Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:45

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 15 жовтня 2003 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Зараз модно розводитись про “архетипи” та культурні коди, вишукуючи в товщі часу сакральні галушки та архетипний очкур. Модно й кидатися в іншу крайність, на все, що пов”язане з традиційними цінностями, наліплюючи наліпку “архаїчності” та – не при дітях будь сказано – “тестемантарно-рустикального дискурсу”. А поза тим... Український народ крізь тисячоліття проніс свій “культурний код”, свою співочу мову, романтичну душу. Власне, завдяки цьому залишився народом, і нині – після століть культурної експансії спершу Російської імперії, а по тому радянського союзу – вертається до першоджерел, до витоків своєї культурної ідентифікації. І музична прем’єра київського фольклорного гурту «КРАЛИЦЯ» - себто презентація альбомів «Ой у Києві» та «Літо» - сприяє цьому важливому процесу. Розповідає Богдана Костюк.

Богдана Костюк

За більш як десятирічну історію існування “Кралиці” її учасниці стали справжніми королівнами у такій складній музичній сфері, як виконання українських обрядових пісень. Учасниці гурту їздять по різних куточках України і, за словами керівника “Кралиці” Івана Синельникова: “Наш ми записували в фольклорних експедиціях. Запис ми зробили. Ті люди, які погодилися випустити ці диски дали нам певний відсоток, щоб ми змогли зробити презентацію, де ми знаходимось. Це два диски, в нас готується ще третій, “Зима” має вийти. Ми повинні зараз робити, те, що ми можем зробити. Є ще регіони звідкіля ще можна черпати цей матеріал. Нажаль, ми записуємо, но не можем довести до пуття. В нас є записи з Чорнобильського району. Це тоді, коли жили люди в Чорнобильському районі, зона чорнобильська, Новий Мир, там Багато цих сіл зберігається, ще з часів. Але записи всі на касетах, касети руйнуються, просто сипляться, нема можливості зберегти, навіть таким чином, щоб десь якось редагувати, десь підчистити, щоб зберегти цей матеріал. Це просто душа кричить.

Одна з учасниць гурту – Ніна Гаренецька – додає: “Приїжджаєш в село просто, “а шо ж Ви не приїхали, хоча б рік назад, бо вже померла та баба та й дід, та й ніхто в тому селі не знає тієї пісні. Вже ніхто нічого не знає. А приїдеш через років п’ять, привезеш, “а оце діти у вас так співали, такі пісні”. Поставиш касету, “а невже у нас таку красу співали?”

У музичних альбомах “Ой у Києві” та “Літо” зібрані обрядові та святкові пісні з різних регіонів України. Вихід цих альбомів свідчить про відродження давніх народних традицій. Ці традиції і не вмирали ніколи, вони зберігались і передавалися з покоління в покоління, - каже Олександра Гарбузова: “В нас дівчина, моя одногрупниця, вона сама з Волині. І вона каже, що в неї в селі ще деякі обряди проводяться. Ще залишилася традиція ткацтва, роблять полотно, костюми. На Рівненщині проводять багато фольклорних на яких проводяться оці обрядові концерти. Люди показують повністю обряди”.

А Іван Синельников стверджує, що давні обряди, народні пісні, давні українські звичаї “переселяються” з сіл у міста: “Обряди, які були раніше поширені і мали коріння у селах, вони всі переходять на міста. Навіть в самому Києві багато створено фольклорних колективів саме молодіжних, в селі такого не має. Ця мода перейшла якраз на місто”.

І про це свідчить, серед іншого, творчість гурту “Кралиця”. З Києва, для “Радіо Свобода” Богдана Костюк.

Павло Вольвач

Світ автентики вертає в міста як промовляння з минулого. Як далекий, але теплий спогад. Як дитинство. Кожен бо з нас приспав у собі дитину. Приспав міцно, але от чи назавжди? Як би там не було, часом ця інфантильна начинка починає бродити, рости й підступати нам до горла. І коли вже ніякі гортанні шлагбауми не здатні зупинити ці незримі магмові потоки, ми радісно виригуємо зі свого скрученого дорослого нутра щось дитяче. Щось живе у своєму автономному режимі, некеровано змінюючи нашу “нормальність”. Іноді воно робить нас божевільними, а іноді - геніями. А на межі між божевіллям і геніальністю, як відомо, часто народжується мистецтво. Про результати звертання митця до свого дитячого світу більше знає Олена Квасній.

Олена Квасній

Прийнято вважати, що чоловікам більше пасує впадати в дитинство. А ми, їхні жінки, маємо всіляко плекати ті впадання, аби не згубити своїх материнських інстинктів. Однак загальні стереотипи руйнує київська мисткиня Світлана Кубрак, що на початку жовтня виставила в галереї “Срібні дзвони” свої роботи – ляльки з трави. Втім, ляльками експонати назвати важко, позаяк гратися ними не дозволяють. Їхній ляльковий статус можна означити як декорацію. Такі собі декоративні іграшки для дорослих, призначенні для споглядання. Солом’яні снопи вони теж не нагадують, бо зверху розфарбовані різнокольоровими барвами. Взагалі, якби не знаття, що матеріалом для виготовлення є суха трава, можна було б подумати, що ляльки гіпсові чи глиняні. Технологія виробництва досить складна і нова. Докладніше про неї розповідає авторка робіт Світлана Кубрак.

Світлана Кубрак

Цей матеріал новий. В роботі він виявився дуже цікавим, а його можливості дуже великими. Для мене це було несподіванкою. Якщо з глиною працюють вже давно, то траву почали випробовувати лиш недавно. У той же час кожний майстер, а їх всього декілька, віднаходить щось своє. Мені подобається цей матеріал, він теплий, натуральний, як на мене, він навіть пластичніший, ніж глина чи пластилін. Це особлива технологія, вона складна, про неї неможливо розповісти словами, її потрібно вивчати. Хоч я вважаю, що викладати цю технологію ще рано. Я сама поки що її вивчаю. Спочатку потрібно повністю дослідити її, а вже потім викладати.

Олена Квасній

Досліджуючи незвідані можливості трави, пані Світлана виявила, що найорганічніше з творчою флорою зживаються звірі. Усі вони перебувають у свідомому чи не дуже контакті з нею: коні скубуть траву, собаки нею виліковують свої псячі болячки, жаби стрибають по ній, бджоли збирають мед із її цвіту. Тому, можливо, й сама того не усвідомлюючи, авторка, увіковічнила сіно саме у подобах тварин, птахів і риб. Ляльок-людей серед експонатів немає, хоч присутні деякі атрибути людської цивілізації: жіночі сумочки, туфлі на каблуках. Видно, доросла людина, якщо і воліє іноді погратися, то краще вже із псами і жабами, ніж з людьми. Грою з собі подібними вона таки переситилася. Олена Квасній для радіо “Свободи” з Києва.

Павло Вольвач

Та й чим вони не переситилися, ці гомо сапієнс, ці “вінці природи”, вони ж людішкі, вони ж – “народєц” або ще електорат під виборчу пору... Хіба що “драмою на дві тисячі метрів”, тобто кінематографом, котрий ще вождем світового пролетаріату був охрещений найважливішим із мистецтв.

Сучасне українське життя не втратило ані в панорамності проблем, ані в режисурі абсурду. Тільки от сучасні вожді України про силу суспільно-виховного впливу кіно забули, дозволивши заповнити всі можливі екрани та ефіри низькопробним відео-продуктом. Однак справжні кіномани ніколи не припиняли вести свою майже партизанську війну за якісне кіно. Про одну з їхніх перемог розповість Тарас Антипович.

Тарас Антипович

Із 94 року при Києво-Могилянській академії існує кіно-клуб. Сьогодні він є одним із небагатьох осередків пропагування якісних фільмів. Кінолікнеп для всіх охочих включає не лише можливість перегляду стрічок, а і їх обговорення. У будень покази відбуваються в корпусі “Бурса” на Набережній-Хрещатицькій, по суботах – на великому екрані в актовому залі Культурно-мистецького центру на вулиці Іллінській. Плата за вхід встановлена суто символічна. Про роботу кіноклубу говорить його головна натхненниця – кінокритик Ольга Брюховецька.

Ольга Брюховецька

Ідея виникла в 1994 році і тоді ж я організувала цей кіно клуб в Києво-Могилянській Академії, і те, що він проіснував до сьогодні означає. Ця ідея виявилась плідною і потрібною не тільки мені, а й усім тим людям, які ходять на фільми. Я розумію, чому це так: тому що насправді наше покоління має дуже вузький вибір хорошого кіно, тому що в кінотеатрах іде погане кіно, голлівудське й дуже примітивне, по телебаченню те саме за дуже рідкими винятками. Є якісь окремі можливості, але вони не доступні всім – скажімо, Будинок кіно. А Києво-Могилянська академія – це середовище освіченої молоді. Я зрозуміла, що тут важливо, щоб ця освічена молодь не ставилася до кіно як до примітивної форми розваги.

Тарас Антипович

Критерій добору фільмів – це передусім їхня інтелектуальна й мистецька якість. У кіноклубі можна переглянути як шедеври німої класики, так і постмодерне кіно. Від Чарлі Чапліна – до Педро Альмадовара. Програма перших місяців осені містить фільми Бунюеля, Фелліні, Бергмана, Вендерса, Саури, Кіри Муратової. Безумовно, кіноклубівці не оминають і вартісні українські роботи. Продовжує Ольга Брюховецька.

Ольга Брюховецька

Якщо подивитися по програмі кіноклубу, то найбільш масовим фільмом був “Мамай” Олеся Саніна. У нас була дуже яскрава подія, коли сам Олесь Санін прийшов до кіноклубу. Те, що тут творилося… Ті сімсот місць були зайняті і ще, мабуть, двісті стоячих місць і, мабуть, ще триста людей – у коридорі. Тобто, що таке масове кіно, знову ж таки, я розумію, про що йдеться, але насправді кіно-клуб показує чудеса, того, що насправді цікавить. Хороші, якісні, вдумливі фільми цікавлять дуже багатьох людей. Ну, власне, кіно клуб цікавий тим, що тут у нас проходять обговорення найяскравіших фільмів. Наприклад, кілька тижнів тому ми дивилися “Чеховські мотиви” Кіри Муратової і було обговорення фільму.

У листопаді я планую показати фільм, який я вважаю однією з найбільших подій останнього року – це “Догвілль” Ларса фон Трієра і також провести обговорення цього фільму. У нас тут ще буде експериментальна акція – під час фестивалю “Молодість” ми будемо повторювати в кіноклубі конкурсні фільми цього фестивалю. Це кіно, яке насправді ніде не потрапляє і немає тих шансів поза фестивалем потрапити до глядача, але – кіно надзвичайно цікаве, яке просто перевертає уявлення про те, що таке кіно і де його межі. Ну, власне, ми продовжуємо і це дуже важлива частина роботи кіно клубу, знайомити з українським кіно і десь на грудень планується програма молодого українського кіно. Знову ж таки короткометражні фільми, це нажаль в більшості тільки те, на що фінансово здатні наші молоді режисери. Але якщо забрати цю програму короткометражних фільмів тут у нас є можливість запросити самих режисерів, щоб вони нарешті, ця от щаслива хвилина, коли вони побачать в очі своїх глядачів, бо глядачів просто немає. От, власне і так, я думаю, що ми також покажемо фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”.

Тарас Антипович

Минулої суботи в стінах Культурно-мистецького центру демонстрували стрічку скандального фон Трієра “Розтинаючи хвилі”. Добра тисяча глядачів разом із данським режисером намагалася відшукати межу між силою людського божевілля і силою людської віри. Напевно, кожен розв’язав цю складну проблему по-своєму, але відчуття справжнього кіно було одностайним. Тарас Антипович із Києва для Радіо “Свобода”.

Павло Вольвач

Відчуття справжності – то таки драйвове відчуття. І байдуже, де воно нас спіткає – в кіно чи в букмекерській конторі, у вуличній бійці чи на рок-тусовці. Пітерчанин Леонід Фьодоров у рамцях свого концертового турне містами рідної Росії та близького зарубіжжя відвідав Київ. Шанувальники вкотре переконалися: по справжньому гарні люди не змінюються. Все той же, що й наприкінці сімдесятих, скуйовджений шарм занедбаної “фризури”, та ж таки двадцятицентова деформована футболка, незмінні кеди і цілковита, до крапелини сценічна віддача.

Вікторія Стах

Я “...сам себе і нєбо, і луна” слухала , ще незнаючи Фьодорова. А в назві групи “Аукцион”, видряпаній підлітками в ліфті, передряпувала російське “и” на “і”. За правилами “русской” граматики. Де мені було знати, що то фішка.

Фьодоров і “Аукціон”, Фьодоров і сцена, Фьодоров і тексти його композицій. Всі ці речі такі відносні з погляду вічности, що однаковісінько надаються як до протиставлення, так і до поєднання. Коли після чергового концерту бачиш його футболку, мокру, хоч викрути, починаєш краще розуміти ( ні, не музичний авангард) працю шахтарів з металургами. І вкотре переконуєшся, що сенс життя, таки у цій проклятущій дорозі, що її метою є ми самі. Штатний шоумен “Аукціону”, поет і швагро Фьодорова, неповторний Гаркуша, хвацько роздаючи інтерв’ю різноманітним масмедіям, душевно тлумачить творчість групи загалом і її лідера зокрема. Сам лідер — стриманий і мовчазний. А як навіть щось і скаже, то часто-густо “нє в тєму”. Чи, можливо, цю його “тєму” ми самі ж і “не прохавуємо”. Скажімо, він стверджує: “ Наші тексти не мають жодного сенсу. Слова створюються, щоб підкреслити голосову партію і не спаплюжити ритміко-мелодійної лінії. Слова не мусять шкодити пісні”. Натомість уся зала Будинку Художника, слухаючи його пісні, завмирала, мов юні літфанати на поетичному вечорі. Заангажованим на рок концерт міліціянтам, нікого було стримувати і закликати до порядку. За півгодини, розгублені і знічені, вони повмощувалися на краєчку сцени і впивалися, аж відстовбурчувалися вуха, цим згустком несамовитої енергії. Актом, що його незмога розділити на музику, текст і тим більше, означити зужилим словом “лицедійство”, чи пак, акторство. Фьодорова вистачало на всіх. Він, мов чортик із табакерки зі зламаною кнопочкою, пнувся і пружився, пружинився і виборсувався зі слів і звуків, з аур та решти оболонок. Куди? Можливо, це знав Велімир Хлєбніков, що на його слова Леонід вже цементував “Жильца вершин”. Можливо, про це здогадуємося і ми. Але про це не годиться промовляти всує. До речі, презентований сольний альбом малюється одним російським словом — “Чєтирєсполовінойтонни”. Як на мене, Леонід Фьодоров применшив свої можливості. Вікторія Стах для “Віта Нова”.

Павло Вольвач

Можливості багатьох митців і справді невичерпні, не в приклад нашому ефірному часу. Тож бажаю вам побільше справжності і гарного настрою, а все решта – додасться. Це був радіожурнал “Віта Нова”, я, автор і ведучий Павло Вольвач прощаюсь з вами, аби невдовзі зустрітися знову. Говорить “Радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG