Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 09:56

“Споконвіку було Слово”. Релігійне життя українців, як в Україні, так і за її межами.


Василь Зілгалов “Споконвіку було Слово”. Релігійне життя українців, як в Україні, так і за її межами.

Прага, 6 вересня 2003 року.

Василь Зілгалов

Говорить радіо Свобода! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов.

Сьогодні у нашій програмі деякі теми релігійного життя українців, як в Україні, так і за її межами.

Міжнародні урядові та неурядові організації, закордонні оглядачі, які спостерігають за релігійним життям в Україні, відзначають в його перебігу принаймні такі речі. По-перше, це значний рівень релігійного плюралізму – жодна з Церков чи релігійних організацій не може похвалитися тим, що вона об’єднує принаймні третину дорослого населення країни; при тому, що лік різних релігійних організацій в Україні давно вже пішов на другу сотню. По-друге, це досить пристойні досягнення у сфері релігійної свободи, особливо очевидні на тлі інших пострадянських країн, де більші або менші утиски релігійних меншин стають трохи не нормою. По-третє, експерти говорять про постійне і виснажливе змагання між православними церквами, між православними і греко-католиками, всередині православних церков і зазначають, що ці змагання зле позначаються на духовному здоров’ї нації та громадянському спокоєві у суспільстві. Фахівці також говорять про ненормальну політизацію релігійного життя, коли політики використовують церкви заради досягнення власних цілей, а церкви підтримують ті чи інші політичні сили не тому, що вважають їхні дії більш суголосними євангельському ідеалові, а задля боротьби із конкурентами чи покращання матеріального стану. Чи існує якась надія на покращання? Чи все це – назавжди? Коментар Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Очевидно, що поділи на релігійному ґрунті в Україні є глибоко історично закоріненими, що великою мірою вони є конфліктами ідентичностей і віддзеркалюють набагато ширший і суспільно-політичний, і психологічний контекст. Очевидно також, що учасники політичного процесу в Україні дуже ще не скоро відмовляться від практики інструментального використання релігійних організацій як “колективних організаторів і пропагандистів” у боротьбі за владу. І третя очевидність – Церкви, до яких належить більшість населення України, і, передовсім, православні церкви, не готові до мінімальних кроків, спрямованих на примирення один з одним. Навіть більше: за вже майже півтора десятиліття жодна зі сторін багатобічного міжцерковного конфлікту, а також – і це слід особливо відзначити - суспільство, держава і лідери громадської думки не запропонували реальної і задовільної програми його врегулювання. Навіть розмови про єдність, які від самого початку мали здебільшого ритуальний характер, по суті справи припинилися. Всі заклики, присоромлення, апеляції до сумління і елементарної відповідальності лишаються порожнім звуком. Українському суспільству пропонується змиритися із наявним станом речей. Питання полягає у тому чи всі в ньому змирилися остаточно і чи можна щось зробити, задіяти якусь соціальну інженерію, щоби змінити цей стан, коріння, сучасне значення і майбутні наслідки якого, знов визнаємо, далеко виходять за рамки релігійного лише життя? Як би мене спитали, з чого почати, я б запропонував переглянути шкільні підручники. Те, як саме в них розглядається часом історія міжконфесійних відносин в Україні, є безперечно неприйнятним із огляду на сучасне і майбутнє цих і не лише цих відносин. До речі, під цим оглядом варто було б переглянути не тільки шкільні, але й вузівські підручники. По-друге, варто було б поквапитися із державним ліцензуванням духовних навчальних закладів, на чому наполягають церкви. Держава вбачає поки що у цьому лише клопіт, хоча насправді отримує серйозний важіль подолання найбільш огидних виявів релігійної ворожнечі, яку прищеплюють на семінарських лавах. Не зайвим було б і перетворення положення закону, який забороняє розпалювати релігійну ворожнечу із декларації на юридичну норму. Тобто: де закінчується оборона віри і починається це саме розпалювання; які дії можуть вважатися такими і яка відповідальність настає в разі скоєння таких дій.

Звісно, все це буде саме початком, але такий початок дозволить дати негативну відповідь на питання Чи змирилося українське суспільство з протистоянням на релігійному грунті, яке впевнено перетворюється на хронічне.

Василь Зілгалов

Зміниться чи не зміниться ? Чи варто просити у Бога продовжити віку, щоб прожити довше день, рік, вік? Вічна тема старо - заповітного Екклезіасту.... поетичний його переспів в українського поета Віктора Кордуна, читає Олекса Боярко.

Олекса Боярко

Вже скільки віків мовчить проповідник, Чи все він сказав при зібранні народу? Про довічну марноту, про безнадію. І народжуватися, і не народжуватися - однаково. І жити, і не жити – однаково, І думати, і не думати – однаково. І творити, і не творити – однаково. Навіщо ж він завдавав собі клопоту? Шукати слова найвлучніші і трудити язик перед натовпом. Навіщо списав ці слова у книгу? Чи варто просити Бога продовжити віку, Щоб прожити довше на день, на рік, на ще один рік? Хоч би скільки прожив, та не зможеш нажитися. Чи варто множити статки, дбати про добру пам‘ять, Що залишиться по тобі серед люду, Зілля і вод, серед сущих усіх отут, і серед усіх потойбічних? Адже все буде віднято в тебе останньої миті, І твій погляд порожній, і слух твій порожній, І порожньо в жменях порожніх. Навіть смерті своєї в них не втримаєш, Бо нічийна вона і всіхня. Цілу ніч я просидів мовчки наодинці з Екклезіастом, І коли крізь біблейськую імлу забуття і зневіри Проступило знову юне й не зраджене сонце, - Як зраділо цвірінькнув горобчик за сірим вікном, Хтось незримо з-позад мене Перегорнув останню сторінку, і книга закрилася, Я відчув настає невідома епоха.

Василь Зілгалов

Церковно-релігійне життя України з часу відновлення її незалежности не перестає трусити. Особливо це стосується кількох відламів православних конфесій, які співіснують в Україні. Єдина втіха, що ці струси мають різну амплітуду: то затухають, то посилюються. Вже протягом багатьох місяців триває конфлікт всередині Української Автокефальної Православної Церкви. Цій темі була присвячена прес-конференція, що відбулася в столиці України 3 вересня: "Боротьба за права УАПЦ триває". Керуючий справами Патріархії архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко, який проводив прес-конференцію, вперше публічно визнав наявність розколу в цій церкві. Послухайте репортаж з прес-конференції нашого київського кореспондента Тараса Марусика.

Тарас Марусик

Керуючий справами Патріархії Української Автокефальної Православної Церкви, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко виклав бачення єпархіяльної ради УАПЦ: “ Щоб пригальмувати процес порізнення УАПЦ, зупинити конфлікт, що наростав, Харківсько-Полтавська єпархія запропонувала свою модель. Єпархія вносить зміни та доповнення до статуту консисторії, реєструє власний статут і не розриваючи спільнотою УАПЦ, не розуміючи, але шануючи позиції тієї частини УАПЦ, яка іде на шлях тісної співпраці із державними програмами церковного розвитку, водночас лишається осторонь від них. Я мав не одну зустріч із Віктором Дмитровичем Бондаренком. Подано було кілька листів із міркуваннями цими до Держкомрелігії, причому це не мої особисті пропозиції. Це чітка позиція найдавнішої з єпархій УАПЦ в Україні, Харківсько-Полтавської єпархії, яку блаженоїй пам‘яти Митрополит Михаїл створив довкола себе відразу після відступу з нашого міста більшовиків. Отже ми маємо свою позицію, яку оскільки ми є громадянами України захищеними Конституцією, зобов‘язана шанувати і держава. Ми подали на реєстрацію до Держкомрелігії України статут єпархії і статут єпархіального управління. Єпархія, як релігійне об‘єднання, єпархіальне управління консисторії, як центру єпархії. Але на превеликий жаль контакту із Держкомрелігії не вийшло. Статути не були зареєстровані, причому відповіді на заяву про реєстрацію статуту єпархії не надійшло зовсім”.

Це змусило консисторію Харківсько-Полтавської єпархії подати скаргу на відмову Державного комітету України у справах релігій зареєструвати зміни та доповнення до статуту консисторії у Верховний Суд України. 26 серпня пройшло друге засідання Верховного Суду. Суддя Потильчак ухвалив наступне (цитую): “В задоволенні скарги консисторії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ на рішення Держкомрелігій України відмовити” (к. ц.). Того ж дня архиєпископ Ігор звернувся з листом до уповноваженого Європейського парламенту Ганни Северінсен.

Відповідаючи на одне із запитань, архиєпископ Ігор звинуватив Держкомрелігії у фальшуванні статуту: “Держкомрелігії без узгодження з нами, без відома єпархії дописав у статут останній пункт. Навіть видно як він вдрукований іншим шрифтом. “Зміни і доповнення до цього статуту прийняті у відповідності з пунктом таким-то, підлягають затвердження Патріархом Київським і Всія України, та реєструється в цьому порядку, що і сам статут”. Вам зрозуміла мета цього? 95-ий рік, готувалося нове об‘єднання в УАПЦ КП, Харківсько-Полтавська єпархія тоді була ізольована так, що в мене, навіть, телефони обидва перестали працювати на час створення цього об‘єднання. І на всякий випадок нам заклали ось цей пункт. Ну вже час пройшов, подавати позов на Держкомрелігії ніхто не збирається, але методи праці очевидні. Коли ми на суді про це заговорили, начальник відділу судової експертизи Держкомрелігії сказав: ну й що, з церков там же малограмотні люди і подають з помилками статути, то ми буває, що виправляємо ці помилки”.

Найбільше занепокоєння Харківсько-Полтавської єпархії викликає, на думку архиєпископа Ігоря, наступне: “Патріархію, Харківсько-Полтавської єпархію хочуть зіштовхнути з іншою частиною УАПЦ, звести всі проблеми УАПЦ до непорозуміннями між кількома особами і показати конфлікт, як такий, внутрішньоцерковну давність. Ну що там УАПЦ, там завжди розколи, сварки. На цьому тлі мені надзвичайно приємна така братня, співчутлива позиція УПЦ КП, яка відгукнулася на наші події своєю заявою, архієреї якої зверталися до мене і письмово, і усно із пропозицією про свою підтримку. І я відразу хочу дезавуювати заяву того ж згаданого мною професора Холодного, який у своєму виданні писав, що УПЦ КП невдоволена тим, що наша патріархія знаходиться на її території і вимагає її виселення. Я зустрічаюся із Святійшим Патріархом Філаретом принаймні раз на два місяці регулярно протягом останніх пари років, і жодного разу він не дав мені, навіть, відчути подібного ставлення. Я веду до того, що конфлікт між частинами УАПЦ на сьогодні не є визначальним в ситуації, що сталася. Його можна відвернути, якщо державні органи не будуть провокувати цей конфлікт, не створюватимуть болючих точок зіткнення інтересів, сприятимуть здійсненню того проекту, який на сьогодні потребує патріархія. Створити максимально незалежні середовища для діяльності двох поділених частин УАПЦ, тим більше, що основи для цього є. Як ви пригадуєте, на Помісному Соборі на час до Всеукраїнського Православного Собору, який має об‘єднати церкву, було обрано керівництво церкви в складі трьох чоловік: Блаженнішого Митрополита Костянтина, Предстоятеля Митрополита Тернопільського і Подільського Мефодія і мене як керуючого справами патріархії. В межах цієї структури життя церкви до втручання позацерковного елемента добре чи погано, але розвивалося”.

Василь Зілгалов

На хвильку перериваючи матеріал Тараса Марусика з прес-конференції архієпископа Ігоря, я хочу сказати слухачам, що впродовж цього тижня ми намагалися отримати коментарі від Держкомітету у справах релігії України і керівництва УАПЦ у Києві, але це нам не вдалося. Сподіваюся, що ми зможемо поінформувати вас про це детальніше у наступних передачах. А тепер завершення репортажу з прес-конференції нашого колеги Тараса Марусика.

Тарас Марусик

Керуючий справами Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко продовжує: “Думаю, що й зараз воно може розвиватися таким чином. Ми не збираємося втручатися у справи тієї частини УАПЦ, яка відійшла з-під духовної опіки Митрополита Костянтина, поминає, як свого главу Митрополита Мефодія із титулом Блаженнішого. Вони також повноправні громадяни України, вони мають відповідальність за свої вчинки, вони мають на них право. Але ми готові захищати свої права і ми просимо громадськість, громадські організації, народних депутатів України допомогти у тому, щоб погасити зараз, коли цей конфлікт ще жевріє, а не роз‘ятрився цілком, допомогти церкві не зупинятися на тому шляху залагодження церковних конфліктів, який був у визначений Помісним Собором 2000-го року. Коли ми будемо називати речі своїми іменами, то ми повинні визнати, що в Україні немає релігійних конфліктів. Є політичні конфлікти нав‘язувані церквою. Є внесені у церковне життя непорозуміння між різними суспільно-політичними силами та економічними кланами, які намагаються, особливо в таких кризових періодах, як цей передвиборчий період, використати і церковний потенціал”.

30 серпня 2003 року єпархіяльна рада Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви ухвалила заяву “Розкол в УАПЦ і 60-річчя сталінського експерименту над Церквою”. В цій заяві проводиться паралель між тим, що сталося шістдесят років тому, в ніч з 4 на 5 вересня 1943 року на дачі Йосифа Сталіна, коли РПЦ стала на шлях колабораціонізму з большевицькою владою, і діяльністю Державного комітету України в справах релігій та обласних управлінь у справах релігій. Далі цитую уривок зі згаданої заяви: “Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ не приймає силою нав’язуваного їй державою церковного устрою. Діючи в суворій відповідности до канонічного права УАПЦ, зокрема до ухвал Помісного Собору 2000 року, ми продовжуємо зберігати синівську пошану до Блаженнішого Митрополита Константина й визнаємо адміністративним центром УАПЦ в Україні нашу Патріархію, що продовжує діяти в Києві...

Оскільки протягом 2003 року здійснюється важкий урядовий тиск на рештки УАПЦ, ми змушені звернутися за допомогою до правозахисних організацій в Україні та цілому світі, до українських політичних та громадських діячів, до зарубіжних державних діячів і дипломатів.

Доля УАПЦ в сучасній Україні – лише найбільш явне свідчення антидемократичного характеру церковної політики сучасної влади, успадкованої від сталінських часів. Захистити УАПЦ від знищення – це означає протистояти перетворенню України на тоталітарну державу, де зареєстровані релігійні організації діють лише як прикриття реальної людської несвободи” (к. ц.).

Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор продовжує: “Я б сказав, що сьогодні у церкві не тільки в УАПЦ, а в будь-якій церкві в Україні протистоять дві тенденції, які визначають суспільну позицію будь-якої релігійної організації. Це частина колабораніська, частина, яка не бачить майбутнього церкви чи релігійної організації поза компромісом, моральним, в тому числі з державою. І та частина церкви, яка вважає, що місією церкви є завжди боронити правду, якою б неприйнятною для держави вона була, для окремих осіб. “Пізнайте правду і правда зробить вас вільними”. Я ці слова Євангелія дуже часто собі повторюю. Нічого не може бути вищим у суспільному служінню церкви, ніж оборона правди. І тому церква в принципі не може і не повинна підтримувати жодну конкретну політичну силу і роз‘ятрювати політичні чвари. Думаю, що саме у цій перспективі і варто шукати тих можливих засобів впливу церкви на державу, яких сьогодні бракує. На державу через конкретних службовців, бо для церкви завжди пріоритетними є інтереси і цінності особистості, а не організації, навіть такої як держава”. Відповідаючи на запитання кореспондента радіо “Свобода”, як реагує на ситуацію, що склалася, Блаженнійший Митрополит Константин, архиєпископ Ігор сказав наступне: “Блаженнійший Митрополит Константин є архієреєм Вселенської Патріархії і кожне його офіційне, а ви говорили про публічні виступи, кожне його офіційне слово повинно бути узгоджене з позицією Константинополя. А позиція Константинополя на сьогодні виробляється в процесі діалогу із Московським Патріархатом, яким вперто, попри всю очевидну для нас в Україні, чи позірно очевидну для нас в Україні безперспективність цього діалогу, все ще продовжує розвивати Вселенська Патріархія. Не раз там говорилося до різних відвідувачів, які дивувалися, як вони ще можуть цю розмову провадити. Що до цього часу, доки Вселенська Патріархія не переконається, в тому, що цей діалог безперспективний, вони будуть намагатись розв‘язати справу в Україні шляхом перемовин. І власне це змушує Владику Костянтина не утримуватися від якихось своїх публічних заяв. Тим більше, що кожен його публічний виступ викликає бурхливу реакцію нашого північного сусіда. Скажемо, коли може пригадуєте, десь два роки тому Владика Костянтин зважився звернутися до українців із своїм архієрейським посланням, різдвяним посланням, і тут по-моєму був якраз представник братньої Московської Патріархії, і відразу звернув увагу на те, що вони цього послання так не залишать. То це розгорнулося у затяту атаку на Митрополита особисто як мене. Добре, що ми зберегли якось факс, присланий із зворотною адресою. Я його мусив носити навіть Бондаренкові, я вам скажу, бо скрізь були чутки, що це підробили тут в Патріархії послання, щоб втравити Митрополита, пробачте за таке слово, у конфлікт із Московським Патріархатом. Нічого подібного не було, і жодного, зрозуміла річ, документа Блажєннішому Митрополиту ніхто б не зважився фальсифікувати. Владика Митрополит присутній в моєму житті, як дуже важливий чинник, який надає певність, як духовний опікун, який виявляє свою присутність у кризові моменти життя церкви, який принаймні, хоч він витримував і витримує різні атаки, ніколи не скасував свого указу від 27 вересня 2000 року про призначення мене своїм представником в Україні”. Говорив керуючий справами Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко.

В прес-конференції 3 вересня взяв також участь голова комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією, голова Християнсько-Демократичного союзу Володимир Стретович. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.

Василь Зілгалов

“О крихка , о примарна, на віру сповідана єдність! Це ж якими ланцами ти держишся досі?” Це рядки поетичне звертання до українців у світі української поетеси Оксани Забужко. Читає Ірина Халупа.

Ірина Халупа

Мати ризи пере та на річці Леордані, Мати ризи пере і втікають до моря круги. Розточилися діти її від Альберти до Магадана, Розточилися діти її від Австралії до тайги. Це ж яка така їх розметала раптова руїна, Чи цілу історію вздовж опосіла мана? З якими акцентами діти твої, Україно, Вимовляють сьогодні натужно пісенні свої імена? О крихка, о примарна на віру сповідана єдність, Це ж якими ланцами ти держишся досі? Чому розпорошені в світ ми самі вибираєм цей етнос, Із чужинських язичій прийдучи на нього неначе крізь тьму? І невже тільки мова – незрима волога плацента, Із усіх континентів вгортає сукупне тепло Всіх, хто котячи в роті підталий льодник акценту, Не дозволить сказати, що нас на землі не було. Ми були, ми могли, мимо хлип історичних редалій, Отголосок спадає, як попіл минулих пожеж. Від тайги до Сіднея, від Фріско і до Магадана, Тільки струшений прах, тільки прах з материнських одеж.

Василь Зілгалов

Ватикан заснував Апостольський екзархат Греко-католицької церкви у Сербiї i Чорногорiї. Йдеться про важливу подiю для українцiв i русинiв , котрi досi були пiдпорядкованi єпархiї Крижевцi, осiдок якої міститься в сусiднiй Хорватії. Детальніше про це йдеться в матеріалі мого колеги Михайла Рамача.

Михайло Рамач

Воєннi дiї на початку дев’яностих рокiв вiдiрвали греко-католицьку громаду у Сербiї вiд центру єпархiї. Єпископ Славомир Микловш став громадянином Хорватiї й не часто був у змозi прибути на кiлька днiв до Сербiї. Здавалося, що його навiть не цiкавили проблеми, якi у воєннi роки доводилося долати тутешнiм русинам i українцям, котрi фактично залишилися без свого представника в церковних справах перед органами влади. Через це група священикiв кiлька разiв зверталася до вiдповiдних iнституцiй Католицької церкви з вимогою врегулювати статус греко-католикiв в країнi. Невiдомо, чому церковна адмiнiстрацiя досi зволiкала iз цiєю справою. Через це час вiд часу йшли чутки, що русинсько-українськi парафiї прилучать до однiєї з римо-католицьких єпархiй. На щастя, цього не сталося. Сформований окремий Апостольский екзархат, до складу якого увiйшли 16 парафiй у краю Воєводина та парафiя у Белградi. Згiдно з церковним правом, новий екзархат пiдпорядкований не белградськiй католицькiй митрополiї, а безпосередньо Святiй Столицi. Апостольским екзархом призначений владика Юрiй Джуджара, котрий досi був помiчним єпископа мукачевського. Кир Юрiй народжений 1954 року у Сербiї. Вчився в Українськiй папськiй семiнарiї в Римi, студiї теологiї також завершив у Римi, де захистив і докторську дисертацiю. Єпископом вiн став два роки тому. Осiдком Екзархату стало мiстечко Руський Керестур, засноване 250 рокiв тому переселенцями iз Закарпаття. Резиденцiя владики ймовiрно буде в Новому Саду, адмiнiстративному центрi краю Воєводина. У новому Екзархатi є приблизно 25 тисяч греко-католикiв, включаючи й двi румунськi парафiї. Ними опiкується 18 священикiв. В екзархатi є чоловiчий монастир отцiв василiян та 6 жiночих монастирiв, у яких є 50 сестер-служебниць. Новина, яка цими днями надiйшла з Риму, принесла радiсть русинам i українцям у Сербiї. Владика Джуджар їхнiй земляк, молода й освiчена людина, котра розумiє їхнi проблеми, поважає їхню традицiю та, головне, постiйно перебуватиме мiж ними, а не в сусiднiй країнi. Священики висловлюють сподiвання, що сформування Екзархату позитивно впливатиме на вiдновлення церковного життя та пожвавлення церковних зв’язкiв iз греко-католиками в Українi. Окремi священики й громадськi дiячi неофiцiйно кажуть, що дотеперiшнiй владика Славомир посередньо пiдтримував полiтичне русинство у Сербiї, тобто тих русинiв, котрi в час режиму Милошевича виступали з антиукраїнських позицiй, наполягаючи на тому, що русини – окремий народ, який ближчий до словакiв, анiж до українцiв. Михайло Рамач, для “Радіо Свобода”, Бєлград.

Василь Зілгалов

Після репортажу Михайла Рамача з Бєлграда, згадуються ці поетичні слова: “О крихка , о примарна, на віру сповідана єдність! Це ж якими ланцами ти держишся досі? Чи самі ми вибираємо цей етнос?” На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Її автор і укладач Василь Зілгалов. На все добре, до нових зустрічей в ефірі. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG