Прага, 13 вересня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача Споконвіку було Слово, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов.
Сьогодні у нашій передачі йтиметься серед іншого про релігійне життя на тлі глобальних змін в житті людей. Що є для спільнот сьогодні колективно сприйнятним у поклонінні, у духовному житті....Як вирішуються релігійні конфлікти, яку роль грають у житті народів духовні подвижники, яких українці довгий час просто не знали і лише відкривають їх імена сьогодні для себе, для багатьох вперше.
Після з‘яви праці Гарвардського професора Семюеля Гантингтона “Протистояння цивілізацій і переладування світового порядку”, навіть найбільш послідовні критики його теорії про зіткнення цивілізацій, як головного рушія сучасного глобального розвитку все-таки вимушені визнати серйозність релігійного чинника і звільнити йому якусь частину простору у власних теоретичних конструкціях і у своєму розумінні сучасності. Вплив релігії на суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток суспільств і країн, на їхнє геополітичне і цивілізаційне самовизначення визначає дедалі ширше сьогодні. Головні цивілізації людської історії зазвичай тісно пов‘язували себе з великими світовими релігіями, народи з тією ж етнічною та мовами, але різними релігіями здатні на братовбивство, як це траплялося, скажімо в Лівані, колишній Югославії, чи в Індо стані, в Індії. Релігія і глобальні релігійні розломи, що перетинають, ділять світ, і зокрема Україну, тема наступного матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Лінія між західнохристиянською, протестантсько-католицькою і східно християнськими цивілізаціями Гантингтон проводить через територію України. Загальниками для багатьох українських медіа стала констатація тієї очевидності, що нації чиє обличчя сформувалися за вирішального впливу західноїхристиянської традиції, живуть куди як заможніше і втішаються набагато більшими демократичними свободами. Дедалі гарячіше обговорюється, що було би, якщо би Володимир Великий перейняв християнство не з Візантії, а з Риму і таке інше. Звісно, історія не має умовного способу, але зв‘язок між економічним і суспільним розвитком, з одного боку, і домінуючою релігією з іншого виглядає незаперечно. Здійснене ще чверть століття дослідження, 99 країн світу дозволило його автором виснувати, що чим більше є пропорція протестантського населення, тим вищми є рівень демократії. У другій половині минулого століття і католицька церква у багатьох країнах світу остаточно довела, що вона вміє послідовно обстоювати свої права людини і вільний ринок. Проте відкритим лишається питання, чи підтримують такі цінності православні церкви? Чи православна Греція, яка давно стоїть на шляху демократичного розвитку, а також націлені на Захід Румунія і Болгарія відкривають нову православну хвилю демократизації, а чи це лише винятки? Отже питання лишається відкритим, але у кожному разі кивання, на православну ідентичність, як гальмо на шляху до сяючих вершин не є ані чесним, ані продуктивним. Що власне таке ідентичність? Це зрештою цінності, категорії, символи, знаки і світогляди, конструйовані людьми для усвідомлювані і визначення ними свого місця в світі. Якщо вони конструйовані, то можна припустити, що не тільки особа, але й колектив щось додає до вже існуючих нових значень і час від часу переглядає старі. Поза сумнівом, серед старих є такі, що належать до сутнісної серцевини внутрішнього “Я”. Такі, котрі від цього “Я” невідокремні, бо формувалися разом із ним. Але чимало й такого, що дійсно гальмує поступ і дуже важливо усвідомлює це як гальмо. Нездатність до самоорганізації, брак самодисципліни, наприклад, солідарності і відповідальності. Перелік не нещастя можна продовжувати доволі довго. Однак, історія рясніє прикладами, коли нація стаючи річчю для себе витискала з себе те, що заважало їх рухатися і змінювала власне обличчя. Та історія майже не знає випадків, коли б такий кардинальний зрив поставав поза глибинним самоусвідомленням і відреченням від того, що дійсно становить колективні святощі. Віктор Єленський, для “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Колективні святощі, роздоріжжя. “Чи воскресне цей безлад плоті?”- питав колись Євген Маланюк, ніби передбачаючи величезні злами в житті народів і його рідної землі – України. Вірш Євгена Маланюка “Молитва” читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
За олов‘яними важкими небесами Немає Бога. Все пожерла мла. Західні хмари - як багряні плями На трупі Всесвіту. Налляте кров‘ю Більмо сліпого Сонця визирає, Мов лютий звір вже змученого зла. Так ось, що мало бути оним раєм І світом ласки, і вогнем любові, І краєм невечірньої краси!
...З‘явися, Господи! Зійди на мертву землю, Діткни десницею застиглого мерця, Дихни вогнем пречистим! - І воскресне Сей безлад плоті, що, як дике стерво, Ось розкладається. І порази! І порази востаннє. Адже він, Знесилений, двоїться і троїться В останніх корчах. Вже нема личин Ще не розгаданих: вже знаєм всі личини Лихого штукаря і лицедія, Фальшивника і вовкулаки, духа, Грача й удавача пустої гри.
О, Господи, яка ж смертельна мука – Все бачити, все знать і – не могти! Ось він, покорчений, зібгавсь в тугий клубок І причаївсь, і блимає очима, Шукаючи хоч мишачої дірки, Щоб прослизнуть і вислизнути знов.
А ми, о Господи, ми вже не маєм сили, Охлялі на той виселок останній, На той останній рух, На ту останню мить.
Василь Зілгалов
Минулого разу в нашій передачі прозвучав матеріал про прес-конференцію "Боротьба за права Української Автокефальної Православної Церкви триває", яку провів керуючий справами Патріархії, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко. На згаданій прес-конференції він виклав бачення єпархіяльної ради про стан Української Автокефальної Православної Церкви, а також уперше публічно визнав наявність розколу в цій церкві. Крім того, минулої суботи було оприлюднено низку звинувачень на адресу Державного комітету України у справах релігій.
Сьогодні для відповіді надаємо слово представникові цієї державної структури, заступникові голови Держкомрелігії Миколі Маломужу. З ним розмовляв наш київський оглядач Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Пане Маломуж, на минулому тижні архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор УАПЦ на прес-конференції, яку він провів у Києві висловив низку звинувачень на адресу Державного комітету зі справ релігії України. Зокрема він сказав, що Держкомрелігії сфальшував статутні документи Харківсько-Полтавської єпархії внісши туди додатковий пункт.
Микола Маломуж
Я хотів би відзначити, що згідно Конституції України і закону держава не втручається в діяльність церкви і не може коректувати статути, як УАПЦ, так тим більше єпархіальне управління про що говорить архієпископ Ігор. В даній ситуації було поставлене питання архієпископом Ігорем про реєстрацію статуту єпархіального управління, як окремої релігійної організації. Він підготував статути нової незалежної релігійної організації, тобто об‘єднання релігійних організацій і подав статут відповідно до закону. Цей статут був зареєстрований, але архієпископ Ігор згідно чинних документів, які він подав, поставив питання про створення незалежної структури на базі єпархіального управління, яке входить в структури УАПЦ. Я хотів би наголосити на тому що, є структура церкви, і УАПЦ, і інших православних і інших об‘єднань протестантського напрямку статути яких чітко визначають, що всі зміни до статутних положень єпархій в цілому церкви проходить за рішення відповідно Собору, чи це помісний собор, чи архієрейський собор, і тому подібне. Саме єпархіальне управління, консисторія згідно цього статуту, церковного статуту і юридичного статуту не має права вносити відповідні зміни. Тому в даній ситуації, підготувавши всі зміни до статуту, архієпископ Ігор повинен мати згоду із Собором і підпис правлячого архієрея. В даній ситуації митрополита Мефодія. Це чітко визначено і в статутних положеннях, які було закріплено в 1995, 1997 рр. змінами в УАПЦ, а також змінами, які пройшли в Помісному Соборі 14-15 вересня 2000 року, де чітко визначено, що всі зміни до статуту УАПЦ, а також до статуту єпархіальних управлінь проводяться відповідно до рішення Собору, тобто репрезентує ці зміни, а також ставить свій підпис, раніше це було Патріарх Димитрій, а в даній ситуації після відповідно, переобрання – митрополит Мефодій, з посилки на те, що митрополит Костянтин із Америки являється керівником церкви неправомірно, тому що юридично визначено, що предстоятелем церкви є Блаженніший Митрополит Мефодій. Як би не була оцінка, його особистості і тому подібне архієпископом Ігорем, але юридично це факт. І в цій ситуації тільки він має право, відповідно, затвердити зміни, які прийняті на єпархіальних зборах і тільки за його підписом ми маєм юридичне право проводити відповідні зміни.
Тарас Марусик
Тут я хотів би поставити уточнюєче запитання, оскільки саме на це звернув увагу архієпископ Ігор сказавши, що у їхній статут, поправку якраз, з приводу підпису, теперішнього митрополита предстоятеля церкви ніс Держкомрелігії, поза згодою Харківсько-Полтавської єпархії.
Микола Маломуж
Верховний Суд України визначив, що не Держкомрелігії, а цивільний статут, який був прийнятий і затверджений Патріархом Київським і Всієї України Димитрієм 16 серпня 95-го року, відповідно зареєстрований наказом ще тоді міністром у справах національностей, міграції і культу (було таке міністерство в 95-ому році) що передбачало зміни тільки, які підлягають затвердженню Патріархом Київським і Всієї України та реєструються в порядку, що передбачені з цим статутом. Не йшла мова тоді ні про митрополита Мефодія, ні відповідно змін, які були проведені в 2002 році. Відповідно були прийняті нормативний акт в 1995 році, про що визначив Верховний Суд ось якраз рішенням про те що архієпископ Ігор звернувся про те що Держкомрелігії неправомірно відмовив у внесенні відповідних змін, Верховний Суд постановив і вирішив в задоволенні скарги консисторії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ на рішення Держкомрелігії відмовити. Рішення оскарженню не підлягає. Друга теза про те що Держкомрелігії сам вніс відповідні зміни до статуту, також не підлягає визнанню тому, що я відзначав уже, що проходив не просто 14-15 вересня якесь зібрання, проходив Помісний Собор УАПЦ і рішення приймав Собор не Держкомрелігії, а це було декілька сот делегатів на цьому Соборі. Представник Держкомрелігії був присутній, як запрошений як гость, як інші міністри, депутати ВР і т.п. І в даній ситуації ніхто не фіксує, що ми вносили якісь пропозиції в процесі обговорення статуту і в процесі обрання Митрополита. І голосування проходило чисто за церковними канонами.
Василь Зілгалов
На хвильку перервемо розмову Тараса Марусика з паном Мало мужем, заступником голови Держкомрелігії України, і звернемося до духовної поезії. “Загусло в повітрі, не плине полинова горич”. Чи не про горич розбрату серед українців говорив український поет Олекса Стефанович, про роздоріжжя духу. Читає його поезію Олекса Боярко.
Олекса Боярко
В пустелі безлюдній встаєш на дорозі укрутній... Укопано стали сталеві копита коня... Похмурий, безрукий, - мов з муру ти викут, могутній; Мов з муру ти викут піднятий над заходом дня. Майбути, од віку цим нетрям нічого не треба... Ні гір, ані веж із орлиним перекликом – “стеж!” Далеко-далеко доходить у дроготах небо, Сперезане за день папругами лютих пожеж, В яку задуднити, куди із цього перехрестя? Здається, од віку папруги племен і доріг Цю землю карають – пережуть, і крають, і хрестять... Давно в середохрестя цей камінь злоречний заліг! Вправоруч – погроза, ще тяжча погроза – вліворуч, А просто – пропасти, покласти себе і коня. Загусла в повітрі – не плине полинова горич... За зграєю зграя, і кряче, і гра вороння... Не здійметься вітер, - отруєних трав не сполоще... Там кості між ними, а там - не жива голова... Неначе живая, в зубів засміялася ощер І ящером з ока метнула, неначе живая. Давно би рушати... упало багровеє коло – Вороже навколо стає щохвилини темніш... Піднявшись горою, захмаривши думою чоло, У дикому полі на злім роздоріжжі стоїш.
Василь Зілгалов
І Тарас Марусик завершує розмову з паном Маломужем.
Тарас Марусик
Пане Маломуж, чи я правильно зрозумів, це я торкаюся митрополита Костянтина, чи Ви фактично не визнаєте його керівником УАПЦ?
Микола Маломуж
Юридично ми його не визнаємо, тому що Помісний Собор ні в одному рішенні Помісного Собору не було визначено, що він вибраний керівник церкви. Наголошувалося, я як учасник, як і гость Собору, сам являюсь свідком того, що митрополит Костянтин буде духовним наставником. Духовний наставник – це не керівник церкви, а юридично представителем церкви вибраний митрополит Мефодій. Тому юридично представляє церкву митрополит Мефодій, духовним наставником може бути як Костянтин, так і представники слов‘янської патріархії інші. Ну в даній ситуації, було проголошено, що митрополит Костянтин. Ми його поважаємо, як духовну особу, ми рахуємось з тим, що церква його визнає, як духовного пастиря і духовного наставника. Але ми не можемо приймати якісь документи, які підписані митрополитом Костянтином про зміни до статутних положень, тому що він юридично вважається керівником церкви.
Тарас Марусик
І ще таке запитання. Архієпископ Ігор заявив, зокрема, таке, що Держкомрелігії України проводить над нею експеримент, мається на увазі, поставлення на предстоятеля вигідної владі особи митрополита Мефодія Кудрякова (цитую) та недопущення на посаду предстоятеля УАПЦ в Україні канонічного глави УАПЦ митрополита Костянтина (к.ц.). про Костянтина ви вже сказали, я хочу щоб ви відповіли в тій частині, яка стосується Мефодія?
Микола Маломуж
Я хотів би відзначити, що призначення, якраз представителя церкви – це справа церкви. І дійсно в процесі обговорення, наскільки маємо інформацію, були пропозиції різного плану, але більшістю Собору, як ми були присутні, був вибраний якраз юридичним представником, керівником УАПЦ – Мефодій. В даному ситуації, я думаю, що може це в деякій мірі це просто амбіції архієпископа Ігоря, що і він хотів би керувати церквою. Ми визнали і той варіант, в нас дуже були толерантні, нормальні стосунки як з митрополитом Мефодієм, так із архієпископом Ігорем. Тому в даній ситуації, коли питання ставилося на Соборі, відносно і формально керівних органів, як ви вирішите, то так уже і буде. І на той період архієпископ Ігор виказував дуже велике задоволення, що такий процес пройшов на Помісному Соборі, що духовним наставником визнаний митрополит Костянтин, що вибраний митрополит Мефодій, що він буде керуючий справами Митрополії і т.п. тому в даній ситуації на період Помісного Собору навпаки і була і згода, і підтримка і т.п. В нас просто викликає питання, чому виникла зараз ця проблема, відносно Держкомрелігії. Я просто скажу вам відверто, що архієпископ Ігор дуже активно заявляв про свою підтримку всім діям комітету на той період. Коли виникла конфліктна ситуація в нього з митрополитом Мефодієм виникли і обвинувачення Держкомрелігії. В першу чергу пов‘язано із реєстрацією. Ще раз хочу ще наголосити, ми запрошували неодноразово і митрополита Мефодія і архієпископа Ігоря, пропонували самі різні варіанти, погодження і улагодження ситуації. Він був свідком, неодноразово був в нас, ми неодноразово були у них, відповідно пропонували про те, щоб знайшли варіанти примирення і канонічні, і особистостей і т.п. Держава не може диктувати якісь умови ні митрополиту Мефодію, ні архієпископу Ігорю. Ми можемо тільки просити, або якимось чином морально пробувати вплинути на ситуацію, щоб не було розбіжностей. Ми занепокоєні цим уже розколом і цим протиріччям. Але ті методи, які, буквально, прохання і все інше вони не йшли достатньо може недійшли до сердець чи до кого. Тому в даній ситуації цей конфлікт не вирішився нормально. Ми не можемо підти на порушення вже тих статутних положень, які вони самі ж і заклали, і прийняті були не тільки на цьому останньому Соборі, а і на попередніх соборах коли формувалася УАПЦ в Україні. В самому першому статуті, в цивільному статуті, я маю це на меті, а також канонічному статуті їхньому, як уже нова інституція, і як нова інституція, і як нова юридична інституція в Україні, ці положення будуть закладені. Якщо це буде нове релігійне об‘єднання, будь ласка, нехай воно формується, але не як структурна одиниця УАПЦ, тому, що там уже ця позиція врегульована чітко згідно законом.
Тарас Марусик
Це був заступник голови Державного комітету зі справ релігії в Україні Микола Маломуж. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Про ситуацію в УАПЦ і відповідь на прес-конференцію архієпископа Ігоря Ісіченка дає предстоятель УАПЦ в Україні Владика Мефодій.
Владика Мефодій
Ніякого розколу в УАПЦ не має. Деякі особи хотіли би, щоб події в церкві розвивались таким чином. Одним з таких є владика Ігор. Можу сказати, що не він головну скрипку грає в таких діях, там є сім‘я, яка замішана ще в краху банку, який був організований при нашій церкві. Один із цієї сім‘ї ніс кримінальну відповідальність, а зараз його брат якраз і керує владикою Ігором. За всіми цими діями скривається матеріальні інтереси. Владика Ігор відвідав державні органи по релігії, і заявив відкрито: “Я владики митрополиту Мефодію передаю всі документи статуту, а він повинен мені лишити приміщення патріархії і рахунки в банку”. Всі ці непорозуміння викликані бажанням групи людей заволодіти майном нашої церкви, якраз чи приміщення в самому центрі Києва, і дальше продовжувати ті дії, які завжди осуджувалися в нашій церкві. Всі його заяви на соборі архієрейським були осуджені. Він декілька разів давав слово, що справиться, але знову продовжував ті ж самі дії, тому що він сам собою не керує, а керують ними злі сили – стосовно Ігора. А стосовно нашої церкви, то вона як жила так і живе собі спокійно, розвивається. Своїм головним завданням, ми рахуємо, зробити все для того, щоб на Україні була помісна церква. Ми не знаходимось у протистоянні ні з УПЦ МП, ні з Святійшим Патріархом Філаретом. Ми стоїмо на тих позиціях, що всі вони українські церкви, і рано чи пізно ми все одно поєднаємося. Ні на один прихід з цих церквів ми ніколи насильницькими методами не наступали, і якщо до нас переходять по парафії від владики Філарета, чи від владики Сабодана, то тільки в тім випадку ми приймаємо коли вони повністю переходять, щоб не було ніякого протистояння. На щастя все частіше і частіше такі випадки виникають і все більше і більше парафій починає вертатися до нашої церкви. Блаженніший Мефодій митрополит Київський і Всієї України предстоятель УАПЦ.
Василь Зілгалов
Лише сума подоланих перешкод є дійсним мірилом подвигу людини, котра здійснила цей подвиг. Подвижники рухають народ до правди і справжньої демократії. Вони вчать всіх як послідовно долати, навіть, здавалося б нездоланні перешкоди. Колись Іван Вишенський писав до українців з Афону: “Чи не ваші милості бажання гендлярства грошового і достатку світського – джерело хітті, собі розпустилися і ніяк нажертися ще не можете жадобою, більше захворіли, достатків бажаєте світських. Якби не подвижники ваші, що моляться денно і ночно в пустелі за вас і вашу землю, де б ви були б, де?” – питав Іван Вишенський. І дійсно без Івана Вишенського, Андрія Шептицького, без Тараса Шевченка, Василя Стуса, без багатьох інших скромних подвижників духу, які все життя своє долали і долають перешкоди в діяннях, в молитві за народ і за Батьківщину, вмирають під час цих діянь, молитов, як оце єпископ Мукачівський Іван Маргітич. Де була б сьогодні б Україна?
Він помер під час архієрейської Божественної літургії 7 вересня цього року під час освячення нового престолу в селі Пилипець на Міжгірщині Закарпатської області. Помер серед своїх вірних під час молитви. Чого б іще можна було бажати? Єпископ Іван Маргітич прожив більше 82 років, з них чимало терпівся: в угорській в‘язниці за участь в українському підпіллі Рубежа в 30-х – 40-х XX століття, потім – засуджений на 25 років таборів радянським режимом, душпастирював у підпіллі.
Народився Іван Маргітич в селі Боржавському Виноградівського району на Закарпатті. Вже після відбуття угорського окупаційного ув‘язнення в 1946 році він закінчив богословські студії. Посвячував його на ієрейський путь єпископ Теодор Ромжа, якого потім вбили агенти радянських спецслужб за наказу Сталіна і Хрущова. Про що хвалився у своїх спогадах один з керівників “загонів смерті” МДБ (пізніше – КДБ СРСР) генерал Павло Судоплатов. Так що Іван Маргітич ясно уявляв свій шлях і те, що його могло чекати на цій дорозі, долання перешкод перед вірою свого народу, перед свободою України, за яку він боровся все своє життя. І перед ув‘язненням в радянських таборах, і після виходу назовні, у великий табір народів, Іван Маргітич все своє життя віддавав людям. Молився, захищав переслідуваних владою, духовно і матеріально підтримував борців проти тоталітаризму, учасників підпілля. Він був зовні нібито простою людиною, але відчувалася у ньому велика духовна сила подвижника. І в розмові його спокійній, тихій, всі, хто його слухав, черпали надію безстрашності і віри. Будучи єпископом УГКЦ він ніколи не цурався бути поряд з людьми, у кожній родині, де відчував потребу своєї підтримки, допомоги, співчуття і молитви. У складний і буремний для України час рубежа 80-х – 90-х минулого століття Іван Маргітич докладав багато сил і духовної енергії для зміцнення національно-демократичних організацій, для відновлення греко-католицької церкви на Закарпатті. Його можна було побачити не лише у храмі, але й на посвяченні стрілецьких могил, на мітингах РУХу, в родинах репресованих, переслідуваних владою, під час розкопок поховань борців за незалежність України. Подвижник Іван Маргітич був завжди зі своїм народом. Він казав, що головне – дух, головне – віра. Коли у людях це є, значить народ живе і має своє майбутнє.
10 вересня тлінні останки владики Івана Маргітича були покладені на вічний спочинок у крипті храму, який він сам збудував у своєму селі Боржавському. Кажуть, що той, у кого віра слаба, не може і в інших її розбудити. Сила віри владики Івана Маргітича була такою, що він запалював її вогонь у душах тисяч людей. І незважаючи на фізичну смерть, дух подвижника Івана Маргітича, вогонь його віри, який він запалив у душах людей, залишаться на віки у його народі як чиста пам‘ять про нього.
До подвижників духу належав і український єпископ Василь Гопко. Серед іншого, у програмі нинішнього перебування Папи Римського у Словаччині – беатифікація, тобто проголошення блаженними, греко-католицького єпископа, українця за походженням, Василя Гопка і монахині Зденки Шелінгової, які зазнали переслідувань комуністичного режиму в колишній Чехословаччині. Греко-католицького єпископа Василя Гопка режим утримував у тюрмі 13 років. З підірваним здоров‘ям він дістався на волю. Після смерті кардинала у 1976 році була проведена ексгумація, яка виявила, що владиці Василеві Гопку тривалий час до їжі додавали отруту. Як для “Радіо Свобода” відзначив речник УГКЦ отець Ігор Яцків, участь у церемонії беатифікації Василя Гопка візьме кардинал УГКЦ Любомир Гузар. Детальніше про історію життя Василя Гопка розповідає отець Ігор Яцків.
Ігор Яцків
14 вересня 2003 року під час архієрейської Божественної літургії Папа Римський Йоанн-Павло II проголосить блаженним цілої католицької церкви преосвященного владику Василя Гопка, єпископа-помічника Пряшівського. Для участі у візиті Святійшого отця до Словаччини прибуде Блаженнєйший Любомир кардинал Гузар, голова УГКЦ. Блаженнєйший Любомир не випадково візьме участь у візиті Папи Римського. Річ у тому, що владика Василь Гопко є українського походження, і що важливо, він сам неодноразово у своїх листах, проповідях засвідчував своє українство. Так, наприклад, є у листі до архімандрита Отців- Василіан у Римі, в якому владика просив про дозвіл на заснування в Празі монастиря Отців-Василіян. І там він писав, що є велика така нагальна потреба щоби були монахи-василіяни у Празі йому до послуги із гімназистів і що якраз вони б, можливо, краще їх приймали, бо каже він сам, що “мене не хочуть пустити до гімназії, бо може не довіряють, що я є українець”. Владика Василь Гопко помер у 1976 році.
Кореспондент
А як позначився на його долі комуністичний режим у Чехословаччині тодішній?
Ігор Яцків
Владика Василь, скільки бачимо з його біографії, то після так званого Собору, який у нас в Україні, у Львові відбувся у 1946 році, то щось подібного був такий Собор, який засвідчував правоз‘єднання греко-католицької церкви з церквою православною, про ліквідацію, тобто самоліквідацію греко-католицької церкви, відбулося, так як і в Україні, відбулися переслідування і ув‘язнення. І як засвідчує його біографія, що він після цього псевдо собору зазнав випробувань і перебував у різних в‘язницях в Пряшеві, Бачу, Глоголівці і ув‘язнений був у Рузині. Відсидів у камері-одиночці 122 дні. Єдиною поживою для нього тоді був шматок хліба та склянка води. Він сам писав: “Молився, щоб мати силу бути вірним католицькій церкві”. 24 жовтня 1957 року за антидержавну діяльність, державну зраду, за шпигунство був засуджений державним судом у Братиславі на 15 років ув‘язнення. 22 рази його перевозили з однієї в‘язниці до іншої. Погані в‘язничні умови спричинили важкі недуги, тому в 1963 році його було звільнено із в‘язниці і під наглядом поліції направлено в будинок для престарілих в Осеку в Чехії. Після “празької весни”, якраз державними розпорядженнями 1968 року була відновлена діяльність Греко-католицької церкви у Чехословаччині, і владика Василь якраз активно працював у напрямку відновлення Церкви і багато зробив якраз після того періоду переслідування, щоби Церкву відновити, зміцнити. І важлива його роль є в тому, в тій настирливості і наполегливості і активності в цій справі. Якщо би він, який був єпископом, і діючим і важним єпископом, не робив цього, то не знати, як довго ще би тривав час віднови. А так завдяки його старанням, наполегливості і, що важливо, такій всеохопності різних напрямків діяльності Церкви, відбулося швидке становлення Церкви назад, тобто відновлення того, що було до псевдособору.
Василь Зілгалов
Давно би рушати. Упало багровоє коло вороже, навколо стає щохвилини темніш. Піднявшись горою, захмаривши думою чоло, у дикому полі на злім роздоріжжі стоїш. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” української редакції “Радіо Свобода”. Її автор і укладач – Василь Зілгалов. Мені допомагав у празькій студії звукорежисер Вашек Клоцберг. І на завершення згадаємо ще раз слова Олекси Степановича і Євгена Маланюка.
Нехай усе тобі вороже, Нехай жорстокий буде бій, Негоже, лицарю, негоже Замислюватися тобі.
Ти бачив цюю Україну Лише полини, лише бур‘яни А мала вибуяти крином Благоуханної весни
А мала квітнути багата Не крові гіркої ріка...
О Господи, яка смертельна мука Все бачити , все знати - і не могти.
Говорить “Радіо Свобода”.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача Споконвіку було Слово, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов.
Сьогодні у нашій передачі йтиметься серед іншого про релігійне життя на тлі глобальних змін в житті людей. Що є для спільнот сьогодні колективно сприйнятним у поклонінні, у духовному житті....Як вирішуються релігійні конфлікти, яку роль грають у житті народів духовні подвижники, яких українці довгий час просто не знали і лише відкривають їх імена сьогодні для себе, для багатьох вперше.
Після з‘яви праці Гарвардського професора Семюеля Гантингтона “Протистояння цивілізацій і переладування світового порядку”, навіть найбільш послідовні критики його теорії про зіткнення цивілізацій, як головного рушія сучасного глобального розвитку все-таки вимушені визнати серйозність релігійного чинника і звільнити йому якусь частину простору у власних теоретичних конструкціях і у своєму розумінні сучасності. Вплив релігії на суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток суспільств і країн, на їхнє геополітичне і цивілізаційне самовизначення визначає дедалі ширше сьогодні. Головні цивілізації людської історії зазвичай тісно пов‘язували себе з великими світовими релігіями, народи з тією ж етнічною та мовами, але різними релігіями здатні на братовбивство, як це траплялося, скажімо в Лівані, колишній Югославії, чи в Індо стані, в Індії. Релігія і глобальні релігійні розломи, що перетинають, ділять світ, і зокрема Україну, тема наступного матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Лінія між західнохристиянською, протестантсько-католицькою і східно християнськими цивілізаціями Гантингтон проводить через територію України. Загальниками для багатьох українських медіа стала констатація тієї очевидності, що нації чиє обличчя сформувалися за вирішального впливу західноїхристиянської традиції, живуть куди як заможніше і втішаються набагато більшими демократичними свободами. Дедалі гарячіше обговорюється, що було би, якщо би Володимир Великий перейняв християнство не з Візантії, а з Риму і таке інше. Звісно, історія не має умовного способу, але зв‘язок між економічним і суспільним розвитком, з одного боку, і домінуючою релігією з іншого виглядає незаперечно. Здійснене ще чверть століття дослідження, 99 країн світу дозволило його автором виснувати, що чим більше є пропорція протестантського населення, тим вищми є рівень демократії. У другій половині минулого століття і католицька церква у багатьох країнах світу остаточно довела, що вона вміє послідовно обстоювати свої права людини і вільний ринок. Проте відкритим лишається питання, чи підтримують такі цінності православні церкви? Чи православна Греція, яка давно стоїть на шляху демократичного розвитку, а також націлені на Захід Румунія і Болгарія відкривають нову православну хвилю демократизації, а чи це лише винятки? Отже питання лишається відкритим, але у кожному разі кивання, на православну ідентичність, як гальмо на шляху до сяючих вершин не є ані чесним, ані продуктивним. Що власне таке ідентичність? Це зрештою цінності, категорії, символи, знаки і світогляди, конструйовані людьми для усвідомлювані і визначення ними свого місця в світі. Якщо вони конструйовані, то можна припустити, що не тільки особа, але й колектив щось додає до вже існуючих нових значень і час від часу переглядає старі. Поза сумнівом, серед старих є такі, що належать до сутнісної серцевини внутрішнього “Я”. Такі, котрі від цього “Я” невідокремні, бо формувалися разом із ним. Але чимало й такого, що дійсно гальмує поступ і дуже важливо усвідомлює це як гальмо. Нездатність до самоорганізації, брак самодисципліни, наприклад, солідарності і відповідальності. Перелік не нещастя можна продовжувати доволі довго. Однак, історія рясніє прикладами, коли нація стаючи річчю для себе витискала з себе те, що заважало їх рухатися і змінювала власне обличчя. Та історія майже не знає випадків, коли б такий кардинальний зрив поставав поза глибинним самоусвідомленням і відреченням від того, що дійсно становить колективні святощі. Віктор Єленський, для “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Колективні святощі, роздоріжжя. “Чи воскресне цей безлад плоті?”- питав колись Євген Маланюк, ніби передбачаючи величезні злами в житті народів і його рідної землі – України. Вірш Євгена Маланюка “Молитва” читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
За олов‘яними важкими небесами Немає Бога. Все пожерла мла. Західні хмари - як багряні плями На трупі Всесвіту. Налляте кров‘ю Більмо сліпого Сонця визирає, Мов лютий звір вже змученого зла. Так ось, що мало бути оним раєм І світом ласки, і вогнем любові, І краєм невечірньої краси!
...З‘явися, Господи! Зійди на мертву землю, Діткни десницею застиглого мерця, Дихни вогнем пречистим! - І воскресне Сей безлад плоті, що, як дике стерво, Ось розкладається. І порази! І порази востаннє. Адже він, Знесилений, двоїться і троїться В останніх корчах. Вже нема личин Ще не розгаданих: вже знаєм всі личини Лихого штукаря і лицедія, Фальшивника і вовкулаки, духа, Грача й удавача пустої гри.
О, Господи, яка ж смертельна мука – Все бачити, все знать і – не могти! Ось він, покорчений, зібгавсь в тугий клубок І причаївсь, і блимає очима, Шукаючи хоч мишачої дірки, Щоб прослизнуть і вислизнути знов.
А ми, о Господи, ми вже не маєм сили, Охлялі на той виселок останній, На той останній рух, На ту останню мить.
Василь Зілгалов
Минулого разу в нашій передачі прозвучав матеріал про прес-конференцію "Боротьба за права Української Автокефальної Православної Церкви триває", яку провів керуючий справами Патріархії, архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко. На згаданій прес-конференції він виклав бачення єпархіяльної ради про стан Української Автокефальної Православної Церкви, а також уперше публічно визнав наявність розколу в цій церкві. Крім того, минулої суботи було оприлюднено низку звинувачень на адресу Державного комітету України у справах релігій.
Сьогодні для відповіді надаємо слово представникові цієї державної структури, заступникові голови Держкомрелігії Миколі Маломужу. З ним розмовляв наш київський оглядач Тарас Марусик.
Тарас Марусик
Пане Маломуж, на минулому тижні архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор УАПЦ на прес-конференції, яку він провів у Києві висловив низку звинувачень на адресу Державного комітету зі справ релігії України. Зокрема він сказав, що Держкомрелігії сфальшував статутні документи Харківсько-Полтавської єпархії внісши туди додатковий пункт.
Микола Маломуж
Я хотів би відзначити, що згідно Конституції України і закону держава не втручається в діяльність церкви і не може коректувати статути, як УАПЦ, так тим більше єпархіальне управління про що говорить архієпископ Ігор. В даній ситуації було поставлене питання архієпископом Ігорем про реєстрацію статуту єпархіального управління, як окремої релігійної організації. Він підготував статути нової незалежної релігійної організації, тобто об‘єднання релігійних організацій і подав статут відповідно до закону. Цей статут був зареєстрований, але архієпископ Ігор згідно чинних документів, які він подав, поставив питання про створення незалежної структури на базі єпархіального управління, яке входить в структури УАПЦ. Я хотів би наголосити на тому що, є структура церкви, і УАПЦ, і інших православних і інших об‘єднань протестантського напрямку статути яких чітко визначають, що всі зміни до статутних положень єпархій в цілому церкви проходить за рішення відповідно Собору, чи це помісний собор, чи архієрейський собор, і тому подібне. Саме єпархіальне управління, консисторія згідно цього статуту, церковного статуту і юридичного статуту не має права вносити відповідні зміни. Тому в даній ситуації, підготувавши всі зміни до статуту, архієпископ Ігор повинен мати згоду із Собором і підпис правлячого архієрея. В даній ситуації митрополита Мефодія. Це чітко визначено і в статутних положеннях, які було закріплено в 1995, 1997 рр. змінами в УАПЦ, а також змінами, які пройшли в Помісному Соборі 14-15 вересня 2000 року, де чітко визначено, що всі зміни до статуту УАПЦ, а також до статуту єпархіальних управлінь проводяться відповідно до рішення Собору, тобто репрезентує ці зміни, а також ставить свій підпис, раніше це було Патріарх Димитрій, а в даній ситуації після відповідно, переобрання – митрополит Мефодій, з посилки на те, що митрополит Костянтин із Америки являється керівником церкви неправомірно, тому що юридично визначено, що предстоятелем церкви є Блаженніший Митрополит Мефодій. Як би не була оцінка, його особистості і тому подібне архієпископом Ігорем, але юридично це факт. І в цій ситуації тільки він має право, відповідно, затвердити зміни, які прийняті на єпархіальних зборах і тільки за його підписом ми маєм юридичне право проводити відповідні зміни.
Тарас Марусик
Тут я хотів би поставити уточнюєче запитання, оскільки саме на це звернув увагу архієпископ Ігор сказавши, що у їхній статут, поправку якраз, з приводу підпису, теперішнього митрополита предстоятеля церкви ніс Держкомрелігії, поза згодою Харківсько-Полтавської єпархії.
Микола Маломуж
Верховний Суд України визначив, що не Держкомрелігії, а цивільний статут, який був прийнятий і затверджений Патріархом Київським і Всієї України Димитрієм 16 серпня 95-го року, відповідно зареєстрований наказом ще тоді міністром у справах національностей, міграції і культу (було таке міністерство в 95-ому році) що передбачало зміни тільки, які підлягають затвердженню Патріархом Київським і Всієї України та реєструються в порядку, що передбачені з цим статутом. Не йшла мова тоді ні про митрополита Мефодія, ні відповідно змін, які були проведені в 2002 році. Відповідно були прийняті нормативний акт в 1995 році, про що визначив Верховний Суд ось якраз рішенням про те що архієпископ Ігор звернувся про те що Держкомрелігії неправомірно відмовив у внесенні відповідних змін, Верховний Суд постановив і вирішив в задоволенні скарги консисторії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ на рішення Держкомрелігії відмовити. Рішення оскарженню не підлягає. Друга теза про те що Держкомрелігії сам вніс відповідні зміни до статуту, також не підлягає визнанню тому, що я відзначав уже, що проходив не просто 14-15 вересня якесь зібрання, проходив Помісний Собор УАПЦ і рішення приймав Собор не Держкомрелігії, а це було декілька сот делегатів на цьому Соборі. Представник Держкомрелігії був присутній, як запрошений як гость, як інші міністри, депутати ВР і т.п. І в даній ситуації ніхто не фіксує, що ми вносили якісь пропозиції в процесі обговорення статуту і в процесі обрання Митрополита. І голосування проходило чисто за церковними канонами.
Василь Зілгалов
На хвильку перервемо розмову Тараса Марусика з паном Мало мужем, заступником голови Держкомрелігії України, і звернемося до духовної поезії. “Загусло в повітрі, не плине полинова горич”. Чи не про горич розбрату серед українців говорив український поет Олекса Стефанович, про роздоріжжя духу. Читає його поезію Олекса Боярко.
Олекса Боярко
В пустелі безлюдній встаєш на дорозі укрутній... Укопано стали сталеві копита коня... Похмурий, безрукий, - мов з муру ти викут, могутній; Мов з муру ти викут піднятий над заходом дня. Майбути, од віку цим нетрям нічого не треба... Ні гір, ані веж із орлиним перекликом – “стеж!” Далеко-далеко доходить у дроготах небо, Сперезане за день папругами лютих пожеж, В яку задуднити, куди із цього перехрестя? Здається, од віку папруги племен і доріг Цю землю карають – пережуть, і крають, і хрестять... Давно в середохрестя цей камінь злоречний заліг! Вправоруч – погроза, ще тяжча погроза – вліворуч, А просто – пропасти, покласти себе і коня. Загусла в повітрі – не плине полинова горич... За зграєю зграя, і кряче, і гра вороння... Не здійметься вітер, - отруєних трав не сполоще... Там кості між ними, а там - не жива голова... Неначе живая, в зубів засміялася ощер І ящером з ока метнула, неначе живая. Давно би рушати... упало багровеє коло – Вороже навколо стає щохвилини темніш... Піднявшись горою, захмаривши думою чоло, У дикому полі на злім роздоріжжі стоїш.
Василь Зілгалов
І Тарас Марусик завершує розмову з паном Маломужем.
Тарас Марусик
Пане Маломуж, чи я правильно зрозумів, це я торкаюся митрополита Костянтина, чи Ви фактично не визнаєте його керівником УАПЦ?
Микола Маломуж
Юридично ми його не визнаємо, тому що Помісний Собор ні в одному рішенні Помісного Собору не було визначено, що він вибраний керівник церкви. Наголошувалося, я як учасник, як і гость Собору, сам являюсь свідком того, що митрополит Костянтин буде духовним наставником. Духовний наставник – це не керівник церкви, а юридично представителем церкви вибраний митрополит Мефодій. Тому юридично представляє церкву митрополит Мефодій, духовним наставником може бути як Костянтин, так і представники слов‘янської патріархії інші. Ну в даній ситуації, було проголошено, що митрополит Костянтин. Ми його поважаємо, як духовну особу, ми рахуємось з тим, що церква його визнає, як духовного пастиря і духовного наставника. Але ми не можемо приймати якісь документи, які підписані митрополитом Костянтином про зміни до статутних положень, тому що він юридично вважається керівником церкви.
Тарас Марусик
І ще таке запитання. Архієпископ Ігор заявив, зокрема, таке, що Держкомрелігії України проводить над нею експеримент, мається на увазі, поставлення на предстоятеля вигідної владі особи митрополита Мефодія Кудрякова (цитую) та недопущення на посаду предстоятеля УАПЦ в Україні канонічного глави УАПЦ митрополита Костянтина (к.ц.). про Костянтина ви вже сказали, я хочу щоб ви відповіли в тій частині, яка стосується Мефодія?
Микола Маломуж
Я хотів би відзначити, що призначення, якраз представителя церкви – це справа церкви. І дійсно в процесі обговорення, наскільки маємо інформацію, були пропозиції різного плану, але більшістю Собору, як ми були присутні, був вибраний якраз юридичним представником, керівником УАПЦ – Мефодій. В даному ситуації, я думаю, що може це в деякій мірі це просто амбіції архієпископа Ігоря, що і він хотів би керувати церквою. Ми визнали і той варіант, в нас дуже були толерантні, нормальні стосунки як з митрополитом Мефодієм, так із архієпископом Ігорем. Тому в даній ситуації, коли питання ставилося на Соборі, відносно і формально керівних органів, як ви вирішите, то так уже і буде. І на той період архієпископ Ігор виказував дуже велике задоволення, що такий процес пройшов на Помісному Соборі, що духовним наставником визнаний митрополит Костянтин, що вибраний митрополит Мефодій, що він буде керуючий справами Митрополії і т.п. тому в даній ситуації на період Помісного Собору навпаки і була і згода, і підтримка і т.п. В нас просто викликає питання, чому виникла зараз ця проблема, відносно Держкомрелігії. Я просто скажу вам відверто, що архієпископ Ігор дуже активно заявляв про свою підтримку всім діям комітету на той період. Коли виникла конфліктна ситуація в нього з митрополитом Мефодієм виникли і обвинувачення Держкомрелігії. В першу чергу пов‘язано із реєстрацією. Ще раз хочу ще наголосити, ми запрошували неодноразово і митрополита Мефодія і архієпископа Ігоря, пропонували самі різні варіанти, погодження і улагодження ситуації. Він був свідком, неодноразово був в нас, ми неодноразово були у них, відповідно пропонували про те, щоб знайшли варіанти примирення і канонічні, і особистостей і т.п. Держава не може диктувати якісь умови ні митрополиту Мефодію, ні архієпископу Ігорю. Ми можемо тільки просити, або якимось чином морально пробувати вплинути на ситуацію, щоб не було розбіжностей. Ми занепокоєні цим уже розколом і цим протиріччям. Але ті методи, які, буквально, прохання і все інше вони не йшли достатньо може недійшли до сердець чи до кого. Тому в даній ситуації цей конфлікт не вирішився нормально. Ми не можемо підти на порушення вже тих статутних положень, які вони самі ж і заклали, і прийняті були не тільки на цьому останньому Соборі, а і на попередніх соборах коли формувалася УАПЦ в Україні. В самому першому статуті, в цивільному статуті, я маю це на меті, а також канонічному статуті їхньому, як уже нова інституція, і як нова інституція, і як нова юридична інституція в Україні, ці положення будуть закладені. Якщо це буде нове релігійне об‘єднання, будь ласка, нехай воно формується, але не як структурна одиниця УАПЦ, тому, що там уже ця позиція врегульована чітко згідно законом.
Тарас Марусик
Це був заступник голови Державного комітету зі справ релігії в Україні Микола Маломуж. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Про ситуацію в УАПЦ і відповідь на прес-конференцію архієпископа Ігоря Ісіченка дає предстоятель УАПЦ в Україні Владика Мефодій.
Владика Мефодій
Ніякого розколу в УАПЦ не має. Деякі особи хотіли би, щоб події в церкві розвивались таким чином. Одним з таких є владика Ігор. Можу сказати, що не він головну скрипку грає в таких діях, там є сім‘я, яка замішана ще в краху банку, який був організований при нашій церкві. Один із цієї сім‘ї ніс кримінальну відповідальність, а зараз його брат якраз і керує владикою Ігором. За всіми цими діями скривається матеріальні інтереси. Владика Ігор відвідав державні органи по релігії, і заявив відкрито: “Я владики митрополиту Мефодію передаю всі документи статуту, а він повинен мені лишити приміщення патріархії і рахунки в банку”. Всі ці непорозуміння викликані бажанням групи людей заволодіти майном нашої церкви, якраз чи приміщення в самому центрі Києва, і дальше продовжувати ті дії, які завжди осуджувалися в нашій церкві. Всі його заяви на соборі архієрейським були осуджені. Він декілька разів давав слово, що справиться, але знову продовжував ті ж самі дії, тому що він сам собою не керує, а керують ними злі сили – стосовно Ігора. А стосовно нашої церкви, то вона як жила так і живе собі спокійно, розвивається. Своїм головним завданням, ми рахуємо, зробити все для того, щоб на Україні була помісна церква. Ми не знаходимось у протистоянні ні з УПЦ МП, ні з Святійшим Патріархом Філаретом. Ми стоїмо на тих позиціях, що всі вони українські церкви, і рано чи пізно ми все одно поєднаємося. Ні на один прихід з цих церквів ми ніколи насильницькими методами не наступали, і якщо до нас переходять по парафії від владики Філарета, чи від владики Сабодана, то тільки в тім випадку ми приймаємо коли вони повністю переходять, щоб не було ніякого протистояння. На щастя все частіше і частіше такі випадки виникають і все більше і більше парафій починає вертатися до нашої церкви. Блаженніший Мефодій митрополит Київський і Всієї України предстоятель УАПЦ.
Василь Зілгалов
Лише сума подоланих перешкод є дійсним мірилом подвигу людини, котра здійснила цей подвиг. Подвижники рухають народ до правди і справжньої демократії. Вони вчать всіх як послідовно долати, навіть, здавалося б нездоланні перешкоди. Колись Іван Вишенський писав до українців з Афону: “Чи не ваші милості бажання гендлярства грошового і достатку світського – джерело хітті, собі розпустилися і ніяк нажертися ще не можете жадобою, більше захворіли, достатків бажаєте світських. Якби не подвижники ваші, що моляться денно і ночно в пустелі за вас і вашу землю, де б ви були б, де?” – питав Іван Вишенський. І дійсно без Івана Вишенського, Андрія Шептицького, без Тараса Шевченка, Василя Стуса, без багатьох інших скромних подвижників духу, які все життя своє долали і долають перешкоди в діяннях, в молитві за народ і за Батьківщину, вмирають під час цих діянь, молитов, як оце єпископ Мукачівський Іван Маргітич. Де була б сьогодні б Україна?
Він помер під час архієрейської Божественної літургії 7 вересня цього року під час освячення нового престолу в селі Пилипець на Міжгірщині Закарпатської області. Помер серед своїх вірних під час молитви. Чого б іще можна було бажати? Єпископ Іван Маргітич прожив більше 82 років, з них чимало терпівся: в угорській в‘язниці за участь в українському підпіллі Рубежа в 30-х – 40-х XX століття, потім – засуджений на 25 років таборів радянським режимом, душпастирював у підпіллі.
Народився Іван Маргітич в селі Боржавському Виноградівського району на Закарпатті. Вже після відбуття угорського окупаційного ув‘язнення в 1946 році він закінчив богословські студії. Посвячував його на ієрейський путь єпископ Теодор Ромжа, якого потім вбили агенти радянських спецслужб за наказу Сталіна і Хрущова. Про що хвалився у своїх спогадах один з керівників “загонів смерті” МДБ (пізніше – КДБ СРСР) генерал Павло Судоплатов. Так що Іван Маргітич ясно уявляв свій шлях і те, що його могло чекати на цій дорозі, долання перешкод перед вірою свого народу, перед свободою України, за яку він боровся все своє життя. І перед ув‘язненням в радянських таборах, і після виходу назовні, у великий табір народів, Іван Маргітич все своє життя віддавав людям. Молився, захищав переслідуваних владою, духовно і матеріально підтримував борців проти тоталітаризму, учасників підпілля. Він був зовні нібито простою людиною, але відчувалася у ньому велика духовна сила подвижника. І в розмові його спокійній, тихій, всі, хто його слухав, черпали надію безстрашності і віри. Будучи єпископом УГКЦ він ніколи не цурався бути поряд з людьми, у кожній родині, де відчував потребу своєї підтримки, допомоги, співчуття і молитви. У складний і буремний для України час рубежа 80-х – 90-х минулого століття Іван Маргітич докладав багато сил і духовної енергії для зміцнення національно-демократичних організацій, для відновлення греко-католицької церкви на Закарпатті. Його можна було побачити не лише у храмі, але й на посвяченні стрілецьких могил, на мітингах РУХу, в родинах репресованих, переслідуваних владою, під час розкопок поховань борців за незалежність України. Подвижник Іван Маргітич був завжди зі своїм народом. Він казав, що головне – дух, головне – віра. Коли у людях це є, значить народ живе і має своє майбутнє.
10 вересня тлінні останки владики Івана Маргітича були покладені на вічний спочинок у крипті храму, який він сам збудував у своєму селі Боржавському. Кажуть, що той, у кого віра слаба, не може і в інших її розбудити. Сила віри владики Івана Маргітича була такою, що він запалював її вогонь у душах тисяч людей. І незважаючи на фізичну смерть, дух подвижника Івана Маргітича, вогонь його віри, який він запалив у душах людей, залишаться на віки у його народі як чиста пам‘ять про нього.
До подвижників духу належав і український єпископ Василь Гопко. Серед іншого, у програмі нинішнього перебування Папи Римського у Словаччині – беатифікація, тобто проголошення блаженними, греко-католицького єпископа, українця за походженням, Василя Гопка і монахині Зденки Шелінгової, які зазнали переслідувань комуністичного режиму в колишній Чехословаччині. Греко-католицького єпископа Василя Гопка режим утримував у тюрмі 13 років. З підірваним здоров‘ям він дістався на волю. Після смерті кардинала у 1976 році була проведена ексгумація, яка виявила, що владиці Василеві Гопку тривалий час до їжі додавали отруту. Як для “Радіо Свобода” відзначив речник УГКЦ отець Ігор Яцків, участь у церемонії беатифікації Василя Гопка візьме кардинал УГКЦ Любомир Гузар. Детальніше про історію життя Василя Гопка розповідає отець Ігор Яцків.
Ігор Яцків
14 вересня 2003 року під час архієрейської Божественної літургії Папа Римський Йоанн-Павло II проголосить блаженним цілої католицької церкви преосвященного владику Василя Гопка, єпископа-помічника Пряшівського. Для участі у візиті Святійшого отця до Словаччини прибуде Блаженнєйший Любомир кардинал Гузар, голова УГКЦ. Блаженнєйший Любомир не випадково візьме участь у візиті Папи Римського. Річ у тому, що владика Василь Гопко є українського походження, і що важливо, він сам неодноразово у своїх листах, проповідях засвідчував своє українство. Так, наприклад, є у листі до архімандрита Отців- Василіан у Римі, в якому владика просив про дозвіл на заснування в Празі монастиря Отців-Василіян. І там він писав, що є велика така нагальна потреба щоби були монахи-василіяни у Празі йому до послуги із гімназистів і що якраз вони б, можливо, краще їх приймали, бо каже він сам, що “мене не хочуть пустити до гімназії, бо може не довіряють, що я є українець”. Владика Василь Гопко помер у 1976 році.
Кореспондент
А як позначився на його долі комуністичний режим у Чехословаччині тодішній?
Ігор Яцків
Владика Василь, скільки бачимо з його біографії, то після так званого Собору, який у нас в Україні, у Львові відбувся у 1946 році, то щось подібного був такий Собор, який засвідчував правоз‘єднання греко-католицької церкви з церквою православною, про ліквідацію, тобто самоліквідацію греко-католицької церкви, відбулося, так як і в Україні, відбулися переслідування і ув‘язнення. І як засвідчує його біографія, що він після цього псевдо собору зазнав випробувань і перебував у різних в‘язницях в Пряшеві, Бачу, Глоголівці і ув‘язнений був у Рузині. Відсидів у камері-одиночці 122 дні. Єдиною поживою для нього тоді був шматок хліба та склянка води. Він сам писав: “Молився, щоб мати силу бути вірним католицькій церкві”. 24 жовтня 1957 року за антидержавну діяльність, державну зраду, за шпигунство був засуджений державним судом у Братиславі на 15 років ув‘язнення. 22 рази його перевозили з однієї в‘язниці до іншої. Погані в‘язничні умови спричинили важкі недуги, тому в 1963 році його було звільнено із в‘язниці і під наглядом поліції направлено в будинок для престарілих в Осеку в Чехії. Після “празької весни”, якраз державними розпорядженнями 1968 року була відновлена діяльність Греко-католицької церкви у Чехословаччині, і владика Василь якраз активно працював у напрямку відновлення Церкви і багато зробив якраз після того періоду переслідування, щоби Церкву відновити, зміцнити. І важлива його роль є в тому, в тій настирливості і наполегливості і активності в цій справі. Якщо би він, який був єпископом, і діючим і важним єпископом, не робив цього, то не знати, як довго ще би тривав час віднови. А так завдяки його старанням, наполегливості і, що важливо, такій всеохопності різних напрямків діяльності Церкви, відбулося швидке становлення Церкви назад, тобто відновлення того, що було до псевдособору.
Василь Зілгалов
Давно би рушати. Упало багровоє коло вороже, навколо стає щохвилини темніш. Піднявшись горою, захмаривши думою чоло, у дикому полі на злім роздоріжжі стоїш. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” української редакції “Радіо Свобода”. Її автор і укладач – Василь Зілгалов. Мені допомагав у празькій студії звукорежисер Вашек Клоцберг. І на завершення згадаємо ще раз слова Олекси Степановича і Євгена Маланюка.
Нехай усе тобі вороже, Нехай жорстокий буде бій, Негоже, лицарю, негоже Замислюватися тобі.
Ти бачив цюю Україну Лише полини, лише бур‘яни А мала вибуяти крином Благоуханної весни
А мала квітнути багата Не крові гіркої ріка...
О Господи, яка смертельна мука Все бачити , все знати - і не могти.
Говорить “Радіо Свобода”.
