Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Деякі аспекти проблеми пошуку української ідентичності.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Деякі аспекти проблеми пошуку української ідентичності.

Київ, 10 жовтня 2003 року.

Володимир Ляшко

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко. У центрі уваги нашої передачі – деякі аспекти проблеми пошуку української ідентичності.

Почнемо з ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ. 11-го жовтня виповнюється 350 років від ухвалення Земським собором у Москві рішення прийняти Козацьку державу під протекцію московського царя. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

У липні 1648 року гетьман Богдан Хмельницький звернувся з листом до московського царя Олексія Михайловича, прохаючи його напасти на Польщу і тим нав’язати їй війну на 2 фронти. За це гетьман обіцяв повернути Москві втрачені нею Смоленщину та Сіверщину. Проте цар тоді не наважився порушити Полянівський польсько-московський мирний договір 1634 року. У наступні 2 роки сторони обмінювалися візитами дипломатичних делегацій, проводили інтенсивне листування, і Хмельницький приймав від Олексія Михайловича так звані “милостиві жалування” на потреби Війська Запорозького. Спочатку гетьман пропонував цареві постійне військове співробітництво (цитата): “Чтоб он, государь, им помочь учинил ратными людьми, а они, черкасы, ему, государю, вперёд будут надобны”. У квітні 1649 року Хмельницький, приймаючи у Чигирині московське посольство, вже говорив про перехід козаків на збройну службу царю. А наприкінці місяця гетьман у листі просив царя: ”Нас під милість і оборону свою і всю Русь, яка нині по милості Божій з’єдналася проти ляхів, візьми”. Одночасно переговори про встановлення протекторату над Україною Хмельницький вів також із Туреччиною. Тож на початку 1651 року турецьке посольство привезло гетьманові від султана ”нішам” (тобто, грамоту) про умови протекторату. А наприкінці травня 1653 року турецька делегація передала Хмельницькому ”санджаки”, тобто клейноди султанського васала: булаву, шаблю, бунчук та каптан. Дізнавшись про це, цар 2 липня повідомив гетьмана про свій намір взяти Козацьку державу ”під нашого Царського Величества високу руку”. 11 жовтня Земський собор ухвалив розірвати мир з Польщею і (цитата) ” Військо Запорозьке з містами і землями прийняти під государеву високу руку, щоб їх не відпустити в підданство турському салтанові або кримському ханові”. А 2 листопада цар оголосив в Успенському соборі Кремля про своє рішення розпочати війну з Польщею. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.

Володимир Ляшко

Як же відрезонувала в подальшій долі України подія, про яку щойно розповів Віталій Пономарьов? Слово історику Ігорю Гиричу.

Ігор Гирич

Як записав відомий історик засновник державницької школи української історіографії В’ячеслав Липинський в своїй відомій праці “Україна на переломі”: “Офіційний розрив з Польщею, а з ним кінець політики автономізму, припав якраз на послідні місяці 1653 року. “Рік це, власне, королівський, а мені і моїм замислам зовсім противний”. Так характеризував цей пам‘ятний рік сам Хмельницький. Що наважніше – це великі, монархічні династичні замисли гетьманські розраховані на поміч турецьку і на протекторат султанський захиталися під впливом смерті улюбленого сина і наслідника Тимофія, вбитого під Сучавою у вересні 1653 року. Захитались і впали, вони врешті зовсім під враженням нової зради татарської і тих страшних спустошень, які татари тоді ж таки в Україні вчинили”. Писав відомий історик В‘ячеслав Липинський. Відома подія січнева 1654 року Переяславська рада була запрограмована подією 11 жовтня 1653 року, бо саме цей собор визначив долю України і вступ Москви у війну з Річчю Посполитою. І в принципі можна вважати, що саме ця подія визначила майбутнє України на наступні 300 років.

Володимир Ляшко

Від минулого – до сьогодення. Проблема національної ідентичності була у центрі уваги виступу президента українського Пен-клубу Євгена Сверстюка на Світовому Конгресі Українців. Пропонуємо фрагмент цього виступу. Говорить Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Ви зібралися на гостинній українській землі, де ви досі лише гості, де господар не явив свого лиця, де важко зорієнтуватися, чим зараз зайняті ловці свідомих українців. Чи вони ловці тільки дограють мізерні ролі в колишньому музеї Леніна, так незграбно перейменованому в Український дім? Навколо нас хижий і недобрий світ. Сіялося 70 років, а тепер сходить і сходить все це в умовах свободи. Адмінресурс, державні кошти, поліція, Беркут, яструб, тигр і весь зоопарк, а за ним ще страшніше: підкуп і змова злодюг. Проти цього маємо те, що колись нам прислав з іркутської тюрми Павло Грабовський: “Сміле слово, то наші гармати, світлі вчинки, то наші мечі”. І то наш камертон в дикому оркестрі доби під галас чужої мови. Під нами слизький ґрунт, де не діє закон. Навколо пастки замасковані павутиною розмов про державотворення і про небезпеку терору. Тут пульсує парадоксальний розум “совка”, який погодився на пам’ятник голодомору, але з умовою, коли його заховають під міст Патона. Він згоден і на Боже слово, але в інтерпретації перевіреного 60 років тому Московського Патріархату. Пастки і в нас самих, коли ми добродушні, готові зайти до гаранта на 150 грам і спільне фото. Ми зібралися на українській землі відчуженій і напівзакладеній, і будьмо готові до повільного прокладання чесної дороги за несприятливих умов. Ми вас вітаємо в нашому рідному Києві, де Батий 1240-го року – це ще не найгірше. В нашому сонячному, незрівнянному, найкращому в світі місті, що його благословив перший учень Христа Андрій. І хай манить і вабить нас вдень і вночі, як цвіт папороті, і як слід Хмельницького і Мазепи, як мрія Гоголя і Шевченка, як пам‘ять тих стін, що чули голоси Грушевського, Петлюри, Єфремова: усі голоси тревоги і надії, і хай буде наш Київ містом нашої любові і віри.

Володимир Ляшко

Один із вимірів національної ідентичності – це символи, пам‘ятні дати, свята. Як із цим у сучасній Українській державі? Перед мікрофоном Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Радянські символи, свята, урочисті дати на офіційному рівні в Україні відзначаються; ті ж, що пов‘язані не з ленінсько-сталінським офіціозом, а з трагічною і реальною водночас українською історією, у кращому разі відсуваються на другий план, у гіршому – взагалі ігноруються. Скажымо, 22 січня, день проголошення незалежності України 1918 року і День злуки Східної та Західної України 1919 року, офіційно відзначається на рівні, нижчому за День шахтаря.

Тим часом 23 лютого, свято армії Троцького-Сталіна, перетворилося на урочистий День захисника Вітчизни. Так само і з пам‘ятниками. Перший прем‘єр більшовицької Росії Ленін у Києві стоїть, забронзовілий; а перший прем‘єр вільної України Винниченко не годен мати пам‘ятника у столиці незалежної України. Пам‘ятник за життя співаку Кобзону (як свого часу генсеку Брежнєву) урочисто відкрили – а належного меморіалу жертвам голодомору 1932-33 років в Україні не було і нема.

Наведу кілька прикладів – тільки за останній місяць – пам‘ятних дат, які влада оминула своєю увагою. 17 вересня. 150-ліття Михайла Павлика – друга і соратника Івана Франка, співзасновника однієї з перших політичних партій, видатного публіциста, громадського діяча. 19 вересня – 100 років від смерті Сидора Воробкевича, письменника, композитора, культуртрегера. Того ж дня виповнилося 50 років від смерті Климента Квітки – людини, котра разом із Філаретом Колессою вивела українську фольклористику на світовий рівень, а на додачу – ще й чоловіка Лесі Українки. 7 жовтня – 150 років тому народився генерал-лейтенант Олександр Цицович, військовий комендант Києва після проголошення УНР. Чи знають сьогоднішні українські вояки, хто це такий? Того ж дня 50 років тому померла Софія Тобілевич – з когорти корифеїв-засновників українського театру. Тиша.

Але 22 вересня президент Кучма не забув привітати ветеранів з Днем партизанської слави, а 18 вересня – з Днем винахідника і раціоналізатора. Щоб відзначити 150-ліття початку Кримської війни, яку вела Російська імперія проти об‘єднаних сил Західної Європи та Оттоманської Порти (16 жовтня), навіть був створений спеціальний оргкомітет на чолі з Віктором Медведчуком. А от 14 жовтня про річницю створення Української повстанської армії навряд чи скаже добре слово бодай хтось із владних речників. Принаймні, торік 60-ліття УПА було відзначене виключно на рівні національно-демократичної опозиції і регіональної влади деяких областей. А от як загальноукраїнські пам‘ятні дати в незалежній Україні відзначаються круглі і напівкруглі дати народження Володимира Щербицького і початку згаданої Кримської війни, створення ленінського комсомолу і підписання Переяславської угоди.

Володимир Ляшко

І наостанок – про ще один символ, який має безпосередній стосунок до історії України у ХХ-му столітті. Слово Ігорю Лосєву.

Ігор Лосєв

За особистим розпорядженням президента РФ, ветерана КГБ Володимира Путіна, в Москві встановлюється пам’ятник колишньому голові КҐБ СССР з 1967 року, колишньому генсеку ЦК КПСС з 1982 року Юрію Андропову. Юрій Андропов був одним з найактивніших учасників придушення угорського національного повстання 1956 року, що призвело до великого кровопролиття, страти керівників цієї країні і фактичною окупацією Угорщини. Не менш активну участь Андропов брав у придушенні Празької весни 1968 року, окупації Чехословаччини. Він належав до тих, хто ухвалював рішення про введення радянських військ до Афганістану. За його керівництва КҐБ була розпочата жорстока боротьба проти дисидентів та національної інтелігенції. Масові арешти, політичні процеси та політичні вбивства, навіть, закордоном, психіатричні катівні для інакодумців – саме цим запам‘ятався громадянам колишнього СССР, чекіст за духом, переконаннями і посадою Юрій Андропов.

Очоливши партію і державу Андропов організував масові перевірки радянських людей на вулицях, магазинах, кінотеатрах і, навіть, лазнях виходячи з презумпції вини “чому в робочий час не на роботі?”. Крайньою репресивності внутрішньої політики генсек КПСС Андропов уславився ще й привнесенням насильства у зовнішні справи, віддавши наказ знищити південнокорейський пасажирський літак, де загинуло 300 осіб, в тому числі і діти. Він намагався розмовляти з Заходом з позиції сили провокуючи збройне протистояння. Найбрутальніший загін КҐБ працював в Україні, де здійснювалося переслідування всього неформально українського, де відбувалося полювання на релігійних діячів, психопатична боротьба проти українського буржуазного націоналізму – все це Андропов, організатор і натхненник брудних перемог КҐБ.

Українці ще пам‘ятають велику посадку українських діячів 1972 року, нищення Української Гельсінської Спілки, олімпійські репресії 1980 року, коли здійснювалась масова зачистка небажаних осіб. За Андропова посилилися репресії проти кримських татар, активізувалася політика державного антисемітизму, здійснювалися спецоперації закордоном. Зокрема вбивство болгарського письменника-іммігранта Маркова, спільно із спецслужбами Тодора Живкова. Цей період був позначений підтримкою лівого і антизахідного тероризму від Латинської Америки до Палестини і Індокитаю. Чи означає встановлення кату із ЧК публічне визнання Володимиром Путіним факту реставрації всевладдя спецслужб у Росії, демонстративну відмову від європейських політичних і моральних цінностей. І чи не означає це поширення ідеалів КҐБістської держави на весь так званий ЄЕП включно з Україною? І чи не з‘явиться тут охочих поставити пам‘ятник Юрію Андропову разом з іншими чекістами? І чи не означає встановлення цього пам‘ятника відповідь на запитання західної преси, хто Ви, містере Путіне?

Володимир Ляшко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Володимир Ляшко. Говорить “Радіо Свобода”.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG