди рвалася його душа, на Афон. До заснування Манявського монастиря залишалося ще років з тридцять. Нещодавно у відновленому монастирі побував наш кореспондент Тарас Марусик. Послухаймо його репортаж.
Тарас Марусик
Сподобавши богомільної життя на горі Афон Йов Княгиницький повернувся додому, роздав успадковане після смерті батьків майно убогим. Звільнившись від суєтних потреб світу він знову пішов на Афон, де прийняв чернечий постриг з ім‘ям Їєзекіїл. На святій горі Йов Княгиницький провів 12 років. Його життя проходило в молитвах та мовчанні, в переплітанні богослужбових книг. На якийсь час він оселяється в печері, де випробовує своє тіло суворою аскезою: голодом, спрагою, нічним неспанням. На Афоні Йов Княгиницький зустрівся з іншим видатним українцем, письменником-полемістом і ченцем Іваном Вишенським. Прийняття Унії у 1596 році частиною православного священства застало обох на святій горі. Йов Княгиницький вирішує повернутися на рідну землю. Спочатку на запрошення львівського єпископа Гедеона, він навчав українських монахів з Унівського монастиря чернечого чину на афонський лад. Як відомо, афонський статут відзначався великим аскетизмом. Пізніше у 1603 році Йов Княгиницький іде на Прикарпаття, де засновує Угорницький монастир поблизу нинішнього Івана-Франківська. А в 1611 році, посеред карпатських гір біля річки Манявки, була збудована перша келія майбутнього монастиря. Зусібіч Манявський Скит був обнесений кам‘яною стіною і мав три оборонні вежі. Нерідко всередині мурів рятувалися від нападів татарів і турків мешканці навколишніх сіл. Посередині монастиря у 1620 році була споруджена Хрестовоздвиженська церква.
Це був уривок з Божої служби у відновленій Хрестовоздвиженській церкві позаминулої суботи. Хрестовоздвиженський Великоскитський Манявський монастир був відновлений недавно, 28 травня 1998 року, він належить Українській православній церкві Київського патріархату. Про місце, яке Йов Княгиницький вибрав під будівництво Манявського Скиту, говорить ієромонах Яків: “Звичайно, це місце воно є дійсно намоленим і намоленим вже не в цей час, а до цього часу, вже коли існував монастир. До цього Йова Княгиницького привело найперше це те, що йому було явлення Пресвятої Богородиці на теперішній території монастиря.”
Співали віруючі під час богослужіння 9 серпня в головному храмі Манявського монастиря.
Василь Зілгалов
Іван Вишенський – вчитель Йова Княгиницького, один із засновників Манявського скиту на далекому Афоні, на горі Атос не забував про український Афон і молився за нього, линув до нього, як це у поемі Івана Франка “Іван Вишенський”. Фрагмент з молитвою Івана Вишенського читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
О, розп‘ятий, ти ж лишив нам заповідо той найвищий, Свого ближнього любити за рідню життя віддать. О, розп‘ятий, глянь на мене, О, не дай мені пропасти у безодні мук, розпуки у зневір‘я глибині, Дай мені братів любити і для них життя віддати, Дай мені ще раз поглянуть на свій любий рідний край, Глянь - оце остання нитка, що мене тягла до праці, О, не дай же їй порваться, заверни її сюди, О, зійшли противний вітер, підійми грізную хвилю або дай мені злетіти, Мов пташині зі скали, ти ж благий і всемогущий. О, коли моя молитва і моє мовчання й труди, і всі подвиги й весь піст, Мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значіння. То я радо, о, розп‘ятий все без жалощів віддам. Все віддам, готов мов грішник вічно у смолі кипіти, Лиш тепер зроби для мене чудо-барку заверни, Або дай мені до неї відси птахом долетіти, Або збігти мов по кладці по промінню золотім. Ох, та ж ти малим ще бувши, бігав з храму по промінню, І по морю серед бурі, мов по суші ти ходив. Дай, о дай мені се чудо, лиш одно на цю хвилину не лишай мене в розпутті, Мов стривожене дитя, так моливсь Іван Вишенський хрест, що силой тис до груді і на раз почув, як дивна пільга-біль його втіша, Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, Ясна певність розлилася, у обновленій душі. Ясна певність, що послухав Бог оце його благання, Що настала хвиля чуда, просвітління надійшло, Те чого він ждав так довго обдало його мов легіт, Мов гармонія безмежна – райські пахощі святі, І він радісно піднявся, і перехрестився тричі, І благословив промінний, шлях, що скісно в море йшов. Він нічого вже не бачив, тільки шлях той золотистий, І ту барку, ген на морі, і ступив і тихо щез. А в печері пустельницькій тільки білий хрест лишився, Мов скелет всіх мрій, ілюзій і невпинний моря шум.
Василь Зілгалов
І Тарас Марусик – друга частина репортажу з Манявського скиту.
Тарас Марусик
Ієромонах Яків продовжує: ”Зараз на цьому місці є дубовий хрест біля якого вчені зі Львова визначили енергетичне поле у 200 мілівольт. У духовному плані це для людини є корисним і таким важливим для очищення саме від темних сил”. Хрестовоздвиженська церква – не єдина в монастирі. Ієромонах Яків: “У нас на території монастиря є три церкви, дві освячені – це центральний собор Хрестовоздвиженський, потім Благовіщенська церква, храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це храм відреставрований. Ці стіни кам‘яні, які ми бачимо, цієї Благовіщенської церкви, це є збережені ще із того часу, які залишилися тільки стіни. І ще одна підземна церква, це не освячена поки що, в майбутньому це буде церква Архистратига Михаїла. Це було, зараз це склепіння і там був початок до підземелля монастиря. Ці підземелля частково є, але під час радянської влади і уже в теперішній час, то переливали бетонами, перемурували камінням і просто зробили різні відсіки, різні підвали. Це під час реставрації, коли в 70-их роках, коли створювався музей”. З боку біля підземної церкви можна побачити монашу келію і зігнувшись зайти туди, коли очі звикнуть до темряви. Замість вікна там щілина, більше схожа на бійницю. Чи келія залишилась від колишнього музею, як музейний об‘єкт, запитав я у ієромонаха Якова: “Так це музейний об‘єкт, хоча дійсно у той час це була келія. На сьогоднішній день можна показати як жили монахи. Тому що, звичайно, на сьогоднішній день монахи в таких умовах не живуть, як жили в той час за афонським чином. Тому що, афонський устав тут був дійсно надзвичайно строгий устав Афону, тому що Йов Княгиницький прийшов саме звідти й там, звідти приніс цей порядок”. Метрів за 800 від монастиря, якщо піднятися в гори, є ще одна пам‘ятка безпосередньо пов‘язана з Манявським Скитом. Говорить ієромонах Яків: “Блаженний камінь – це з якого капає дійсно цілюща вода. Тому що у ХІІІ столітті, коли татаро-монголи напали на Київську Русь і руйнували Київ, і Києво-Печерську Лавру, звідти монахи повтікали, звичайно рятуючи своє життя, деякі з них повернулися сюда, як втікли у Карпати. Напевно, що вони були виходці з Карпат і вони самі знайшли місце тут біля цієї скали, хоча на сьогоднішній день це є тільки велика плита. І вони там, як свідчить передання, вони оцілювали людей водою, різними травами і молитвою. Після закриття монастиря у 1785 році, вода ця з Блаженного каменя перестала капати, але тільки капала один раз на Різдво Івана Предтечі 7 липня, тому що це рахується відпуст храм монастиря і уже з 1998 року, після того, як уже процес відновлення почався у цьому монастирі, то ця вода почала капати кожен день і на протязі доби накапує близько 2-2,5 літрів”. Ієромонах Яків продовжує: “Водою користується, хто її може взяти, тому що зараз люди стараються вдосвітка йти, ночами, щоб її забрати. Вона найперше використовується саме з молитвою і, наприклад, в кого очі, хворі очі, поганий зір, саме вона зцілює, тому що вона це вже переконані багато людей зцілилися саме цією водою з утраченим зором”.
Василь Зілгалов
“Монастир наш Марс доймає, люті біди учиняє на обитель, Смертельні сипле гради” – поезія Лазара Барановича, наставника Києво-Могилянського колегіуму, який написав цей вірш якраз у час становлення Манявського Скиту. Цю поезію читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
В п‘ятницю рано, думу заграно, Як нам заграли, так ми й скакали. З тої тривоги ледь виніс ноги, Хто був живий ще. А жовнір нищив і гарбав безбожно, Що було можна. Бувши при зброї, лихо зле коїв, Тих обідрали, тих повбивали, тих полонили. Ми ж, що вціліли хвалимо Бога, Що смерть нас строга тільки злякала, а не спіткала. Божої кари меч нас не вдарив, гнів бо Господній втишив сьогодні, Задля покути, гріх наш забутий. Боже зі злості не дай нам хльості, лиш страши, Грізні леза залізні дай на поправу. Слать тобі славу, як учинити доки нам жити, Гнів як розпустиш, Марса напустиш вбивчої стріли. Хто буде цілий, нині єсть мощі, Славу шле моще, зволь нас прощати і захищати. Ми тебе хвалим, бо згинуть мали з тої припарки, Стало нам жарко. Міць твоя Боже хай допоможе напасть цю збити, Грім оминути. Вовчі хай зуби не вчинять згуби, Ми ж бо при Бозі у цій облозі маєм надію вберегти шию. Бог нам заслона і оборона, Добре вчиняли, як геть тікали. Вовку негоже в череді Божій порядкувати, Нас шматувати. Пастирю добрий, хай звір голодний нас не займає, Зуби зламає. Зате до гробу Божу особу, що стане сили ми б восхвалили.
Василь Зілгалов
І слухаємо продовження репортажу Тараса Марусика з Манявського Скиту.
Тарас Марусик
Нещодавно у Хрестовоздвиженській церкві з‘явилася нова ікона. Ієромонах Яків розповідає про її історію: “Ця ікона написана у 1788 році на агорі Афон. Цю ікону носив один із схимників-монахів у себе на грудях. Вона маленька, розміром десь 15 на 20 сантиметрів. І коли у Грузії створювався Новий Афон, то вони, ці монахи з Нового Афона просили благословення у російської церкви для благословення цього монастиря. Але звичайно, так само, як і на сьогоднішній день є проблеми між Київським і Московським патріархатом на Україні, так само і в той час була ця схема така. І Московська церква не давала цього благословення. Тоді вони звернулися до монахів на Афон, саме туди до Святої гори і звідти, саме цією іконою передано було благословення цьому, як уже на сьогоднішній день уже у церковних кругах це говориться про канонічність. Саме цю канонічність з Афону передано на Новий Афон. Коли знову Афон, уже почали його руйнувати і розгонити монахів, то тоді монахи цю ікону забрали. І один одному монах монахові під клятвою, хто помер, передавав один другому. І ця ікона дійсно чудесним чином попала до одного з ієромонахів. На сьогоднішній день це архімандрит Філагрій, 95-річний старець, який недавно побував в нашому монастирі. І приїхавши сюда, сказав, що саме було явлення йому Пресвятої Богородиці, щоб він саме передав її сюда. Саме наш український Афон і це є дійсно, ну як шляхи Господні невідомі. І саме вона сюда попала, тому що Йов Княгиницький проходив саме послух найперше, формувався як духовна особа на Афоні, прийшов сюда і ікона прийшла з нового Афону і старого Афона на новий Афон і на наш український Афон. Цікаво, вона написана три роки після закриття монастиря”. Ієромонах Яків продовжує розповідь про чудодійну ікону: “Архімандрит Філагрій, що саме важливе, що він її передавав що, саме вказав на те, щоб її передати людям, щоб самі люди зцілилися від неї. Тому що, каже, вона вже скільки років перебуває у таємниці. Про цю ікону останніми роками знав тільки він і його послушниця – це 85-річна жінка, яка просто доглядає за ним, тому що він не живе при монастирі, він живе при церкві. І він сказав, що саме передати людям і на сьогоднішній день слава Богу, що вона є тут”. Архімандрит Філагрій, як сказав мені ієромонах Яків, родом з Полісся, а зараз мешкає в Кам‘янці-Подільському. У Хрестовоздвиженському Великоскитському Манявському монастирі поки що 2 монахи. За понад п‘ятирічну історію через монастир пройшли близько 80 послушників, більшість з яких тут не затрималася. Хто був наркоманом, а хто шукав скарбів. Звичайно 5 років для відновленого монастиря – це дуже невеликий вік, тому з часом він відновиться повністю як і той водоносний Блаженний камінь. Тарас Марусик, “Радіо Свобода“, Манявський Скит, Яремча, Івано-Франківської області.
Василь Зілгалов
“Господи, гніву пречистого благаю” – писав Василь Стус, ніби перекликаючись з молитвами Івана Вишенського. Поезії Василя Стуса короткі та надзвичайно змістовні і треба дуже докладно вчитуватися, вслухатися, щоб схопити глибину їх думок. Основний мотив його творчих поривів – це гнів проти безправ‘я його народу, проти топтання людської віри та гідності людської. “Молитву” Василя Стуса читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Господи, гніву пречистого благаю, не май за зле, де не стоятиму – вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією, довжу його в віку, Вірою тугу розвію, щоб бути завжди таким, яким мене мати родила, І благословила в світи і добре, що не зуміла мене від біди вберегти.
Василь Зілгалов
Слово Василя Стуса за своєю глибиною і силою близьке до полум‘яного слова Івана Вишенського, Йова Княгиницького, інших українських подвижників духу, твердинею якого залишається Манявський Скит, який чекає справжніх аскетів і твердої віри подвижників. На цьому ми завершуєм програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української радіостанції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що автор і укладач програми Василь Зілгалов. На все добре, до нових зустрічей в ефірі. Говорить “Радіо Свобода”.
Василь Зілгалов
Говорить радіо Свобода! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов.
Цього тижня християни в Україні відзначали Свято Успіння Пресвятої Богородиці, саме явлення Пресвятої Богородиці українському ченцеві з 12-річним Афонським досвідом чернецтва - Йову Княгиницькому спричинилося до виникнення однієї з найвизначніших у світі українських православних твердинь – Манявського Хресто-Воздвиженського скиту, котрий був заснований 1611 року за активної участі відомого афонського аскета-пустельника, українця - Івана Вишенського, його учня Йова Княгиницького і братанича Йова – Теодозія Княгиницького. Монастир цей назвали з давна українським Афоном і неспроста мабуть чудо – ікона 18 століття «Одигітрія – Ізбавительниця» , написана фактично відразу після закриття Манявського Скиту: потрапила у нас час до відновленого монастиря з рук, з грудей , 95-річного архімандрита Філагрія.....
Але насамперед, згадаймо сьогодні про відродження чернецького життя в Україні.... Цього літа, майже одночасно, у Києві відбулися збори намісників і настоятельок 160 монастирів Української Православної Церкви в єдності з Московським патріархатом, а у Львові - Конференція монашества Української Греко-Католицької Церкви, в якій взяли участь владики та представники всіх чернечих згромаджень і монастирів УГКЦ. Чернече життя, яке здавалося б, ніколи не відродиться в Україні після тих нагінок, яке воно зазнало у минулому столітті, потужно маніфестує свою життєздатність. У трьох із половиною сотнях монастирів, згромадженнях та інститутах посвяченого життя майже шість тисяч ченців й черниць щоденно поєднують молитву і працю, зосереджено споглядають Бога і прагнуть наслідувати Христа. Монаше життя в Україні – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Нагадаю, що слово монах походить від грецького "монос" - один, тобто той, хто живе осібно, інакше, ніж звичайні, світські люди. Сьогодні, як і шістнадцять-сімнадцять століть тому, монахи чи монахині беруть на себе обітниці убозтва, цноти та абсолютного послуху. Перші ченці гартували волю у жалюгідних келіях, роздавали свої скарби вбогим і тікали, тікали від світу з його спокусами, хтивістю і зіпсованістю. Це ж саме намагається робити і більшість сучасних нам ченців й черниць. Сутність монашого покликання не змінюється від того, де воно здійснюється – у розпеченій єгипетський пустелі в 4 столітті по Різдву Христовому чи посеред приголомшуючих технологій та суперкомунікацій в столітті 21-му.
На Русі чернече життя почалося ще до 988 року, але перші монастирі з''являються вже після Володимирового хрещення. Сила християнської аскези викликає до життя різноманітні монастирські устрої; монастирі стають центрами культури й мистецтва, книгодрукування, виконують важливі суспільні й навіть оборонні функції. Але найліпшою проповіддю монашества залишаються благочестя, доброта й смирення ченців й черниць. Києво-Печерська і Почаївська Лаври, Зимненський монастир і Манявський скит, десятки і сотні інших – знаменитих і маловідомих - обителей стали зосередженням виповненого духовною силою, святістю і таїною світу, де цей самий світ оновлюється і просвітлюється. Історія українського чернецтва – це історія страждань і випробувань, зречення і випробувань, злетів і зривів. Монгольська навала і турецькі набіги, цісарські і царські утиски, секуляризація Катерини ІІ, яка розпустила 1764 року в своїй імперії рівно 6 тисяч монастирів, зваба монастирської верхівки чинами, грошима й орденами... Але, як виявилося, справжні випробування були попереду. Кількість розстріляних, замордованих після 1917 року монахів, сплюндрованих, понівечених монастирів не піддається ліку. Люди переповідали потайки один одному про вбогих перестарілих ченців, яких не брала чекістська куля, про схимонаха, котрий нагодував жменею збіжжя приречене на вимирання від голоду село, про смиренних черниць в уральському таборі, перед якими повклякали нацьковані комендантом люті пси. І так само потайки ходили до старців і стариць, до святих відлюдників, яких не лякали ані арешти, ані тортури, ані щоденні труси, бо вони давно вже віддали себе Самому Богові.
Тому визначати нинішній стан чернечого життя в Україні як “відродження” було б не дуже справедливо – адже воно ніколи не вмирало. Радше можна говорити про відродження зруйнованих і напівзруйнованих монастирів, тих чи інших форм чернечого служіння, які за визначенням не могли існувати за умов, коли, скажімо, навчання дітей релігії каралося згідно із карним кодексом. Монахи в Україні нині навчають і будують, годують і приймають пологи, видають книги і орють землю. І так само як і сто, і тисячу років тому протистоять – хто краще, а хто і гірше спокусам світу цього. На Конференції монашества Української Греко-Католицької Церкви, яка відбулася місяць тому у Львові, йшлося про наявність вічної напруги між молитвою, літургійним життям з одного боку і апостолатом з іншого, між втечею від світу і зустріччю зі світом, який достойний свого зцілення і перевтілення. Адже чернече життя - то одвічний виклик не світові, а його виразкам і недосконалостям.
Василь Зілгалов
Про те, що чернече життя здавна вважалося подвигом і викликом недосконалостям цього світу, довели засновники Манявського Скиту. Ніколи не підпорядкована Православній Московській церкві обитель уславилася, як берегиня традицій українського християнства. Про історію Манявського Скиту розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1611 року схимник Йов Княгиницький (у чернецтві Ієзекіїль) поставив дерев’яну келію неподалік карпатського села Маняви – на схилі Вознесенської гори, над річкою Баторсовою. На той час шістдесятирічний галицький шляхтич, професор Острозької академії, письменник Княгиницький був уже відомим богословом, засновником Угорницького монастиря і архімандритом Дерманської обителі. Зусиллями його та прийшлих ченців скит поступово виріс у монастир, і Княгиницький став його першим ігуменом. 1612 року ченці звели дерев’яну Хрестовоздвиженську церкву, власноруч розписану Княгиницьким. А 1620 року Константинопольський патріарх Тимотей Другий надав монастирю права ставропігії, тобто незалежності від місцевого єпископа. Згодом митрополит Київський Петро Могила назвав манявських ченців «ангелами у тілі проживаючими, які образ життя Божого проводять».
Княгиницький розробив для монастиря чернечий статут під назвою «Реґула скитська», заснував там бібліотеку і школу партесного співу. Він намагався перетворити обитель на осередок українського православ’я, оновленого у річищі візантійської традиції. Звідти ігумен листувався з афонським відлюдником Іваном Вишенським, київським богословом Захарією Копистенським та іншими інтелектуалами, шкодуючи (цитата), «що так мало благочестя ревнителів віри виявляється, інші же, немов тростина вітром, коливаються і право недобре мають». А Вишенський у своїх посланнях до Манявського Скиту картав сучасників, які (цитата) “вивчивши граматичку і празднословицю велемовну, іже є риторичку, тоді вже надуваються, мудрими себе звуть, проповідують, навчають, а і самі у безумстві та буйстві світу цього сидять”.
Йов Княгиницький помер наприкінці 1621 року, встигнувши закінчити зведення навколо монастиря кам’яного муру з трьома оборонними вежами. Відтоді Манявський Скит не раз ставав місцем сховку для мешканців навколишніх сіл під час нападів турків та кримських татар. Його 5 разів штурмували турки, проте змогли захопити і зруйнувати тільки 1676 року. А вже за 5 років Манявський Скит був відбудований.
Розквіт монастиря припав на другу половину ХVII століття, коли у ньому мешкало близько двохсот ченців. Вони займалися різьбярством та іконописом, виноробством, солеварінням, випалюванням цегли, бджільництвом, шорництвом, млинарством, ливарною справою і навіть лікували хворих. Церкви монастиря мали 16 дзвонів, з яких найбільший важив 600 кілограмів. Манявському Скиту тоді підпорядковувалися 7 монастирів: Угорницький, Драгомиренський, Товмачицький, Коломийський, Сучавський, Нямицький, Путненський. За деякими відомостями, 1664 року у Манявському Скиті був похований страчений поляками гетьман Правобережної України Іван Виговський. У 1698–1705 роках у Хрестовоздвиженській церкві був установлений головний іконостас у бароковому стилі, виконаний ієромонахом Йовом Кондзелевичем та членами його гуртка. 1711 року монастир став греко-католицьким, але невдовзі повернувся до православ’я. А у липні 1785 року австрійський цісар Йосиф Другий розпорядився закрити монастир. Перед тим, як залишити обитель, ченці пригостили мешканців навколишніх сіл молдовським вином з монастирських льохів. Хрестовоздвиженську церкву було перенесено до містечка Надвірної, де вона згоріла під час боїв 1914 року. Іконостас Кондзелевича був переданий до церкви села Богородчан, згодом – реставрований у Відні, а нині зберігається у Національному Музеї у Львові. Упродовж 1970–80 років у Манявському Скиті була проведена реставрація і відкритий історико-архітектурний музей. 1998 року обласна влада передала монастир Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Нині вже відбудовані Хрестовоздвиженська церква, братські келії, мури. А у липні цього року до монастиря передана чудодійна ікона Одигітрії-Ізбавительниці, написана 1788 року на замовлення афонських ченців. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Майже 400 років тому неподалік села Маняви, сьогодні це Богородчанський район Івано-Франківської області, був заснований монастир, відомий як Манявський Скит. Майже на два століття він став одним із ключових духовних центрів українського православ‘я в тодішньому протистоянні з католицькою Польщею, де католицизм був фактично державною релігією і використовувався королівською владою з політичною метою. Заснував Манявський Скит уродженець нинішньої Івано-Франківщини міста Тисмениці Йов Княгиницький. Народився він у 1550 році в міщанській віруючій родині, після закінчення місцевої школи духовну освіту здобував в Унівському монастирі біля Львова. Відтак Йов Княгиницький закінчив Острозьку академію, після чого подався туди, куди рвалася його душа, на Афон. До заснування Манявського монастиря залишалося ще років з тридцять. Нещодавно у відновленому монастирі побував наш кореспондент Тарас Марусик. Послухаймо його репортаж.
Тарас Марусик
Сподобавши богомільної життя на горі Афон Йов Княгиницький повернувся додому, роздав успадковане після смерті батьків майно убогим. Звільнившись від суєтних потреб світу він знову пішов на Афон, де прийняв чернечий постриг з ім‘ям Їєзекіїл. На святій горі Йов Княгиницький провів 12 років. Його життя проходило в молитвах та мовчанні, в переплітанні богослужбових книг. На якийсь час він оселяється в печері, де випробовує своє тіло суворою аскезою: голодом, спрагою, нічним неспанням. На Афоні Йов Княгиницький зустрівся з іншим видатним українцем, письменником-полемістом і ченцем Іваном Вишенським. Прийняття Унії у 1596 році частиною православного священства застало обох на святій горі. Йов Княгиницький вирішує повернутися на рідну землю. Спочатку на запрошення львівського єпископа Гедеона, він навчав українських монахів з Унівського монастиря чернечого чину на афонський лад. Як відомо, афонський статут відзначався великим аскетизмом. Пізніше у 1603 році Йов Княгиницький іде на Прикарпаття, де засновує Угорницький монастир поблизу нинішнього Івана-Франківська. А в 1611 році, посеред карпатських гір біля річки Манявки, була збудована перша келія майбутнього монастиря. Зусібіч Манявський Скит був обнесений кам‘яною стіною і мав три оборонні вежі. Нерідко всередині мурів рятувалися від нападів татарів і турків мешканці навколишніх сіл. Посередині монастиря у 1620 році була споруджена Хрестовоздвиженська церква.
Це був уривок з Божої служби у відновленій Хрестовоздвиженській церкві позаминулої суботи. Хрестовоздвиженський Великоскитський Манявський монастир був відновлений недавно, 28 травня 1998 року, він належить Українській православній церкві Київського патріархату. Про місце, яке Йов Княгиницький вибрав під будівництво Манявського Скиту, говорить ієромонах Яків: “Звичайно, це місце воно є дійсно намоленим і намоленим вже не в цей час, а до цього часу, вже коли існував монастир. До цього Йова Княгиницького привело найперше це те, що йому було явлення Пресвятої Богородиці на теперішній території монастиря.”
Співали віруючі під час богослужіння 9 серпня в головному храмі Манявського монастиря.
Василь Зілгалов
Іван Вишенський – вчитель Йова Княгиницького, один із засновників Манявського скиту на далекому Афоні, на горі Атос не забував про український Афон і молився за нього, линув до нього, як це у поемі Івана Франка “Іван Вишенський”. Фрагмент з молитвою Івана Вишенського читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
О, розп‘ятий, ти ж лишив нам заповідо той найвищий, Свого ближнього любити за рідню життя віддать. О, розп‘ятий, глянь на мене, О, не дай мені пропасти у безодні мук, розпуки у зневір‘я глибині, Дай мені братів любити і для них життя віддати, Дай мені ще раз поглянуть на свій любий рідний край, Глянь - оце остання нитка, що мене тягла до праці, О, не дай же їй порваться, заверни її сюди, О, зійшли противний вітер, підійми грізную хвилю або дай мені злетіти, Мов пташині зі скали, ти ж благий і всемогущий. О, коли моя молитва і моє мовчання й труди, і всі подвиги й весь піст, Мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значіння. То я радо, о, розп‘ятий все без жалощів віддам. Все віддам, готов мов грішник вічно у смолі кипіти, Лиш тепер зроби для мене чудо-барку заверни, Або дай мені до неї відси птахом долетіти, Або збігти мов по кладці по промінню золотім. Ох, та ж ти малим ще бувши, бігав з храму по промінню, І по морю серед бурі, мов по суші ти ходив. Дай, о дай мені се чудо, лиш одно на цю хвилину не лишай мене в розпутті, Мов стривожене дитя, так моливсь Іван Вишенський хрест, що силой тис до груді і на раз почув, як дивна пільга-біль його втіша, Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, Ясна певність розлилася, у обновленій душі. Ясна певність, що послухав Бог оце його благання, Що настала хвиля чуда, просвітління надійшло, Те чого він ждав так довго обдало його мов легіт, Мов гармонія безмежна – райські пахощі святі, І він радісно піднявся, і перехрестився тричі, І благословив промінний, шлях, що скісно в море йшов. Він нічого вже не бачив, тільки шлях той золотистий, І ту барку, ген на морі, і ступив і тихо щез. А в печері пустельницькій тільки білий хрест лишився, Мов скелет всіх мрій, ілюзій і невпинний моря шум.
Василь Зілгалов
І Тарас Марусик – друга частина репортажу з Манявського скиту.
Тарас Марусик
Ієромонах Яків продовжує: ”Зараз на цьому місці є дубовий хрест біля якого вчені зі Львова визначили енергетичне поле у 200 мілівольт. У духовному плані це для людини є корисним і таким важливим для очищення саме від темних сил”. Хрестовоздвиженська церква – не єдина в монастирі. Ієромонах Яків: “У нас на території монастиря є три церкви, дві освячені – це центральний собор Хрестовоздвиженський, потім Благовіщенська церква, храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це храм відреставрований. Ці стіни кам‘яні, які ми бачимо, цієї Благовіщенської церкви, це є збережені ще із того часу, які залишилися тільки стіни. І ще одна підземна церква, це не освячена поки що, в майбутньому це буде церква Архистратига Михаїла. Це було, зараз це склепіння і там був початок до підземелля монастиря. Ці підземелля частково є, але під час радянської влади і уже в теперішній час, то переливали бетонами, перемурували камінням і просто зробили різні відсіки, різні підвали. Це під час реставрації, коли в 70-их роках, коли створювався музей”. З боку біля підземної церкви можна побачити монашу келію і зігнувшись зайти туди, коли очі звикнуть до темряви. Замість вікна там щілина, більше схожа на бійницю. Чи келія залишилась від колишнього музею, як музейний об‘єкт, запитав я у ієромонаха Якова: “Так це музейний об‘єкт, хоча дійсно у той час це була келія. На сьогоднішній день можна показати як жили монахи. Тому що, звичайно, на сьогоднішній день монахи в таких умовах не живуть, як жили в той час за афонським чином. Тому що, афонський устав тут був дійсно надзвичайно строгий устав Афону, тому що Йов Княгиницький прийшов саме звідти й там, звідти приніс цей порядок”. Метрів за 800 від монастиря, якщо піднятися в гори, є ще одна пам‘ятка безпосередньо пов‘язана з Манявським Скитом. Говорить ієромонах Яків: “Блаженний камінь – це з якого капає дійсно цілюща вода. Тому що у ХІІІ столітті, коли татаро-монголи напали на Київську Русь і руйнували Київ, і Києво-Печерську Лавру, звідти монахи повтікали, звичайно рятуючи своє життя, деякі з них повернулися сюда, як втікли у Карпати. Напевно, що вони були виходці з Карпат і вони самі знайшли місце тут біля цієї скали, хоча на сьогоднішній день це є тільки велика плита. І вони там, як свідчить передання, вони оцілювали людей водою, різними травами і молитвою. Після закриття монастиря у 1785 році, вода ця з Блаженного каменя перестала капати, але тільки капала один раз на Різдво Івана Предтечі 7 липня, тому що це рахується відпуст храм монастиря і уже з 1998 року, після того, як уже процес відновлення почався у цьому монастирі, то ця вода почала капати кожен день і на протязі доби накапує близько 2-2,5 літрів”. Ієромонах Яків продовжує: “Водою користується, хто її може взяти, тому що зараз люди стараються вдосвітка йти, ночами, щоб її забрати. Вона найперше використовується саме з молитвою і, наприклад, в кого очі, хворі очі, поганий зір, саме вона зцілює, тому що вона це вже переконані багато людей зцілилися саме цією водою з утраченим зором”.
Василь Зілгалов
“Монастир наш Марс доймає, люті біди учиняє на обитель, Смертельні сипле гради” – поезія Лазара Барановича, наставника Києво-Могилянського колегіуму, який написав цей вірш якраз у час становлення Манявського Скиту. Цю поезію читає Ірина Халупа.
Ірина Халупа
В п‘ятницю рано, думу заграно, Як нам заграли, так ми й скакали. З тої тривоги ледь виніс ноги, Хто був живий ще. А жовнір нищив і гарбав безбожно, Що було можна. Бувши при зброї, лихо зле коїв, Тих обідрали, тих повбивали, тих полонили. Ми ж, що вціліли хвалимо Бога, Що смерть нас строга тільки злякала, а не спіткала. Божої кари меч нас не вдарив, гнів бо Господній втишив сьогодні, Задля покути, гріх наш забутий. Боже зі злості не дай нам хльості, лиш страши, Грізні леза залізні дай на поправу. Слать тобі славу, як учинити доки нам жити, Гнів як розпустиш, Марса напустиш вбивчої стріли. Хто буде цілий, нині єсть мощі, Славу шле моще, зволь нас прощати і захищати. Ми тебе хвалим, бо згинуть мали з тої припарки, Стало нам жарко. Міць твоя Боже хай допоможе напасть цю збити, Грім оминути. Вовчі хай зуби не вчинять згуби, Ми ж бо при Бозі у цій облозі маєм надію вберегти шию. Бог нам заслона і оборона, Добре вчиняли, як геть тікали. Вовку негоже в череді Божій порядкувати, Нас шматувати. Пастирю добрий, хай звір голодний нас не займає, Зуби зламає. Зате до гробу Божу особу, що стане сили ми б восхвалили.
Василь Зілгалов
І слухаємо продовження репортажу Тараса Марусика з Манявського Скиту.
Тарас Марусик
Нещодавно у Хрестовоздвиженській церкві з‘явилася нова ікона. Ієромонах Яків розповідає про її історію: “Ця ікона написана у 1788 році на агорі Афон. Цю ікону носив один із схимників-монахів у себе на грудях. Вона маленька, розміром десь 15 на 20 сантиметрів. І коли у Грузії створювався Новий Афон, то вони, ці монахи з Нового Афона просили благословення у російської церкви для благословення цього монастиря. Але звичайно, так само, як і на сьогоднішній день є проблеми між Київським і Московським патріархатом на Україні, так само і в той час була ця схема така. І Московська церква не давала цього благословення. Тоді вони звернулися до монахів на Афон, саме туди до Святої гори і звідти, саме цією іконою передано було благословення цьому, як уже на сьогоднішній день уже у церковних кругах це говориться про канонічність. Саме цю канонічність з Афону передано на Новий Афон. Коли знову Афон, уже почали його руйнувати і розгонити монахів, то тоді монахи цю ікону забрали. І один одному монах монахові під клятвою, хто помер, передавав один другому. І ця ікона дійсно чудесним чином попала до одного з ієромонахів. На сьогоднішній день це архімандрит Філагрій, 95-річний старець, який недавно побував в нашому монастирі. І приїхавши сюда, сказав, що саме було явлення йому Пресвятої Богородиці, щоб він саме передав її сюда. Саме наш український Афон і це є дійсно, ну як шляхи Господні невідомі. І саме вона сюда попала, тому що Йов Княгиницький проходив саме послух найперше, формувався як духовна особа на Афоні, прийшов сюда і ікона прийшла з нового Афону і старого Афона на новий Афон і на наш український Афон. Цікаво, вона написана три роки після закриття монастиря”. Ієромонах Яків продовжує розповідь про чудодійну ікону: “Архімандрит Філагрій, що саме важливе, що він її передавав що, саме вказав на те, щоб її передати людям, щоб самі люди зцілилися від неї. Тому що, каже, вона вже скільки років перебуває у таємниці. Про цю ікону останніми роками знав тільки він і його послушниця – це 85-річна жінка, яка просто доглядає за ним, тому що він не живе при монастирі, він живе при церкві. І він сказав, що саме передати людям і на сьогоднішній день слава Богу, що вона є тут”. Архімандрит Філагрій, як сказав мені ієромонах Яків, родом з Полісся, а зараз мешкає в Кам‘янці-Подільському. У Хрестовоздвиженському Великоскитському Манявському монастирі поки що 2 монахи. За понад п‘ятирічну історію через монастир пройшли близько 80 послушників, більшість з яких тут не затрималася. Хто був наркоманом, а хто шукав скарбів. Звичайно 5 років для відновленого монастиря – це дуже невеликий вік, тому з часом він відновиться повністю як і той водоносний Блаженний камінь. Тарас Марусик, “Радіо Свобода“, Манявський Скит, Яремча, Івано-Франківської області.
Василь Зілгалов
“Господи, гніву пречистого благаю” – писав Василь Стус, ніби перекликаючись з молитвами Івана Вишенського. Поезії Василя Стуса короткі та надзвичайно змістовні і треба дуже докладно вчитуватися, вслухатися, щоб схопити глибину їх думок. Основний мотив його творчих поривів – це гнів проти безправ‘я його народу, проти топтання людської віри та гідності людської. “Молитву” Василя Стуса читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Господи, гніву пречистого благаю, не май за зле, де не стоятиму – вистою. Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією, довжу його в віку, Вірою тугу розвію, щоб бути завжди таким, яким мене мати родила, І благословила в світи і добре, що не зуміла мене від біди вберегти.
Василь Зілгалов
Слово Василя Стуса за своєю глибиною і силою близьке до полум‘яного слова Івана Вишенського, Йова Княгиницького, інших українських подвижників духу, твердинею якого залишається Манявський Скит, який чекає справжніх аскетів і твердої віри подвижників. На цьому ми завершуєм програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української радіостанції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що автор і укладач програми Василь Зілгалов. На все добре, до нових зустрічей в ефірі. Говорить “Радіо Свобода”.
