Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 06:38

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Нціонально-культурному житті регіонів України.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Нціонально-культурному житті регіонів України.

Київ-Прага, 24 вересня 2003 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні ми зосередимося передусім на національно-культурному житті регіонів України

22-го вересня у Криму розпочалися святкування Дервізи – кримськотатарського свята осіннього урожаю. Депортація свого часу помітно підірвала національні традиції, але тепер Дервіза-байрам повертається у життя кримських татар. Розповідає Володимир Притула.

Володимир Притула

Дервіза-байрам завжди був одним з найулюбленіших свят кримськотатарського народу. Кримські татари відзначають його у час осіннього рівнодення, і формально святкування розпочинаються 22 вересня. З перської мови Дервіза перекладається як “Входжу у новий світ”, і справді, ним завершується старий господарський рік і починається новий.

Цієї неділі у Симферополі вперше пройшло всекримське святкування цього національного кримськотатарського свята. В одному з міських парків відбулися виступи кримських творчих колективів, пройшли конкурси на краще виконання чинів і манелерів (кримськотатарських куплетів та коломийок), а також - народних мелодій на національних інструментах і змагання з національних видів спорту. А про те, як святкували Дервізу кримські татари в давніші часи – розповідає фахівець із традицій народів Криму Таміла Абдувелієва, яка працює в Кримськотатарській бібліотеці імені Ісмаїла Гаспринського.

„Перед святом зазвичай ретельно прибирають будинок, сад і город. Хлопчики вичищають хлів й обкурюють його димом, ошатно вдягнуті дівчатка прибирають у дворі, а господині печуть традиційний кримськотатарський пиріг – кубете. Дервізу святкували разом одразу кілька сіл – поблизу святого місця, що має назву Азіз, у Симферополі, це, наприклад, неподалік парку Салгірка, де похований святий Салгір-баба. Традиційно свято розпочинається з молитви і жертвоприношення барана. Після цього кілька гарно одягнутих дівчаток 10-12 років накидають на себе овечу шкіру й оголошують прихід Дервізи і за нею - зими. Для дівчат встановлюють гойдалки, прикрашені квітами і кольоровими стрічками. А жінки з пагорбів котять сито – як воно впаде, таким і буде урожай. Тут змагалися співаки і танцюристи, влаштовувалися турніри з кримськотатарської боротьби куреш. Тільки на це свято кидали хто далі каміння, при цьому приказуючи: нехай чорні дні повернуться тоді, коли повернеться цей камінь, тобто, ніколи. І, звичайно, на Дервізу обов’язково проводився ярмарок, а закінчувалося свято спільним танцем хоран, який символізує єдність кримськотатарського народу”, - каже Таміла Абдувелієва.

Таміла Абдувелієва розповідає, що у місцях вислання Дервіза не святкувалася і тепер, коли більшість кримських татар повернулася на батьківщину - це свято теж повертається у життя кримчан.

Олекса Боярко

Тим часом в іншому регіоні України, в Івано-Франківську, відбулося відзначення 300-ліття найдавнішої тут пам‘ятки сакральної архітектури. Колишній костьол, родинна усипальниця засновників міста графів Потоцьких зараз виконує функції художнього музею. Перед мікрофоном Іван Костюк.

Іван Костюк

1703 року в місті Станиславові, нинішньому Івано-Франківську, було завершено 9-річне будівництво колегіального костьолу Непорочного зачаття Діви Марії. Це найдавніша пам‘ятка сакральної архітектури Івано-Франківська. В минулому вона виконувала функцію родинної усипальниці Потоцьких. Колегіата належить до рідкісного на теренах Галичини архітектурного типу хрестово-купольних костьолів у стилі французького класицизму 17-го століття. Збудували її за проектом французького інженера Франсуа Корассіні. Перед цим він спроектував мури Станиславівської міської фортеці, однієї з найкращих фортець свого часу. Упродовж 10-ти років з часу побудови костьолу його оздоблювали мармуровими та дерев”яними скульптурами різьб‘ярські майстерні баварських митців Томаса Гуддера та Конрада Кутченрайтера. Тут зберігалися також реліквії ранньохристиянського мученика Вінцента, які подарував містові 1679 року Папа Римський Інокентій ХІ. Зараз у колишній колегіаті художній музей. Тут постійно діє тематична експозиція “Сакральне мистецтво Галичини 15-20 століть”. Про долю та значення костелу розповідає мистецтвознавець з Івано-Франківська Віктор Мельник: “Проектував колегіату архітектор Франсуа Корассіні, який є автором міських укріплень, тобто тут закладені традиції французького класицизму 17-го століття. Це надзвичайно унікальна річ для архітектурної спадщини не лише Галичини, але й України. Науковці з України та Польщі з нагоди 300-ліття колегіати провели трьохденну науково-практичну конференцію під назвою “Станиславівська колегіата: між минулим і майбутнім”. У конференції взяли участь історики мистецтва, краєзнавці, архітектори, реставратори, археологи, музейні працівники, фахівці в галузі збереження та охорони пам‘яток історії та культури. Учасники конференції намагалися привернути увагу до проблем збереження та популяризації пам‘яток сакральної архітектури та мистецтва в Івано-Франківську. З цієї нагоди вони провели спеціальну виставку “Станиславівська колегіата в архівних документах та матеріалах”. У виступах науковці неодноразово наголошували, що держава мала б більше звертати увагу на відновлення історичних пам‘яток, для того щоб зберегти їх для майбутніх поколінь. Для радіо “Свобода” з Івано-Франківська Іван Костюк.

Олекса Боярко

З регіонів перенесімося до столиці. З будинком номер 32 на вулиці Пушкінській у Києві пов‘язаний сюжет, який тісно вплетений у тканину української, польської і швейцарської культури. Послухаємо музикознавця Лесю Олійник.

Лесю Олійник

В історичному центрі Києва майже кожний будинок може стати музеєм історії культури України – культури, яка завжди поєднувала представників різних національностей, різних народностей та вірувань. Скажімо, по вулиці Пушкінській є двоповерхова будівля, за номером 32, яка скорше скидається на розкішний у минулому маєток. Його історія пов‘язана з музичним і театральним мистецтвом Києва. Нині у ньому міститься Національна спілка композиторів України. Перед цим тут навчалися майбутні майстри балетної сцени - учні Державного хореографічного училища. До 1917-го року в цьому маєтку теж знаходився освітянський заклад – приватна музична школа. Але жовтневий вихор революції знищив навіть саме поняття “приватний”. У свій час цю школу організувало і утримувало подружжя Регаме. Доля цієї родини досить типова для західних європейців, які опинилися в східній Європі, а точніше - на території Радянського Союзу. Прізвище Регаме ви не знайдете в жодній вітчизняній енциклопедії, хоча для українського мистецтва вони зробили чимало. Між тим, імена Костянтина Регаме – старшого та молодшого - подають довідники Швейцарії та Польщі. Справа в тому, що Регаме були громадянами Швейцарії. Звідси походили їхні предки, які згодом опинилися у місті Вільно. Тут чоловіча стать Регаме одружувалася на польських красунях. Тому наступні покоління швейцарців успадкували також слов”янську культуру. Про це свідчило часом навіть саме ім”я. Так сталося у випадку з Костянтином Фердінандом Казиміром Регаме, який, до того ж, народився у Жмеринці поблизу міста Вінниці. Гімназію він закінчив у Одесі, а університет – у Києві. Музичну освіту завершував уже в Петербурзі. Дружина ж Костянтина Казиміра - теж піаністка, Лідія Славіч-Регаме - мала сербо-шведські коріння. Отримавши блискучу музичну освіту в Петербурзі, подружжя приїхало до Києва і заснувало приватну школу Славіч-Регаме. Згодом Костянтин Казимір став професором Музично-драматичного інституту імені Лисенка та Київської консерваторії та займався композиторською творчістю. У Києві він користувався великим авторитетом і входив у коло мистецької еліти. Тут же, в Києві 1907-го року народився син, теж названий Костянтином, який згодом також став композитором. Як зазначає польський музикознавець Єржі Станкевич, у домі Регаме панувала пропольська патріотична атмосфера. Очевидно, це і наштовхнуло тодішню совєтську владу на диявольський план. То були страшні часи сталінських репресій. Так от, у 1936 році Костянтину Казиміру Регаме пропонують зібрати місцевих поляків і створити та очолити Польський ансамбль пісні і танцю. Роком пізніше сформований ним ансамбль, та ж влада фізично знищила. Ієзуїтський метод полягав ще й в тому, що НКВД знищував та розстрілював поляків за тим списком, який склав Регаме, створюючи колектив. По суті ансамбль у ті підступні роки підступно організований, щоб зібрати докупи і виявити так званих “ворогів народу”? Як тут не згадати таку ж трагічну ситуацію з українськими бандуристами! Самого Костянтина Казиміра Регаме – керівника Ансамблю теж у 37-му році арештували та розстріляли. Йому інкримінували статус польського шпіона, посилаючись на те, що той часто відвідував у Києві посольство Польщі. Насправді ж, Регаме намагався дізнатися через польський консулат про свою родину – сина, дружину, а також про сестру і брата. На щастя, на той час вони вже проживали в Польщі, чим, власне, і врятували собі життя. Залишити Радянський Союз сім‘ї Регаме вдалося тому, що вони мали швейцарськї паспорти. Лише кілька років потому до них дійшла страшна звістка.

Музична кар‘єра Костянтина Регаме-сина почалася в окупованій Варшаві, де він підробляв на життя грою на форепіано в кав”ярнях. Тоді ж виник його перший значний твір - квінтет, який оцінив сам Вітольд Лютославський. Під час війни Регаме-молодший допомагав польським музикантам та підпільникам-партизанам “Армії крайової”, користуючись недоторканістю, яку давав швейцарський паспорт. Проте і йому з матір‘ю та молодою дружиною-полькою теж довелося пережити жахи концтабору. Чи не тому його драматичний твір “Видіння пророка Даниїла” наскрізь перейнятий апокаліптичними настроями? Після закінчення війни родину Регаме депортували спочатку в Німеччину, а потім – на батьківщину своїх предків – у швейцарське місто Лозанну. Тут композитор працював професором філології і водночас очолював Спілку композиторів Швейцарії. За кілька років до кончини Костянтин Регаме-молодший побував у місті свого народження – Києві, на вулиці Пушкінська 32 і слухав тут, у залі Спілки композиторів свої твори у виконанні українських музикантів. Блукаючи по колишньому маєтку, він досить швидко знайшов свою колишню дитячу кімнату, в якій починав навчатися музиці, в якій прожив по-дитячому щасливі роки. Леся Олійник, для “Радіо Свобода”, Київ.

Олекса Боярко

І на завершення програми – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 23 вересня виповнився 371 рік від смерті українського богослова, поета, перекладача та видавця Тарасія Земки. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Перші відомості про галичанина Тарасія Земку датуються 1602 роком, коли він брав участь у науково-видавничій діяльності гуртка інтелектуалів у маєтках Балабанів у Стрятині та Крилосі на Прикарпатті. Від 1607 року Земка працював дидаскалом (тобто, вчителем) у школі Львівського Успенського братства. 1615 року Земка на запрошення архімандрита Печерського монастиря Єлисея Плетенецького, разом з іншими галичанами, переїхав до Києва і долучився до створеного у Лаврі наукового осередку. З перевезенням наприкінці того року зі Стрятина до Києва обладнання друкарні Земка став одним з провідних видавців, а від 1624 року – і управителем друкарні Печерської лаври. Він перекладав з латини та грецької, був дослідником, редактором, упорядником, коментатором, коректором, автором передмов, покажчиків та післямов більшості тодішніх видань Києво-Печерської лаври. На початку 1616 року ієромонах Земка став співзасновником Київського Богоявленського братства, згодом викладав у Братській школі на Подолі, а 1627 року був обраний ігуменом Київського Братського монастиря. Тоді ж він разом з Петром Могилою став одним із засновників і перших викладачів школи при Києво-Печерській лаврі. 1632 року Земка сприяв об’єднанню Лаврської школи з Братською у Київський братський колеґіум (майбутня Києво-Могилянська академія) і був призначений його першим ректором. Богослов, проповідник і поет, Тарасій Земка навіть героїв своїх панегіриків найбільше вихваляв за “набоженство”, покровительство науці і сприяння книговиданню. В епіграмі на герб архімандрита Києво-Печерського монастиря Захарії Копистенського він бажає тому успіхів у справах (цитата) «віри православной і діток цвіченьї, на ратунок ближнєму, церкви вспоможеньє». А у своїй післямові до одного з видань друкарні Києво-Печерської лаври він писав: “Читателю ієромонах Тарасій Левонич Земка здравія і спасенія зичить”. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода“, Київ.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG