Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:26

“Листи на Свободу”


Зиновій Фрис “Листи на Свободу”

Прага, 30 серпня 2003 року.

Зиновій Фрис

Говорить радіо "Свобода"! Останній цього літа випуск передачі "Листи на "Свободу". З цим завжди важко змиритися, однак літо справді минуло. Як завжди – непомітно. Як завжди – назавжди. Тобто, літо ще, звичайно, буде. І не одне. Але то вже буде інше, цілковито інше літо.

У поетеси Галини Крук є таке: «Літа не верну. Минуло. Баста.»

А ось як точно зауважив відомий український поет Данило Кононенко:«Минає літо. Осеніє мати».

А це – Тетяна Гончарова:

Поїдемо з тобою на край світу. Застоялися коні молоді. То ж поспішаймо, вже минає літо, І упадуть морози на сади. Не будем брати ніяких лаштунків, Лише води, хлібину, жменьку солі... Там буде місце і для поцілунків, І для любові, і нової долі. То ж поспішаймо, бо минає літо, І жовтий лист встеля помалу сад, Поїдемо, мій князю, на край світу, І молодість повернеться назад.

Звучить пісня «Останні теплі дні» у виконанні Тараса Петренка.

Зиновій Фрис

Відлітають лелеки, загоряється осінь, Щось шепоче дощами пожовтілий наш сад. Прилітайте, лелеки, ми уклінно вас просим, Молодою весною на Вкраїну назад.

Останній цього літа випуск передачі «Листи на «Свободу».

«Шановна «Свободо» якось в одній з Ваших передач досліджувалося питання патріотизму, - так починає свого електронного листа з Змієва Харківської області Олександр Слюсарєв. - Батьківщина - це дещо більше, ніж визначена територія, будинок, місце Вашого проживання, могили прабатьків, набожна мати, Ваша наречена, Ваша приватна власність, яка дозволяє Вам безбідно існувати.

Батьківщина - це держава, це уряд, це влада, це народ і якщо ця держава, влада, уряд перетворюють народ в рабів, вимушених для того, щоб проіснувати працювати на купку олігархів, то така держава не є Батьківщиною і нема сенсу її захищати. Це не моя, це не народна Україна. Щоб повернути Батьківщину собі самим, український народ повинен змінити існуючу владу і взяти її в свої руки, зробивши її українською. А народ України зробити це якраз і не здатний. То за що ж його любити?

Віктор Ющенко, виступаючи на Світового конгресі українців, задає запитання: «Чому чехи, угорці, прибалти за 12 років змогли успішно розбудувати свої держави, а ми - ні? А які були сподівання, які були надії». І у властивій для себе манері, Ющенко знову вкотре не дає на це правильної відповіді. Він знову всю провину покладає на нинішнє державне керівництво, не торкаючись першопричини. Ющенко не розуміє, або робить вигляд, що не розуміє, що державне керівництво будь-якої країни в усі історичні часи тільки тоді працює на суспільство і багатіє разом з суспільством, а не за його рахунок, коли відчуває на собі його тиск, коли це державне керівництво у суспільства постійно на контролі, а не навпаки, як це сьогодні відбувається в Україні.

І треба було Ющенку сказати:«Панове, причиною причин усіх наших негараздів сьогодні є те, що наш український народ ще неготовий до демократії, не готовий бути суверенним і нічим не заслужив своєї незалежності, яка йому впала раптово з неба і цей народ не знає, що з нею тепер робити. Чекає цей народ команди з верху, що йому робити, а сам зорганізуватися, взяти владу в свої руки через своїх найкращих представників не спроможний. Ще наш український народ досі існує у формі овечої отари, якій обов’язково потрібен пастух у вигляді царя, гетьмана, короля, президента, тощо. Тому ця передчасна незалежність і призвела до пограбування та вимирання, а не процвітання і людського проростання».

Тому причина відсутності українського патріотизму, необхідних для успішного державотворення і розвитку, є в неякісності українського соціуму, в нинішній нездатності українців бути господарями в своєму державному домі. Олександр Слюсарєв, Ваш постійний слухач, місто Зміїв Харківської області».

Цього листа я зачитав іншій нашій слухачці Аллі Ткач з Києва і ось, що вона, зокрема, сказала.

Алла Ткач

Я Україну люблю завжди. Україна вічна і незалежність нам просто так не звалилася, попередні покоління за неї багато що віддали, пожертвували і своїм життям, і своєю долею. Тому я не можу сказати, що так аж нам звалилася незалежність незаслужено.

Що наш народ трішки ще не доріс до демократії? Може Ваш дописувач має рацію, але з цим треба працювати, адже Ви знаєте, що всі засоби масової інформації узурповані владою і через те, десь далеко до глибинки інформація погано доходить. А з людьми треба теж працювати, щоб вони більше знали. Ті люди, в яких є доступ до інформації, більш поінформовані, ці дуже добре орієнтуються в усьому і все розуміють.

Я теж вважаю, що на першому місці - вина керівництва нашої держави, у тому, що держава у такому становищі опинилася, в якому вона нині перебуває.

Зиновій Фрис

Анатолій Міненко з Броварів на Київщині написав з приводу ймовірних змін до Конституції:«Якщо й надалі Віктор Андрійович не змінить свого ставлення до змін в Конституції, то зміни відбудуться навіть без частини представників «Нашої України» і не треба лякати мажоритарниками. Вони також живі люди і багато до чого суспільство йде. Перш за все, до злагоди. Тому впертися рогом і кричати, що нам не потрібні зміни, у нас чудова Конституція, обійдемося без змін - не вартує . Опозиції та й всім поміркованим потрібно сказати:«А нам не потрібний Віктор Андрійович» і все стане на свої місця.

Одним словом, зміни потрібні і ми, виборці, не налаштовані проти Ющенка, а він сам, не розуміючи, що робить, налаштовує себе проти нас. І поки він не відшиє від себе отих відморозків, так і залишиться біля нього отой 21% разом з тими, хто виїхав «за бугор». Про це написав у своєму листі Анатолій Міненко з Київщини.

На жаль, у мене немає листів, в яких висловлюється інша точка зору з приводу конституційної реформи, а тому я зачитаю цитату з статті журналістки Наталії Балюк у газеті «Високий замок»: «Все таки політика найпаскудніша річ. Я радше повірила б, що Саддам Хусейн примирився з Бушем, ніж Олександр Мороз з Леонідом Кучмою.

Кучму і Мороза об’єднала нелюбов до Ющенка, об’єднала спільна проблема. Ні Кучма, ні Мороз, ні Симоненко не хочуть, щоб Ющенко став президентом, бо він прохідний, а вони - ні».

Нерідко трапляються листи автори яких сперечаються, як належить писати: «в Україні», чи «на Україні». Ірина Петренко з Києва пише:«Я вважаю, ті, хто пише «на Україні» не є українцями. Тому що росіяни не кажуть «на Росії», казахи не кажуть «на Казахстані», а українці чомусь пишуть «на Україні». Давайте візьмемо собі за правило писати лише «в Україні», лише це видається мені справді по українські».

Так це чи ні, я спробував з’ясувати у нашого колишнього працівника Ігоря Качуровського. Він чудовий лінгвіст, перекладач з багатьох мов, чудовий літератор і, звісно, це та людина, до якої з подібними запитаннями звертатися доречно, хоча, звичайно, його точка зору не є істиною в останній інстанції. Ми відкриті до діалогу, до дискусії, тому, якщо у Вас є якісь зауваження з цього приводу, будь ласка, надсилайте свої листи. А поки що точка зору Ігоря Качуровського, Мюнхен.

Ігор Качуровський

Колись російське слово «сосна» перекладалося українським - «хвоя». А російське слово хвоя» українським - «глиця». Я певен, що тепер перекладають «сосна»-«сосна», а «хвоя»- «хвоя». Не так давно ще існувало у нас слово «малярс». Тепер його ніхто не вживає. Усі кажуть живопис, бо по російському - «жівопісь». Аж до років перебудови ми казали «джерело», але слово починається з звука «дж», що його тяжко вимовити росіянам, вони кажуть «дижи», то ж замінили калькою з російського - «істоки» і поставили оковирне слівце «витоки». Всьому цьому єдине пояснення:«даби нікакой розні нє било».

Прихильники формули «в Україні» спираються, звичайно, на дві авторитетні постаті - Тарас Шевченко і Іван Ільєнко. Але супротивники цього «в» підрахували, що у Тараса Григоровича на одне «в Україні», припадає, якщо я не помиляюся, 3 - «на Україні». Супротивники цього «в» запевняють, що у післяшевченківську добу назву «в Україні» не вживав ніхто з наших письменників. До цього додам ще, що у Шевченка є також і суто російські форми - «Украіна» і «Украйна».

Щодо того, що ніхто не вживав «в Україні» - це трохи перебільшення, невелике перебільшення, бо «в Україні» вжито колись у ранній поезії у Кониського. Але на загал наші прозаїки вживали тільки «на Україні».

Якщо ми візьмемо наші народні пісні, то що ми там побачимо? Ось кілька прикладів з українських пісень. як суто народних, так і пісень літературного походження:«Повій вітре на Вкраїну, де покинув я дівчину...»; «А на Вкраїні там сонечко сяє, козацтво гуляє, гуляє...»; «Ой, ти графе, ти Потоцький, розпроклятий сину, напастив свою Польщу та взяв Україну. Думав було на Вкраїні, щоб королем стати...»; «Одна пішла в осінь заміж, а друга - у м’ясниці, а третя чорнявая пішла в черниченьки. Так Боже ж, мій милий, зостається на Вкраїні, козак чорнобривий...»; «Сподівалися Шевченка цей год на Вкраїну, а діждалися побачить його домовину» і так далі і так далі.

Можна вибрати цілу збірку цих цитат. Ніде не зустрінемо «в Україні». В народних, суто народних і тих піснях, котрі літературного походження, ускрізь буде лише «на».

А щодо виразу «на», то він паралельно існував з «в». Сполука «в» плюс «у», чи «у» плюс «в» для української мови не характерна, бо ці звуки переходять один в одного. Ми знаємо, ще є «в», знаємо, що в кінці слів у нас зберігається ще подібна до білоруської форма нескладотворчого «у» і дуже часто маємо «в», «у» які чергуються, або є перехідна форма. Тому, перед «у» не може за законами творення української мови стояти ніяке «в». Тому ми не кажемо «в воротах» чи «у воротах», лише - «на воротах». У справжній не спотвореній російськими вказівками, впливами нашій мові «на» в певних позиціях те саме мало значення, що і «в». Ми кажемо, не знаю, як тепер, але казали, не «в селі», а «на селі». Навіть тоді, коли я вчився у російському ВУЗі нам наводили зразок українізмів в російській мові - це «дєвчата» і «на сєлє». Також колись казали не «в місті», а «на місто», а не «піти до міста», а не «піти в місто», лише «на місто». «Якби мені, мамо, намисто, то пішла б я на місто. А на місті мама на місці, грають, мамо, музики троїсті». Знаєте, мабуть, це звідки. А це не знаєте, бо це з народної: «Тетяно, Тетяно, печи пироги. Сидоре, Сидоре немає муки. Пішов Сидір на місто купив муки на тісто. Тетяно, Тетяно, печи пироги...» Це безкінечна пісня, яку можна співати до завтра.

Отже, звідки ж взялося те «в»? Я думаю, що в добу російських впливів на Галичині, між іншим, особливо носіями тих впливів були греко-католицькі священики, в добу русофільства в Галичині закріпився вираз «в». Іван Ільєнко, я думаю підсвідомо, бажав піддобритися так до галичан і написав свою працю про те, що, мовляв, «в» то є до держави, а «на» то, Бог знає до чого. Але прикладами цього підтвердити не можна, бо якраз у нас було свого часу «на Руси», «на Литві», потім цілком закономірно як продовження постало «на Україні».

А от в російській літературі було лише «в Україні». Але ще в 20-30-х роках був наголос на «а» і казали тільки в «в УкрАїнє». Отже, Сам Олександр Сергійович Пушкін казав:«Внєзапно Карл поворотіл і пєрєньос войну в Украіну». Ну, як же наші сучасні, так звані, літературознавці, типу Бєлодєда чи Білодіда могли б писати і говорити інакше? Ясно, що для них - це святий закон та російська форма «в Україні», яку вони впровадили під претекстом, що це - українська. Це мої думки з цього приводу.

Зиновій Фрис

Ігор Качуровський, наш колишній співробітник, відомий літератор, перекладач, вважає, що треба писати і говорити »на Україні». Хотілося б почути інші думки наших слухачів, фахівців. Нам цікаво буде знати Вашу точку зору. Якщо Ви не погоджуєтеся з паном Качуровським, будь ласка, аргументовано доведіть це. Заздалегідь вдячний Вам за Ваші листи саме з цього приводу.

Нагадаю, Ви слухаєте останню цього літа передачу «Листи на «Свободу».

Відлітають лелеки, загоряється осінь, Щось шепоче дощами пожовтілий наш сад. Прилітайте, лелеки, ми уклінно вас просим, Молодою весною на Вкраїну назад.

Звучить пісня «Два білі журавлі і синє, синє небо…»

Зиновій Фрис

Це фрагмент пісні «Білі журавлі» у виконанні нашого слухача з Бродів на Львівщині Анатолія Карука.

Отже, минуло ще одне літо і як сказав хтось із великих :«Ви кажете: час іде. Божевільні! Це Ви проходите.» Або така фраза:«Бережіть час: це – тканина, з якої зіткане життя». «Наймудрішим є час, бо він все розкриває». «Не буває похмурих часів, бувають лише похмурі люди».

Така фраза:«Розтрачувати час - означає постійно здійснювати самогубство».

Зиновій Фрис

Закінчилося літо і починається новий навчальний рік у середніх школах, спеціальних навчальних закладах, у ВУЗах... 30 серпня я зателефонував до Борщович Постомитівського району на Львівщині, директору місцевої середньої школи Ігорю Михайловичу Васьківу. Ми завжди чуємо нарікання, ми завжди чуємо, що не вистачає грошей, що мала зарплатня, все погано, погано, погано... І те, що я почув від Ігоря Михайловича, відверто кажучи, мене здивувало. Не все так погано.

Ігор Васьків

Борщовицька середня школа то є умови, які мають діти для самореалізації, тобто умови для навчання і умови для розвитку. Наші діти на сьогоднішній день мають потужний комп’ютерний клас, в якому можуть вивчати основи комп’ютерної грамотності. Школа, очевидно перша в Постомитівському районі під’єднана до Інтернету. Очевидно, з 1 вересня він запрацює.

У нашій школі є багато різних гуртків, секцій, які дозволяють розвиватися дітям і тому очевидно, що наші діти на обласних, на районних конкурсах займають призові місця і в естетичному напрямку, і в літературному напрямку. Також наші діти мають можливість збагачувати знання, навчаючись і у Львові, відвідуючи заняття у різних викладачів, в різних студіях.

Крім того, наша школа бере участь на сьогоднішній день у міжнародному проекті «Школа - осередок розвитку громади». У минулому році ми виграли грант фонду «Крок за кроком». Вже в нашому селі видно початок реалізації однієї програми. Під час літа наші діти разом з батьками, разом з школою-спонсором організували на території села 5 однакових спортивних майданчиків. Влітку ми проводили футбольний турнір. Визначили переможців і 1 вересня переможці, тобто, наші діти, які відпочили, які не байдикували протягом літа, будуть нагороджені спортивної формою, нагороджені м’ячами. Крім того, спонсори кожній команді, яка брала участь в футбольному турнірі подарували по одному м’ячу, а команда, яка першою підготувала з батьками спортивний майданчик, була нагороджена за це двома м’ячами.

Тобто, діти наші мають можливість розвиватися, мають можливість відпочивати. Якщо ми говоримо про ті шкідливі тенденції, які на сьогоднішній день є у дитячому середовищі, ми разом з педагогічним колективом, разом з батьками намагаємося якимось чином відвести від них дітей, але з дитячою ініціативою.

Зиновій Фрис

Надто все райдужно, надто все гарно, - кажу я своєму співбесіднику директорові Борщовицької школи Ігорю Михайловичу Васьківу. На це він відповідає так:

Ігор Васьків

Ми можемо сказати райдужно. «Райдужно» побудовано на ентузіазмі і побудовано на тому, що ми маємо вчителів професіоналів. Але якщо говорити про заробітну плату і про відношення держави, я цього сказати не можу, тому що той величезний обсяг робіт, який на сьогоднішній день зроблений у школі, він в основному зроблений завдяки ентузіазму батьків, вчителів, дирекції школи і тих спонсорів, які намагаються підтримати нашу школу.

Частково нам допомагає держава. Минулого року ми отримали сучасний комп’ютерний клас, але нам допомогли його до належного рівня довести спонсори. Ми своїми власними руками заробляємо гроші на пришкільній ділянці. Через те, що закон про освіту, який був ухвалений нашими обранцями до сьогоднішнього дня не діє у повному обсязі, ми можемо говорити про те, що на місцевому рівні воно, до деякої міри, виглядає кустарщиною. І все залежить від районного керівника. Якщо районний керівник хоче допомагати освіті і вважає, що освіта є не на останньому плані, так як вважається до деякої мірі в Постомитівському районі, то це так.

Зиновій Фрис

Нерідко доводиться чути, що вчителів змушують вступати в ту чи іншу проурядову партію, а якщо цього не робиш, то і відповідні висновки робить чи то керівництво школи, чи Районо, чи Облно. Як справи у Борщовичах, чи змушують вчителів вступати у якісь політичні партії?

Ігор Васьків

Того, щоб прийшли і спонукали вчителя чи адміністрація школи казала вчителю:«Ти туди не йди...» , того нема. Мені здається, що це відходить на задній план. Може десь там перед виборами такі тенденції провокуються, причому, не лише з боку проурядових, а і з боку інших партійних груп і партійних осередків. Вони б хотіли легесенько увійти в школи. Вчитель є активною фігурою на селі, мати і зафіксувати то, подати рапорт. Але, на превеликий для них жаль, вчительство на сьогоднішній день є зовсім інше.

Зиновій Фрис

Користуючись нагодою, хочу привітати всіх, хто з 1 вересня навчатиметься і навчатиме. Скажу Вам відверто, я б з задоволенням розпочав все з початку.

Настав час прощатися. Це була остання цього літа передача «Листи на «Свободу», але остання цього літа, а не цього року. Дякую за увагу. Неодмінно зустрінемося на хвилях української «Свободи» До зустрічі, хай Вам щастить. І на закінчення фрагмент пісні у виконанні нашого слухача з Бродів на Львівщині Анатолія Карука «Кохана»:

«Зорі, як очі, дивляться скрізь на нас, Серце не хоче, щоб промайнув цей час, Хай в цю хвилину з піснею лине Понад Землею радість моя...»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG