Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:48

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 8 жовтня 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

На відміну від атипової пневмонії, медійної страшилки осінньо-зимового сезону, презентаційна лихоманка продовжує переможну ходу. І ніяке міністерство охорони здоров‘я тому зарадити не в силі. Головно через те, що вірус схильний до постійних мутацій. У легендарні часи смолоскипівської юні він спричиняв до концептуальних фуршетів з літературною приправою. Потім вподобаними виявились перформенси на свіжому повітрі. Десь поблизу “ярма”, чи то пак “арки воз‘єднання”. Аж ось несподівано вигулькнули і вже призабуті підвали. До чого б воно йшлося? З роздумами про це – культуролог Олександр Хоменко.

Олександр Хоменко

Що не кажіть, а Гегелю, цьому ретельному обліковцю в коморі філософських дефініцій, таки ходило за український нонконформізм. Принаймні його “теза-антитеза-синтез” під цим оглядом здобувається на цілу історію. Про те, як “вишлі ми всє” із підвалів та студентських гуртожитків. Далі з‘явилися можливості з комфортом постояти “под дождьом, под дождьом” – з грошових купюр, зрозуміла річ. Але більшість товариства збагатилась тільки досвідом і мудрощами мандрів. І оскільки сцену палацу культури “Україна” міцно запосіли попсові “зайки” вкупі з “Лєсоповалом”, повертатися доводиться у знайомий підвал. Наприклад, 5го корпусу Могилянки, де в останній день вересня презентували чергове число часопису “Молода Україна”. Власне, у цьому дійстві радикальність декорацій і музики тільки продовжувала радикальність текстів. Лесі Герасимчук і “Королівським зайцям” була необхідною акустика низьких склепінь. Проза Світлани Поваляєвої з її босхівськими видивами катастрофи київського андеграунду матеріалізувалась у купах старої цегли. Голі стіни спонукали до роздумів про карбонаріїв, таємні змови і революції. Толік Сухий, лідер рок-гурту “Рутенія” фаховим поглядом оцінює обстановочку: “А підвальчик нічого. Був би я чекістом у 18-му – без уваги б його не залишив.” До речі, про революцію. Точніше, про “Четверту революцію”. Бо саме так називається видрукуваний у часописі роман Павла Солодька, який уже спричинився до певного розголосу. А “Кальварія” навіть погрожує видати його окремою книжкою.

Павло Вольвач

А тут я дозволю собі перебити Сашка і звернутися із кількома запитаннями безпосередньо до самого “революціонера”, чи то пак молодого прозаїка Павла Солодька.

Отже, Павле, як я розумію, твій роман “Четверта революція” - це напевно дебют в часописі “Молода Україна”. То й питання таке в лоб, просте. Звідки ти такий взявся революційний? Хто ти, що ти?

Павло Солодько

Народився 1976 року в Берестечку. Виріс в Чернігові. З 1993 року живу в Києві. Я назвав би себе революційним, звичайний, посередній, український, ну вже не пацан, молодий чоловік. Було три школи середніх, потім студент Київського університету імені Шевченка, відділення класичної філології, це латина давньогрецька. Потім працював на різних роботах. Двірником, навіть, працював. Працював викладачем, працював журналістом, редактором. Зараз уже місяць працюю в газеті “Без цензури”.

Павло Вольвач

Тобто ти, як Джек Лондон. Ну добре, а скажи таке. Ось я твій роман ще не читав, перегортав. Там таке кидається у вічі. Як мені видається на тлі нинішніх реалій літературних, воно трошки незвичне. Зокрема київський топос у тебе залюднений масами людськими, які готові до якоїсь дії, до екшину. То що це за така твоя позиція, витворений тобою світ. Це така реакція на все це фентезі, таке своєрідне. Чи можливо реакція на майже тотальну українську таку сонливість, дрімучість?

Павло Солодько

Ні, навпаки, коли це все писалось, я жив в гуртожитку, в спільноті, яка була дуже активна по-різному, як соціально, так і політично. Я писав це абсолютно, нібито з реалії. Хоча зараз я розумію, що якраз кияни є найбільш пасивними. Ну тому, що живуть заможно, з рештою, куди їм активничать. А взагалі, можна назвати, що це мрія, тому що повинно і навіть, якщо люди не будуть активними ніхто не зробить за них: ні Ющенко, ні Медведчук ніхто, того, що вони хочуть.

Павло Вольвач

Ну а все-таки, ось зараз молодь зокрема літературна. Вона далека від якихось соціальних моментів. Принаймні, так мені здається, в тебе ж навпаки соціальність присутня в романі досить так відчутно.

Павло Солодько

Без соціальності нецікаво читати. Я пам‘ятаю це видавництво, як воно, “Смолоскип”, видавало перші збірочки там якісь: “Рік чорного півня”. Ну сплошна чернуха, якесь самоубійство, зґвалтування. Без соціального література неможлива. Тому в моїх творах є соціальна.

Павло Вольвач

А як би ти сам означив стиль, жанр: фентезі, капіталістичний реалізм, чи там, як ти висловився з огляду на нинішні реалії – феодальний реалізм. Що це?

Павло Солодько

Швидше феодальний реалізм, ну тому, що капіталізмом важко назвати, якийсь чи дикий капіталізм, чи феодалізм. Це піраміда залежних васалів. Хоча, це так швидше, такий культурницький жарт. Те що з‘являється чимало так званих: альтернативна фантастика, здається це так називається, альтернативна історія, Кожелянко, є ще кілька в Інтернеті читав речей. Це свідчить про те, що люди, можливо, незадоволені, тим, що вони зараз бачать. Хоча, можливо, і про таке воно не свідчить.

Павло Вольвач

Я читав, що вже готові, принаймні, якісь перші сцени, що починаються з грандіозної якоїсь секс-оргії. Отже, що буде надалі?

Павло Солодько

Жодних секс-оргій не буде. Це теж буде феодально реалістична пастораль. Тобто, там йдеться про двох: дівчину і хлопця, які живуть в цьому світі. Випадково втрапляють в розборки феодалів. І доводиться їм виходити з під‘їзду під стволи ОМОНу. А я ще не вирішив, чи буде демократичний кінець, чи ні. Певно ні.

Павло Вольвач

Дякую, тезко! А слухачам нагадую - це був молодий та ранній київський прозаїк Павло Солодько. Втім, розмовою з ним тема ні барикади, хай навіть останньої, ні “Молодої України” не вичерпується. Тему продовжує, а вірніше – підводить жирну академічну риску Сашко Хоменко.

Олександр Хоменко

Отже, годі жити в середині рекламного ролика. Наспів час на українську експансію. Ну а те, що нині “Молода Україна” у підвалі, а хтось – на телеканалі, не повинно аж надто непокоїти. Презентація християнства в Римі теж наприпочатку відбувалася у катакомбах. Це пізніше воно стало релігією всієї імперії. А Київ, як і Рим, - не забуваймо – теж стоїть на семи горбах.

Павло Вольвач

“Слухайте музику революції” – закликав свого часу Олександр Блок. “Соціалізм без музики жодними гарматами не побудуєш” – вторував йому Павло Тичина. І революції, і соціалізми уже були. Були, і відійшли в минувшину. А музика залишилась. Зокрема, і фестиваль “Київмюзик-фест”, який днями завершився в столиці і на якому прозвучала класична, авангардна, сучасна академічна музика. Фестиваль відкрився першою симфонією патріярха української музики, майже столітнього композитора Миколи Колесси. А другою симфонією засновника фестивалю Івана Карабиця, який відійшов у вічність кілька років тому, диригував його син Кирило Карабиць. Він виконує обов’язки музичного директора цього музичного фестивалю, але основне місце його роботи - диригент філармонійного оркестру Французького радіо. Крім цього, Кирило Карабиць - диригент Національного театру опери та балету в Києві.

Напередодні відльоту маестро до Парижа з ним розмовляв мій колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик

Звучить остання частина симфонії ре-мажор німецького композитора 18-го століття Ґотліба Ґрауна у виконанні філармонійного оркестру Французького радіо. Диригує Кирило Карабиць. Запис зі світової прем’єри цього твору, яка відбулася в Парижі 13 вересня цього року. Цікаво, що цю симфонію знайшов сам Кирило у врятованій українцями колекції Берлінської академії співу, яка ще донедавна зберігалася в Києві, але була подарована урядом України Німеччині.

Незважаючи на свої 26 років, Кирило Карабиць вже встиг побачити світу, пожити на Заході. Говорить диригент філармонійного оркестру Французького радіо Кирило Карабиць: “Ну своє життя на Заході я почав, коли я поїхав і став студентом Віденської академії музики. Це було 7 років тому. Після двох місяців навчання, я випадково почув про конкурс на позицію асистента диригента в Будапештському фестивальному оркестрі. І так само випадково його виграв. І був час, коли я вчився в Київській консерваторії, паралельно вчився у Віденській консерваторії і працював асистентом в Будапешті. Життя було досить цікаве”.

Рік тому Кирило Карабиць почав працювати в Парижі. Життя молодого диригента, за його ж визнанням, сильно змінилося. Він потрапив в один з найкращих симфонічних оркестрів Франції – філармонійний оркестр radio France, Французького радіо. Конкурс на одне вакантне місце тривав близько півроку. На початковому етапі в ньому взяли участь півтори сотні молодих диригентів з різних країн. Чотири п’ятих з них відсіяли ще на далеких підступах до столиці Франції.

Говорить Кирило Карабиць: “В фіналі я був єдиний диригент, який не знав французької мови. Від першого до останнього туру розмовляв по англійські. До Парижу приїхало 30, і вони проходили конкурс, який складався з 3 турів. І тур проходив з оркестром консерваторії паризької, і ІІ, і ІІІ тур проходив разом з оркестром radio France. І останній, фінал, проходив в відомому залі Плієль, який зараз, його трошки перебудовують, змінюють акустику всередині і кажуть, що це буде щось фантастичне. То всі чекають з нетерпінням цього. І 3 тури з різною програмою, від Бетховена до сучасних творів. Треба було диригувати і проводити репетиції. Тому я ніколи не сподівався, що у Франції можливе таке, з англійською мовою отримати першу премію. Я до сих пір не можу в це повірити”.

Кирило Карабиць розповідає про перший свій сезон у філармонійному оркестрі Французького радіо: “Перший рік був в чомусь, такий відповідальний для мене. Тому, що в Парижі я був людиною новою. І тому всі придивлялись, спостерігали, хто він є такий, цей молодий українець. Починалось з того, що був запропонований контракт на один рік. Після трьох місяців перебування, мені запропонували контракт ще на один рік, а ще через місяць, ще й на третій рік. І сказали, що більше не можемо зробити, тому що ця посада, вона розрахована на молодих диригентів, які змінюються, знаєте, кожного року. А от в моєму випадку, виняток було зроблено”.

Володіючи англійською, італійською і німецькою мовами, Кирилові Карабицю довелося вивчити й французьку: “Із оркестром я спілкуюся тільки французькою мовою. І я можу пояснити чому, я можу розмовляти по англійські, всі зрозуміють, що я маю на увазі. Але різниця величезна в тому, що якщо ви розмовляєте по англійські, до вас відношення, як до іноземця. Якщо ви розмовляєте по французьки – ви є свій”.

Гостем програми Віта Нова був диригент філармонійного оркестру Французького радіо і Національного театру опери та балету в Києві Кирило Карабиць. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ. Павло Вольвач

”Архітектура – це застигла музика” – сказав хтось. Не будемо сперечатися, але додамо: і історія також.

А в ній, в історії, є дати, які змушують непримиренних політичних опонентів або конкуруючих між собою олігархів припинити суперечки, замовчати – і дослухатися до подиху часу. В історії України двадцятого століття таких дат чимало: бій під Крутами, голодомори, Бабин Яр. Час притлумлює свій нескінченний плин, щоб дати змогу нащадкам почути брязкіт зброї і стогони помираючих під Крутами українських юнаків; або - молитви і прокляття помираючих від голоду селян. Побачити, як довгою вервечкою від Бабиного Яру ідуть у вічність тисячі євреїв, українців, циган. Уперше Київ отримав змогу побачити ті події осені 1941-го – 43-го років очима художників. Уперше кілька десятків київських художників об’єдналися, щоб донести своє бачення Бабиного Яру. Уперше в українській столиці відкрито виставку, яка має назву “Митці за вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру”. Її відвідала наша кореспондентка Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Одна з організаторів виставки – художниця Ірина Клімова повідомила: “На виставці представлені твори Абрама Балазовського, Михайло Вайнштейна, Йосифа Васйсблата, Ігоря Горяного, Віктора Гукайла, Івана Їжакевича, Ірини Клімової, Федора Коновалюка, Тіма Левича, Зої Лерманс, Стефана Мадяра, Георгія Малакова, Ольги Рапай, Євгена Ройтмана, Юхима Роднинського, Зиновія Толкачова, Станіслава Хохлова, Романа Чудновського, Владислава Ченишевського, Сергія Шишка. Тобто ви бачите, що є багато прізвищ, таких визначних митців, бо вони вже стали класиками.”

За переліком імен митців – свої унікальні творчі пошуки і розробки, своя родинна пам’ять про голокост і Бабин Яр, про Другу світову – чи то Велику вітчизняну – війну. Важко знайти у Києві художника, чиїх родичів оминули ті лихі роки: звідси на їхніх картинах – і пронизлива туга за втраченими життями, і суворі спалахи вогнів на київських вулицях та в очах киян, і напівпрозорі силуети людей, які приречені піти у вічність, лягаючи кістьми у Бабиному Яру.

Ці силуети схожі на силуети мільйонів жертв диктатур і збройних конфліктів: на єврейських і циганських дітлахів, котрі згоріли у топках Бухенвальду; на маленьких японців, що розчинились в ядерному вихорі Нагасакі – це і їхній попіл також стукає у серця сучасників, це їхні очі з докором дивляться на нас з полотен київських художників; це їхні душі надихають митців на створення таких картин. Жертви Бабиного Яру живуть на полотнах київських художників, які представлені на виставці у Фонді підтримки розвитку мистецтв. З Києва, для програми “Віта Нова”, Богдана Костюк.

Павло Вольвач

Отож, слухаймо музику і не забуваймо про історію. Я ж нагадую, що в ефірі був радіожурнал “Віта Нова”. Його уклав і провів я, ведучий Павло Вольвач. Хай вам щастить. Зустрінемось. Говорить “Радіо Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG