Вашингтон, 4 вересня 2003 - Новопризначений міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко ще не повернувся до Києва з Вашингтона, де він останні роки очолював українське посольство. Він обійняв посаду посла України в США після того, як його попереднику не вдалося забезпечити перемогу Леоніда Кучмі на виборчій дільниці посольства восени 1999 року. Тоді більшість голосів у першому турі була віддана Євгену Марчуку, на той час опозиційному кандидату. Призначення Грищенко, таким чином, мало сильне політичне забарвлення і свідчило не стільки про його фаховість як дипломата, скільки про абсолютну особисту лояльність президенту. Саме ця риса найбільш яскраво проявилися у діяльності Грищенка упродовж майже чотирьох років його перебування на посаді посла.
За період роботи Грищенка українсько-американські відносини досягнули найбільш критичної межі за весь час їх існування. Поштовхом до їхнього погіршення стало оприлюднення фактів причетності вищого керівництва держави до вбивства журналіста і викликані ними масові акції опозиції з вимогої відставки президента Кучми. У цей самий час не справджуються прогнози посольства та сподівання українського керівництва про перемогу на президентських виборах у США знайомого українській еліті Ела Гора. Новим американським президентом стає Джордж Буш, не обтяжений контактами із українськими урядовцями. На думку багатьох спостерігачів, події наступних двох років перетворили Грищенка з посла на кризового менеджера. Надання Вашингтоном притулку у США для Миколи Мельниченка, Олександра Єльяшкевича та Мирослави Гонгадзе, скандал навколо ймовірного продажу Україною радарних установок “Кольчуга” Іраку, численна кількість негативних публікацій в американській пресі про політичне керівництво України, пікети українського посольства у Вашингтоні – все це поставило Грищенка у позицію захисту не стільки національних інтересів України, скільки владних інтересів її лідерів. У цьому, на думку директора російської та євразійської програми Фонду Карнегі Андерса Ослунда, він досягнув значного успіху:
“Перш за все, посол Грищенко є дуже досвідченим дипломатом. Тому що він впорався із кризами досить добре. Так добре, як це тільки було можливо.”
Одне зі свідчень цього низка листів Грищенка до американських газет, в яких він переконував американську громадськість у демократичності та відкритості української влади, а також у безпідставності усіх звинувачень на її адресу. Однак попри значну пропагандистську роботи, Грищенко не зміг отримати згоду від американського уряду щодо екстрадиції Мельниченка та Лазаренка, як не вдалося йому попередити визнання експертами ФБР автентичності записів у президентському кабінеті. Врешті -решт він не спромігся отримати від адміністрації Буша згоди на зустріч американського президента із Леонідом Кучмою. Єдина реальна можливість для цього восени минулого року була втрачена через скандал навколо “Кольчуг”. З достовірних джерел стало відомо, що в останні тижні перед призначенням Грищенко звернувся до американської сторони з проханням прийняти Кучму у Вашингтоні під час його візиту до ООН наприкінці вересня. Однак Білий Дім знову відповів відмовою. Незважаючи на це, Грищенко залишається чи не єдиним дипломатом із трирічним досвідом підтримки відносин із Вашингтоном за максимально кризових умов. Такий досвід набуває особливої важливості у рік президентських виборів в Україні.
За період роботи Грищенка українсько-американські відносини досягнули найбільш критичної межі за весь час їх існування. Поштовхом до їхнього погіршення стало оприлюднення фактів причетності вищого керівництва держави до вбивства журналіста і викликані ними масові акції опозиції з вимогої відставки президента Кучми. У цей самий час не справджуються прогнози посольства та сподівання українського керівництва про перемогу на президентських виборах у США знайомого українській еліті Ела Гора. Новим американським президентом стає Джордж Буш, не обтяжений контактами із українськими урядовцями. На думку багатьох спостерігачів, події наступних двох років перетворили Грищенка з посла на кризового менеджера. Надання Вашингтоном притулку у США для Миколи Мельниченка, Олександра Єльяшкевича та Мирослави Гонгадзе, скандал навколо ймовірного продажу Україною радарних установок “Кольчуга” Іраку, численна кількість негативних публікацій в американській пресі про політичне керівництво України, пікети українського посольства у Вашингтоні – все це поставило Грищенка у позицію захисту не стільки національних інтересів України, скільки владних інтересів її лідерів. У цьому, на думку директора російської та євразійської програми Фонду Карнегі Андерса Ослунда, він досягнув значного успіху:
“Перш за все, посол Грищенко є дуже досвідченим дипломатом. Тому що він впорався із кризами досить добре. Так добре, як це тільки було можливо.”
Одне зі свідчень цього низка листів Грищенка до американських газет, в яких він переконував американську громадськість у демократичності та відкритості української влади, а також у безпідставності усіх звинувачень на її адресу. Однак попри значну пропагандистську роботи, Грищенко не зміг отримати згоду від американського уряду щодо екстрадиції Мельниченка та Лазаренка, як не вдалося йому попередити визнання експертами ФБР автентичності записів у президентському кабінеті. Врешті -решт він не спромігся отримати від адміністрації Буша згоди на зустріч американського президента із Леонідом Кучмою. Єдина реальна можливість для цього восени минулого року була втрачена через скандал навколо “Кольчуг”. З достовірних джерел стало відомо, що в останні тижні перед призначенням Грищенко звернувся до американської сторони з проханням прийняти Кучму у Вашингтоні під час його візиту до ООН наприкінці вересня. Однак Білий Дім знову відповів відмовою. Незважаючи на це, Грищенко залишається чи не єдиним дипломатом із трирічним досвідом підтримки відносин із Вашингтоном за максимально кризових умов. Такий досвід набуває особливої важливості у рік президентських виборів в Україні.
