Прага, 20 вересня 2003 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача «Листи на «Свободу». Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Із початком осені, коли політичне життя в Україні завирувало з новою силою, знову у листах наших слухачів переважає тема політичних баталій між владою і опозицією. Основну увагу зосереджено на вже новому варіанті конституційної реформи, що її пропонує провести президент Леонід Кучма, а також діях опозиційних сил, частина яких пішла на переговори з президентським оточенням.
Читаючи нові надходження до нашої редакційної пошти, я пригадав листа, яким починав попередню передачу. Студентка Олена Клименко з Київщини зауважила, що листи слухачів, котрі звучать в ефірі, відображають реальну картину життя в українському суспільстві. «Автори листів немов депутати парламенту висловлюють власне бачення тих чи інших негараздів України».
Досить цікаве порівняння: «автори листів немов депутати парламенту». Отож, спробуємо сьогодні провести, так би мовити, «сесію нашого слухацького парламенту», адже бажаючих виступити чимало. Досить багато цікавих, різних та й протилежних думок висловлено у листах. Більшість слухацьких послань я попросив озвучити моїх колег. Особливого якогось театру перед мікрофоном влаштовувати не будемо, бо надто болючі ті проблеми, про які пишете, Ви, шановні слухачі. Але для початку хоча б задамо певний фон для видимості нашого «уявного парламенту»:
--------------------------------------------------- Звучить фрагмент із музичного запису сестер Тельнюк та групи «Про всяк випадок» (шум у залі засідань Верховної Ради) ---------------------------------------------------
Щоб не починати дискусію з гострих політичних дебатів, надамо спершу слово нашій слухачці з Полтави Ларисі Марченко, яка у своєму листі порушує, очевидно, набагато глибшу проблему. Вона пише:
«30 серпня 2003 року в Полтаві відбулося велике свято української культури – відзначення 100-річчя відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Мабуть таких пристрасних патріотичних промов Полтава не чула вже 100 років. Як і 30 серпня 1903 року до Полтави з’їхалися кращі письменники України. Та і наші полтавські оратори мало чим відрізнялись від столичних.
Народний депутат України Григорій Омельченко у своїй промові вказав на те, що в усіх наших негараздах винувата не лише влада, але і народ, який обирає таку владу. З ним палко дискутувала голова полтавського клубу інтелігенції. Стосовно нашого народу вона відповіла словами Ліни Костенко:
Але ж, але ж! Народ не вибирають І сам ти тільки брунька у нього на гіллі, Для нього і живуть, за нього і вмирають, Ох, не тому, що він найкращий на землі.
Її виступ за емоційністю, за ораторською майстерністю здається перевершив столичних ораторів. Здавалось, така енергійна жіночка змогла б підняти на ноги усю Україну, не лише полтавську інтелігенцію.
Але, дуже жаль, що наша лідерка не задумалася над словами Ліни Костенко, що наш народ не є найкращим. На жаль, цього не розуміє і сам народ, адже він звик звинувачувати у всьому царя, пана, генсеків, владу, а останнім часом і демократію, і навіть саму незалежність. Мабуть наша полтавчанка не встигла прочитати статтю Ліни Костенко «Україна як жертва», де поетеса говорить, що Україна є жертвою свого народу, який до влади обирає суркісів, медведчуків та інших. Газеті «Літературній Україні» варто надрукувати цю статтю Ліни Костенко, щоб її змогли почитати не лише у столиці, але й на периферії.
Отже, наші лідери не розуміють нашого народу, а сам народ - не бачить своїх вад. Майже 80 років йому брехали, що радянський народ – найкращий у світі, заколихуючи, деморалізуючи його: відвертали від Бога, споюючи його дешевою горілкою. Робили з нього злодіїв (бо, «не украдеш – не проживеш»). А «зрівнялівкою» відучували його від праці. І цей процес деморалізації продовжується і в наш час, тільки з більшими темпами. Здеморалізовані батьки не привчили дітей до праці, до книги. А діти, щоб було у них якесь заняття, потяглися до горілки, наркотиків, грабіжництва, нестримного сексу. А телебачення показом дешевих фільмів ще й вчить, як це найкраще зробити. І цей процес деморалізації народу буде продовжуватися доти, доки інтелігенція не візьметься за просвіту народу, не вкаже на його вади, не приверне до справжньої книги, до всього кращого, що створило людство».
Це був лише фрагмент із листа Лариса Марченко з Полтави.
А зараз перейдімо, як я вже оголошував, до теми нового варіанту конституційної реформи, що її запропонував президент України Леонід Кучма.
Розпочне дискусію наш слухач Микола Гудим із міста Шостки, що на Сумщині. У його посланні мовиться:
«Взятися за перо мене спонукала дискусія, що мала місце під час «Вечірньої Свободи» 29 серпня, між народними депутатами Головатим і Вінським з приводу чергового витка у спробі змінити Конституцію, цього разу у виконанні тріо: Мороз, Симоненко, Медведчук.
Вінський захищав позицію соціалістів, говорив про їхню послідовність у намірах здійснити конституційну реформу. Мовляв винна політична система України, а не її реалізатори. Дивно, що таке говорить представник політичної партії, керівник якої Олександр Мороз, перебуваючи на посаді голови Верховної Ради, забезпечив схвалення нинішньої політичної системи у вигляді діючої Конституції.
І от, не пройшло і 10 років, як з’ясувалося, що ця Конституція погана і її треба негайно змінити. Нагадаю, що Конституції Сполучених Штатів понад 200 років і американці не змінювали її радикально, незважаючи на Громадянську війну ХІХ століття і страшну економічну кризу початку 30-их років ХХ століття.
Ну, гаразд, ми змінимо конституцію. А для чого? Чи стане від цього краще жити українському народові?
Українські ляльководи нав’язують суспільству думку, що нібито воно, тобто суспільство, вже усвідомило необхідність конституційної реформи. А от я – не усвідомив! Бо:
По-перше, немає гарантії, що нова Конституція виявиться кращою, за нинішню?
По-друге, хочу нагадати про роль особистості в історії. Коли у Сполучених Штатах почалася, вже згадана, руйнівна економічна криза на початку 30-их років, американці не змінили конституції, а змінили президента. Прийшов до влади Рузвельт і навів у країні порядок!
По-третє, де гарантія, що нової Конституції дотримуватимуться краще, ніж теперішньої. Може, спершу слід реалізувати діючу Конституцію, ніж вигадувати нову?
Як би там не було, я дуже сумніваюся, що нинішня українська політична еліта здатна запропонувати щось путнє нашому народу. Проблему може вирішити сам народ. Принаймні, для цього є конкретний історичний шанс – вибори президента 2004 року і є реальний претендент на роль українського Рузвельта або Маргарет Тетчер.
З повагою, Гудим Микола з міста Шостки Сумської області.
Петро Кагуй
На черзі фрагмент із листа Олександра Крамаренка з Луганська:
«Цю частину свого листа я присвячую антиконституційній змові Мороза, Симоненка з Медведчуком.
Дивно, що ніхто з українських політиків і журналістів так і не зміг вивести на чисту воду цю солодку паличку. Для цього потрібно задати Морозу і Симоненку запитання: «Чи насправді вони вірять в те, що Кучма з Медведчуком мають ті ж самі наміри щодо конституційної реформи, що і вони? Та чи віддають вони собі звіт у тому, що їх використовують?» Це ж закон життя, коли двоє з різними поглядами роблять одну політичну справу, то один обов’язково використовує іншого.
Не важко навіть здогадатися, як саме «кине» їх, а разом з ними, на превеликий жаль, і усю Україну кучмівсько-медведчуківська більшість у парламенті».
Це був фрагмент із листа Олександра Крамаренка з Луганська.
Однак, не усі наші слухачі однозначно критично налаштовані до дій представників лівої опозиції. Скажімо, пенсіонер Анатолій Миненко із Броварів зауважує, що він не комуніст і ніколи ним не був, але його обурюють заяви про те, що «комуністи – зрадили опозицію».
«Кому стоять поперек горла запропоновані реформи? – запитує Анатолій Миненко з Броварів і зауважує: «Я вже старий, але добре пам’ятаю, як до цих самих змін рвався, царство йому небесне В''ячеслав Чорновіл, пам’ятаю, що сталося після перших президентських виборів. Визнають свої помилки і то й же Удовенко, і то й же твердолобий Тарасюк, але знову звучить їхня та ж сама пісня.
Люди добрі, не вірте тим невігласам, затягнуть вони у болото і Віктора Ющенка. Більш ніж впевнений, що затягнуть, лякаючи ще й досі українськими комуністами, у той час, коли ті комуністи вже зовсім іншої барви і вибір у них вже європейський.
Мені жаль і Олександра Мороза, а вони дістають і його... Олександр Мороз - самий, що не є український унікум, розумнішої людини в Україні просто не існує...
Жевріє надія, що опозиція зуміє об’єднатися, але лише жевріє. Я просив би: Юліє Тимошенко, Олександре Мороз і Петре Симоненко, тримайтеся купи хоч Ви, не ворушіть той «рухівський мурашник», бо з Віктором Ющенком каші Ви не зварити», - закликає у своєму листі Анатолій Миненко з Броварів.
А зараз до полеміки долучиться ще один наш постійний слухач Йосип Решко. У своєму електронному листі він пише:
«Ще два місяці тому, я стверджував (Радіо "Свобода" зачитувала мій лист), що Кучма охолоне восени до свого попереднього проекту конституційної реформи.
Але навіть у хворобливій уяві не могла виникнути думка про можливість переговорного процесу між Медведчуком і частиною опозиції, бо й досі в повітрі лунають звинувачення з боку опозиції на адресу Кучми –Медведчука, як про найбільше зло для України та її народу. І раптом...
Сподівання на те, що за столом переговорів із Медведчуком можна щось виграти стосовно політичної реформи, яка б пішла на користь народу України - це навіть не смішно! Слід добре пам’ятати «романтикам» від політики: у шахрая, який грає виключно міченими картами, можна виграти лише за умови, що інші «гравці» не менш досконало володіють методами шахрайства...
Не дивує Петро Симоненко. З ним усе зрозуміло. Достатньо згадати позицію комуністів стосовно двомовності, визнання ОУН-УПА воюючою стороною, голодомору, спільного простору зі «старшим братом» і багато іншого. Демагогічні заяви про те, що комуністи завжди виступали за парламентську республіку пояснити дуже просто: Симоненко прекрасно розуміє, що президентом України ніколи за жодних умов не стане комуніст. А депутатства на його вік вистачить, бо чисельність електорату ідей анахронізму ХХ століття, хоч і зменшується, але достатня для цього. Більше того, сівши за стіл переговорів з Медведчуком, можна щось і виграти.
А от хто шокував - то це Олександр Мороз - людина, яка оприлюднила плівки Мельниченка, людина, яка добре обізнана про роль захисника Василя Стуса в усіх тих діях проти України, від яких стогін і прокляття лунають до небес. Невже Олександра Мороза нічого не навчила «канівська четвірка»? Цікаво, хто ж його напоумив на такий крок? А всі так сподівались, що саме Олександр Мороз очолить в Україні соціал-демократичну течію європейського зразка. Мабуть аванси були завчасними...
Не менш дивує і позиція Юлії Тимошенко - лютого опонента нинішнього режиму. Зрозуміло, що в головах багатьох політиків міцно засіло твердження: "Політика - брудна річ". Але навіть при такій філософії є все-таки певні межі, переступивши які політику важко розраховувати на позитивний імідж у майбутньому. Добре, що хоча б із запізненням, але хтось все-таки скорегував позицію Соціалістичної партії України та Блоку Юлії Тимошенко.
Небезгрішна у цьому плані і позиція "Нашої України". Розрекламовані контакти Віктора Ющенка, його попередні намагання домовитись з «більшовиками» в дечому і підштовхнули Блок Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії України до цих безумних контактів з Віктором Медведчуком.
Слід кожному пам’ятати: Україна понад усе! І відстоювати інтереси українців у повній мірі можна лише з незаплямованими руками».
Нагадаю, що це був електронний лист від Йосипа Решка з Києва.
Петро Кагуй
«Диву даєшся ідеологічній сліпоті націонал-патріотів, яка привела їх до політичної імпотенції, - а це вже рядки з листа пана Величка зі селища міського типу Артемівка Чутівського району Полтавської області. - Що дав, наприклад, півторарічний альянс націоналістів із комуністами, окрім зміцнення позиції «вірних ленінців» і, відповідно, послаблення позиції «Нашої України» у центрально-східних регіонах та дезорієнтації людей? Звичайно, Віктор Ющенко як загальнонаціональний лідер може заявляти, що при гасінні пожежі не варто звертати увагу на колір відра. Але, потрібно прослідкувати, щоб у червоно-коричневих відрах не виявився бензин. І це прямий обов’язок націоналістичних партій, як і кропітка, повсякденна робота з людьми».
А зараз надамо слово нашому постійному слухачеві Вадиму Захарченко зі станції Тетерів Бородянського району Київської області. І нинішній його лист не є винятком, як завжди, на початку і в кінці гасла: «Слава СРСР!», «Слава Сталіну!». Серед іншого Вадим Захарченко пише:
«Дякую, що оприлюднили форму вітання в моїх листах до Вашої радіостанції. Може ще хтось її перейме. На жаль, правда, представники лівих сил, борці за соціальну справедливість та народну владу вас практично не слухають! Чомусь не бажають. Мабуть через явну ультраправу позицію редакції з більшості питань. Не допомагає навіть порада, що «ворога треба знати в обличчя». Тому не дивно, що листів з позицією та тональністю подібною до листів автора цих рядків у Вас одиниці – бо і слухачів у Вас таких – одиниці. Тобто очевидна невідповідність їхній пропорції в суспільстві.
Та Ви, мабуть і самі звернули на це увагу, коли проводите телефонне опитування громадян щодо позиції запрошених до студії політиків. Хоча там у Вас не буває більшовиків, але навіть серед присутніх правих та центристів із буржуазії, завжди найбільшу підтримку серед слухачів отримували ультраправі. Хоч часто більш переконливими були їхні опоненти. Це є свідченням вузькості кола ваших слухачів, яке обмежуються правою, ультраправою частиною політичного спектру.
Що ж до автора цих рядків, то він очевидний представник РАДЯНСЬКОГО НАРОДУ. І не приховує цього. Того самого народу, що існував та існує в реальності і який не є видумкою Суслова, як стверджував дехто з недолугих малограмотних наших письменників». У своєму листі Вадим Захарченко з Київщини не оминає і теми президентських виборів:
«Останнім часом все ширше розгортається передвиборна президентська кампанія. Дають оцінки шансам різних кандидатів та політичних угруповань. «Партія влади» розуміє, що, якщо вона не згуртується, то програє. У той час, надмірна ейфорія у блоці ультраправих, очолюваних Ющенком.
У теперішніх розрахунках, ставки роблять на те, що від КПУ буде висунуто кандидатуру Симоненка, шанси якого відомі. Але, зовсім інша ситуація може виникнути, якщо КПУ підтримає кандидатом у президенти відомого політв’язня, який нещодавно вийшов на свободу, майора Юрія Андрійовича Петровського.
Навколо кандидатури Юрія Петровського можуть об’єднатися усі ліві сили, що виступають за соціалізм. Його підтримали б не тільки прибічники КПУ, але й електорат Вітренко і Моісеєнка, більшовицьких угруповань, і частина електорату Соціалістичної партії України, а також і ті, хто зневірився і перестав ходити на вибори. А в цьому випадку, якщо ще й партія влади згуртується, то у фіналі може виявитися, що Віктор Ющенко! - третій лишній».
(Коротка довідка: Юрій Петровський – один із тих, що були серед так званих «пенсіонерів-грибників», які, за даними Служби Безпеки України (у той час СБУ очолював Леонід Деркач), підготовлювали «державний переворот» в Україні, плануючи танковий похід на Київ). Звучить фрагмент із музичного запису сестер Тельнюк та групи «Про всяк випадок» (шум, аплодисменти у залі засідань Верховної Ради)
Петро Кагуй
Передача «Листи на «Свободу» наближається до завершення. Відштовхуючись від порівняння студентки Олена Клименко з Київщини, що «автори листів немов депутати парламенту висловлюють власне бачення тих чи інших негараздів України», ми спробували провести сьогодні, так би мовити, «сесію нашого слухацького парламенту».
Можливо такий «уявний парламент» комусь не сподобався чи то й роздратував. А може хтось лише посміхнувся і жартома подумав, а де ж голосування на «сесії слухацького парламенту» та чому не було тематичної доповіді? Голосування - не буде, а от на доповідь претендує лист від нашого постійного слухача і дописувача, історика Євгена Маїка з міста Жовкви, що на Львівщині. «Якою має бути Україна: президентською чи парламентською?» - це тема послання пана Маїка, яке дещо більших обсягів, й тому ми вирішили подати його наприкінці передачі.
Разом з новим листом, Євген Маїк надіслав нам і свою книгу «Проблеми сучасної України», видану цього року у місті Жовкві. В книзі вміщено понад 20 статей на актуальні проблеми сьогодення. Деякі з них у скорочених варіантах звучали свого часу на радіо «Свобода».
Отож «Якою має бути Україна: президентською чи парламентською»? Що пише про це історик Євген Маїк:
«Якою має бути Україна: президентською чи парламентською? Щоб відповідь на це запитання була об''єктивною, необхідно не виходити із сучасної політичної кон''юнктури, а перш за все з’ясувати низку політологічних питань, що стосуються цієї теми.
Питання перше. У чому ж полягає різниця між президентською формою правління і парламентською? Президентська модель передбачає сильну виконавчу владу, а парламентська – домінування законодавчої влади. Всі інші аспекти відносно другорядними.
Друге. Чи має форма правління принципове значення для функціонування держави? Історична практика засвідчує, що ні, бо демократія і тоталітаризм та інші і позитивні, і негативні явища можуть однаково існувати і за однієї, і за іншої моделі. Наочний приклад цьому США та колишній СРСР. Сполучені Штати – президентська республіка і мають демократичний лад, а в Радянському Союзі, що був парламентською республікою – панував деспотичний режим.
Третє. Чи правомірно порівнювати Україну як державу із західноєвропейськими державами, як це робить багато наших прихильників політичної реформи? Звісно, що ні. Річ у тім, що європейські країни вже сформовані як повноцінні держави, а Українська – лише твориться і має на своєму шляху багато і внутрішніх, і зовнішніх перешкод, які ще потрібно подолати.
Щоб зробити правильний висновок щодо форми державного правління в Україні необхідно передусім з''ясувати її реальне становище на сучасному етапі, зокрема, проблеми, які слід вирішувати. І саме виходячи з актуальних завдань, що стоять перед нею, шукати таку форму державного устрою і управління, яка б сприяла їхньому швидкому та ефективному вирішенню, а не керуватися особистими уподобаннями.
Очевидним і беззаперечним є те, що Україна сьогодні перебуває в процесі становлення своєї власної держави після тривалого періоду її відсутності і цей процес відбувається дуже складно і суперечливо. Формування України як національної держави, якими є переважна більшість європейських країн, взагалі, перебуває у зародковому стані. У світоглядно-психологічному плані українське суспільство деморалізоване. Про це красномовно говорить розгул зловживань і насильства, майнова і правова нерівність, порушення громадської справедливості і безправ''я громади. Перед країною гостро стоїть проблема подолання соціально-економічної кризи, яка тягнеться вже 12 років і якій не видно кінця. Зберігають свої сильні позиції і відцентрової сили, що не хочуть бачити Україну як сильну і суверенну державу. Ще не завершено формування української нації. Не здобуто економічної самостійності.
То ж якою повинна бути у такій ситуації виконавча влада? Слабкою чи сильною? Переважна більшість відомих політологів і філософів світу однозначно стверджує, що сильною. Так італійський мислитель та історик Ніколо Макіавеллі, аналізуючи суспільство, для якого характерними були беззаконня, аморальність та надмірна корупція можновладців (а саме у такому стані перебуває і наша країна), дійшов висновку, що сильна влада потрібна у двох випадках: при заснуванні держави і під час відновлення здеморалізованої держави. Аналогічної думки дотримувався і В''ячеслав Липинський, стверджуючи, що для консолідації деморалізованої нації і створення держави потрібна сильна влада в руках однієї особи, щоб репрезентувати ідею суверенності та незалежності.
Тільки сильна виконавча влада здатна ефективно і швидко вирішувати гострі суспільні проблеми. Правда, при цьому слід зазначити, що для того, щоб вона могла належно це робити, вона ще мусить бути моральною, патріотичною, відповідальною та фаховою.
Чи може принести Україні хоча би якісь позитивні результати перехід до парламентсько-президентської форми правління? За нинішніх обставин, що склалися у політичному житті, ні! Бо, по-перше, український парламент нічим не кращий за уряд. Верховна Рада також не є клановою і корумпованою в цілому як і Адміністрація Президента та Кабінет Міністрів. По-друге, рівень демократії перебуває в залежності від рівня політичної свідомості і моралі населення, зокрема його еліти та від ступеня розвитку громадянського суспільства, а не від форми правління.
Існуючі негаразди і проблеми в Україні спричинені не президентською формою правління, а низкою інших обставин. По-перше, аморальністю і не патріотичністю влади, і саме звідси випливає її антинародна і антинаціональна політика. По-друге, слабкістю та угодовством національної еліти і рабською психологією більшості населення, що дозволяє можновладцям проводити таку політику. По-третє, існуванням олігархічно-кланової системи, яка за своєю природою несумісна з демократією і справедливістю. По-четверте, ігноруванням принципу верховенства права, що породжує у суспільстві масове беззаконня і безвідповідальність. По-п''яте, відсутністю громадського контролю за діяльністю державних органів, що робить їх незалежними від волі народу.
Сьогодні Україні як повітря потрібна не механічна зміна форми правління, а зміна всієї владної еліти, оновлення влади зверху до низу, бо існуюча бюрократія в силу своєї нікчемності і неукраїнськості не здатна ні творити Української держави, ні дбати про інтереси свого народу. Потрібно ліквідувати олігархічно-кланову систему, утверджувати принцип верховенства права, створювати правові механізми залежності державних органів влади від народу. А від простої перестановки доданків сума не зміниться.
Нинішні спроби владної верхівки здійснити політичну реформу спрямовані лише на те, щоб зберегти олігархічно-кланову систему в державі і не допустити приходу до влади нових політичних сил на президентських виборах 2004 року».
Ось такою бачить відповідь на запитання «Якою має бути Україна: президентською чи парламентською»? наш постійний слухач, історик Євген Маїк з міста Жовкви, що на Львівщині
Петро Кагуй
На цьому, шановні слухачі, передача «Листи на Свободу» добігла кінця.
Дякуємо Вам за Вашу увагу і за Ваші листи! Бувайте здорові!
Петро Кагуй
В ефірі передача «Листи на «Свободу». Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Із початком осені, коли політичне життя в Україні завирувало з новою силою, знову у листах наших слухачів переважає тема політичних баталій між владою і опозицією. Основну увагу зосереджено на вже новому варіанті конституційної реформи, що її пропонує провести президент Леонід Кучма, а також діях опозиційних сил, частина яких пішла на переговори з президентським оточенням.
Читаючи нові надходження до нашої редакційної пошти, я пригадав листа, яким починав попередню передачу. Студентка Олена Клименко з Київщини зауважила, що листи слухачів, котрі звучать в ефірі, відображають реальну картину життя в українському суспільстві. «Автори листів немов депутати парламенту висловлюють власне бачення тих чи інших негараздів України».
Досить цікаве порівняння: «автори листів немов депутати парламенту». Отож, спробуємо сьогодні провести, так би мовити, «сесію нашого слухацького парламенту», адже бажаючих виступити чимало. Досить багато цікавих, різних та й протилежних думок висловлено у листах. Більшість слухацьких послань я попросив озвучити моїх колег. Особливого якогось театру перед мікрофоном влаштовувати не будемо, бо надто болючі ті проблеми, про які пишете, Ви, шановні слухачі. Але для початку хоча б задамо певний фон для видимості нашого «уявного парламенту»:
--------------------------------------------------- Звучить фрагмент із музичного запису сестер Тельнюк та групи «Про всяк випадок» (шум у залі засідань Верховної Ради) ---------------------------------------------------
Щоб не починати дискусію з гострих політичних дебатів, надамо спершу слово нашій слухачці з Полтави Ларисі Марченко, яка у своєму листі порушує, очевидно, набагато глибшу проблему. Вона пише:
«30 серпня 2003 року в Полтаві відбулося велике свято української культури – відзначення 100-річчя відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Мабуть таких пристрасних патріотичних промов Полтава не чула вже 100 років. Як і 30 серпня 1903 року до Полтави з’їхалися кращі письменники України. Та і наші полтавські оратори мало чим відрізнялись від столичних.
Народний депутат України Григорій Омельченко у своїй промові вказав на те, що в усіх наших негараздах винувата не лише влада, але і народ, який обирає таку владу. З ним палко дискутувала голова полтавського клубу інтелігенції. Стосовно нашого народу вона відповіла словами Ліни Костенко:
Але ж, але ж! Народ не вибирають І сам ти тільки брунька у нього на гіллі, Для нього і живуть, за нього і вмирають, Ох, не тому, що він найкращий на землі.
Її виступ за емоційністю, за ораторською майстерністю здається перевершив столичних ораторів. Здавалось, така енергійна жіночка змогла б підняти на ноги усю Україну, не лише полтавську інтелігенцію.
Але, дуже жаль, що наша лідерка не задумалася над словами Ліни Костенко, що наш народ не є найкращим. На жаль, цього не розуміє і сам народ, адже він звик звинувачувати у всьому царя, пана, генсеків, владу, а останнім часом і демократію, і навіть саму незалежність. Мабуть наша полтавчанка не встигла прочитати статтю Ліни Костенко «Україна як жертва», де поетеса говорить, що Україна є жертвою свого народу, який до влади обирає суркісів, медведчуків та інших. Газеті «Літературній Україні» варто надрукувати цю статтю Ліни Костенко, щоб її змогли почитати не лише у столиці, але й на периферії.
Отже, наші лідери не розуміють нашого народу, а сам народ - не бачить своїх вад. Майже 80 років йому брехали, що радянський народ – найкращий у світі, заколихуючи, деморалізуючи його: відвертали від Бога, споюючи його дешевою горілкою. Робили з нього злодіїв (бо, «не украдеш – не проживеш»). А «зрівнялівкою» відучували його від праці. І цей процес деморалізації продовжується і в наш час, тільки з більшими темпами. Здеморалізовані батьки не привчили дітей до праці, до книги. А діти, щоб було у них якесь заняття, потяглися до горілки, наркотиків, грабіжництва, нестримного сексу. А телебачення показом дешевих фільмів ще й вчить, як це найкраще зробити. І цей процес деморалізації народу буде продовжуватися доти, доки інтелігенція не візьметься за просвіту народу, не вкаже на його вади, не приверне до справжньої книги, до всього кращого, що створило людство».
Це був лише фрагмент із листа Лариса Марченко з Полтави.
А зараз перейдімо, як я вже оголошував, до теми нового варіанту конституційної реформи, що її запропонував президент України Леонід Кучма.
Розпочне дискусію наш слухач Микола Гудим із міста Шостки, що на Сумщині. У його посланні мовиться:
«Взятися за перо мене спонукала дискусія, що мала місце під час «Вечірньої Свободи» 29 серпня, між народними депутатами Головатим і Вінським з приводу чергового витка у спробі змінити Конституцію, цього разу у виконанні тріо: Мороз, Симоненко, Медведчук.
Вінський захищав позицію соціалістів, говорив про їхню послідовність у намірах здійснити конституційну реформу. Мовляв винна політична система України, а не її реалізатори. Дивно, що таке говорить представник політичної партії, керівник якої Олександр Мороз, перебуваючи на посаді голови Верховної Ради, забезпечив схвалення нинішньої політичної системи у вигляді діючої Конституції.
І от, не пройшло і 10 років, як з’ясувалося, що ця Конституція погана і її треба негайно змінити. Нагадаю, що Конституції Сполучених Штатів понад 200 років і американці не змінювали її радикально, незважаючи на Громадянську війну ХІХ століття і страшну економічну кризу початку 30-их років ХХ століття.
Ну, гаразд, ми змінимо конституцію. А для чого? Чи стане від цього краще жити українському народові?
Українські ляльководи нав’язують суспільству думку, що нібито воно, тобто суспільство, вже усвідомило необхідність конституційної реформи. А от я – не усвідомив! Бо:
По-перше, немає гарантії, що нова Конституція виявиться кращою, за нинішню?
По-друге, хочу нагадати про роль особистості в історії. Коли у Сполучених Штатах почалася, вже згадана, руйнівна економічна криза на початку 30-их років, американці не змінили конституції, а змінили президента. Прийшов до влади Рузвельт і навів у країні порядок!
По-третє, де гарантія, що нової Конституції дотримуватимуться краще, ніж теперішньої. Може, спершу слід реалізувати діючу Конституцію, ніж вигадувати нову?
Як би там не було, я дуже сумніваюся, що нинішня українська політична еліта здатна запропонувати щось путнє нашому народу. Проблему може вирішити сам народ. Принаймні, для цього є конкретний історичний шанс – вибори президента 2004 року і є реальний претендент на роль українського Рузвельта або Маргарет Тетчер.
З повагою, Гудим Микола з міста Шостки Сумської області.
Петро Кагуй
На черзі фрагмент із листа Олександра Крамаренка з Луганська:
«Цю частину свого листа я присвячую антиконституційній змові Мороза, Симоненка з Медведчуком.
Дивно, що ніхто з українських політиків і журналістів так і не зміг вивести на чисту воду цю солодку паличку. Для цього потрібно задати Морозу і Симоненку запитання: «Чи насправді вони вірять в те, що Кучма з Медведчуком мають ті ж самі наміри щодо конституційної реформи, що і вони? Та чи віддають вони собі звіт у тому, що їх використовують?» Це ж закон життя, коли двоє з різними поглядами роблять одну політичну справу, то один обов’язково використовує іншого.
Не важко навіть здогадатися, як саме «кине» їх, а разом з ними, на превеликий жаль, і усю Україну кучмівсько-медведчуківська більшість у парламенті».
Це був фрагмент із листа Олександра Крамаренка з Луганська.
Однак, не усі наші слухачі однозначно критично налаштовані до дій представників лівої опозиції. Скажімо, пенсіонер Анатолій Миненко із Броварів зауважує, що він не комуніст і ніколи ним не був, але його обурюють заяви про те, що «комуністи – зрадили опозицію».
«Кому стоять поперек горла запропоновані реформи? – запитує Анатолій Миненко з Броварів і зауважує: «Я вже старий, але добре пам’ятаю, як до цих самих змін рвався, царство йому небесне В''ячеслав Чорновіл, пам’ятаю, що сталося після перших президентських виборів. Визнають свої помилки і то й же Удовенко, і то й же твердолобий Тарасюк, але знову звучить їхня та ж сама пісня.
Люди добрі, не вірте тим невігласам, затягнуть вони у болото і Віктора Ющенка. Більш ніж впевнений, що затягнуть, лякаючи ще й досі українськими комуністами, у той час, коли ті комуністи вже зовсім іншої барви і вибір у них вже європейський.
Мені жаль і Олександра Мороза, а вони дістають і його... Олександр Мороз - самий, що не є український унікум, розумнішої людини в Україні просто не існує...
Жевріє надія, що опозиція зуміє об’єднатися, але лише жевріє. Я просив би: Юліє Тимошенко, Олександре Мороз і Петре Симоненко, тримайтеся купи хоч Ви, не ворушіть той «рухівський мурашник», бо з Віктором Ющенком каші Ви не зварити», - закликає у своєму листі Анатолій Миненко з Броварів.
А зараз до полеміки долучиться ще один наш постійний слухач Йосип Решко. У своєму електронному листі він пише:
«Ще два місяці тому, я стверджував (Радіо "Свобода" зачитувала мій лист), що Кучма охолоне восени до свого попереднього проекту конституційної реформи.
Але навіть у хворобливій уяві не могла виникнути думка про можливість переговорного процесу між Медведчуком і частиною опозиції, бо й досі в повітрі лунають звинувачення з боку опозиції на адресу Кучми –Медведчука, як про найбільше зло для України та її народу. І раптом...
Сподівання на те, що за столом переговорів із Медведчуком можна щось виграти стосовно політичної реформи, яка б пішла на користь народу України - це навіть не смішно! Слід добре пам’ятати «романтикам» від політики: у шахрая, який грає виключно міченими картами, можна виграти лише за умови, що інші «гравці» не менш досконало володіють методами шахрайства...
Не дивує Петро Симоненко. З ним усе зрозуміло. Достатньо згадати позицію комуністів стосовно двомовності, визнання ОУН-УПА воюючою стороною, голодомору, спільного простору зі «старшим братом» і багато іншого. Демагогічні заяви про те, що комуністи завжди виступали за парламентську республіку пояснити дуже просто: Симоненко прекрасно розуміє, що президентом України ніколи за жодних умов не стане комуніст. А депутатства на його вік вистачить, бо чисельність електорату ідей анахронізму ХХ століття, хоч і зменшується, але достатня для цього. Більше того, сівши за стіл переговорів з Медведчуком, можна щось і виграти.
А от хто шокував - то це Олександр Мороз - людина, яка оприлюднила плівки Мельниченка, людина, яка добре обізнана про роль захисника Василя Стуса в усіх тих діях проти України, від яких стогін і прокляття лунають до небес. Невже Олександра Мороза нічого не навчила «канівська четвірка»? Цікаво, хто ж його напоумив на такий крок? А всі так сподівались, що саме Олександр Мороз очолить в Україні соціал-демократичну течію європейського зразка. Мабуть аванси були завчасними...
Не менш дивує і позиція Юлії Тимошенко - лютого опонента нинішнього режиму. Зрозуміло, що в головах багатьох політиків міцно засіло твердження: "Політика - брудна річ". Але навіть при такій філософії є все-таки певні межі, переступивши які політику важко розраховувати на позитивний імідж у майбутньому. Добре, що хоча б із запізненням, але хтось все-таки скорегував позицію Соціалістичної партії України та Блоку Юлії Тимошенко.
Небезгрішна у цьому плані і позиція "Нашої України". Розрекламовані контакти Віктора Ющенка, його попередні намагання домовитись з «більшовиками» в дечому і підштовхнули Блок Юлії Тимошенко та Соціалістичної партії України до цих безумних контактів з Віктором Медведчуком.
Слід кожному пам’ятати: Україна понад усе! І відстоювати інтереси українців у повній мірі можна лише з незаплямованими руками».
Нагадаю, що це був електронний лист від Йосипа Решка з Києва.
Петро Кагуй
«Диву даєшся ідеологічній сліпоті націонал-патріотів, яка привела їх до політичної імпотенції, - а це вже рядки з листа пана Величка зі селища міського типу Артемівка Чутівського району Полтавської області. - Що дав, наприклад, півторарічний альянс націоналістів із комуністами, окрім зміцнення позиції «вірних ленінців» і, відповідно, послаблення позиції «Нашої України» у центрально-східних регіонах та дезорієнтації людей? Звичайно, Віктор Ющенко як загальнонаціональний лідер може заявляти, що при гасінні пожежі не варто звертати увагу на колір відра. Але, потрібно прослідкувати, щоб у червоно-коричневих відрах не виявився бензин. І це прямий обов’язок націоналістичних партій, як і кропітка, повсякденна робота з людьми».
А зараз надамо слово нашому постійному слухачеві Вадиму Захарченко зі станції Тетерів Бородянського району Київської області. І нинішній його лист не є винятком, як завжди, на початку і в кінці гасла: «Слава СРСР!», «Слава Сталіну!». Серед іншого Вадим Захарченко пише:
«Дякую, що оприлюднили форму вітання в моїх листах до Вашої радіостанції. Може ще хтось її перейме. На жаль, правда, представники лівих сил, борці за соціальну справедливість та народну владу вас практично не слухають! Чомусь не бажають. Мабуть через явну ультраправу позицію редакції з більшості питань. Не допомагає навіть порада, що «ворога треба знати в обличчя». Тому не дивно, що листів з позицією та тональністю подібною до листів автора цих рядків у Вас одиниці – бо і слухачів у Вас таких – одиниці. Тобто очевидна невідповідність їхній пропорції в суспільстві.
Та Ви, мабуть і самі звернули на це увагу, коли проводите телефонне опитування громадян щодо позиції запрошених до студії політиків. Хоча там у Вас не буває більшовиків, але навіть серед присутніх правих та центристів із буржуазії, завжди найбільшу підтримку серед слухачів отримували ультраправі. Хоч часто більш переконливими були їхні опоненти. Це є свідченням вузькості кола ваших слухачів, яке обмежуються правою, ультраправою частиною політичного спектру.
Що ж до автора цих рядків, то він очевидний представник РАДЯНСЬКОГО НАРОДУ. І не приховує цього. Того самого народу, що існував та існує в реальності і який не є видумкою Суслова, як стверджував дехто з недолугих малограмотних наших письменників». У своєму листі Вадим Захарченко з Київщини не оминає і теми президентських виборів:
«Останнім часом все ширше розгортається передвиборна президентська кампанія. Дають оцінки шансам різних кандидатів та політичних угруповань. «Партія влади» розуміє, що, якщо вона не згуртується, то програє. У той час, надмірна ейфорія у блоці ультраправих, очолюваних Ющенком.
У теперішніх розрахунках, ставки роблять на те, що від КПУ буде висунуто кандидатуру Симоненка, шанси якого відомі. Але, зовсім інша ситуація може виникнути, якщо КПУ підтримає кандидатом у президенти відомого політв’язня, який нещодавно вийшов на свободу, майора Юрія Андрійовича Петровського.
Навколо кандидатури Юрія Петровського можуть об’єднатися усі ліві сили, що виступають за соціалізм. Його підтримали б не тільки прибічники КПУ, але й електорат Вітренко і Моісеєнка, більшовицьких угруповань, і частина електорату Соціалістичної партії України, а також і ті, хто зневірився і перестав ходити на вибори. А в цьому випадку, якщо ще й партія влади згуртується, то у фіналі може виявитися, що Віктор Ющенко! - третій лишній».
(Коротка довідка: Юрій Петровський – один із тих, що були серед так званих «пенсіонерів-грибників», які, за даними Служби Безпеки України (у той час СБУ очолював Леонід Деркач), підготовлювали «державний переворот» в Україні, плануючи танковий похід на Київ). Звучить фрагмент із музичного запису сестер Тельнюк та групи «Про всяк випадок» (шум, аплодисменти у залі засідань Верховної Ради)
Петро Кагуй
Передача «Листи на «Свободу» наближається до завершення. Відштовхуючись від порівняння студентки Олена Клименко з Київщини, що «автори листів немов депутати парламенту висловлюють власне бачення тих чи інших негараздів України», ми спробували провести сьогодні, так би мовити, «сесію нашого слухацького парламенту».
Можливо такий «уявний парламент» комусь не сподобався чи то й роздратував. А може хтось лише посміхнувся і жартома подумав, а де ж голосування на «сесії слухацького парламенту» та чому не було тематичної доповіді? Голосування - не буде, а от на доповідь претендує лист від нашого постійного слухача і дописувача, історика Євгена Маїка з міста Жовкви, що на Львівщині. «Якою має бути Україна: президентською чи парламентською?» - це тема послання пана Маїка, яке дещо більших обсягів, й тому ми вирішили подати його наприкінці передачі.
Разом з новим листом, Євген Маїк надіслав нам і свою книгу «Проблеми сучасної України», видану цього року у місті Жовкві. В книзі вміщено понад 20 статей на актуальні проблеми сьогодення. Деякі з них у скорочених варіантах звучали свого часу на радіо «Свобода».
Отож «Якою має бути Україна: президентською чи парламентською»? Що пише про це історик Євген Маїк:
«Якою має бути Україна: президентською чи парламентською? Щоб відповідь на це запитання була об''єктивною, необхідно не виходити із сучасної політичної кон''юнктури, а перш за все з’ясувати низку політологічних питань, що стосуються цієї теми.
Питання перше. У чому ж полягає різниця між президентською формою правління і парламентською? Президентська модель передбачає сильну виконавчу владу, а парламентська – домінування законодавчої влади. Всі інші аспекти відносно другорядними.
Друге. Чи має форма правління принципове значення для функціонування держави? Історична практика засвідчує, що ні, бо демократія і тоталітаризм та інші і позитивні, і негативні явища можуть однаково існувати і за однієї, і за іншої моделі. Наочний приклад цьому США та колишній СРСР. Сполучені Штати – президентська республіка і мають демократичний лад, а в Радянському Союзі, що був парламентською республікою – панував деспотичний режим.
Третє. Чи правомірно порівнювати Україну як державу із західноєвропейськими державами, як це робить багато наших прихильників політичної реформи? Звісно, що ні. Річ у тім, що європейські країни вже сформовані як повноцінні держави, а Українська – лише твориться і має на своєму шляху багато і внутрішніх, і зовнішніх перешкод, які ще потрібно подолати.
Щоб зробити правильний висновок щодо форми державного правління в Україні необхідно передусім з''ясувати її реальне становище на сучасному етапі, зокрема, проблеми, які слід вирішувати. І саме виходячи з актуальних завдань, що стоять перед нею, шукати таку форму державного устрою і управління, яка б сприяла їхньому швидкому та ефективному вирішенню, а не керуватися особистими уподобаннями.
Очевидним і беззаперечним є те, що Україна сьогодні перебуває в процесі становлення своєї власної держави після тривалого періоду її відсутності і цей процес відбувається дуже складно і суперечливо. Формування України як національної держави, якими є переважна більшість європейських країн, взагалі, перебуває у зародковому стані. У світоглядно-психологічному плані українське суспільство деморалізоване. Про це красномовно говорить розгул зловживань і насильства, майнова і правова нерівність, порушення громадської справедливості і безправ''я громади. Перед країною гостро стоїть проблема подолання соціально-економічної кризи, яка тягнеться вже 12 років і якій не видно кінця. Зберігають свої сильні позиції і відцентрової сили, що не хочуть бачити Україну як сильну і суверенну державу. Ще не завершено формування української нації. Не здобуто економічної самостійності.
То ж якою повинна бути у такій ситуації виконавча влада? Слабкою чи сильною? Переважна більшість відомих політологів і філософів світу однозначно стверджує, що сильною. Так італійський мислитель та історик Ніколо Макіавеллі, аналізуючи суспільство, для якого характерними були беззаконня, аморальність та надмірна корупція можновладців (а саме у такому стані перебуває і наша країна), дійшов висновку, що сильна влада потрібна у двох випадках: при заснуванні держави і під час відновлення здеморалізованої держави. Аналогічної думки дотримувався і В''ячеслав Липинський, стверджуючи, що для консолідації деморалізованої нації і створення держави потрібна сильна влада в руках однієї особи, щоб репрезентувати ідею суверенності та незалежності.
Тільки сильна виконавча влада здатна ефективно і швидко вирішувати гострі суспільні проблеми. Правда, при цьому слід зазначити, що для того, щоб вона могла належно це робити, вона ще мусить бути моральною, патріотичною, відповідальною та фаховою.
Чи може принести Україні хоча би якісь позитивні результати перехід до парламентсько-президентської форми правління? За нинішніх обставин, що склалися у політичному житті, ні! Бо, по-перше, український парламент нічим не кращий за уряд. Верховна Рада також не є клановою і корумпованою в цілому як і Адміністрація Президента та Кабінет Міністрів. По-друге, рівень демократії перебуває в залежності від рівня політичної свідомості і моралі населення, зокрема його еліти та від ступеня розвитку громадянського суспільства, а не від форми правління.
Існуючі негаразди і проблеми в Україні спричинені не президентською формою правління, а низкою інших обставин. По-перше, аморальністю і не патріотичністю влади, і саме звідси випливає її антинародна і антинаціональна політика. По-друге, слабкістю та угодовством національної еліти і рабською психологією більшості населення, що дозволяє можновладцям проводити таку політику. По-третє, існуванням олігархічно-кланової системи, яка за своєю природою несумісна з демократією і справедливістю. По-четверте, ігноруванням принципу верховенства права, що породжує у суспільстві масове беззаконня і безвідповідальність. По-п''яте, відсутністю громадського контролю за діяльністю державних органів, що робить їх незалежними від волі народу.
Сьогодні Україні як повітря потрібна не механічна зміна форми правління, а зміна всієї владної еліти, оновлення влади зверху до низу, бо існуюча бюрократія в силу своєї нікчемності і неукраїнськості не здатна ні творити Української держави, ні дбати про інтереси свого народу. Потрібно ліквідувати олігархічно-кланову систему, утверджувати принцип верховенства права, створювати правові механізми залежності державних органів влади від народу. А від простої перестановки доданків сума не зміниться.
Нинішні спроби владної верхівки здійснити політичну реформу спрямовані лише на те, щоб зберегти олігархічно-кланову систему в державі і не допустити приходу до влади нових політичних сил на президентських виборах 2004 року».
Ось такою бачить відповідь на запитання «Якою має бути Україна: президентською чи парламентською»? наш постійний слухач, історик Євген Маїк з міста Жовкви, що на Львівщині
Петро Кагуй
На цьому, шановні слухачі, передача «Листи на Свободу» добігла кінця.
Дякуємо Вам за Вашу увагу і за Ваші листи! Бувайте здорові!
