Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:31

“Сюжети”


Надія Степула “Сюжети”

Київ, 5 вересня 2003 року.

Надія Степула

Вітаю вас, дорогі слухачі!

Триває наповнюваність світу сюжетами – цікавими і смішними, сумними і тривожними, очікуваними й несподіваними, сповненими звуків і кольорів. Кілька з них - у новому випуску радіожурналу “Сюжети”... Підготували його автор і ведуча – Надія Степула, та звукорежисер – Наталя Антоненко.

Як щастя і радість, так і жорстокість притаманні всім часам, які проживають люди. Нерідко все це стає об’єктом уваги поетів, кінорежисерів, композиторів, художників. Митці намагаються засобами мистецтва знайти відповіді на багато складних і вічних запитань. Так з’являються непроминальні сюжети. Так звучить, наприклад, музика Горана Бреговіча – композитора, філософа, за освітою ще й соціолога; автора музики до кінофільму Еміра Кустуріци “Час циганів” – цей фільм давно завоював приз Каннського кінофестивалю. Уже кілька десятиліть за Бреговічем надійно утримується слава одного з найуспішніших європейських композиторів. У його творчих бесагах - музика до фільму Рада Мікаеляна “Поїзд життя”, до французького блокбастера “Королева Марго”, до фільмів Кустуріци “Сни в Арізоні” та “Підпілля”. Про феномен Бреговіча, а також взаємопроникнення культур різних народів говорить професор Ігор Гаон – боснійський поет і публіцист, дослідник культур східних слов’ян. Пан професор нині працює експертом Ради Європи з питань культури.

Ігор Гаон

У Європі ми намагаємося зберегти національні культури, хоча, з іншого боку, відчутно проходить процес взаємного проникнення культур різних народів. Це – нормальне явище, скажімо, для слов’янських літератур, в яких можна прочитати старі легенди і народні перекази в сучасному оформленні. Історія слов’ян нагадує одну величезну епопею у жанрі “фентезі”. Якщо уважно цю епопею перечитати і належним чином подати читачам Західної Європи, то вона дасть фору улюбленцям західноєвропейських літератур: королю Артуру та лицарям його Круглого столу, вікінгам і хрестоносцям. Але наша загальнослов’янська проблема полягає у невмінні подати себе, свою історію, культуру, сучасне мистецтво... Наприклад, сучасна українська культура і досі закрита для Західної Європи. Хоча, наскільки мені відомо, Україні є чим пишатися. Ви маєте талановитих письменників, музикантів, художників. Щоправда, мені здається, що їхня творчість мало відома широкому загалові у самій країні, - що вже казати про інші держави? Україна не має традицій популяризувати свою національну культуру, оскільки від відновлення української незалежності минуло лише дванадцять років, - це замалий час для зміни ментальності, політичних традицій і культурних засад. Моїй Батьківщині у плані культурного відкриття її для Європи пощастило більше – талановитий композитор і музикант Горан Бреговіч уособлює Боснію в європейському світі. Феномен Бреговіча полягає у тому, що він боснійську музику зробив популярною в Європі. Я б навіть сказав більш різко – він змусив Європу слухати боснійську музику. Мені здається, що в Україні достатньо талантів, які могли б зробити те саме – виробляти у літературі чи в музиці те, що буде визнаним і упізнаним Європою.

Надія Степула

Це був професор Ігор Гаон, експерт Ради Європи з питань культури.

Чи оживають статуї? Світова література свідчить, що іноді - оживають. Із правіків таке “оживання” – традиційне для літератури втручання демонічних сил у буття людей. Такі сюжети, як “Камінний гість” – яскравий приклад. Вони вважаються мандрівними, бо з’являються то в італійській літературі, то у французькій, то ще в якій. І мандрують у часах – із віку в вік. “Дон-Жуан, або Камінний Гість” – комедія Ж.-Б. Мольєра, вперше поставлена в паризькому театрі “Пале-Рояль” у 1665 році. До того була версія, яку виклав у 1619 році Тирсо де Моліна. Його драма мала назву “Севільський жартівник, або Камінний Гість”( були ще італійські предтечі – Джіліберті) . Джерела і мольєрівського сюжету, і набагато пізніше – пушкінського (з’явився друком його “Камінний гість” з циклу п’єс “Маленькі трагедії” в Росії тільки після смерті поета), і сюжетів Дарімона та інших - то, в основному, античні й середньовічні легенди про те, що статуї можуть оживати – щоб карати чи милувати живих…. Як живеться нині одній із найзнаменитіших скульптур світу? Про це – в сюжеті Ірини Халупи.

Ірина Халупа

Від самого початку його існування Давид Мікеланджела опинився в центрі різних суперечок. Сама сировина, шестиметрова мармурова брила, з якої народився Давид, стояла у Флоренції під відкритим небом більше сорока років. Коли за неї взявся Мікеланджело, і неповторні контури молодого Давида побачили світ, художник ще чотири місяці то полірував мармур, то обмазував його олією.

Врешті-решт у вересні 1504-го року відбулося відкриття Давида, на що обурені флорентійці зреагували, закидавши його камінням. А двадцять три роки пізніше, 1527-го року під час масових заворушень хтось примудрився до того, щоб кинути на Давида лавку. Його ліва рука поламалася в трьох місцях, її приліпили сумішшю піску та вапна, що й видно по сьогоднішній день.

В середині 16-го століття італійців раптом охопили масова цнота та припадки моралі. Стратегічне місце Давида вони покрили імпровізованими трусиками, які сконструював майстер з двадцяти восьми металевих фігових листочків.

А 1991-го року ревнивий художник-невдаха П’єро Канната взяв молоток і почав відрубувати пальці з ноги Давида. Давидові причепили новий мармуровий другий палець на лівій нозі.

Скажіть - яка інша статуя потерпіла стільки наруги? Але це ще не все. Упродовж трьох століть Давид стояв на флорентійській площі Піацца делля Сіньйорія. На нього падали сніги й дощі, сідали йому на голову голуби і робили те, що голуби роблять... Нарешті 1873-го року хтось додумався, щоб забрати Давида з вулиці. Від того часу він стоїть в Галереї Флорентійської Академії. Але з тим не закінчилися його проблеми.

На початку 19 століття, намагаючись, так би мовити, скупати Давида, його покрили воском. А тридцять з чимось років пізніше Давида помили соляною кислотою. Це прибрало не лише шар воску а й оригінальну патину караського мармуру. Ось така епопея прекрасного Давида.

Тепер знову хочуть його реставрувати. Проблема полягає в тому, як це зробити - сухим чи мокрим методом.

Відомий італійський реставратор Аґнесе Парронкі реставрувала гроби сім’ї Медічі, до речі, це - також роботи Мікеланджела, і ще його два рельєфи. За цю роботу пані Парронкі отримала велику похвалу від істориків та художніх критиків. І ось їй запропонували почистити Давида. Після тримісячного аналізу Парронкі заявила, що почистить Давида малесенькими м’якенькими щіточками, бавовняними тампонами, гумками та замшою. Це, зокрема, прибере пил, який протягом століть засів у порах статуї. Але вже в квітні Аґнесе Парронкі відмовилась від контракту.

Директор Академії Франка Фаллетті пропонує почистити Давида мокрим способом, а точніше - припарками. Науковці державного реставраційного департаменту вважають, що саме цей підхід є ідеальним. Флорентійська Академія вже взяла на роботу нового реставратора і повідомляє, що реставрація таки розпочнеться цього місяця.

Якщо Давид пережив кислотну ванну, удари лавок і молотків, він, напевно, й переживе цю чергову припаркову купіль. Але, може, йому таки краще було б просто змиритися з руйнівним впливом часу? Як і ми, смертні, змушені з цим миритися...

Надія Степула

Життя скульптурам дарують їхні творці - скульптори. Монументальне мистецтво має свою специфіку. Скажімо, бронзово-гранітний пам’ятник патріотам України, виконаний Іваном Самотосом, стоїть у Франції. А сам митець - народний художник України, професор Львівської академії мистецтв, відкрив виставку своїх робіт в Національному музеї у Львові, де відзначено його 70-літній ювілей. Про це – сюжет від Галі Терещук.

Галина Терещук

У творчій майстерні художника і народжуються спершу невеличкі витвори у глині, а потім його задуми постають на усю величину. Іван Самотос – автор 78-и пам’ятників та 80-и станкових робіт. Вже перша виставка митця, яка відбулась у далекому 1959 році, принесла визнання молодому скульпторові. Опісля уже були численні виставки, як в Україні, так і за кордоном. Цікавлюсь у ректора Львівської академії мистецтв, художника Андрія Бокотея, що, на його думку, вирізняє творчість Івана Самотоса серед інших скульпторів?

Андрій Бокотей

Він найбільше себе проявив в монументальній скульптурі, і я думаю, що це його основне в творчій біографії, хоча він – досить цікавий портретист. Дрібна пластика також в нього цікава. Найвище те , що він вчить молоде покоління, передає свій досвід...

Галина Терещук

Останніми роками Іван Самотос створив пам’ятник Тарасові Шевченку, постамент десяткам тисяч невинних жертв, замордованих енкаведистами у Замарстинівській в’язниці у Львові, а також пам’ятник своєму другові-дисидентові, громадському діячеві В’ячеславу Чорноволу. Цікаво, що ця скульптура ще у глині чи не найдовше затрималась у майстерні митця. Спершу ніяк не могли погодити, у якому металі відлити пам’ятник і де взяти кошти. А, можливо, і сам автор довго не наважувався ставити крапку у відтворенні образу В’ячеслава Чорновола, якого добре знав. Нарешті пам’ятник лідерові Народного Руху встановили перед приміщенням Львівської облради. Втім саме ця робота митця зазнала чи не найбільшої критики на сторінках львівської преси і серед громадськості. Адже у більшості львів’ян склався свій образ Чорновола, якого вони добре знали і любили. Нині митець живе уже новими планами.

Іван Самотос

Маю велику тепер мрію – дуже хочу просто створити цілу серію портретів моїх добрих щирих друзів, яких я не встиг зробити... Я є переконаний, що за цей рік здолаю цю задачу. Я думаю, у цих портретах буде відображено власне нинішній час, бо то всі визначні люди, які дуже багато зробили для незалежності України.

Галина Терещук

Які це будуть імена?

Іван Самотос

Є у нас такий професор, мій земляк - Олег Гринів, Дашкевич, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Зиновій Кицалий...

Галина Терещук

До речі, портрет львівського митця Зиновія Кицала, а саме - погруддя у камені, представлений на виставці Івана Самотоса у Національному музеї. Втім, як зізнався скульптор, тоді він зобразив художника Кицала динамічним і молодим, а тепер він би ліпив його мудрим, спокійним і врівноваженим.

Надія Степула

Читати книги давно стало популярною традицією. Книг виходить безліч. Складно вибрати щось із потужного потоку оригінальних та перекладних творів. Одна з книг, апробованих у США, Великобританії, Франції, Італії та інших країнах, - роман швейцарського письменника Патріка Зюскінда “Парфюмер”. Перекладений на 33 мови, роман з’явився і в Україні –щоправда, у російськомовному тлумаченні з німецької Елли Венгерової. Дуже популярний, як з’ясувалося, серед підлітків. Тим часом цікаво, що читають дорослі.

У рубриці “Без регламенту” нашого радіожурналу сьогодні перед мікрофоном – один із відомих українських політиків, народний депутат України, розповідає про те, що він читає:

Сергій Терьохін

Мене звуть Сергій Терьохін, з фракції “Наша Україна”, з партії “Реформи і порядок”. Останнім часом мені хочеться читати і можеться читати лише, коли я їжджу у відрядження. Коли я в Києві, то мені доводиться читати або свої гарні закони, або чужі - негарні. Прочитав нещодавно дуже цікаву книжку Глена Дженкінса про макроекономіку. Але коли літаю, і коли гомін навкруги, то краще за все – це виключити мозок, а для цього треба почитати або якісь детективи, які написані англомовними або франкомовними авторами, або почитати чергове вето президента, тоді теж мозок відключається.

Надія Степула

Час минає, “вже на диких вітрах доіскрилось у ріках вино”, як зауважив сучасний поет Роман Скиба, і “зорям важко самим, адже зорі – до болю осінні”. – Хай осінні зорі віщують вам добру долю, дорогі слухачі. А радіожурнал “Сюжети” відзвучав. З вами були звукорежисер Наталя Антоненко та автор і ведуча – я, Надія Степула. Дякуємо за увагу. До нових зустрічей на хвилях “Радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG