Доступність посилання

ТОП новини

“Про і контра”. Життя дітей-сиріт.


Наталя Мусієнко “Про і контра”. Життя дітей-сиріт.

Київ, 10 серпня 2003 року.

В ефірі українська програма “Радіо Свобода”!

Наталя Мусієнко

Всі вони дуже різні, хоча ззовні дещо схожі, бо однаково вдягнені. Кожен має свою дату народження, хоча хрещена мати чи батько – одні на десятьох, а то й двадцятьох. Всім їм сняться свої сни, хоча мріють вони про одне. Про те, щоб колись до них прийшли мама чи тато. Про їхнє існування знає кожен, але про те, як виглядає їхнє життя – життя дітей-сиріт, - кожен про це може хіба що здогадуватися.

Сьогодні наша програма про них, і ви, слухачі “Свободи”, станете свідками життя українських дітей-сиріт, у яких, окрім спільних іграшок, є ще одне – їх не захотіли ті, хто мав би бути найріднішим.

Теплого вечора всім, хто зі “Свободою”. Протягом години у прямому ефірі з вами буду я - Наталя Мусієнко, звукооператор - Михайло Петренко і наші гості: директор Українського центру усиновлення Євгенія Чернишова і Світлана Дядченко, жінка, яка усиновила хлопчика і знає реалії життя сиріт, як ніхто інший. Вона займається благодійністю, тому постійно їздить дитячими будинками України.

До нашої розмови можете долучатися й ви, слухачі “Свободи”. Телефон прямого ефіру – 490-29-05. Код Києва – 044.

Отже, ми починаємо свій ефір, і, пані Чернишова, я би хотіла, щоб ви змалювали реальну картину нашим слухачам - картину сирітства в Україні. Скільки зараз дітей в Україні є під опікою держави, і які ви бачите тенденції нашого українського сирітства? Будь ласка!

Євгенія Чернишова

Доброго вечора, шановні радіослухачі! Хочу сказати, що, дійсно, та проблема, яка сьогодні піднімається в прямому ефірі, дуже актуальна. Сьогодні майже 62000 дітей знаходяться під опікою держави, і щороку до них додається ще майже 6000. Якщо казати про те, скільки дітей підлягає усиновленню, то це теж значна кількість - майже 24000. І, скажімо, кількість цих дітей з року в рік не зменшується, а, на жаль, тільки збільшується. Якщо аналізувати, чому ці дітки залишені, що трапилось, то, на жаль, соціальне сирітство, тобто, коли в цих діточок є мама, папа, але вони позбавлені батьківських прав, - збільшується.

Наталя Мусієнко

Соціальне сирітство – термін, я б сказала, дуже молодий, але, якщо Ви помітили, ми до нього вже звикли, і люди вже звикли, що є сироти при живих батьках. Чи можете Ви сказати, яка частина в загальній масі серед українських сиріт тих, що мають живих батьків?

Євгенія Чернишова

Я можу сказати, що це десь половина всіх дітей, які у нас знаходяться в стані сирітства.

Наталя Мусієнко

А, взагалі, які зараз тенденції ви помічаєте, як українські люди йдуть на усиновлення? Чи раніше було більше чи зараз? Як зараз це виглядає?

Євгенія Чернишова

У нас в державі проголошено пріоритет українському усиновленню, пріоритет національному усиновленню. Якщо ми будемо брати статистичні дані, то з усіх усиновлених дітей 62% сиріт усиновлено українськими громадянами. Але в цьому відсотку є і внутрішньосімейне усиновлення, і усиновлення громадянами суто дітей-сиріт. Внутрішньосімейне усиновлення – це коли живуть папа й мама, коли одне подружжя усиновлює дитину іншого подружжя. Тільки в минулому році таких діточок було усиновлено майже 3000. А от суто дітей-сиріт, які не мають батьків, минулого року було усиновлено десь 1700.

Наталя Мусієнко

Я перед ефіром дуже багато їздила по дитячих будинках, спілкувалася з їх директорами, з цими дітками, і найменше шансів, звичайно, у тих дітей, які мають розумові вади, і в дорослих дітей. От, власне, я побувала в 12-ій школі-інтернаті (це київська школа), і я хочу запропонувати вашій увазі свої враження і відчуття, те, що я там побачила.

Всі діти її називають “мамою Світланою”. А їх у неї – 146. Всі вони живуть в одному великому будинку, зараз поїхали на відпочинок у літній табір. А в їхньому великому будинку роблять ремонт. Із табору до великого будинку перед першим вересня повернуться всі, але для тих, кому вже 16, це останнє повернення додому, бо в інтернаті діти можуть жити лише до цього віку. Цього року в київській школі-інтернаті для дітей-сиріт № 12 - 38 випускників. “Для дітей ці літні дні є останніми, коли вони зі мною, - каже директор навчального закладу Світлана Біличенко.- А що далі – сказати важко. Про деяких уже домовились, їх візьмуть в ПТУ, де дають гуртожиток, декого намагаємось влаштувати на роботу, де так само можуть забезпечити гуртожитком. Раніше з цим не було так складно, як зараз, - згадує директор і каже, що взагалі важко сироті прижитися в дорослому житті. – А наші діти ще й з розумовими вадами, але працювати можуть добре. Тому домовляюся за кожного, бо всі вони – мої. І за кожного душа болить. Ось закінчують нашу школу-інтернат і виходять у світ із 300 гривнями, які виділяє для таких держава. Тому намагаюся для них шукати спонсорів: люди відгукуються”.

Світлана Біличенко

У нас діти виходять - мають добрий костюм, взуття, крім того, ми їм купуємо кожному постільну білизну, посуд, цього року ми їм купили ще й гарні праски.

Наталя Мусієнко

Зараз у школі тихо. Кімнати, де живуть дітки, від яких колись відмовилися батьки, бо народилися вони не такими, як усі, зустрінуть їх пофарбованими плінтусами, переклеєними шпалерами і випраними шторами. Меблі у кімнатах старенькі, але всі – відремонтовані. Щоправда, ремонтують їх вони самі. Розповідає директор Світлана Біличенко:

Світлана Біличенко

Окрім виконання програм у майстернях, діти обов’язково займаються ремонтом білизни. Самі меблі ремонтують і шиють домашні капці. До роботи вони не ледачі, ось днями їду в Березань – там у старших моїх був табір праці і відпочинку в одному з колгоспів, і треба забрати їхню зарплату. Ягоди збирали діти і допомагали колгоспникам в іншому, цього року вони там вже вдосталь понаїдалися різних фруктів, а те, що заробили, буде їм на кишенькові витрати. Їм і морозива часом хочеться купити, і солодощів, а держава на це виділяє таким 56 копійок на місяць.

Наталя Мусієнко

А нещодавно в цій школі-інтернаті було свято – іноземці всиновили дитя. Таке буває тут рідко, згадує Світлана Біличенко, каже, що за 16 років її роботи тут це - лише чотирнадцятий такий випадок. Всі попередні усиновлювачі були так само іноземцями. “У моїх дітей, - каже директор інтернату, - шансів потрапити в повноцінну родину практично немає”.

На вихідні мама Світлана поїде провідати своїх дітей у літній табір. До її приїзду кожне дитя вже має що їй розповісти, а головне - запитати: “Як там вдома?”

Пані Євгеніє, діти з розумовими вадами закінчують школу-інтернат, - фактично, ті діти , які не можуть за себе постояти, себе соціально реабілітувати. Раніше були дуже непогані програми в цьому плані, були майстерні, на заводи брали цих дітей, давали гуртожиток, тобто, якось вони були прилаштовані. Зараз в цьому соціальному плані що держава робить, що є для цих дітей?

Євгенія Чернишова

Тема дуже складна, дуже складна... Чому? Тому, що, дійсно, законодавчо у нас обов’язково передбачена квота певна, тобто, 5 відсотків робочих місць мають передаватися на потреби неповнолітніх або на потреби таких дітей. Але реально, коли великі виробництва стоять, а малі фірми не мають, скажімо, тих же гуртожитків, і тієї ж можливості влаштувати дітей, то є тут проблема. Як сказала пані Світлана Біличенко, вирішується це за рахунок профтехосвіти, наприклад, я знаю, в місті Києві є дуже чудова програма – “Столична освіта”, де відслідковується (і це передбачено цією програмою) доля кожної такої дитинки, щоб вона була максимально влаштована, і не тільки профтехучилище, а могла отримати квартиру чи повернути собі можливість прописатися у цю квартиру. Тобто, робиться, але, звісно, робиться не на тому рівні, на якому воно мало б робитися.

Наталя Мусієнко

Я, до речі, мала можливість поспілкуватися з кількома хлопчиками з цього інтернату, і вийшла ця розмова дуже тепла, приємна зустріч була. Я з ними розмовляла, і коли я вийшла з території цієї школи, то в мене було таке враження, ніби я вийшла в зовсім інше життя. Тобто, це – зовсім окреме життя, ніби маленьке суспільство в нашому великому суспільстві, яке живе свої життям, і от, власне, ці вихователі, ця директор школи, вони власні зв’язки використовують, щоб кожну дитину влаштувати в житті. Тому я хочу запропонувати вам послухати ще один матеріал – про ту мою зустріч із дітьми школи-інтернату.

“Коли я стану дорослим, то згадуватиму літо, як окреме життя. Літом добре, бо цілих три місяці не треба вчитися. А ще у таборі відпочинку зустрічаєш нових друзів, це завжди цікаво”, - розповідає п’ятнадцятирічний Толік, який чи не від перших днів свого життя спочатку жив у будинку дитини, а зараз – у школі-інтернаті для сиріт із розумовими вадами. У Толі є кілька улюблених справ: “Допомагати, книжки читати - детективи, будинки будувати”. Побудувати великий будинок – мрія хлопця. Каже, що після закінчення школи стане будівельником і побудує такий великий будинок, де місця вистачить всім: і йому, й його ще дванадцятьом братикам і сестричкам. Батьки Толіка, як багатодітна родина, мали п’ятикімнатну квартиру, але продали її, тому повернутися після інтернату дітям фактично нікуди - розповідає вчитель київської школи-інтернату Ірина Боклан.

Ірина Боклан

Багато років тому назад, коли не можна було продавати ці квартири, то і питань було менше. Дитина закінчувала нашу школу і йшла в те житло, яке було за нею закріплене. Тепер всі ці мами-зозулі мають право на продаж квартири, і, звичайно, працевлаштовувати дітей, коли немає житла, дуже складно.

Наталя Мусієнко

“Тим не менше, за кожну дитину намагаємося домовитися, і долю кожного відстежити”, – каже викладач.

Ірина Боклан

Якщо діти майже дійшли до випускного класу, тоді вже на протязі навчального року дев’ятого класу закріплюються вихователі або педагоги конкретно за кожною дитиною - хто цю дитину буде вести по життю. Цей вчитель ходить в центри зайнятості, комісії в справах неповнолітніх і т.д., пробиває дорогу цій дитині.

Наталя Мусієнко

Ці діти за своєю природою не здатні усвідомити, що може чекати їх в уже дорослому житті. І проблеми цього життя для них далекі, принаймні, допоки вони ще в інтернаті. 14-річний Віталік хоч і каже, що хотів би мати гарну роботу, родину, дітей, але - поза інтернатом хлопцеві себе уявити складно.

Віталік

Мені хотілося б тут бути, тому, що тут добре одягають, годують. Ми гуляємо, усілякими іграми займаємось.

Наталя Мусієнко

Так само складно Віталікові говорити і про маму, бо ніколи її не бачив. Але каже, що вона , мабуть, добра, як у тій пісні, яку навчився співати:

“Ты меня на рассвете разбудишь, Трогать волосы ласково будешь, Как всегда, поцелуешь, любя, И улыбка согреет меня”.

В ефірі “Радіо Свобода”. Наш телефон – 490-29-05. Ми маємо першого слухача в ефірі. Доброго вечора!

Слухач

Я вітаю вас, то зі Львова Богдан. Я знаю, що великі проблеми з дитячими комбінатами, але все-таки мене друге питання цікавить, розумієте. Кого ми виховуємо і для кого ми виховуємо? Наприклад, отепер я слухаю - директор того дитячого інтернату на російській мові тільки говорить, діти так само. Так ми ж в Україні живемо! З того треба починати. Треба ж дітей учити і готовити для України, вони ж батьків не мають.

Євгенія Чернишова

Ви знаєте, перш за все цих дітей один раз вже зрадили, коли їх віддали, покинули чи підкинули. Вони знаходяться зараз в інтернаті і директор - мама Світлана їх не зраджує. Вона думає про кожного, і за походженням вона сама киргизка, яка вже 15 чи 16 років у нас на Україні, і думає про кожну цю українську нашу дитиночку. То хіба це зрада її?

Наталя Мусієнко

Світлано, я би хотіла, щоб Ви трохи розповіла про себе. Ви взяли так само хлопчика - розкажіть про нього, розкажіть свою історію.

Світлана Дядченко

Я з задоволенням, але я хочу зробити таку ремарку на запитання, яке було задане. Те, що сказав цей чоловік, дуже мене різонуло. Що, ми готуємо цих дітей для України? Ні, це не так. Ми маємо обов’язки перед цими дітьми. І хай вони розмовляють українською, англійською, російською, але ми маємо забезпечити їм нормальне життя! Це ми для них! Ми не готуємо дітей для себе. Я хочу достукатися до сердець усіх людей, щоб вони розуміли, що суспільство, тобто, ми з вами, кожен з нас, кожна жінка, чоловік відповідає перед цими дітьми. Це досить неправильне ставлення! В преамбулі декларації прав дитини ООН є чудова фраза: людство має віддавати дитині те найкраще, що воно має.

Стосовно моєї дитини, то, дійсно, так, я всиновила сина, то було в тому році, і так сталося, що в той час, коли був призначений суд (бо ви знаєте, що всиновлення має вирішуватись на суді), і ми чекали цього засідання, я мала змогу спілкуватися зі своєю дитиною. Я хочу сказати, що в будинках дитини всі діти чудові, але, ви знаєте, коли приходиш до групи, то приносиш зазвичай якісь цукерки або печиво для всіх дітей. І коли ти відкриваєш двері в ту групу і хочеш сказати: “Прошу, дайте мені такого й такого хлопчика”, - то вони всі біжать до тебе. Розумієте, вони всі біжать до тебе, руки тягнуть... Це така картина, коли ти просто не витримуєш. І коли мені віддали мого хлопця, я на нього дивилася, в нього були такі очі, як у дорослої людини. Доросла, сумна і все розуміюча людина.

Наталя Мусієнко

До нас додзвонився ще один слухач. Доброго вечора!

Слухач

Доброго вечора! Будьте ласкаві, я в першу чергу хотів би подякувати цим людям, за їх таку самопожертву, розумієте, я сам в 60-і роки десять років навчався в інтернаті, і знаю що це таке за праця. Нас вчили, розумієте, вчителі, котрі пройшли війну, були дітьми війни, розумієте, був якийсь біль за дитинство, за нас... А зараз, коли вийдеш на вулицю – цинізм, розумієте, безвихідь! І цей день народження був нашого гаранта... Скажіть, будь ласка, чи він уявляє свого онука в тих умовах, і ту цифру, що ви назвали, це ж, розумієте, закон айсберга: 1/8 на поверхні, 7/8 – там. Помножте на 7 цю цифру, розумієте, яка безвихідь? Я дуже вдячний вам, що ви такий тяжкий тягар взяли собі на плечі. Будьте ласкаві, робіть все, щоб ці діти не допускали до влади таких нахаб, як Кучма! Дякую.

Наталя Мусієнко

Я хочу сказати, що зараз українські діти живуть у 32 країнах світу. Це ті країни, з яких приїхали дорослі чоловік і жінка і взяли нашу українську дитину в свою родину. Мені пощастило з однією парою з Іспанії поїздити по дитячих будинках і бути присутньою при процедурі, коли ця пара брала собі дівчинку, Софійку. Скоро вона поїде на Іберійський півострів, тобто, в Іспанію. Я хочу передати вам свої враження і відчуття, те, що я побачила і почула.

Аврора і Арістінос – подружня пара з Іспанії, їм по 50. Ще до того, як зустріти цього чоловіка, Аврора втратила свого єдиного сина. Зараз вони приїхали до України за дівчинкою. Жінка каже, що поява в сім’ї дитини змінить її життя. А приїзд саме до цієї країни не випадковий.

Аврора

Українські діти – святі. Я це бачу, бо в містечку, де ми живемо, чимало родин, які усиновили маленьких українців. Ці дітки розумні, красиві, гарно вчаться, і не такі розбещені, як малі іспанці.

Наталя Мусієнко

Свою українську дівчинку Софійку іспанська пара бачила лише один раз. Рік тому, на фотокарточці. Але тоді вони не могли її забрати, бо за українським законодавством, після того, як дитина підлягає усиновленню, вона ще рік повинна залишатися в Україні. Якщо протягом цього року дитя не всиновили українці, це право отримують іноземні громадяни. Щоправда, є категорія дітей, яких іноземці можуть брати відразу, не чекаючи дванадцяти місяців. Це тяжкохворі діти, скажімо, з онкопатологіями чи вадами ЦНС. Українці таких не беруть. Іноземці ж цього не бояться, особливо, якщо в родині вже є дитина, і, до того ж, здорова. “Українцям зрозуміти такі вчинки закордонних гостей складно”, каже перекладач Наталя Демченко, яка працює із усиновлювачами із-за кордону.

Наталя Демченко

Я, наприклад, вважаю, що в нас немає такої доброти і такого відношення до сиріт, як у іспанців, з якими я працюю. Наші люди не готові взяти дітей з вадами.

Наталя Мусієнко

Софійка, до якої приїхала пара з Іспанії, - відносно здорова дитина. Найсерйозніше, що вона має, - це анемія та затримка розумового розвитку. У свої три роки це біляве і блакитнооке дівча вперше наїлося і почуло добре слово у Київському обласному будинку дитини. ЇЇ маму рік тому позбавили батьківських прав за пияцтво. Зараз Софійці пощастило, як і тим маленьким українцям, які знайшли свою родину поза межами України, - каже директор Будинку дитини Наталя Власенко:

Наталя Власенко

Наші діти, які живуть за кордоном, щасливі. Я вважаю, що правильно – створити рівні умови усиновлення для іноземців та наших громадян, щоб дитина не чекала року, коли її зможуть взяти громадяни іншої країни. А українці брати сиріт не поспішають. За цей рік з нашого будинку в родину забрали 24 дітей, з них лише трьох взяли українці.

Наталя Мусієнко

Вже від першої зустрічі маленька Софійка прив’язалася до Аврори та Арістіноса, і, показуючи пальчиком на них, казала “папа, мама”. А те, що дівчинка недорозвинена, подружню пару аж ніяк не лякає. “У любові вона в нас виросте найрозумнішою”, - кажуть іспанці, називаючи її при цьому “своєю блакитноокою білявкою”.

До нас знову додзвонився слухач. Ми слухаємо Вас!

Слухач

Це вас турбує Павло Олексійович зі Львова. Моє прізвище Мерцало. Попередній слухач зі Львова поставив дуже слушне запитання. Він сказав дуже правильно все, але відповідь... Бачите, ця пані сама з Казахстану, так? Яка піклується про дітей, так? І була відповідь, що байдуже, якою мовою говорять діти, аби вони були щасливі. Так вибачте, ми ж живемо на Україні, вони повинні пізнавати все українське, жити цим, щоб вони потім любили цю землю, щоб вони розуміли її. То навіщо нам виховувати чужинців або на чужинецькій мові? Це страшно навіть думати! Це ж – українське “Радіо Свобода”, воно ж для України!

Євгенія Чернишова

Справа в тому, що наші дітки, навіть, якщо вони всиновлюються за кордоном, до 18 років вони є громадянами України. І держава, скажемо так, відповідає за них. Ми дивимось, як вони там проживають, і тільки у 18 років дитина буде визначати самостійно - буде громадянином України чи ні.

Я хотіла б прокоментувати попередній сюжет тому, що там була така фраза – що діти ці будуть щасливі, тому, що їх усиновили за кордоном. Мені здається, це неправильно. Будь-яка дитина усиновлена, коли вона має маму і папу - вона вже буде щасливою. Тому, що вона хоче мати сім’ю! І визначено усіма міжнародними документами, що кожна дитина має це право – право на сім’ю. Краще, на мою думку, звісно, коли ця дитинка матиме сім’ю в Україні, залишиться тут.

Наталя Мусієнко

До речі, за українським законодавством пріоритет усиновлення віддається українцям. А допоки дитина підлягає усиновленню, вона рік повинна простояти на обліку у центрі усиновлення. Але оцей рік - можливо, вона тоді втрачає в розвитку, як ця Софійка. Ті хвороби, які були, вони можуть хронізуватися, можуть загострюватися, то чи не правильніше було б створити якісь рівні умови, як ви вважаєте?

Євгенія Чернишова

Я вважаю, що ні, має залишатися пріоритет українського усиновлення, національного. Чому? Тому, що, може, щось за рік зміниться, може, навіть, та мамочка, що була позбавлена батьківських прав, врешті-решт поновить себе в батьківських правах. Мають бути вичерпані всі можливості усиновлення в державі. І тільки тоді можна взагалі казати про міжнародне усиновлення.

Наталя Мусієнко

Якщо брати статистику, який відсоток зі ста дітей за рік всиновлюють іноземці, а який - українці?

Євгенія Чернишова

Я на початку нашої програми казала, якщо ми будемо брати голі цифри...

Наталя Мусієнко

Так, але ми не беремо всередині родини...

Євгенія Чернишова

Більше іноземного усиновлення. Іноземне усиновлення – 30 відсотків. А 62 відсотки, як я вам казала – це і внутрішньосімейне, і чисте усиновлення дітей-сиріт, але це – українське усиновлення. Але я Вам хочу сказати, що процедура усиновлення для українців набагато простіша.

Наталя Мусієнко

Ми, до речі, на цьому зупинимося окремо. Давайте зараз послухаємо слухача, який до нас додзвонився. Добрий вечір, ми слухаємо Вас!

Слухач

Добрий вечір! Це Іполит із Києва. Я, звичайно, дякую цим людям за їхню подвижницьку працю, але як ви вважаєте самі як вихователі – у чому основна причина того, що саме в Україні не відбувається це усиновлення? Як на мене, це злиденне життя українців не дає їм можливості виховати і прогодувати свою дитину. Ви ж подивіться – соціальні причини цьому є, це не просто тому, що вони самі по собі такі, адже ж правда? І тому треба ставити це питання на рівні урядовому. Щоб сором був нашому президентові, нашому урядові. І вчителі, і всі вихователі, вся інтелігенція взагалі України мусять... Все-таки, ви по “Свободі” передаєте, ви бачите, що люди за кордоном живуть – не виживають, і скільки наших заробітчан там заробляють, щоб діти їхні нормально жили? Адже це правда!

Наталя Мусієнко

А як ви ставитесь до того, що іноземці тенденційно більше всиновлюють наших дітей, що наші діти їдуть жити за кордон, в іноземні родини?

Слухач

Я Вам відверто скажу, що я, з одного боку, як батько, вважаю, що дитина дійсно (правильно говорить вихователь) має право на щастя, на родину. Але ж дитина, пробачте, з часом стане вісімнадцятирічною, і вона, звичайно, залишиться там, бо умови ліпші там. Там просто зовсім інші люди, і ментальність людей тих інша – чому? Тому, що люди проживають в достатку, вони – не злидарі! А це у нас – бандитська держава, це відверто треба говорити!

Світлана Дядченко

Я хотіла б нашому шановному радіослухачеві задати таке питання: скажіть, будь ласка, то невже проблема тільки в економічному стані? А, може, тут ще щось – непоінформованість, небажання, що осторонь залишається ця проблема? Хіба не це найголовніше?

Слухач

Ні, на превеликий жаль, я з Вами можу не погодитись. Тому, що я в деякій мірі маю відношення до цих – є у нас така Асоціація вчителів – пенсіонерів, які беруть на виховання цих дітей, які, так сказати, соціально запущені. Але ж вони і до Людмили Кучми зверталися, і показували листи – що їм звідти відповідали... Ви знаєте, це просто, я б сказав, - подвійна мораль, “показушність”, і що по телебаченню показують – в мене просто відраза до цих людей, ті люди навіть не мають права називатися інтелігентами, елітою. Оце найголовніше – розумієте, там духовності в них немає!

Наталя Мусієнко

Ми Вам дуже вдячні за дзвіночок! Прошу, пані Світлано, Ви хотіли щось сказати!

Світлана Дядченко

Я теж вдячна радіослухачеві. Але все ж таки, я б хотіла відповісти на те, що було сказано, скажемо так, в мій бік. Я сама, звичайно, не з Казахстану, трохи переплутав попередній слухач...

Наталя Мусієнко

...це йшлося про директора школи-інтернату.

Світлана Дядченко

Так. Звичайно, я – з України. І я дуже люблю свою країну. І саме тому я хочу, щоб діти, які народилися в цій країні, щоб вони мали змогу рости нормально, в нормальних умовах. Тому мені здається, що треба вклонитися тим людям, які намагаються створити ці умови для них. І не важливо, знову ж таки я кажу, на якій мові ці діти розмовляють, або на якій мові вони будуть розмовляти після того. Я не погоджуюсь з Євгенією Родіонівною стосовно того, що повинен існувати пріоритет національного всиновлення. Бо пріоритет має існувати там, де є дефіцит. Якщо ми, скажемо, маємо трьох дітей і п’ятьох бажаючих всиновити цих дітей, то, звичайно, діти в першу чергу мають бути усиновлені українськими усиновлювачами, і вже після цього ми можемо говорити про будь-яке міждержавне усиновлення. На сьогодні, коли ми маємо з вами 24 тисячі сиріт, які можуть бути усиновлені, і можливості України по всиновленню в розмірі десь 4 тисячі дітей на рік, то ні про який пріоритет мова не повинна йти. Мова повинна йти виключно про пріоритет інтересів самої дитини. І якщо люди з іншої країни на сьогодні зможуть забезпечити їй нормальне існування, то хай воно так буде, розумієте? А, звичайно, як знову ж таки, казала пані Чернишова, що ця дитина залишається громадянином до 18 років, після того - давайте дамо дитині можливість вибрати, в якій країні вона буде жити!

Наталя Мусієнко

Дякую Вам! Ми маємо слухача в ефірі. Доброго вечора!

Слухач

Добрий вечір. Це Роман з Києва. Все-таки я хотів би повернутися до попередньої бесіди, яку зачепили колеги зі Львова. Все-таки я цілком не згоден з Вами. Я вважаю, що наших дітей треба виховувати в патріотичному стилі. То, що Ви турбуєтесь, щоб вони були нагодовані, то все добре, але нам не потрібні “безродні Івани” в майбутньому.

Наталя Мусієнко

Скажіть, будь ласка, а хто Ви за фахом?

Слухач

Я працюю в комерційній фірмі, фармацевтичній. Я менеджер.

Наталя Мусієнко

А мене цікавить – от Ви самі колись, у Вас було бажання поїхати в дитячий будинок, подивитися, як там діти живуть, що вони роблять? І взагалі – чи Ви були колись в дитячому будинку?

Слухач

Так, я був в дитячому будинку, і, чесно кажучи, маю знайомих, які виховувалися в Пущі-Водиці – я не знаю, як він правильно називається, в цьому інтернаті. І діти розказували, як їх там утримували, як годували, яке було ставлення – що навіть продавали багатіям за гроші. Це я знаю. І, по-друге: все-таки я розумію, що у нас тяжке становище, але людей треба привчати, щоб вони виростали патріотами, і те, що Ви кажете, що все це не має значення – це все має велике значення! Тому, що я, чесно кажучи, стикаюся щоразу з Києвом – люди байдужі до того, гривні чи рублі... Тому, що хаос в голові. І нам не потрібні багаті покидьки, яких ми маємо зараз при владі. Ви мені вибачте, але це - факт.

Наталя Мусієнко

Дякую! Я чому запитала, хто Ви за фахом, тому, що я багато зараз їздила по дитячих будинках, і Ви знаєте – там раді будь-кому. Навіть, якщо Ви прийдете і будете говорити з дітьми українською – я впевнена, вони вас підтримають. Вони вам будуть страшенно раді. Зробіть свій малесенький внесок, скажемо так. Це було б ідеально!

Слухач

Ви знаєте, я завжди використовую будь-яку нагоду, щоб якось підтримати, скажімо, людину-жебрака чи що, але я не мільйонер. Якби я був мільйонер...

Наталя Мусієнко

Але тут не йдеться за гроші, тут діти потребують уваги! Знаєте, майже в кожної дитини, яка є в дитячому будинку, поміж усіма діагнозами стоїть – затримка розумового розвитку. А чому? Тому, що їм бракує емоцій. Їм не треба нести гроші, не треба нести дорогі подарунки. Вони раді навіть тому, що прийшла нова людина, поспілкувалася. Це Вам з власного досвіду кажу правду.

Слухач

Але, вибачте, чому не можна нести цю культуру українською мовою – щоб вона виросла і щоб вона знала, що це – її земля?

Наталя Мусієнко

Я з Вами абсолютно згодна.

Слухач

І тому, чесно кажучи, мене дратує, що ваша пані Євгенія каже такі речі: “Мені байдуже.” Мені шкода, що доросла людина не розуміє таких елементарних речей! Це – стрижень виховання. Тому, що – що об’єднує націю? Національна ідея, стрижнем якої є мова. Нема мови – нема нації.

Наталя Мусієнко

Тут наша гостя хотіла з Вами поспілкуватися. Пані Світлано, прошу!

Світлана Дядченко

Стосовно того, чи мені байдуже, якою мовою буде розмовляти ця дитина... То говорила я , а не пані Євгенія...

Слухач

А, вибачте!

Світлана Дядченко

Нічого страшного. Але я хочу сказати інше. Звичайно, і Ви, і я – ми прагнемо одного, але ті пріоритети, ті цінності, які ми з Вами при цьому розставляємо, коли говоримо про дитину, про її нагальні сьогоденні потреби – вони в нас різні. Для Вас важливо, якою мовою вона буде говорити, для мене важливо, як вона буде нагодована і чи доросте вона нормальною, здоровою людиною до того часу, коли вона заговорить.

Слухач

То ми будемо мати таких Медведчуків, Януковичів і Кучм!

Світлана Дядченко

Ви хочете сказати, що всі ці люди – з дитячого будинку?

Слухач

Ні. Вони не патріоти. І, чесно кажучи, це люди, які знайшли територію для самореалізації, їм байдуже, тому, що їхня релігія – це гроші, кадри і все інше. І про який патріотизм взагалі може іти мова? Я хочу, щоб наші діти виростали українцями щирими. І якщо немає цієї ідеї, то вибачте – він виросте, але буде просто нагодованим, не матиме того, що робить його українцем. Я в Києві мешкаю, і тому мене дуже дивує, коли ваша гостя постійно уникає прямої відповіді на запитання, хоч уже троє людей запитало, значить це їх хвилює. Тому, що ми маємо будувати українську Україну, а, перепрошую, скажу різке слово - Україна з російською пикою нікому в світі не цікава.

Наталя Мусієнко

Дякую Вам за дзвіночок! Мене страшенно тішить, що людей це переймає. Шановні гості?

Світлана Дядченко

Ну, мені хотілося б сказати, що я не уникаю відповіді на запитання. Я Вам чітко відповіла, що, коли ми говоримо про дітей, то найважливіше – як, в якій атмосфері... Так, мова, вона, дійсно, дуже важлива, але, вибачте мені, патріотизм заключається не в тому, щоб просто казати: нехай діти говорять українською, - а в тому, щоб ми самі створювали умови в нашій країні, щоб ці діти росли нормальними і здоровими. Знову ж таки – я не уникаю прямої відповіді.

Наталя Мусієнко

Пані Світлано, Ви дуже багато їздите Україною, дитячими будинками, і їздите туди, куди нас, журналістів, часто не пускають – знаходять купу причин і так далі. Які у Вас враження взагалі від цих закладів, що Вас найбільше вражає, і, можливо, щось Вам запам’яталося?

Світлана Дядченко

Ви знаєте, дуже багато людей говорять про дітей, дитячі будинки, сиріт і таке інше. Але, знаючи про цю проблему, вони якось відставляють її в сторону, розумієте? І попередній слухач сказав, що – я іду вулицею, даю жебраку. Розумієте, жебрак може сказати: “Мені погано, я не можу їсти, дайте мені кошти!” Ми з вами говоримо про дітей, які не можуть вийти, вони не можуть сказати! І найстрашніше, як на мене, коли ти потрапляєш у групу, де знаходяться діти десь до 9 місяців, і дуже страшно дивитися, як ці діти самі себе заколихують. Вони стають навколішки, спираються рученятами – так у кімнаті десь до п’ятнадцяти чоловік, і самі себе заколихують на своїх ліжечках. Я хочу, щоб ті люди, які говорять ці речі, які ставлять патріотизм найвище, зрозуміли – так, він має бути, я згодна з вами! Але знову ж таки, пам’ятайте, зрозумійте це – для того, щоб був патріотизм, ми маємо створити належні умови для тих дітей, щоб діти, які не мають батьків, розвинулися, жили, і, навіть, годувалися нормально.

Євгенія Чернишова

Цікаво, до речі, що до нас телефонують чоловіки тільки, а жінки мовчать. Хотілося б почути в ефірі жінку чи ту людину, яка, наприклад, бажала б усиновити дитину, але з якихось причин в неї це не вийшло. Чи вона не насмілилася цього зробити, чи, можливо, родина не готова була до того... Тому, що мені здається, що наша розмова переходить в іншу площину – ми не кажемо про тих дітей, які були зраджені, тобто, підкинуті (я знов повторююсь), кинуті, і вони не мають шансу зараз бути в сім’ї. Як би їм не було добре в інтернатах, як би вони не називали своїх керівників дитячих будинків мамами – їм хочеться мати сім’ю.

Наталя Мусієнко

Додзвонився до нас ще один слухач. Ми слухаємо Вас!

Слухач

Алло! Доброго вечора! Я от слухаю Вас і Вашу гостю, і останнього слухача, який дзвонив. Я цілком його підтримую, він правильні речі говорить. Він не говорить про те, що це – погана справа, це добра справа – піклуватись про дітей. Але ж, головне для дітей – це зробити громадянами їх. Виховання – це найголовніше. Які б вони не були – в сім’ях чи не в сім’ях, а особливо не в сім’ях - там особливо важливе виховання! А Ваша гостя не те говорила, що треба. Нам потрібні патріоти України, а не невігласи. Якщо мова для Вас – це неважливе, то таких громадян в Україні нам не треба, нам і так достатньо таких громадян! Треба патріотів виховувати в будь-якому випадку!

Наталя Мусієнко

Дякую Вам дуже за дзвіночок! Пані Світлано, хочете поспілкуватися з нашим слухачем?

Світлана Дядченко

В мене тільки одне питання до цього слухача: ми повинні створювати щось для цих дітей, чи ці діти повинні рости для нас, для нашого суспільства?

Наталя Мусієнко

На жаль, слухач вже не є в ефірі. Я хотіла у Вас, пані Світлано, запитати: ми почали говорити про усиновлення українцями і іноземцями, і Ви висловили думку, що Ви – за те, щоб створити рівні умови як для українців, так і для іноземних громадян. Я хотіла б, щоб Ви довели до кінця це, тому, що це – дуже слушно. Чому Ви так вважаєте? Про дефіцит ми сказали, так. А чи не болить душа, що наших дітей везуть туди, вони там будуть жити і вже не нам вони будуть належати?

Світлана Дядченко

Нам вони належать! Вони до вісімнадцяти років – громадяни України! Люди добрі, вони – наші діти! І консульські управління...

Наталя Мусієнко

А чи багато повернулося звідти, пані Євгеніє?

Євгенія Чернишова

Ну, центр з усиновлення працює з 1996 року. Тільки 1996 року цей процес почався.

Наталя Мусієнко

Але ж все одно, був якийсь час! Вже 6 років...

Євгенія Чернишова

Ми з вами кажемо про те, що більшість дітей, що всиновлюються – це діти дошкільного віку. Діти дорослі не всиновлюються. Звісно, ще мало часу пройшло, щоб ці дітки підросли. Я думаю, що будуть і такі приклади. Будуть! Вони знають своє походження, ці дітки. Більше того, є такі приклади, коли дітей привозять на те місце, де вони народились! Такий приклад у нас був, якщо я не помиляюсь, у Кіровоградській області. Після того вони приходили до центру усиновлення, показували фотографії – що саме на цьому місці вони народились. І ця родина проводить там свою відпустку, щоб знали діти, не забували. Більш того, коли сюди приїздять сім’ї, вони везуть туди, в ті країни, вишиванки, книги везуть... Тобто, я не можу сказати, що отак прямо все перекреслюється.

Наталя Мусієнко

До нас додзвонився ще один слухач. Доброго вечора!

Слухач

Доброго вечора! У мене таке питання. Ви знаєте, наскільки багата наша Україна, і наскільки бідні прибалтійські республіки, але ж там немає такого? Немає такого, щоб із Грузії в європейські борделі їхали жінки. А в нас – є. Це ж – патріотизм. Грузини – патріоти, а в нас що? Російськомовні ці кацапи?

Наталя Мусієнко

А що Ви хотіли запитати у наших гостей?

Слухач

Я хотів сказати, що треба ж в основу дивитись, як говорив російський письменник: “Зри в корень!” А корінь у нас – влада. Поки у нас буде влада така, ми будемо обливатись слізьми, буде весь час так погано!

Наталя Мусієнко

Дякуємо Вам за дзвіночок! І ми говорили, що все ж таки українці останніми роками не йдуть до центру усиновлення, тобто, мало їх іде. Мало йде до дитячих будинків, щоб взяти дитину. Я вийшла на вулицю і говорила з цього приводу з людьми. Мені було цікаво – чи взяла б пересічна людина дитину на усиновлення? Давайте послухаємо, що люди говорили з цього приводу.

Наталя Мусієнко

Ви би усиновили дитину в разі, якщо б Ваша родина не мала дітей?

Респондент 1

Якби я покохав жінку, яка б мала дитину, я б кохав цю жінку так же, як кохав би і цю дитину. Це одне. А усиновити чужу дитину, не знаючи, що це за дитина, хто були її батьки, я б, наприклад, не відважився. Я не знаю, чи зміг би я надалі знайти з нею спільну мову.

Респондент 2

Я могла би взяти дитину, але мені дуже багато років. Але моє ставлення до цього позитивне. Я вважаю, це – найкраще, що може зробити людина.

Наталя Мусієнко

Зараз більше іноземці беруть наших українських дітей на усиновлення...

Респондент 2

Дуже шкода, що наші люди не розкривають свою душу так, як іноземці! Дуже шкода!

Наталя Мусієнко

Чому, як Ви вважаєте, наші люди не йдуть на це?

Респондент 2

Не тому, що вони бідні, а тому, що вони просто зчерствіли.

Наталя Мусієнко

Ви – молода дівчина. Мене цікавить Ваша думка – чи всиновили б Ви дитину з дитячого будинку, якби у Вас сталася проблема?

Респондент 3

Ні, я думаю, не всиновила б. Тому, що буде потім проблема стояти така, що діти виростають, і вони дуже невдячні. І якщо це буде не моя дитина, і я буду відчувати невдячність, то це буде боляче дуже.

Респондент 4

Так, усиновила б. Але у нас система така, що люди за кордоном швидше всиновлюють дітей, ніж наші люди, бо дуже багато комісій, які треба пройти, дуже багато різних нюансів – рік-два ти чекаєш на чергу тільки для усиновлення. А всиновити – так, і на соціальний статус теж обов’язково треба дивитись, бо дитина – вона виросте в нормальних умовах, вона має отримати освіту. Дитині треба дати шлях в життя!

Наталя Мусієнко

Як Ви вважаєте, чому зараз така тенденція, що іноземці все ж більше беруть наших українських дітей, а наші люди не йдуть на це?

Респондент 4

По-перше, у них рівень життя набагато вищий. А ми, на жаль, не можемо собі дозволити, двоє діток – це для нас така розкіш! Хоча раніше трійко – це ще була не розкіш. А зараз одне, і думаєш про те, як би поставити його на ноги! Наша держава зробила все для того, щоб люди не йшли на цей крок, хоча є багато людей, які хочуть всиновити. Але умови життя не дають нам цього! Просто не дають!

Наталя Мусієнко

Шановні гості, Ваші коментарі!

Євгенія Чернишова

Коментарі такі – дуже шкода, що ми не можемо зараз прямо в ефірі відповісти стосовно черги. За інформацією з наших управлінь освіти і науки, обласних державних адміністрацій, зараз в чергах на усиновлення немає українських громадян. Тобто, якщо є такі бажаючі, що відчули, що врешті-решт ви можете дати щастя тій дитині, яка на вас чекає, ви маєте прийти з заявою до відділу освіти за місцем вашого проживання і подати чотири документи. Там висновок має бути зроблений протягом десяти днів. І після цього у вас буде можливість познайомитись з дитиною, і якщо відбудеться контакт і взаєморозуміння, тоді готуються документи до суду. Я не думаю, що та шановна пані, яка так відповіла, вона дійсно в цьому процесі, вона дійсно про те знає.

Наталя Мусієнко

Просто вже існує стереотип, раніше це була проблема, люди в чергах стояли...

Євгенія Чернишова

Давайте не казати, що було раніше! Давайте казати, що є зараз. Якщо виникає проблема і ви не хочете за місцем розташування (тому, що є таємниця усиновлення), будь ласка, ви маєте можливість таку поїхати в будь-який відділ освіти на нашій території України. Якщо щось у вас не виходить і ви не хочете, ви маєте звернутись до центру усиновлення в Київ. Наша адреса: бульвар Шевченка, 27-а, телефон: 246-54-52 або 246-54-32. Вас там приймуть дуже швидко, і всі проблеми будуть вирішені. Більш того, я хочу сказати, що у нас майже щоденно є наші українські громадяни, які звертаються за консультаціями, звертаються за направленням. Тобто, я не можу сказати, що на цьому прям все зупинене. Ні! Черга є для іноземних громадян, тому, що для них процес стає занадто складним – набагато більше документів, набагато більше треба до того готуватися.

Наталя Мусієнко

Пані Світлано, Ви хотіли щось сказати?

Світлана Дядченко

Так, я хочу сказати на власному досвіді, що, дійсно, усиновлення і подання документів, перевірка документів, перевірка твого фінансового стану, твоїх житлових умов відбувається досить швидко, і, дійсно, дуже таке ставлення до усиновлень. Я приведу свій власний приклад – вони, дійсно, дуже допомагають, пояснюють, але були такі випадки, знову ж таки, це чутки, але - так, говорили, дійсно, що є черги, щось інше. По-перше, я б дуже хотіла, щоб справді люди, які хочуть усиновити дитину, зрозуміли, що це не закінчується тільки твоїм районним відділом освіти. Завжди ти можеш переступити, скажемо так, якщо тебе щось не задовольнило, і, звичайно, завжди ти повинен прийти до центру усиновлення, де ти будеш мати, скажемо так, можливість через цей центр звернутись до інших районних відділів по всій Україні. А стосовно чуток про черги, то я говорила з декількома директорами Будинків дитини, і, знаєте, черги на яких дітей існують? Які ставлять вимоги деякі пари? Дитина повинна бути з сім’ї, де батько й мати – інтелігенти, але загинули в авіакатастрофі чи автокатастрофі, я хочу Козерога, і обов’язково з блакитними очима! Саме такі пари і створюють черги.

Євгенія Чернишова

Тобто, коли певні якісь вимоги, так?

Світлана Дядченко

Ну, вимоги стосовно сім’ї, з якої має дитина виходити, хто її батьки, стосовно, я знову ж кажу, знаку зодіаку, або щось інше, тобто, коли люди вже, знову ж таки, інакше ставлять пріоритети.

Наталя Мусієнко

У нас залишилося дуже мало часу в ефірі. Пані Світлано, я хотіла б трошки зупинитися на тому, чим Ви займаєтеся. Ви зараз створили організацію, і, власне, допомагаєте цим діткам. Розкажіть про це трошки.

Світлана Дядченко

Ми ще не створили цієї організації, документи знаходяться в Міністерстві юстиції. Це буде всеукраїнська громадська організація “Суспільство рівних можливостей” і вона буде займатися проблемами, питаннями загалом дітей-сиріт і дітей у так званих неблагополучних сім’ях. І, скажемо так, три основних напрямки: умови, в яких знаходяться діти в дитячих будинках і в інших інститутах, де утримуються наші діти, по-друге, це усиновлення і якимось чином стимулювання українських громадян до усиновлення дітей, бо, знову ж таки, люди всі знають про ту проблему.

Наталя Мусієнко

Але я не уявляю, як можна людей стимулювати до цього?

Світлана Дядченко

Для цього їм треба просто показувати, розповідати. От згадайте, наприклад, виходить якась стаття у газеті, там є фотографія дитини і розказується, що з тою дитиною трапилось те і те, зараз вона тут або інакше. І відразу ж після цього ідуть дзвінки. І як правило, цю дитину забирають. Наприклад, така передача як “Милосердя”, ви знаєте, вона іде на Першому каналі – дуже багато дітей було усиновлено завдяки саме цій програмі. Бо коли людям показують на очі, як воно є насправді, то люди бачать. Ну і третій такий напрямок, все ж таки, це – усиновлення іноземцями сьогодні, коли ми не можемо забезпечити цим дітям високий рівень утримання в дитячих будинках і ми не можемо забезпечити усиновлення українцями. Мені дуже б хотілося, щоб ми були також вдячні іноземцям, які беруть сьогодні наших дітей.

Наталя Мусієнко

Я вдячна нашим гостям, слухачам, які були протягом години з нами, з “Радіо Свобода”, вдячна звукооператорові Михайлові Петренку. З вами була Наталя Мусієнко та директор Українського центру усиновлення Євгенія Чернишова і Світлана Дядченко, жінка, яка на власному досвіді знає, що таке взяти дитину з дитячого будинку, чому людям треба про це говорити, і знає життя цих дітей.

А ми вам бажаємо гарного вечора, залишайтеся зі “Свободою”, щастя вам, тепла в душі і побільше дитячого сміху в хаті! До побачення!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG